Камінці

Сянь. Взаємодія.

Не заздріть гірській сніговій вершині, яка своїм піком досягає небес. Краще бути гірськими озерами, в яких відбиваються небеса, і води яких насичують рослинність на схилах. У свою чергу гірські вершини затримують хмари, і дощі наповнюють озера. Так розумна і добра людина віддає людям все, що отримує, і тим самим отримує значно більше, чим віддає.

(Книга змін)

Одного разу в місто біля великої річки прийшов хлопець. Він був простакуватий, широкий в кістці, високий і рудий. А ще він був допитливий і спокійний. Варту на воротах він не зацікавив. У місто часто приходили бродячі маги, всі як один у вицвілих штанях, потертих куртках з срібним шитвом і з незамінними бездонними торбами за плечима. Зрідка у цих чарівників були мечі, але нашому героєві він був ні до чого.

Як відомо, якщо можеш зробити тоненький млинець з перевертня повітряним кулаком, рубати його мечем після цього не обов'язково.

Отже, прийшов молодий маг, продав декілька своїх виробів, купив провізію і вирішив заночувати в місті.

***

Пити пиво наодинці, коли не боїшся, що тебе за цим ділом впіймає учитель — нецікаво. Цю істину Роан усвідомив вже на третій день свого вільного життя. І відтоді нічого не змінилося. Та й в цілому, це вільне життя відразу не задалося. Працедавці, яким був потрібен саме рудий Роан, біля порогу школи не вишикувалися. Вони навіть для того, щоб найняти його талановитих одногрупників не вишикувалися. Якомусь середнякові було б безглуздо на це сподіватися.

Обіцяні при наборі в школу подвиги і слава теж не поспішали демонструвати себе випускникові.

Навіть селяни не стогнали і не благали викликати дощ. Напевно, через те, що королівство і так заливало мало не щодня. Краще просити кудись ці дощі подіти. Пустелю полити, чи що?

Добре хоч гроші доки були.

Хлопець зітхнув, одним ковтком допив пиво і вирішив шукати нічліг, раз не знайшлося роботи.

Напевно, якимось богам набридли його скарги. Тому що далеко відійти він не встиг. Роан звернув у вузький провулок, сподіваючись побачити там огорожу одного з тих садів з альтанками, яких було багато в цьому місті. У альтанці спати зручніше, ніж на голій землі, і забратися туди простіше, ніж на чиєсь горище. Але замість очікуваної огорожі Роан мав сумнівну честь зіткнутися з трьома чоловіками, що намагалися заштовхати в облуплений екіпаж згорток, який звивався змією. Хто здивувався більше цій зустрічі, залишилося невідомим.

Тому що маг від здивування схопився не за паралізуючий амулет, а за спопеляючий, який використати не збирався. Занадто довго він заряджається.

Чоловіки слухняно спопелились. Мішок, який Роан якимсь дивом встиг помітити як безпечний, впав на землю і почав загадково підвивати. Хлопець, очманілий від здійсненного подвигу (чи злочину, якщо в мішку баран), підійшов до упакованого тіла, потикав в нього ногою і, змирившись зі своєю долею, розв'язав горловину.

— Королівська жаба, — тільки і зміг сказати Роан, знайшовши усередині дівчину.

Добре би красуню з видатними принадами, готову натурою віддячити рятівникові. Прямо на цьому місці. Так ні ж. Знайшов він зухвалу руду бездару, худу і веснянкувату, про яку по місту ходили анекдоти. Роан її бачив. Їхала разом з татком-градоначальником у відкритому екіпажі. Принцесу зображала.

— Ти все зіпсував, плебей! — обурено заявила звільнена від кляпу жертва викрадення.

— Що?! — витріщився на неї хлопець. — Я тебе врятував!

— А я просила мене рятувати?! Тебе просила?! — істерично заволала дівчина. — Мене повинен був врятувати гарний вартовий! А не товстий невідомо хто у брудних чоботях!

— Хто?! — приголомшено перепитав Роан. Бачив він цих гарних. Одні вічно п'яні, у них сині носи і червоні очі, а вже аромат… Інші бородаті і лиця в шрамах. У третіх морди відгодовані на хабарях так, що зі свинею сплутати можна. Роан зі своєю далеко не витонченою фігурою поряд з ними здавався б стрункішим за ліхтарний стовп. Четверті мерзотні і нагадують щурів. А п'яті якщо і нічого так, то давно одружені.

— Ну, або син герцога. Інкогніто, — передумала дівчина. Мабуть, теж згадала, як виглядають міські вартові.

— Інкогніто?!

Вона зовсім дурна?

