Сонячна

Він остовпів! Просто стояв посеред вулиці не в змозі оговтатися. «Що трапилося? – билася об черепну коробку думка, не знаходячи відповіді. – Чому?» Так! Чому він раптом вирішив вибачитися за те, що дізнався про її минуле? Хіба він не має на це повного права, адже вирішив зв’язати своє життя з її? Хіба це не стосується їх обох? Адже вони сім’я! Принаймні… могли нею стати…

Розуміння, що декілька хвилин назад своїми власними руками зруйнував усе, приходило не одразу. Розпач поступово змінювався злістю, а в голові чітко вимальовувався образ винуватця.

- Андрію, - прогарчав у слухавку, коли до лікарні під’їхало замовлене раніше таксі, - у тебе година, аби знайти її колишнього і притягнути до мене!

«Ого! – почулося веселе по той бік. – Здається, ваша зустріч пішла не за планом…»

Від жартівливого тону друга, Савіцького аж перекосило.

- Іншим разом повеселишся! – грубо обірвав Грабника. – Роби, що сказав, інакше я за себе не ручаюся!

В офіс прибув злим, наче демон, не дивно, що всі, хто траплялися на його шляху, вважали за краще якнайшвидше зникнути.

- Романе Олексійовичу, - підвелася з місця секретарка, як тільки він увірвався до приймальної, - у вас гість…

- До біса гостей! – гаркнув, залітаючи до кабінету та не помічаючи, що «гість» уже тут.

- Навіщо ж так грубо, синку? – розтягнулися у насмішці знайомі тонкі вуста, змушуючи чоловіка завмерти на місці.

- Я не в гуморі сьогодні з тобою сперечатися! – буркнув, прямуючи до столу. Савіцький-старший, вільно розмістившись у його кріслі, навіть не збирався підводитися.

- Он як, - хмикнув чоловік. – Чув я про твої «походеньки». Вразив, нічого сказати! Спочатку розтрощив кабінет, а тоді понісся до своєї жінки з гербарієм. І як? Невже відмовила?

- Р-р-р!.. – заледве стримуючись, Роман вп’явся нігтями в долоні. Як би там не було, бити власного батька він не збирався. Навіть, якщо дуже хочеться.

- Ну-ну! – заспокійливо звів руки вгору Савіцький. – Не варто так сердитися. Як не дивно, я на твоєму боці… Сядь уже!

Роман напружено присів навпроти, міцніше зціпивши зуби.

- Спочатку я думав, що вона одна із тих, кому потрібні лише наші гроші…

- Тату!..

- Мовчи! – рикнув чоловік, аж мурахи по тілу промчали. Незважаючи на вік і хворе серце, його силі та витримці все ще можна позаздрити. – Так-так, навколо тебе завше в’ються охочі до грошей, а ти цього навіть не помічаєш! Всьому виною дурна романтична натура твоєї матері, що так невдало тобі передалася… Та я зараз не про це! Знаю, ти звинувачуєш мене у всьому, та я лише намагався вберегти твоє серце від болю та розчарування…

- Руйнуючи мої стосунки з Світланою? – не стримався Савіцький-молодший.

- Ну, припустимо, з Світланою стосунки ти зруйнував сам, а от всі інші йшли від тебе не без моєї допомоги…

- Не розумію… - шок від усього, що відбувалося, не лише змішав думки та емоції, а й сплутав усі плани.

- Що незрозумілого? – всміхнувся батько. – Гроші, синку! Невеличка сума для мене, але значний внесок до їхнього бюджету і всі мисливиці зникали раніше, аніж я встигав сказати «геть».

Від розуміння всього, що досі відбувалося у його житті, боляче стислося серце.

- З Світланою теж так було? – сили якось надто швидко його полишали.

- Спочатку, - впевнено кивнув чоловік, уважно вдивляючись в бліде, стомлене обличчя сина. – Я запропонував їй гроші. Будь яку суму, яку б вона забажала! Для мене це нічого не вартувало б, а їй із донькою вистачило б на безбідне життя на довгі роки. Але…

Романа аж підкинуло від останнього «але». Страх упереміш з надією підняли в його серці справжню бурю, роздираючи останнє на шматки. Чекати продовження було не сила! Навіщо батько зволікає? Чому, нарешті, не скаже все і не дасть йому спокій? Нехай або подарує надію, або доб’є, бо терпіти знущання було вже не сила!

