Сонячна

- Світланочко, ви не беріть до голови все, що говорить мій чоловік, - відволікла від важких роздумів Лариса Михайлівна. – Він завше такий, занадто серйозний та прискіпливий до оточуючих. Це через те, що й сам усе своє життя намагався витиснути із себе максимум…

- І не даремно! – буркнув Олексій Федорович, налягаючи на заледве просмажений стейк.

- Так-так! – закотила очі вродлива жінка. – Тільки до чого це тебе привело? Хворе серце та зірвані нерви! Не налягай на смажене!

- Люба, давай не сьогодні! – обурився чоловік, тим не менш, підтягнувши до себе салат.

Всміхнулася. І все ж, вони справді кохають одне одного. Це відчуваю навіть я, абсолютно стороння для них людина. За всіма отакими бурчаннями та сварками прихована щира турбота. Як би й мені хотілося колись відчути щось подібне…

- Розкажете нам щось про себе? – згадала про мене Савіцька.

- Е…

Ми якось не домовлялися про таке. Що робити? Шукати допомоги у Романа було марно, він весело щось обговорював із нареченим, абсолютно не помічаючи мого розгубленого погляду. Доведеться викручуватися самостійно.

- Я працюю швачкою в салоні весільних суконь…

- То це ви пошили цю розкішну сукню для нашої Олечки? – захоплено вигукнула Лариса, змушуючи мене почервонити до кінчиків вух.

- Не лише я… - пробурмотіла, нервово стискаючи столові прибори. Шматок до горла не ліз! – Над сукнею працювала уся наша команда. У нас дуже хороший колектив…

- Он як! А в особистому житі чим займаєтеся? Є якісь хобі? У вас така хороша фігура. Певно часто буваєте у залі, чи для вас прийнятніше дієти? Порадите щось мені?

У залі? Дієти? Боги всемогутні, про що вона? Найкраща дієта – це відсутність грошей і мала дитина на руках! Коли рахуєш кожну копійку якось не до смаколиків!

Сумно посміхнулася. Хіба я зможу пояснити цим багатіям, що означає відмовляти собі в усьому заради когось? Мовчи, Лано! Мовчи!

Лариса Михайлівна ще довго намагалася випитати у мене подробиці з минулого і теперішнього мого життя, та я старалася якомога більше уникати прямих відповідей. Їй то ні до чого! Та й, впевнена, ми з нею більше ніколи не зустрінемося!

Допит закінчився із появою вродливої брюнетки, подружки нареченої. Окинувши мене убивчим поглядом, дівчина присіла поруч із Савіцькою та защебетала про якісь тільки їм відомі дурниці. Полегшено видихнула! Ось хто підходить Романові. Довгі ноги, ідеальна фігура, пишні вуста… Усе в ній кричало, перед нами дорога жінка! Жінка, яка вартує витрачених на неї коштів! Не розумію тільки, для чого весь цей фарс...

- Потанцюємо? – виник поруч мій кавалер, змушуючи серце збитися з ритму. Навіщо ж так лякати?

Подала руку і підвелася, спиною відчуваючи обпікаючий ненавистю погляд.

- Здається, твоя знайома готова просто зараз мене убити, - посміхнулася, повільно кружляючи посеред залу.

- Ти про кого? – здивувався Роман, щільніше притискаючи до себе.

- Он де вона, біля твоєї матері.

- Кіра? – здивовано звів брову чоловік. – Та ну! Дурниці! Ми з пелюшок знаємо одне одного. Це просто дружба!

- Як скажеш, - потисла плечима. Якщо він не помічає її почуттів, то хто я така, аби відкривати йому очі?

- Невже ти ревнуєш? – раптом вигукнув Савіцький, збиваючи мене з кроку. Що за дурня? – Не варто! Моє серце остаточно і безповоротно украла інша жінка!..

- І я їй щиро співчуваю! – гаркнула різкіше, аніж збиралася. Ну, не можна ж так шокувати!

Не розумію, що такого сказала, та Роман заливисто розсміявся, привертаючи до нас сторонню увагу. Зізнатися чесно, я навіть вдячна йому. Проста розмова та жарти непомітно повернули мені впевненість у собі. Страх відступив і я змогла розслабитися. Решта вечора обов’язково пройде куди-як краще!

***

Вона завжди його кохала, здається, з самого дитинства! Обожнювала його усмішку, жарти і навіть те, як він з головою поринав в улюблену справу. Адже це все заради їх спільного майбутнього. Все заради них!

Та йшли роки, а він так ніколи й не поглянув на неї, як на жінку! Ні косметика, ні виснажливі тренування в спортзалі, ні створені умілими руками хірурга пишні форми не змогли привернути його уваги. Біль розривав серце та затуманював розум! Жодному коханцю не вдавалося ні на мить відволікти її думки від Романа, її Романа!

- Хто вона? – прошипіла розлюченою кішкою на вухо Ользі, коли помітила поруч із Савіцьким руду шльондру.

Так, вона завжди знала, що у Романа ніколи не закінчується потік коханок, але також вона знала, що жодна з них не затрималася у його ліжку довше декількох днів. Проте тут… тут все виглядало інакше! Чоловік тримав руку рудої ніжно, несвідомо погладжуючи пальчики. Він шукав її поглядом у натовпі, притискав до себе у танці, наче крихку ляльку. Його погляд світився коханням!.. І це боляче різало скривавлене серце Кіри, маленької закоханої у свого друга, дівчинки. Як він міг? Як посмів після стількох років зрадити її? Як посмів привести її на сімейне свято?

