Сонячна

День і справді видався важким. Прийшло декілька великих замовлень. Весільні сукні та одяг для подружок нареченої. Останнім часом весілля в західному стилі набули шаленої популярності, не дивно, що роботи не лише прибавилося, але й часу на кожну сукню залишалося вкрай мало. І хто так вирішив, що «подружкам» необхідно обов’язково відшиватися у одного майстра?

Та я не про те! Ліля дзвонила декілька раз, проте часу аби потеревенити абсолютно не залишилося. Тож я вирішила набрати її по дорозі до дитячого садка.

- Ну, нарешті! – вигукнула по той бік апарату подруга. – Я вже боялася, що доведеться поліцію викликати! Ти куди пропала?

- Вибач, часу не було, - пробурмотіла, вибігаючи із салону і спускаючись сходами на перший поверх багатоповерхівки, в якій розмістилася наша майстерня. Головне, щоб Олена Вадимівна, наша головна, не дізналася, як я величаю елітний швейний салон! Любить вона повторювати: «Дівчата, як корабель назвеш, так він і попливе! Простіше кажучи, не варто повертатися у минуле, коли перед нами майорить світле європейське майбутнє!»

- Нічого нового, - фиркнула Ліля. – У тебе завжди часу ні на що не вистачає. Здається, якби хто додав до доби ще декілька зайвих годин, тобі й цього було б замало!

- Ти перебільшуєш! – посміхнулася в слухавку.

- Не відволікайся! – повернула розмову до неприємного Птаха. – Що там у тебе з тим симпатичним молодиком трапилося?

Важко зітхнула, прослизаючи у прочинені автоматичні двері. На вулиці ще яскраво світило сонце, у повітрі витала літня задуха, сповнена безлічі міських ароматів, а вітерець наче загубився в самих верхівках високих дерев по краю дороги.

- Нічого особливого, - постаралася, щоб голос звучав якомога легковажніше. –Оцей, як ти виразилася, молодик, в п’ятницю збив мене своєю шалено дорогою автівкою…

- Як це? – шоковано пискнула подруга. Ну, не все ж їй одній виводити мене з рівноваги!

- Отак! – засміялася в слухавку, так і уявивши її великі перелякані очі. – А розшукував він мене, аби повідомити, що я йому гроші винна. Ніколи б не подумала, що зможу хоч якось нашкодити металевій конструкції на колесах…

- Зачекай! – швидко оговталася Ліля. – Тобто, він тебе збив, а тепер ще й грошей на ремонт хоче?

- Дивно звучить, еге ж? – наша розмова повільно перетворювалася у якусь маячню. Сама це розумію, та змінити нічого не можу!

- Божевілля якесь! – погодилася Птаха. – І ти заплатила?

- Ще ні, - приховати важкого зітхання не вдалося. – Спочатку нехай майстер гляне, а я оплачу рахунок!..

- Точно, божевільна! – пропихтіла по той бік слухавки Ліля.

Відірвавши погляд від асфальту, помітила неподалік червоний автомобіль, на капот котрого розслаблено опирався його власник. Серце збилося з ритму! Невже готові результати? Господи, тільки б мені вистачило заощаджень!

- Я пізніше тебе наберу, - пробурмотіла, відключаючись.

На ватних ногах попрямувала вперед. Хорошого настрою, як не було, чого не скажеш про симпатичного мажора! Стояв отам і посміхався своїми рівними білосніжними зубами, засліплюючи очі не гірше вранішнього сонця! Пересмикнула плечима, проганяючи нестерпне бажання сутулити спину і опустити очі долу. Ні! Досить! Коли народилася Соля, я собі пообіцяла, що більше ніколи не буду принижуватися перед такими, як він. На все життя вистачило насмішок Богдана!

- Привіт! – веселий приємний голос вирвав із неприємних спогадів.

- Здрастуйте, - постаралася не нервувати. – Ви привезли квитанцію?

- Що? – здається, мені вдалося вивести з рівноваги свого співрозмовника. – А! Ти про це… Ні! Виявилося, що всі пошкодження незначні і ремонт мені нічого не коштував. Тому не варто хвилюватися!

Видихнула з неприхованим полегшенням. Здається, щойно я вперше відчула, як то воно, коли гора з пліч упала!

