4.
Божевільний день закінчився божевільним вечором. Затримуватися не наважилася, буркнула щось про справи і вилетіла з клубу, наче корок із пляшки шампанського. Не знаю, як це виглядало, та мені здавалося, що серце вистрибне із грудей і закопається десь подалі за містом, аби його ніхто не знайшов! Чому? Тому що тільки мені могло настільки «пощастити» в житті! Де ще ви бачили, щоб у той же день двічі зіштовхнутися з однією людиною, якої ти не знаєш і якій, виявляється, винен гроші?
Зізнаюся, я навіть не думала, що завдала хоч якоїсь шкоди тій бісовій автівці! Тай узагалі, якби не біль, я б уже сотню разів забула про той випадок. А тепер… Певно, доведеться віддати всі заощаджені кошти. Тільки б вистачило…
З такими важкими думками повернулася додому. Соля відчинила навіть раніше, аніж я встигла натиснути на дзвінок.
- Сось ти залано! – буркнула донечка, тим не менше, міцно пригортаючись. Настрій одразу ж покращився! Мій світ знову цілісний!
- Просто неймовірно скучила за тобою! – сказала чисту правду. Я завжди скучаю, навіть коли вона у садочку! – Вирішила, якщо повернуся швидше, ми ще встигнемо трохи посвяткувати разом.
- Ула-а! – підстрибнула дівчинка і помчала за своїми речами.
- Щось трапилося? – стурбовано поцікавилася тітка Марія, виглянувши у коридор. – Ти виглядаєш втомленою.
- День був важким, - легковажно відмахнулася. Не хочу навантажувати цю добросердечну жінку своїми проблемами. – Соломія не вередувала?
- Ні! – в очах жінки спалахнув молодецький вогник. – Хіба можуть із нею бути проблеми? Навіть Боян сьогодні поводився смирно! Проходь, пригощу тебе смаколиками!
- Не сьогодні, дякую! – відмовилася з легким жалем. Готує тітка Марія неймовірно смачно! – Уже пізно. Солі пора в ліжко…
У прочинені двері вислизнув знервований Боян. Голосно фиркнувши, він потерся своєю пухнастою спинкою об мої ноги та помчав додому. Не знаю, чому, та кіт завжди недолюблював це місце!
Залишок вечора провели плідно. Навіть таки почали розфарбовувати гіпсокартонну стіну, яка розділяла кімнату навпіл, створюючи сумнівний ефект усамітнення…
- Він тебе шукав! – увірвалася до квартири шалено задоволена Ліля. Дивно, як вона витерпіла всі вихідні, аби не забігти раніше.
- Хто? – здивувалася, тим часом пригадуючи, чи нічого не забула. – Солю, поспіши! Ліля уже прийшла!
- Той вродливий молодик! – продовжувала сяяти подружка. – Даремно ти пішла. Здається, він на тебе запав!..
- Не мели дурниць! – відмахнулася, замикаючи двері квартири. – Там абсолютно інша причина…
- Це ж яка? – насупилася Птаха.
Важко зітхнувши, махнула головою у бік доньки. Не варто їй цього знати! Хоч Соля й не дуже балакуча, та діти є діти. По-перше, не хочу її хвилювати, а по-друге, до вечора весь садок буде знати, що її маму збив автомобіль. Вихователі й так на мене косо дивляться, а тепер ще й пальцями тикати будуть!
- Наберу підчас обідньої перерви! – не вгавала подруга, висаджуючи нашу веселу компанію біля дитячого садка.
День обіцяє бути важким!
***
Як не старався уникнути сімейного застілля, проігнорувати слізні материні благання все ж не вдалося. Ледь не з самісінького ранку у родовому будинку зібралася вся їхня велика родина, включаючи тіток, дядьків і ще десяток найближчих друзів, котрі обов’язково брали участь у його вихованні і добре пам’ятають усі Романові життєві ляпи.
Чому він не долюблював такі зустрічі? Тому що кожен знайомий вважав своїм обов’язком пригадати, як він ходив пішки під стіл, скільки разів обмочився, скількох дівчат приводив додому і таке інше. Та найпекучішим запитанням було: коли ж він таки одружиться? Найпекучішим воно стало після невдалого кохання, котре видерло із грудей його серце, пошматувало самоповагу та втоптало в болото гордість. Неприємні спогади знову захопили свідомість, викликаючи забуті досі почуття.