- Хто? Світлана? – тепло розсміялася подруга. – О! Це Ромчикова зазноба. Так, люба, братик мій нарешті пропав!

Довго не думаючи, Кіра кинулася до туалету слідом за цією гієною. Хто-хто, а вона точно зуміє вивести її на чисту воду! Вона усім доведе, що ніхто, окрім неї, не здатен щиро кохати Романа. Ніхто!

- Він не любить тебе! – випалила, помітивши суперницю біля дзеркала та ігноруючи шоковані погляди інших жінок. Втім, ті швидко зникли з поля зору, наче їх і не було.

- Хто? – здивовано звела брови руда.

- Роман! – шипіла змією Кіра, готова за будь-якої можливості вчепитися у вогняну шевелюру та повиривати нарешті ці патли. – Він не любить тебе! І ніколи не любитиме!

- Справді? – насмішка, що так відчутно читалася у погляді суперниці, лише ще більше зводила дівчину з розуму.

- ВІН МІЙ! – гаркнула так, що навіть відлуння розійшлося кімнатою. – Завжди був і завжди буде!

- Тоді, чого ти так злякалася? – холодно поцікавилася руда, пронизуючи Кіру пильним поглядом.

Серце збилося з ритму! В голові витало стільки думок, та через лють, що клекотала всередині, вимовити хоч слово було неймовірно важко.

- Я так і думала! – скрививши губи в насмішці, Світлана пішла геть.

«Самовпевнене стерво! С*ка! Вона думає, що зможе мене посунути! Це ми ще побачимо!»

***

Вона ревнує! Це все, що хвилювало залишок вечора. Вона не байдужа! Отже у нього таки є шанс!

Роман не міг відірвати погляду від найрозкішнішої жінки. Він згорав і народжувався, наче фенікс, від кожної її посмішки, божеволів, коли помічав зацікавлені чоловічі погляди і ще тісніше притискав її до себе, аби кожен із них зрозумів, тут ловити більше нічого! Ця жінка його і крапка!

- Що ви приховуєте? – мати підловила, коли він відпустив кохану до вбиральні.

- Про що ти? – щиро здивувався, виринаючи із солодкого дурману.

- Зрозумій правильно, Світлана мені сподобалася, але я чітко бачу, щось не так! – натиснула Лариса. – Вона весь вечір мене уникає, а якщо щось таки розповідає, то настільки поверхнево, що навіть при прийомі на роботу і те більше дізнаються! Тому питаю тебе: що ви приховуєте?

Савіцький скривився, відводячи погляд. Йому ніколи не вдавалося провести матір.

- Невже батько був правий? – раптом зробила неправильні висновки мати. – Вона актриса?

- Вона так вважає! – нарешті здавшись, прошипів Роман. Щире здивування відобразилося на досі вродливому обличчі матері. – Мені довелося її попросити зіграти мою дівчину!

- Але для чого? – вигукнула жінка, привертаючи зайву увагу. Оглянувшись, вона продовжила уже пошепки. – Хіба ти не говорив, що кохаєш її?

- Мамо, це складно…

- Що тут складного? – не вгавала Савіцька. – Навіщо вся ця гра? Невже я багато від тебе просила?

- Мамо, давай поговоримо про це іншим разом! – постарався закінчити незручну тему, доки не повернулася Світлана. Його мало хвилювало, що скажуть інші, але якщо про фарс довідається батько, або ж розмову почує кохана… Наслідки можуть бути непередбачуваними!

- Сподіваюся, ти не забудеш! – зітхнула Лариса Михайлівна, залишаючи сина.

Він розумів, що попереду на нього чекає не лише серйозна розмова з усіма подробицями, а й добрячий прочухан! Не зважаючи на спокійний, тихий характер, його матінка уміла бути фурією, на шляху в якої краще не стояти.

Доречі, про фурію! Змітаючи усе на своєму шляху, холодна, наче Снігова королева, до нього наближалася Світлана. «Щось трапилося!» - зрозумів чоловік, уже готуючись прийняти на себе удар. Що б там не було, він розбереться!

- Романе, вибач, але мені пора додому! – ошелешила кохана.

- Що трапилося? – нахмурився, передчуваючи недобре.

- Соля не звикла ночувати в чужій квартирі і, взагалі, я втомилася!

- Добре, - повільно кивнув, прокручуючи в голові, як то так покинути гуляння, аби не образити рідню. – Я зараз попрощаюся з рідними і відвезу тебе додому…

- Не варто! – заперечила жінка, опустивши очі долу. – Я вже викликала таксі. Автомобіль от-от під’їде, тож… Варто, напевне, попрощатися з твоїми батьками…

- Ти впевнена, що доберешся самотужки? – серце неспокійно стислося. Не подобалося йому все це!

- Звісно! – щиро посміхнулася Світлана. – Ходімо. Не хочу затримуватися.

Попрощавшись з рідними, Роман провів жінку до машини. Всередині усе кричало, аби він не відпускав Світлану від себе, та чоловік відмахнувся. Що може трапитися у нічному місті? Це не передчуття, лише егоїстичне бажання якнайдовше бути поруч з коханою!