Сонячна

До свідомості повернулася у лікарні. Білі стіни, біла стеля, до руки прикріплена крапельниця, а ліва нога маячить майже перед самим носом.

- Це що? – прохрипіла пересохлим горлом.

- З поверненням! – вигулькнула поруч Ліля, посміхаючись до мене, наче ясне сонечко. – Як себе почуваєш?

- Наче мене намагалися вбити, - спробувала посміхнутися, та губа відізвалася пекучим болем. – Де Соля?

- З Романом, - шокувала подруга. – Пішли за напоями. Ти пам’ятаєш, що з тобою трапилося?

По стурбованому вигляду Птахи зрозуміла, все набагато гірше, аніж я сподівалася.

- Та наче так, - перед очима постали страшні картинки і всередині сколихнувся весь той жах, який довелося пережити. – А що?

- Кіру затримали, - ошелешила Ліля. – Вона не відпиралася і в усьому зізналася, проте адвокати Крамолових хочуть зліпити із неї психічно хвору. Поліція прийде, аби отримати твої свідчення.

- Знаєш, мені здається, що їхня версія не така вже й далека від істини, - сумна посмішка знову відізвалася болем, і не лише на обличчі. – Розкажеш, що було потім?..

Невдовзі в палаті стало зовсім тісно. З’явилося моє сонечко, Соля. Щебетала, розповіла про усі останні події в її житті і міцно притискалася до мене, доки тітка Марія не наказала усім негайно вимітатися та залишити хвору в спокої.

- Тебе, красунчику, це також стосується! – уже біля дверей нагадала жінка Савіцькому.

Так-так, він також був тут. Мовчки стояв осторонь, спостерігаючи за усім, і тепло усміхаючись. Зізнатися чесно, мене дуже бентежила його присутність. Не знала, чого очікувати: чи то ввічливого інтересу до мого здоров’я, чи то претензій, чи то нових шокуючих звісток. І тим не менш, я була щиро вдячна, адже бачила, як раділа йому моя маленька дівчинка.

- Я спілкувався з лікарем, - нарешті заговорив чоловік з тих пір, як увійшов до кімнати. - Тобі доведеться ще декілька тижнів полежати в лікарні, аби кістки стали на місце і почали зростатися. Можливо, ще буде одна операція, але то дрібниці в порівнянні з тим, що було досі…

- Та нічого страшного, - постаралася легковажно відмахнутися, - я чула, що без селезінки можна нормально собі так жити!..

І тиша! Мовчанка затягувалася. Мені так багато хотілося йому сказати, подякувати, та слова просто застрягли десь поміж голосових зв’язок, не бажаючи вилітати з горла. Боягузлива дурепа!

- Ти… врятував мені життя… - підняла на Романа невпевнений погляд.

Не знаю, що збиралася побачити. Можливо, самовдоволення чи байдужість, але точно не страх! Здавалося, перед його очима щойно промайнуло все життя.

- Ти постраждала через мене… – прохрипів, відводячи погляд. – Вибач!

Шок! Невже він так усе сприймає?

- Не твоя вина, що Кіра виявилася психопаткою, - пирхнула, намагаючись розрядити обстановку. Не вийшло!

- Я повинен був уважніше до неї придивитися! – з кожним словом Роман все нижче схиляв голову, наче навішуючи на себе всю вагу провини. – Я не повинен був відпускати тебе одну!..

- Повинен - не повинен! – роздратовано фиркнула. – Тобі ще не набридло себе жаліти? Що сталося, те сталося, і не варто на тому зациклюватися! Головне, що всі живі та здорові!.. Ну, майже…

Невпевнена, проте тепла посмішка нарешті торкнулася вродливого обличчя чоловіка. У грудях защемило. Люблю, коли він такий, легкий та домашній.

- Лано, ти вийдеш за мене заміж?

Що я там казала про «домашній»?

***

«Ти вийдеш за мене?» - вирвалося несвідоме тієї миті, коли полегшення накрило Романа з головою. Бовдур! Про що він думав? А якщо Світлана злякається, знову відсторониться, вважатиме його божевільним і спробує обмежити їхнє спілкування? Що тоді? Як тепер все виправити? І чи варто?

Пережите нещодавно остаточно прочистило його мізки. Навіть не години, хвилини відділяли його жінку від загибелі. Хвилини, що зжерли його сон, його нерви, його побоювання. Страх – не те почуття, котрому варто піддаватися на шляху до щасливого майбутнього. Ось чому він більше не зволікатиме!