— Або принц, — вирішила не бути дріб'язковою дівчина.

— Або ніхто. І повернули б тебе таткові за викуп, навряд чи в неушкодженому вигляді. Викрадачі зазвичай родичам пальці присилають. І дівочу честь зберігати не привчені. А може, і не повернули б. Прикопати десь усяк надійніше, — вирішив Роан достукатися до розуму врятованої.

Дівчина гордо задерла ніс, стиснула губи, трохи подумала і видала наступний маячний сценарій, знайдений в книжках про кохання.

— А може, я б там зустріла мужнього розбійника. І він би виявився втікачем, сином князя, обмовленим мачухою.

— Боги, за що ви зі мною так? — запитав у темніючих небес Роан.

Йому ніхто не відповів.

— Так, — похмуро сказала дівчина, виплутавшись з мішка. — Раз ти все зіпсував, веди мене додому! Тато тобі заплатить, і ти зникнеш з мого життя.

Роан знизав плечима і повів. Хоч грошима розживеться, не все ж дурити заможних селян. Так і поважати себе можна перестати.

Місто дивилося на невдоволену життям парочку глузливо і мудро. Діти ж, що з них візьмеш? Не цінують подарунків. Іноді воно єхидно підморгувало вогником свічки у вікні. Намагалося злякати незрозумілим шелестом. А потім добріло і підбадьорююче ворушило волосся на потилиці мага.

Подумаєш, діва не та і характер у неї складний. Зате тепер ти точно знаєш, що вчителі тебе обдурили, і подвиги теж не приносять задоволення. Точно так, як і тиха, нудна робота настроювачем або провідником. Тож чи потрібно шукати собі проблеми, якщо можна пошукати прибуток?

— Непотрібно! — вирішив Роан. — Піду працювати портальщиком. Пам'ять у мене хороша і реакція швидка. Підійду.

Прийнявши це рішення, хлопець повеселішав і прискорив крок. Від дівчини хотілося позбавитися якнайшвидше.

Будинок градоначальника вражав величчю і білизною стін. Ага, вражав всіх тих, кому пощастило до нього дійти, здолавши варту на воротах і довгу-предовгу дубову алею.

Джульєтту, що старанно зображала пережитий переляк і істерику, яка наближається, кудись відвела немолода жінка. А з її рятівником захотів поговорити сам градоначальник. Подякувати особисто і зробити цікаву пропозицію такому сміливому юнакові.

Молодому магу навіть здалося, що сміливим його вважають через те, що він ризикнув прийти в цей будинок. А зовсім не через спопелених з переляку викрадачів. Втім, пропозиція дійсно виявилася цікавою.

Коли Роан вів додому врятовану дівчину, на якусь значиму вдячність він не розраховував. Дякувати це руде непорозуміння не уміло в принципі. По обличчю було видно. Ще менше він розраховував на таку ось вдячність. Відкупитися декількома золотими найлегше, а ось запропонувати роботу. Тимчасову. З перспективою на іншу – постійну, то зовсім інше.

Власне, обидві роботи запропонував батько врятованої. Джульєтти.

Роан стримано йому подякував і погодився. Все одно інші перспективи були дуже туманні. Слідкувати три дні за дурнуватою дівчиною ніби не складно. А потім її відправлять до школи для благородних дівиць, і прийде черга роботи постійної, яку ще належало вибрати. Може, навіть вакансія портальщика вільна. Роан доки не уточнював. Спочатку Джульєтта, потім усе інше.

День перший.

Вигуляв. Налякав свічним вогником на кінчику пальця вирядженого як на свято мужчинку незрозумілого віку. Джульєтта була засмучена. Пояснення, що таким типам потрібен її спадок, а зовсім не прекрасні очі, дівчину не переконали.

Витримав, хоч і було важко, щебетання підопічної з подружками. Рятувала стеля вітальні, на якій були зображені пухкі дівчата, ледве прикриті хмарами. Вони там посміхалися і мовчали.

Довів підопічну до спальні і передав на руки нянечці. Після чого щасливо поскакав в місто шукати живе втілення дівчат зі стелі.

Знайшов, але, на жаль, їй подобалися військові.

День другий.

Вигуляв. Упіймав дівчину за спідницю, коли вона намагалася втекти з кав'ярні, не дочекавшись тістечок, за якими його відправила. За вікном маячив вчорашній виряджений мужчинка. З букетом в руках і конем на поводі. Навряд чи він збирався годувати коня квітами.

Джульєтта була дуже незадоволена і обіцяла померти старою дівою. Роан не заперечував. Потім в кав'ярню прийшли вчорашні подружки і знову почали щебетати.

