ПЕРЕДМОВА Марії Данилевич
Та, що чекала і дочекалася
На війні, крім головної, в кожного є і своя особиста лінія фронту. Для дружини воїна вона в чеканні. Листа, телефонного дзвінка, новин, повернення…Тягар ноші кожна відчуває і переживає по-своєму. Одна тихо плаче і молиться, друга мітингує, шукає співчуття й допомоги, третя поринає в роботу чи волонтерство… А хтось – у творчість.
Надія Сеньовська написала книжку. Народжена в екстремальних умовах збірка віршів – епічно-емоційний літопис чекання, де «кожна секунда – п’ятниця страсна», де «чекати – як вмерти». В екзистенційній дилемі бути чи не бути вибір зроблено таки на користь жити. Не одразу. А крізь «схудле серце», « очі, повні страху», «згусле повітря» і «зупинений час».
Оте «хочеться плакати,вити,кричати / Хто захистить дрібку щастя у світі», наче новітній плач Ярославни без сліз і патетики. Він не так молитовний, як сповідальний. Чи точніше – це сповідально-молитовний чин душі, що самовіддано любить, кохає. Всупереч безсиллю виринає дуже сильний образ індійської вдови, яка вже в ашрамі. Її ашрам – це поезія любові. Вона відпускає її в простір як оберіг, як згусток сили, що допомагає встояти і вистояти. Собі та йому. Щоб повернутися і народити сина «з такими ж очима й ногами,такого ж закрито-впертого й дорогого».
Так воно і сталося! Сильні і люблячі таки мають щастя!
Це треба вміти поділитися своїм безсиллям так, щоб воно стало силою!
Вірші рвуть душу оголеністю нерву, бентежать відвертістю, захоплюють цілісністю характеру. І їх важко та й навіть не потрібно аналізувати. Хочеться читати, відчувати і вчитися, як можна перемагати.
Кандидат філологічних наук,
доцент кафедри теорії і методики
української та світової літератури
ТНПУ ім. Володимира Гнатюка
Марія Данилевич
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!