- Вибач! – схопив жінку за тендітну руку. – Не подумай нічого такого, просто… Ви з Солею, справді, дуже мені дорогі, і я відчуваю відповідальність… Якщо б ви були весь час поруч, мені було б куди як спокійніше!..

З кожним його словом розгубленість, що досі панувала на обличчі жінки, поступово змінювалася полегшенням і навіть добродушною усмішкою.

- Дякую! – видихнула вона, стиснувши чоловічу долоню. – Проте, не варто! Ти ні в чому не винен, не потрібно сприймати усе настільки серйозно. Кіру затримано, отже, вона більше не зможе нікому нашкодити. Та й не думаю, що все це сталося б, якби ми не загралися у пару.

Останнє боляче дряпнуло. Гра! Дійсно, Світлана й досі думає, що все довкола, то лише гра.

- Давай так, - погладив тонкі палці, - ми повернемося до цієї розмови, коли ти одужаєш. А зараз, відпочивай та ні про що не хвилюйся!

Судомно видихнувши, чоловік підвівся, поцілував розгублену жінку в лоб та покинув палату. Варто якнайшвидше з усім розібратися, але й тиснути на кохану одразу ж після пробудження не найкращий варіант.

Насправді, на шляху до їхнього спільного щастя була ще одна перепона.

- Я відвезу вас додому, - наздогнав у холі лікарні Марію Пилипівна та Солю. Ліля ще раніше помчала у справах, вибачившись перед усіма.

- Будемо вдячні, - кивнула жінка.

За два десятки хвилин вони вже підіймалися знайомими східцями на другий поверх.

- Боян у вас? – поцікавився Роман, пропускаючи до квартири втомлену, проте щасливу Солю. ЇЇ мама прокинулася!

Тітка Марія здивовано звела брови.

- Розумію, це прозвучить дивно, та він мене явно недолюблює. Можливо, поговоривши, ми дійдемо до якоїсь рівноваги?.. Вибачте! Маячня якась!

- Ні-ні! – усміхнулася жінка, виймаючи із сумочки ключі. – Варто спробувати!

Схопивши в’язку, чоловік рішуче направився до квартири Світлани. Пан або пропав! Якщо нічого не вийде, доведеться запастися терпінням і сотнею пар нового взуття, адже відступати він не збирається!

***

- Кр-р-р! Бояне! – на підвіконня приземлився великий чорний ворон. Стрепенувшись, він закрокував туди-сюди, постукуючи дзьобом у прозоре скло, аж доки не натрапив на прочинену стулку. – Вона пр-рокинулася! Пр-рокинулася, кр-р!

- Ну, нарешті! – полегшено вигукнув пухнастий кіт, застрибуючи на підвіконня. – Як вона?

- Нор-рмально! – змахнув крилами птах. – Лежить в оточенні таких кр-расивих ср-ріблястих штук, що аж в очах р-рябить! Др-руже, може ти випр.-росиш хоч одну таку для мене, га?

- Ой, Боррисе, відчепися! – зашипів пухнастик, не знаходячи собі місця. – Буде тобі щось сріблясте, як тільки моя дівчинка повернеться додому! А як там… він?

Довгий хвіст, що досі стривожену гамселив боки, застиг та настовбурчився.

- Піклується, кр-р! – стрепенувся ворон, повернувши блискучу голову до двору. – Так, он де! Пр-риїхав! Може й Лана уже з ним?

До двору заїхала знайома автівка, блиснувши відполірованим боком, та улюбленої господині в салоні не виявилося. Примружившись, домовик мовчки спостерігав, як його Соля в супроводі Марії та Романа швидко зникають у під’їзді.

СТОП! Романа? Хоча, так, Романа! Досить вже сунути свого пухнастого хвоста у людські справи, тим паче, що тут явно відчувається стійкий аромат кохання.

- Думаєш, він зайде? – поцікавився так, аби не мовчати. Всередині досі панували побоювання віддати своїх дівчаток чужакові, та в порівнянні із страхом їх втратити назавжди, це ніщо!

- Знову влаштуєш йому прочухан, кр-р-р! – хихотів старий друг, хлопаючи широкими крилами.

- Ні! – фиркнув домовик, зістрибуючи на підлогу. – Прийшов час серйозно поговорити!