- Це дуже гарна новина! – щиро посміхнулася, збираючись оминути чоловіка і мчати нарешті на знову відновлених крилах до своєї донечки. Думаю, нам варто сьогодні влаштувати маленьке свято! – Вибачте, мені вже час!

- Що? – здивовано вигукнув чоловік, в одну мить хапаючи мене за передпліччя. Тілом промчали схвильовані мурахи, змушуючи злякано завмерти. – Зачекайте! Світлано, я хотів вибачитися за заподіяну тобі шкоду і запросити на обід! Ну, щоб наглядно… Якось так, напевно… То як?

Здається, мої очі продовжували збільшуватися з кожним його словом. Як тільки із орбіт не повискакували, не знаю? Оце так поворот!

- Е…

- Роман! – схаменувся співрозмовник. – Роман Савіцький!

- Дякую, Романе, - плавно, проте наполегливо, висмикнула свою руку із чіпкого захвату, - але я, справді, не можу! Дякую, що повідомили мені гарну новину. Бувайте!

Помчала так, наче за мною всі чорти пекла женуться. Сподіваюся, я не виглядала божевільною, хоч почувалася саме так. Для мене все це було вже занадто!

***

Заледве дочекався п’ятої години. Аж до тремору в пальцях хотілося побачити нову знайому. Світлана! Руда лисичка із зеленими очима повністю заполонила його думки. Чому її погляд весь час здавався не щасливим чи спокусливим, як у інших, а радше наляканим? Чому вона втекла, так і не дозволивши все спокійно обговорити? І з чого взагалі взяла, що він став би вимагати від неї грошей на ремонт автівка? Це ж він був надто неуважним і вилетів із повороту, не знижуючи швидкості. Стільки запитань і жодної відповіді!

Андрій зміг роздобути лише поверхневі дані: ім’я, місце роботи, телефон та домашню адресу. Ні сторінок в соцмережах, ні кредитів у банках, навіть ніяких родичів знайти не вдалося.

«Вона, наче й не існує, - потис могутніми плечима друг. – Жодних фото, скандалів чи пліток. Така собі сіра миша, яка нічим не цікавиться. Дім-робота-дім! Не розумію, навіщо вона тобі!»

«Ще не знаю, - зізнався щиро, задумавшись над почутим. – Та мені чомусь здається, що не така вона уже й сіра!»

- «Миша»? – буркнув собі під ніс, помітивши яскраві вогняні сполохи, які одразу ж оживили задушливий сонячний день. І що він тут забув? Роботи тьма, а він уже годину пильнує біля звичайної офісної багатоповерхівки в надії знову зустріти знайому незнайомку. - Привіт!..

Що складного в тому, аби запросити жінку, котра тебе приваблює, до кав’ярні? Він провертав це сотні, якщо не тисячі раз. Завжди вдало і без жодного промаху. А тут таке! Його просто послали лісом. Не прямим текстом, звичайно, та все ж приємного мало!..

Зараз саме час образитися, вирвати у себе на голові жмут волосся, за бездарне використання робочого часу, і полишити цю дурну затію. Та де там! Замкнув авто і, наче якийсь маніяк, крався слідом за дивакуватою жінкою. Надто вже швидко вона від нього тікала!

«Я божевільний!» - повторював раз за разом, доки слідував за Світланою. Бачили б це його батьки, точно б викликали швидку! А потім ще місяць промивали мізки і бідкалися, що не змогли гідно виховати сина…

- Мамо! – відірвав від самокопання дзвінкий дитячий голосок.

Роман скинув погляд і очманів. До його нової знайомої підбігло дівча, років п’яти, і міцно її обійняло, щось зашепотівши на вухо.

- Постарайтеся наступного разу не запізнюватися! – буркнула молода вродлива жінка і попрямувала геть від зачинених воріт дитячого садка.

- Добре! – гукнула Світлана навздогін, перехоплюючи маленьку долоньку і прямуючи далі по дорозі…

- Ти не казав, що у неї є дитина! – гримнув шоковано в трубку, коли по той бік почулося знайоме «алло».

- Ти не питав, - відмахнувся Андрій, явно чимось заклопотаний. – А це щось змінює?

- Не впевнений! – рикнув у відповідь, відключаючись. Думки розповзлися, наче вівці полониною, не бажаючи збиратися до купи. Зараз буде кращим повернутися до роботи, доки не накоїв дурниць, а там розбереться!