Коли Полум'я вмерло

Ми б’ємося. Ведемо нескінченний бій одне з одним і з власною тінню. Нам дані найбільший Дар і найбільше Прокляття. Ми - вогняні коти. Нам подаровано нескінченне життя. Проте права на смерть нас позбавлено. День-у-день ми гинемо на аренах, відчуваючи біль і жах вмирання, але не маємо права померти насправді, з'єднавшись із Полум'ям Первісним у серці Великого Вулкана. День-у-день ми постаємо з мертвих, щоби вмирати знову.

Але так було не завжди.

-1-

- Жаринко, ну чому саме це підвіконня? Твою свічку навіть і не побачить ніхто - вікно на дике плато виходить.

- Берте, ти як маленький. Сам чудово знаєш: ця свічка і ця трапеза - не для живих. “Живе полум'я освітлює шлях душам померлих від голоду, дає їм знати, що тут їх чекають і пам'ятають!” - співоче продекламувала дружина. - А в сяйві цих бездушних новомодних елеткри… ктри… чних, - вона насилу вимовила незвичне слово, - ліхтарів її вогник губиться. Тож гайно прибиратися, не відмикуй.

Авжеж, Жаринка має рацію. А я просто звичайнісінький ледащо. Давно слід було навести лад у кімнаті, що правила за майстерню, але мені все бракувало натхнення. Купа чудернацьких шестерень та іншого мотлоху височіла на підвіконні, загрожуючи незабаром зовсім перекрити світло з вікна. А його, з огляду на зимову пору, і без того було катьма. Але жадібність не дозволяла просто взяти і викинути цей надзвичайно цінний металобрухт. Адже серед нього дійсно щось корисне може трапитися.

Зітхнувши, я став до справи. Жаринка подивилася на мої страждання, сперши руки в боки і смішно поводячи рудими вухами з китицями на кінцях. Вигодила мить, коли присів, щоб витягнути з-під столу впущену туди ще передучора викрутку, цьомкнула мене у маківку та лунко розсміялася. Хотів ухопити її за талію, але бешкетниця спритно викрутилася, мазнувши кінчиком вогняно-рудого хвоста по моєму носі, підморгнула та вислизнула на кухню. Я замилувався стрункою постаттю дружини, вмить забувши про прибирання. Гарна вона у мене, хоч і тендітна надто.

Мою рідню голод майже оминув: предки жили у віддаленому гірському районі, куди збирачам годі було й дістатися. А Жаринка походила зі селян, що одвіку обробляли родючі землі в долині. Саме такі долини зазнали найбільших поборів перед тією, останньої, війною. Збирачі лютували. Прикриваючись потребами армії, вони нахабно грабували селян, вбиваючи кожного, хто насмілювався приховати від їхніх жадібних очей останній мішок зерна. Коти пухли від голоду. У відчаї намагалися їсти вулканічних їжаків, але лише сходили на криваве блювотиння, коли знесиленому організму не ставало сили впоратися із отрутою.

Жаринчина бабця розповідала, як їй доводилось із сокирою в знесилених руках боронити хату від оскаженілої сусідки. У скаламученому голодом розумі нападниці билася єдина думка: зварити та з'їсти бабкіних дітей. Із першого посліду вижила лише мати Жаринки. А їх було п'ятеро: міцних, рожевощоких, вогненно-рудих малюків. Щаслива масть. З кошенят другого посліду, що були тоді зовсім крихітками, не вижив ніхто.

Жаринка в матір пішла: теж "вогняна". Ледве давши життя єдиному кошеняті, мати померла під час пологів - наслідки голодного дитинства далися взнаки. Жаринка ж лишилася бабці на втіху. Худенька, невеличка, але на диво життєрадісна, мов язичок полум'я. За те я її і полюбив. Тепло мені поруч із нею було.

- Тату! А коли Голодна Ніч закінчиться, ми підемо на площу? Там ярмарок приїхав, будуть ряджені і Завірюху будуть палити, і півники на паличках будуть! - духмяніючи морозною свіжістю і грайливим розпалом, до хати ввалилися двійнята.

Так, ми не могли похвалитися великою родиною. Жаринка і цю парочку ледве виносила, тож після першого посліду ми вирішили більше не ризикувати. Сусідки, звичайно, головами хитали, мовляв, молода, чого боронитися. Он, у Мірти з сусідньої вулиці вже третій послід на підході, та й у перших двох по четверо кошенят, а молодуха - Жаринчина однолітка. Дружина після таких розмов сьорбала в подушку, коли думала, що сплю і не чую. Проте я був непохитний: краще жива кохана дружина і "лише" двоє дзиґ із шилом в тому місці, звідки хвіст росте, ніж купа діточок на руках і звання молодого вдівця.

