Експерименти

Сонце вже стало зовсім явно заходити. Тепер уже ніхто не міг сказати, що це день, а не ніч. І тільки тоді почали виходити учні. Усі в червонястих камзоликах із сумками на плечі. Йшли рівно, але при цьому весело всміхалися. От що значить бути дитиною: попри всі негаразди, зоставатися веселим і безтурботним.

Учні виходили й виходили. Я вже нарахувала, що будівлю покинуло десь з півсотні, а Мегі серед них досі не було. Це дивно. Вона зазвичай однією з перших із нею вибігає. Може, ми розминулися.

Минуло ще хвилин десять, і двір повністю спустів. Більше ніхто з дверей не виходив, і це ще більше підсилило моє хвилювання.

Раптом із неї вийшла вчителька - поважна пані Кароні. Вона викладала ще в мене народну творчість. Я поспішно підійшла до неї.

- Пані Кароні, ви не бачили Мегі?

Жіночка зупинилася і здивовано на мене витріщилася.

- Та я відпустила її додому ще після першого уроку. Вона так розхвилювалася бідна після зустрічі з пресвятим отцем, що не могла зосередитися.

- Дя…дякую!

Я крикнула це на ходу, бо кинулася одразу бігти. Мегі провела майже весь день удома, а я їжі зовсім їй не зоставила. Сподіваюся, сусіди її нагодували. Потрібно буде їм за це потім розплатитися.

Від школи до дому пролягало десь з десяток вуличок. Із кожною з них будинки ставали все нижчі, поки не стали зовсім маленькими одноповерхівкими, побіленими і розмальованими квітковими орнаментами і звісно раками.

Я вже звідси бачила свою крихітну хатку на межі з лісом. Хвіртка відчинена… Як і двері.

- Мегі!

Я пришвидшилася і влетіла всередину. Пусто. У кутку валяється її сумка - і все. Ні племінниці, ні її одягу. Куди вона могла піти?

Вийшовши з хати, одразу попрямувала до сусіда. Цей старий вічно куняв на ослінці край тину і в’яло плів сітку.

- Пане Розінге!

Пусті, сльозливі очі витріщилися на мене здивовано.

- Пані Горіва? Ви сьогодні рано.

- Ви не бачили мою Мегі?

Старий наморщив лоба, явно силкуючись згадати, про кого взагалі йде мова.

- Моя племінниця - Мегі. Її відпустили раніше додому, але її там зараз немає. Я тільки звільнилася і шукаю її.

Чоловік ще декілька хвилин мовчав, а тоді хитнув головою. Я відчула розчарування. Схоже, він не звернув взагалі уваги, що відбувається в будинку навпроти. А тоді раптом відкрив рота:

- Бачив якусь дівчинку…

Серце зробило кульбіт. Тут більше не могло бути нікого, крім Мегі.

- До неї спочатку прийшли з храму.

Кукурін… Що він задумав? Куди він забрав Мегі? Невже мої здогадки були праві… Страх приморозив до землі. Вони і її… вбили?

- Вони з нею побалакали і пішли.

Неочікувано накотило полегшення.

- А ви не бачили, куди вона пішла?

- Спочатку зайшла в дім, а потім через декотрий час вибігла і понеслася в бік лісу…

Ліс… Я обернулася і витріщилася на дерева, що злегка колихалися на вітру. Що вона могла там забути? Уже опускається темрява, а вона там і досі.

- Дякую!

Я кинулася в бік лісу, відчуваючи, як серце колотить від страху. Якщо з Мегі щось трапилося, я цього собі ніколи не пробачу.