- Вона відмовилася! – прилетіло, наче обухом по голові. – Так-так, відмовилася! Запевнила, що не продається, тож я не став наполягати. Знаєш, вона перша в моєму житті, хто не лише відмовився від грошей, а й змусив мене соромитися власної пропозиції. Та найбільше мене вразило не це…

Проникливий погляд, скануючи, пройшовся усім його тілом.

- Вона не вірить, що варта кохання! – серце отетеріло завмерло, пропускаючи декілька ударів, та вибиваючи дух із спазмованих легень. - Саме тому я тут! Якщо ти дійсно закоханий, тоді не гай часу і дій! А якщо ні… тоді облиш цю сім’ю і дозволь їм жити далі, без твоїх ігор. Боюся, вони цього можуть не витримати!

Промовивши останнє, чоловік важко підвівся та попрямував до виходу, залишаючи по собі зруйновані стереотипи, розвіяні страхи і біль, що обпікає сильніше вогню.

***

Він відшукав Богдана в одному із готелів у ліжку з вродливою дівицею. Перервавши пару на самому цікавому, Артем схопив чоловіка за шкірку та, наче шкодливе кошеня, виволік із номера. Бачила б це його Оля! Вона б йому всі очі видряпала за необережний погляд в бік дорогої красуні. Хоча… яка вона красуня? В порівнянні з його дружиною, обшарпана міль з нарощеним волоссям! А от його Оля!..

Так! Щось він відволікся!

Не слухаючи лементу, що здійняв цей недомачо, та відмахнувшись від поліцейських власною «корочкою», яку не так уже й часто використовував поза роботою, Грабник таки приволік Богдана до офісу Савіцького. Він щиро сподівався потрапити на феєричне шоу з мордобоєм, гарячим слівцем і слізними благаннями його пробачити. Та коли увійшов до кабінету, надія на веселощі згасла.

Роман спокійно стояв біля скляної стіни з блідим, абсолютно без емоційним обличчям і згаслим поглядом. Не було там більше ні злості, ні болю. Лише приреченість впереміш із рішучістю. Отже, доки його не було, сталося щось важливе.

- Невже я даремно тягнув сюди цю погань? – відволікаючи друга від роздумів, піднесено вигукнув Андрій, попутно штовхаючи полоненого на стілець біля столу.

Савіцький криво посміхнувся власному відображенню, приймаючи правила гри, що задав його найкращий друг і тепер уже родич.

- Ні, друже, не даремно! – кровожерлива усмішка розповзлася його обличчям. – Але помста моя буде холодною!

- Хто ви такі і що задумали? – перелякано вигукнув Богдан, кутаючись у помаранчевий готельний халат та піджимаючи босі пальці.

Роман лише здивовано звів брови.

- Зняв його з чергової кралі, - знизав плечима Грабник. – Не було часу чекати, доки він одягнеться.

- Якщо ви через гроші, то я вже казав Віктору, що усе поверну! Моя обіцяла купити мені машину!.. – верещав не своїм голосом дуже навіть вродливий молодик, наче картинка з журналу. Не дивно, чому Світлана свого часу закохалася в цього ловеласа.

- Він ще й гроші комусь винен! – заржав на весь кабінет Андрій, тим не менш не зводячи уважного погляду з полоненого. – От бовдур!

- Не гроші? – не вгавав Богдан, вертячись на всі боки. – Тоді що? Що вам від мене треба?

Підскочивши впритул, Савіцький раптом схопив гостя за комір і притягнув просто до свого носа.

- Мені потрібно, щоб ти зник так далеко і так надовго, щоб навіть рідна мати забула, що у неї колись народився такий виродок! – прогарчав крізь зуби чоловік. Тріпнувши переляканим полоненим, Роман жбурнув його на місце, наче непотріб. – З ким, ти кажеш, він зараз спить?

- З Рохмановою, вдовою Анатолія Рохманова, того що побудував бізнес на піщаних кар’єрах, - відчитався Андрій, одразу зрозумівши, до чого веде друг. – Вона, до речі, після смерті чоловіка, і сама непогано справляється з його бізнесом. А ще, гуляють чутки, що Ірина дуже темпераментна жінка, не звикла ділитися своїм.

- Що ви задумали? – раптом затремтів усім тілом колишній коханий Світлани, втиснувшись у крісло, наче в м’яке масло.

- Те, що ти заслужив! – гаркнув Роман, відвертаючись. – Поверни його хазяйці разом з усіма необхідними доказами! Думаю, вона сама вирішить, як із ним вчинити!

Весело посміхнувшись, Грабник схопив Богдана за барки та під гучні крики і пручання вивів із кабінету. Що ж, Роман досі не перестає його дивувати. І так навіть цікавіше!