Сонячна

Яскравий промінь наполегливо проривався крізь міцно стулені повіки, видираючи з бездонних володінь Морфея. Переповзав на носа, лоскочучи та змушуючи важко перекотитися на бік. Припікав оголену спину десь поміж лопаток… Якого біса він взагалі сюди пробрався? Невже вчора він так втомився, що не зміг закрити до кінця штори?

Думки, що мимоволі вповзали в порожню голову, відгукувалися дзвінким відлунням просто в черепній коробці, змушуючи чоловіка не лише скривитися, а й голосно застогнати?

«За що?» - ридали мізки та нутро в унісон, видихаючи з пащеки пари легкозаймистого газу. Варто лишень піднести сірника і, здавалося, спалахне усе довкола. Спробував розплющити очі, та вони, наче склеїлися. Невже вчора він ще й побився з кимось? А інакше чому довколишній світ миготить лише крізь вузькі щілини, ще більше подразнюючи мізки?

Доки в голові раз за разом вибухали феєрверки, слухняна долоня вперто помандрувала довколишніми територіями в пошуках вологи. Простіше кажучи, пересохле горло та приклеєний до піднебіння язик негайно вимагали чогось дуже рідкого і живильного. Води!

- О! – розірвав тишу чийсь надто задоволений голос. – Невже наш сплячий красень таки вирішив прокинутися?

- Іди до біса! – прохрипів Роман, тим не менш приймаючи від друга таку жадану пляшку мінералки. Ті декілька хвилин, коли їх залишили наодинці, стали найкращим моментом в його житті. – Що трапилося?

Видихнув нарешті, коли вода в пляшці скінчилася, а нутрощі перестали палати від страшенного перепою.

- Криза середнього віку, - потис плечима Андрій, невинно спостерігаючи за муками Савіцького.

- Що-о? – аж очі відкрилися від такої заяви.

Оглянувся: його кімната, його квартира. Все на місцях, отже погрому не влаштовував. Чудово!

- Як я тут опинився? – простогнав, повільно піднімаючись на неосяжну висоту, що свого часу подарувала йому природа. Ця сама природа зараз наказувала чимдуж мчати в інше, більш усамітнене місце.

- А що ти пам’ятаєш останнє? – з підступною посмішкою на все обличчя поцікавився Грабник.

Роман задумався. А, дійсно, що? Перед очима, наче картинки з німого кіно, почали з’являтися кадри з його минулого. Папери, батько та його погрози, Ольга… і та злощасна папка, що так вабила та лякала водночас. Невже все, що він тоді прочитав, правда?

- Бачу, пам’ять повертається до тебе? – чомусь радів старий друг. – Чудово! Отже, ти вже готовий просити вибачення у своєї коханої жінки та її доньки? Бо, коли вона вчора подзвонила її голос здався дуже стривоженим.

- Світлана дзвонила? – вилетів із ванної Савіцький, загортаючи вологе тіло у рушник. В голові вже майже прояснилося.

- Більше того, вона хвилювалася за тебе, - підкидав жару в і так занадто бурхливе полум’я Артем.

- Що ти їй сказав? – схопив за барки друга, погано контролюючи не лише тіло, а й голову.

- А що я мав сказати? – обурено струсив із себе Романа чоловік, наче то якась мошка присіла на його сорочку. - Хотіла про щось поговорити, а ти ні бельмеса зліпити не міг. Пообіцяв, що сьогодні передзвониш…

- Котра година? – схвильовано кинувшись до телефону, Савіцький розчаровано застогнав. Батарея сіла! А що, як Світлана знову до нього телефонувала, а тут таке? Що, як вона вирішить, що не потрібна йому? Адже потрібна? Так?

Звісно ж потрібна! Інакше навіщо б він зараз метушливо перебирав свій гардероб, намагаючись зібратися та негайно мчати до лікарні, навіть, якщо його більше не бажають бачити! Доведеться, він всю ніч стоятиме під її дверима, вимолюючи пробачення! Хоч, за що саме вибачатиметься, ще не розумів.

- Де мої ключі? – гарчав, обшукуючи поглядом кожен куток передпокою, доки Андрій, схрестивши руки на грудях, мовчки за всім спостерігав.

- Залишилися в офісі, - потис плечима чоловік. Роман розлючено вилаявся. – А чого ти чекав? Що я, окрім мертвого тіла, ще й машину за собою волочитиму?

- Тоді ти мене підвезеш! – поставив перед фактом друг, вискакуючи з квартири.

- І куди він знову помчав?..

***

Хвилювання, котре ніяк не вдавалося подолати, не давало спокою всю ніч і половину дня. Навіть мої рідні помітили, що щось не так.

- Мила, щось трапилося? – поцікавилася тітка Марія, коли наступного ранку вона разом з донечкою увійшла до палати. – Ти бліда і синці під очима…

- Погано спалося, - криво всміхнулася, обіймаючи малечу. – А ви як? Як Боян?

- Сумує за тобою, - відповіла Соля, вмощуючись поряд на ліжку. – Швидше б тебе виписали, а то він зовсім повісив вуса!

Полегшено розсміялася. Хто-хто, а ця пара бешкетників завжди вміла повернути мені рівновагу.

- Ще трішки, сонечко! – пригладила неслухняні кучерики. – Лікар пообіцяв незабаром мене відпустити додому.