Роану захотілося побитися головою об стіл. Рятувала тільки привітно усміхнена дочка хазяйки, яка розносила каву. Вона була трохи схожа на дівчат зі стелі і теж мовчала. Потім замурзане хлопча принесло дві записки. У першій симпатична господарська дочка запросила Роана приходити в кав'ярню у будь-який час. Другу Джульєтта притиснула до грудей, прочитала і сховала за корсаж.

Щаслива така, що хлопець, без будь-яких сумнівів пожертвував маячком.

І в цілому маг почав розуміти, як саме цю дурнувату викрали. Помахали перед нею букетом, вона і пішла услід, як коза за капустою.

День третій.

Небо на сході ледве посвітлішало, а Роан прокинувся від того, що повішаний на Джульєтту маяк почав швидко віддалятися. Хлопець трохи посидів на ліжку, сонно дивлячись на стіну і роздумуючи, як ця ненормальна втекла від няньки. Може, снодійного підсипала? Чи знайшла десь чоловіка, здатного спокуситися страхолюдною старою дівою, і він її всіляко відволікає?

Маячок прискорився, у Роана навіть голова почала боліти із-за прив'язки до нього. Ще трохи, і доведеться проситися у гості до старшого міського мага, у нього напевно є карта, на якій цей маячок можна відстежити.

— Зараза руда! — обізвав підопічну хлопець і кинувся до одягу.

Одягнувся він навіть швидше, ніж того дня, коли спізнювався на перездачу. Останню.

Кинувся до дверей, зрозумів, що доки бігатиме по величезному будинку, руде непорозуміння встигне втекти з міста і сховається в лісі. А ще у хлопця не було коня. Навіть ослика не було. А чужі їздові тварини його не любили. А ще більше не любили конюхи і вартові. Вони навряд чи повірять, що хазяїн дозволив.

— Королівська жаба! На кому мені їхати?

Вихід був тільки один.

Роан підбіг до ліжка. Посиливши удар, виламав один із стовпчиків, які підтримували балдахін.

— Нарікаю тебе Тигидимом! — урочисто сказав хлопець, намотуючи на палицю шнурок накопичувача. — Відтепер ти кінь безкопитний!

Колишній стовпчик не заперечував. Маг похмуро підійшов до вікна, відкрив його, піднявся на підвіконня і, побажавши дурнуватій дівчині купу нещасть, стрибнув вниз.

Роан швидше за вітер летів над дахами і злився. В першу чергу на себе. Це ж треба було так влипнути. Добре хоч з палицею пощастило. Широка, набагато зручніша за горезвісну мітлу і тримати напрям легше. Бічний вітер не намагається розвернути, помело було відсутнє, штовхати не було в що. Більше нічого хорошого в цій ситуації не було. Літати на палиці, бездарно витрачаючи енергію з накопичувача, таке дозволити собі без шкоди для репутації можуть тільки студенти.

Дівчину він, звичайно, наздожене. І її кавалерові з дешевими букетами за свою ганьбу помститься. Але більше ніколи не радітиме легкій роботі. Давно пора утямити: те, що спочатку здається простим, найбільше проблем і приносить. Згадати хоч би, як мишей на млині ганяв. А потім мірошник вимагав біля воріт школи голову недоумка, що розбив жорно.

— За легку роботу багато не заплатять, — згадав Роан слова одного з викладачів. — А якщо обіцяють багато, значить, щось з тією роботою не так.

І чому відразу йому не повірив? Погана звичка все перевіряти на своїй шкурі.

Чомусь в усіх казках, книгах і навіть менестрельских пісеньках дівиця і кавалер, що втекли потайки одружуватися (у кращому разі), — герої, за долю яких слід всіляко хвилюватися. А ті, хто їх переслідує — неодмінно лиходії. Безглузда традиція. Лиходієм Роан себе не відчував. Він відчував себе ідіотом, тому що збирався врятувати руде нещастя усупереч її волі.

З міста парочка виїхала швидко. Навіть варта на воротах не затримала, напевно була заздалегідь підкуплена. А Роан хоч і летів швидше за карету, але наздогнати втікачів до цих воріт не встиг. І до початку узлісся теж. Довелося спускатися нижче і пірнати під лісову арку над дорогою, ризикуючи врізатися в дерево, не дочекавшись яскравого сонця.

Тихенько лаючись собі під ніс, молодий маг утікачів переслідував, переслідував і ледве встиг зупинитися на відстані витягнутої руки перед каретою, що несподівано виринула з темряви.

Причина зупинки пошарпаної карети була банальна до відрази — у неї відвалилося колесо. Утікачі стояли на узбіччі і недовірливо дивилися на порожню вісь, а кучер, або хто він там, шукав втрату в кущах.