Він молодий і перспективний, бо ж із хорошої сім’ї, батько вдалий бізнесмен, дядьки не останні люди в місті, студент вишу та майбутній спадкоємець чималого майна. Те, що на додачу ще й вродливий та харизматичний лише додатковий бонус! Дівчата завжди вішалися на його шию, використовуючи батьківські гроші та знайомства. Він же використовував їх за призначенням, адже у світі повсюдно панують товарно-торгівельні відносини. Чому ж у стосунках повинно бути інакше? Можливо, якраз через свою легковажність він і втрапив у ту халепу, котра залишила по собі глибокі рубці та скалічену душу…
Анна, така ж молода, вродлива, як і інші. Із забезпеченої сім’ї, вона виділялася лише одним: уміла цінувати себе, як ніхто більше! Романа завжди приваблювали жінки, котрі знали, чого варті, а не манірно набивали собі ціну. Аня була саме такою: гордою, розумною, з цікавинкою та вогником у шоколадних очах. Вона швидко пробралася у самісіньке серце молодого самовпевненого хлопця, захопила собі ласий шмат його думок і вміло тим користувалася. Вечірки, розваги, поїздки за кордон і навіть знайомство з батьками… Єдине, чого ніколи не було, це зізнання у коханні! Скільки б Савіцький-молодший не зізнавався у почуттях, відповіддю йому були посмішки, жарти та гарячі поцілунки.
«Я одружуюся!» - заявив він якось на такому ж родинному зібранні. Здивуванню присутніх не було меж.
«Дозволь поцікавитися: це ж з ким?» - стримано, проте з притиском поцікавився батько.
«Дурне запитання! – розвеселився Роман, споглядаючи шоковані міни присутніх. – З Анею, звичайно ж!»
Мати схопилася за серце, родичі спантеличено переглянулися, а батько спохмурнів, наче грозова хмара, котра от-от розколе небосхил яскравим сполохом блискавки.
«Тобі не здається, що у твоєму віці ще зарано будувати сім’ю?» - стримано прогримів Савіцький-старший.
Хлопець здивовано підняв брову.
«Отакої! – фиркнув він. – Тобі з мамою вік аж ніяк не став на заваді. Наскільки я пам’ятаю!..»
«Не зрівнюй! – уже відкрито лютував чоловік. – Тоді часи були інші, та й люди інші!..»
«А мені здається, - не вгавав Роман, не помічаючи, як «небо» заволікло грозовими хмарами, - те, що стосується кохання, залишається незмінним ще з доісторичних часів! Хіба не так? Сподобалася жінка, бий палкою по голові і швидше тягни до печери! Я так і роблю…»
«Вона вагітна?» - тремтячим голосом запитала мати, злякано хапаючись тонкими пальцями за сорочку батька. Певно, намагалася хоч якось його стримати, аби уникнути рукоприкладства.
«Ні! – відмахнувся від дурнуватого висновку. – Хоча, думаю, після одруження ми не станемо з цим зволікати!..»
Щось прохрипівши собі під ніс, Савіцький старший все ж продовжив розмову на доволі стриманих тонах:
«Вона уже погодилася?» - оце «вона», з неприхованим презирством, абсолютно не сподобалося Роману. Щось глибоко в душі неспокійно ворухнулося.
«Ще ні, - знітився хлопець, намагаючись не втрачати «марку». – Але я ще й не пропонував!..»
Мати полегшено видихнула, нарешті залишивши зім’яту сорочку в спокої, а на обличчі батька розпливлася вдоволена посмішка.
«Якщо у неї є хоч крихта розуму, вона тобі відмовить! - бризнув отрутою чоловік, викликаючи шок у присутніх. Ще ніхто й ніколи не бачив Олексія Федоровича таким. Обличчя червоне, на скроні пульсує жилка, очі, здається, готові вискочити із орбіт, а з ніздрів заледве дим з іскрами не валить! – Май хоч крихту гордості і полиш цю дитячу витівку! Ця хвойда не гідна бути частиною нашої родини!»
«Не смій ображати Аню!» – очманів від почутого хлопець. Він різко повернувся та попрямував до виходу. Єдиним бажанням у даний момент було якнайшвидше покинути це місце. Він не розумів, чому ніхто не вірить в його почуття? Чому не можуть зрозуміти, що для нього вона ТА САМА! Він кохає і бажає прожити з Анною усе своє життя! Хто-хто, а батьки точно повинні були його зрозуміти та підтримати…
«Якщо ти це зробиш, я позбавлю тебе спадку! - вдарило в спину, збиваючи хід. Пекучий біль стиснув серце. Нехай! Якщо заради кохання йому доведеться пожертвувати сім’єю, він готовий! – Романе!..»