- Та-ак! – зраділа доня, підстрибнувши на ліжку. – А Ломан плиходив?

В горлі застрягла гірка грудка.

- Ні, - криво посміхнулася. – Певно, він дуже зайнятий…

- Шкода, - похнюпилася дівчинка, роздираючи на шматки материнське серце.

Приб’ю цього чоловіка, якщо він не з’явиться до кінця дня!

Та минула година, потім ще одна, а ні дзвінка, ні самого Савіцького на горизонті видно не було. І я вже не знала, що мені болить більше, його байдужість до нас, чи марні надії на зустріч з моєю крихіткою. Якою ж я була дурепою, коли дозволила цьому чоловікові проникнути у наш маленький світ!

- Ну, все! – винесла вердикт тітка Марія, коли час перевалив далеко за полудень. – Декому пора вже нормально пообідати, а не перебиватися смаколиками. Солю, ходімо додому! Твоїй мамі треба відпочити, аби швидше одужати.

- Добле! – схопилася з місця малеча і помчала обійматися. – Мамо, ти тут поплавляйся, а я завтла знову зайду! Шкода, що неможна взяти з собою Бояна, він би так зладів…

- Нічого, донечко, - поцілувала крихітку в чоло, - зовсім скоро ми знову будемо всі разом… в нашому маленькому світі…

Махнувши мені на прощання, добра сусідка вивела дівчинку за двері, а мені наче серце розірвали навпіл. Наче й знаю, що не далеко та й не на довго, а звикнути до того, що ми окремо, не можу. Страх, що народився в момент аварії, ніяк не відпускав, стальними лещатами здавлюючи нутрощі. А що, раптом мене не стане? Адже у неї більше нікого немає!..

Гіркі думки перервав стук у двері.

- Заходьте! – гукнула, витираючи мокрі щоки. Коли це я почала плакати?

Обернувшись, не одразу зрозуміла, що відбувається. До палати по черзі заходили чужі люди, заносячи всередину корзини з квітами.

- А-а-а… - пробелькотіла, коли на підлозі забракло місця, і всю цю красу спробувати запхнути на мою тумбочку. – Мені здається, ви помилилися палатою…

Та замість відповіді, миловидна дівчина лише весело посміхнулася, зникаючи за дверима.

- Агов? – гукнула хоч когось, аби мені нарешті пояснили, що в біса коїться? – Мене хтось чує?..

Відповіддю на всі питання стала винувата фізіономія одного бізнесмена, що боязко зазирнула до палати. Капець! Ми що, дітлахи у першому класі, аби в піжмурки гратися?

- Романе, що ти робиш? – не витерпіла всього безглуздя ситуації.

- Намагаюся поліпшити твій настрій перш, ніж з’явитися перед ясні очі, - пробурмотів чоловік, так і не наважуючись повністю увійти до кімнати.

Зависла!

Боже, та цей чоловік хоч колись подорослішає?

- Досить займатися дурницями і заходь уже! – гукнула, тим не менш полегшено видихаючи. Виявляється, потрібно зовсім небагато, або струна, що вже декілька днів стягувала моє горло болючим спазмом, відпустила. Буря, яку я чемно нарощувала і яку збиралася вивалити на голову цьому телепню, раптом розсипалася дрібними пластівцями ранкового інію.

Двічі повторювати не довелося. Вже наступної миті чоловік тягнув стільця просто до мого ліжка та зручно вмощувався на ньому.

- Вибач мені, - винувато посміхнувся, відбиваючи будь-яке бажання сперечатися. – Я був таким бовдуром! Таким дурнем!.. Якби ж я тільки знав, я нізащо…

- Зачекай! – вкрай спантеличена його відповіддю, зупинила потік вибачень. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш: «Якби знав»? Про що ти дізнався?.. Романе?..

Він мовчав! Зрозумів, що бовкнув зайвого і мовчав! Збліднувши, наче лікарняна стіна, Савіцький вперто відводив погляд, навіть коли я посилила натиск. Знову і знову повторюючи, що нічого такого не мав на увазі. А мене, наче блискавкою пробило! Він копирсався в моєму минулому! Так от чому Роман не відповідав на мої дзвінки і уникав Соломії! Він просто зрозумів, що не хоче мати нічого спільного з такою, як я! Зіпсованою! Покинутою! Безперспективною!

- Іди геть! – прохрипіла не своїм голосом, всіма силами стримуючи гіркі сльози, що любої миті могли прорвати вирощену мною дамбу.

- Світлано, я не хотів!.. – схопився з місця чоловік, наче злякавшись, що викину його за шкірку.

- Геть! – повторила, зціпивши губи, що вже мілко тремтіли, готові щомиті зірватися на крик.

Він не йшов. Мовчки вдивлявся в моє бліде обличчя, вишукуючи щось своє, та я не поступлюся! Не зараз! Не тепер, коли знову відчула себе непотребом під чужими чоботами! Не тоді, коли нарешті почала вільно дихати у сповненому відчаю світі! Досить!

Мовчки вказала рукою на двері, щиро сподіваючись, що вона не тремтіла. Більше ніяких вагань! Тут і зараз я буду достатньо сильною, аби вберегти свою сім’ю! Мій єдиний скарб ніхто не посміє зачепити!

Разом із гуркотом, з яким зачинилися двері палати, назовні вирвалися так ретельно приховувані почуття. Сліз було стільки, що здається, я затопила весь поверх…