Цікаво, як ця трійця збирається встановити колесо на місце?

— Ну, все, добігалися, — похмуро сказав Роан, виходячи з-за карети, що приховала його прибуття. Ще і палицею, на якій літав, з натяком по руці постукував.

Кавалер позадкував і почав оглядатися.

Джульєтта схопила його за лікоть і злісно посміхнулася.

— Згинь! — заволала мало не на увесь ліс. — Ти заважаєш моєму щастю!

— Упевнена? — посміхнувся маг.

— Так! Ти, ти. — Вона подивилася на кавалера, який не знав, що йому в цій ситуації робити. Зрозуміла, що проти мага він зі своєю шаблею нічого зробити не зможе, і дзвінким голосом заявила: — Якщо ти нас відпустиш, а краще допоможеш дістатися до Світлолуки, я перепишу на тебе бабусин спадок.

— Э-э-э-э, — сказав кавалер, який мабуть вже вважав цей спадок своїм. — Мила, що ти. Та як ми жити будемо? Твій татко нічого нам не дасть, він мені говорив. Я ж розповідав!

Роан голосно гмикнув.

Джульєтта обернулася до своєї мрії, погладила чоловіка по плечу і ласкаво, як дитині, сказала:

— Але ти заробиш.

— Що? — непідробно здивувався кавалер. — Я усього лише молодший син молодшого сина, дідовий спадок мені не дістанеться.

— Причому тут спадок? — здивувалася дівчина. — У тебе корабель і договори з купцями!

— Ну, — загадково заусміхався кавалер.

Роан насолоджувався. Це ж треба, який бовдур. Якщо дуриш голову дівчині, дури до останнього або не берися за цю справу взагалі. Міг же і татко зглянутися. Улюблена дочка все-таки. Чи запропонували б переслідувачу тільки половину спадку. Поторгувалися б.

— Ти мене обдурив! — обурено заволала Джульєтта.

— Я не обдурив, — завиляв кавалер. — Я тебе кохаю.

— Гаразд, — сказав Роан, якому цю ненормальну потрібно було ще передати до рук батькові. — Поговорили, усе з'ясували, пора додому.

Джульєтта вилупилася на нього, як на ворога усього її життя.

— Це ти винен! — заголосила. — Ти!

— Я тебе врятував, від цього…

— Уб'ю! — завила дівчина і, не уточнюючи кого, спалахнула як политий жаровником стіс.

— А-а-а-а! — швидко зорієнтувався в ситуації жених і рвонув в кущі, ледь не затоптавши застиглого біля них чоловіка з колесом в руках.

— Вона ще і неврахована. — пробурмотів Роан, і дівчина визначилася з тим, кого збирається вбивати.

Полум'я загуділо, зібралося у величезну корону над головою Джульєтти і молотом впало на землю. Карета згоріла миттєво. Роан, що встиг схопитися на свою палицю і злетіти, зупинився, врізавшись головою в гілку, і з цікавістю подивився вниз. Втрачати свідомість дівчина щось не поспішала, хоча підручники брехали, що так воно і буде, якщо користуватися даром, не уміючи і абияк.

— Боягузи! — заволала Джульєтта. — Поверніться!

Тупнула і навіщось подивилася вгору.

Роан привітно їй помахав.

Наступний удар неврахованої і ненормальної дівчини пропалив в кронах дерев величезну діру і пропав десь в небесах. Диво ще, що ліс не спалахнув. На Джульєтту посипалися попіл і Роан з палицею в обнімку, який не розрахував і витягнув з накопичувача усю енергію на вогнетривкий щит.

— Уб'ю! — підвивала придавлена дівчина. — Усіх уб'ю!

— Обов'язково уб'єш, — не став її розчаровувати хлопець. — Йшла б ти краще вчитися, може, і в людях стала б розбиратися.

І вона заплакала, і це було найгірше. Роан поняття не мав, як заспокоювати дівчат, особливо тих, у яких такий непростий характер і магічні здібності несподівано проявилися. Тому він встав, допоміг дівчині сісти, а потім сів поруч і став чекати, сам не розуміючи чого. Чомусь Роану здавалося, що плакати вона буде нескінченно довго.

Ходити, особливо ходити далеко Джульєтта була не привчена. Ще у неї була важка пишна сукня, що чіплялася за кущі і плуталася в ногах. Незручні туфлі на тоненьких каблучках, що провалювалися в землю або застрягали між каменями мощеної дороги, теж були. Та й в цілому, одягнена дівчина була не по погоді, а усі шалі і плащі, які вона з собою узяла, згоріли разом з каретою.