- А ще там можна буде зробити цю, як її ... потографію! - Дзвінка ажно пританцьовувала від передсмаку.

- Фотографію, дурна ти! Відразу видно, що дівчинка, - Івор позирнув на сестру зверхньо.

- І нічого не дурна! - насупилася малеча. - І взагалі, у мене вже вогонь прокинувся. А чи прокинеться твій - ще невідомо, а як ти в маму пішов?

- Йой, налякала вулканічного їжака голою дупою! Потрібний мені ваш вогонь. Тільки клопіт один від нього. Я краще буду, як тато, винахідником. Ось виросту та винайду рухому фотографію. Щоби можна було не просто картинку зробити, а ще й помахати і привіт передати тому, кому картку подаруєш. Будете всім хвалитися, що зі мною знайомі!

- Ти поки виростеш, її і без тебе сто разів винайдуть! Он, хоча би й тато.

- Не буду я без Іва нічого такого винаходити, - заспокоїв нахнюпленого сина я. - Почекаю, поки він підросте, разом потім винайдемо.

Жаринка покликала дітей допомагати їй на кухні, жартома загарчавши на мене, бодай не відволікався і швидше закінчив із прибиранням. Скоро сонце зайде, і прийде Голодна Ніч. Найтемніша та найстрашніша ніч року. Кажуть, половина померлих від голоду вирушила до Полум'я Первісного, не переживши саме цю страшну ніч.

Відтоді й пішов закон накривати багатий стіл в окремій кімнаті та виставляти на підвіконні запалену свічку. Свічка до світанку своїм вогником вказувала померлим дорогу до будинку, де їх пам'ятають і люблять. Живі цієї ночі постилися від сутінок до схід сонця, поступаючись їжею мертвим.

Звичай прижився не скрізь. Тут, у Вогнеполі, його мало хто дотримувався, але сім'ї, чиї родичі зустрілися з Великим Вулканом у ті страшні часи, шанували Голодну Ніч неухильно.

Я повернувся до залізяк, краєм вуха слухаючи веселі верески та метушіння родини на кухні. Малеча у нас - просто чудо. Схожі зовні, як два вогники, вони були настільки ж різними за характерами, як ті два вогники. Обидва шоколадно-рудуватої масті - така собі суміш мене і дружини в рівних частках - із пухнастими, як у Жаринки, хвостами і плюшевими вушками. Проте у Дзвінки були мої зелені очі та вибуховий характер, ще й дар вогненний у неї прокинувся дуже рано. А Івор розважливо поглядав на світ величезними янтарно-жовтими, як у Жаринки, очиськами. Ознак дару в нього поки що не спостерігалося, і ми думали, що і в цьому він у матір вдався: магом дружина не була. А ось до роботи зі “залізяками” син виявляв чималу схильність і завзято порався разом зі мною в майстерні, допомагаючи збирати всякі механізми. Від кого з нас у нього це, складно було сказати. Жаринка теж була інженером не найгіршим, просто із народженням наших малюків, відійшла від справ, повністю присвятивши себе домогосподарству.

Маючи чималі здібності до магії вогню, я займався магічною технікою, збираючи й обслуговуючи двигуни дирижаблів. Проте це на роботі. А вдома вовтузився з дрібним приладдям. Навіть кілька патентів зумів отримати на свої винаходи. Зараз, наприклад, працював над рукавичкою, здатною фокусувати і спрямовувати потік магії вогню. Рукавичка вже вміла концентрувати вогонь у щільний промінь. Але я не збирався на цьому зупинятися: хотів домогтися настільки малої товщини променя, щоб цю рукавичку можна було застосовувати для пайки ювелірних виробів, наприклад. Або в лікарській справі: за допомогою тонкого променя можна було би здійснювати акуратні та точні розрізи при операціях.

- Ма-а, а тато обіцяв, що завтра ми підемо на ярмарок! І там будуть ряджені і півники, і фотографія! - пролунав із кухні дзвінкий голосок дочки.

Ну, якщо обіцяв, доведеться дотриматися обіцянки.

***

Окуляр знову барахлить. Зображення в лівому оці розпливається. Полум'я, як це невчасно! Якщо не полагоджу рукавичку до ранку, не бачити мені завтра перемоги. А значить, знову біль вмирання і нова порція запозиченого життя.