То була осінь. На вулиці швидко сутеніло, мокрий асфальт сліпив жовтими бліками, а двірники заледве встигали очищати скло від рясного холодного дощу. Савіцький мчав через усе місто до коханої. Вона захворіла і піти разом із ним на свято категорично відмовилася. Що ж, так навіть краще! Не почула всієї тієї гидоти, котру довелося вислухати йому!.. В кінці кінців, обручка уже тиждень гріє серце в кишені, а розбрат у сім’ї… Це лише побічний ефект щастя! Хіба не так?
Дзвінок у двері. Ще один… Можливо, заснула! Та Роман не здавався. У нього занадто войовничий настрій, аби так легко відступити.
Аня відчинила після п’ятого разу. У тонкому шовковому халатику, під яким явно більше нічого не було, розхристана, з припухлими губами та блискучим поглядом. Вона якось перелякано застигла, зрозумівши, хто стоїть на порозі.
«Романе, - хриплуватий голос змусив серце пришвидшити свій хід, - що ти тут робиш?.. Хіба ти не повинен бути з батьками?»
Недобре передчуття проповзло по спині дрібними мурахами. Чому вона така схвильована? Ясно, не очікувала! Але чому не впускає до квартири? В голові одразу ж залунали батькові слова: «хвойда!».
«Ти так і триматимеш мене на порозі? – криво посміхнувся, уже не в змозі відгородитися від дурних думок. – Чи, можливо, таки впустиш?»
«Вибач! – ще більше загородивши прохід, Анна обхопила себе руками та винувато повісила голову. – Не варто тобі заходити! Я занадто хвора… Не хочу тебе заразити… Кхе-кхе!..»
«Така хвора, що розгулюєш квартирою в одному халатику і без білизни?»
Роман не впізнавав власний голос. Всередині усе стислося, готуючись розірвати на шматки нутро та душу. Відсторонивши кохану, він увірвався до квартири. Скільки разів він тут бував? Здавалося, із заплющеними очима віднайде кожну кімнату, згадає кожну деталь її оселі. Бо це дім його жінки! Її п’янкий аромат витає навколо, наче серпанок, наповнюючи легені та затуманюючи голову. Завжди! Та тільки не цього разу…
В коридорі одразу ж кинулося в очі дороге чоловіче взуття. У вазі, котру вони вибирали разом, красувався розкішний букет червоних троянд. Троянди… А йому вона завжди говорила, що любить півонії! Бовдур!
Оминувши залу, одразу ж направився до спальні. В розібраному ліжку, прикритий лише тонким простирадлом, напівсидів чоловік. Опустивши окуляри на гачкуватого носа, він щось уважно читав із скріплених аркушів. Роман завмер лише на мить! Ту довгу мить, якої вистачило, аби усвідомити побачене і прийняти неминуче. Він програв… І кому? Кому?
«Роман? – здивовано пробасив хриплий не від збудження, а від поважного віку голос. – Ти не повинен був цього бачити…»
Ніякого каяття чи злості. Ні! Звичайна констатація факту. Він не повинен був цього бачити!..
«Як давно?» - запитав, навіть не підвищуючи голосу, у схвильованої колись коханої жінки.
«Уже два роки, - відповідь вбивала щоразу заново. – Ти став нашим прикриттям… Люди цікавилися, чому я ні з ким не зустрічаюся…»
«І ти просто знайшла собі жертву!» - біль вирвався із середини звіриним риком.
«Не перебільшуй! – фиркнула Аня, попрямувавши в обійми свого чоловіка. Саме «свого», бо ж він для неї ніколи нічого не важив! – По суті, для тебе нічого не мінялося. Тільки цього разу не лише ти використав когось, а й тобою скористалися! Якщо мовчатимеш, ми й надалі можемо гратися у закохану пару…»
Цинізм почутого лише посилив ефект. Ось вона, розплата за усі розбиті серця! Що ж, напевно, це справедливо!..
Перед очима знову спливла навіки випалена у пам’яті картина: усміхнене обличчя ректора його університету в момент, коли загрубіла рука забирається під тонкий шовковий халатик Ані, стискаючи пружну сідницю…
- Романе, все добре? – вирвав із спогадів стурбований голос Андрія.
- Так! Не хвилюйся, - криво посміхнувся, все ще намагаючись позбутися неприємного відчуття у грудях. – В тебе є щось для мене?
Тонкі вуста розпливлися у задоволеній посмішці:
- А ти сумнівався?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!