Так що йшли маг з дівчиною довго-довго і сумно.

— Вибач, — похмуро сказала Джульєтта, коли ліс, нарешті, закінчився. — Я ненавмисно. Я хотіла кинути в тебе камінь, а воно саме.

— Заміж виходити передумала? — запитав змерзлий хлопець, який віддав підопічній куртку.

— Ні. Я що, дурна? Не хочу перетворитися на тіточку Эбіль і охороняти чужих дочок. Краще нехай у мене свої будуть.

— Угу, — сказав Роан. Не так вже вона і не права. — Тільки ти це, обережніше. Молодші сини молодших синів майже усі такі, особливо якщо вони безталанні офіцери.

— Буду, — похмуро сказала дівчина.

І Роан не став би заздрити наступному букетоносцю. Вона помститься йому за усіх, по обличчю видно.

— І куди це ми прийшли? — запитав сам у себе маг.

Роан подивився на пейзаж, потім на Джульєту, потім знову на яскраво-червоне від маків поле.

А мало бути місто на пагорбі. Куди слід було привести врятовану від мисливця за спадком дочку градоначальника.

— Ми йшли не в ту сторону! — зрозумів хлопець.

Дівчина знизала плечима і загадково посміхнулася.

— Тепер підемо в іншу, — сказала спокійно.

Роан здивовано на неї подивився. Якось не в'язався характер підопічною з цим спокоєм. Підозрілим спокоєм. Тепер йди і думай — втомилася вона, щось недобре задумала або просто вирішила перевірити, чи правда що чоловікам більше подобаються дівчата з хорошим характером і поглядом лагідної лані.

— Пішли.

Вибору все одно немає. Взявся до роботи, будь добрий її виконати. За те, що не довів до кінця, ніхто платити не буде.

Йшли вони довго-довго. І здається, не туди. Хоча, як і куди вони примудрилися повернути, Роан не розумів. Дорога ніби була одна. Чи не одна?

— Роан, — прошепотіла дівчина, котра плелась за ним.

Дивно так прошепотіла. У Роана спина закрижаніла.

— Що? — запитав хлопець, обережно обертаючись.

Раптом за ними услід йде перевертень? Чи банальні розбійники крадуться. Чи недобитий жених.

— Роан, — повторила Джульєта.

Краще б хтось нападав. Виглядала дівчина недобре. Розчервонілася, очі горять, шнурування на сукні розпустила. І посміхається.

— Ти щось пила? — запитав, заклопотано риючись в кишенях.

Антидоту там, звичайно ж, не було. Але ж звичка.

— Пила? — здивувалася Джульєта.

— З рук жениха.

— О-о-о-о… — простогнала дівчинка, і маг зрозумів, що пила.

— Виродок! Щоб тебе, гада, перекосило! — побажав Роан зниклому офіцерові.

Що робити з опоєною жіночим еліксиром дівчиною, він не уявляв. А що робитиме вона, якраз знав. Пожартували студенти якось над викладачкою, тим ще холодним стервом. Так вона по усій школі за чоловіками бігала. Бідолаха помічник кухарки від підпоєної местреси на дах Північної вежі забрався. Його потім половина викладацького складу звідти знімала.

— Роан.

Губки бантиком. Очі очманілі.

Де це прокляте місто?!

— Джульєта, тримай себе в руках, ми зараз прийдемо і я…

— Зараз! — зраділа дівчина і побігла до єдиного доступного їй чоловіка.

На щастя, наступила на плаття і впала.

Маг оглядівся. Треба було щось робити. А то вона зараз встане і як побіжить. Втрачати її в лісі не можна. Попадатися тим більше — татко приб'є, незважаючи на усі заслуги.

І тут Роан згадав, як одного разу взимку повертався з села, в якому підробляв, і зустрів кабана. Пам'ятається, тоді стрілою злетів на клен з чотирма гілками на самій верхівці, навіть левітації не знадобилося. Так і просидів там всю ніч і частина ранку, поки свин не пішов. А чим Джульєта гірша за кабана? У таких спідницях навіть опоєна дівчина не залізе, головне, знайти пыдходяще дерево.

— Роан, — підопічна стягнула спідницю з голови, трохи поборсалась і почала вставати.

— Королівська жаба!

Дерево було вибране, і маг на залишках внутрішньої сили дострибав до нижньої гілки. Шукати в кишенях наступний накопичувач було ніколи. Трохи повисів, уявляючи, як зараз впаде на голову дівчині, яка голосила внизу, подригав ногами і, сам собі дивуючись, забрався на гілку.

— Коханий! — кричала Джульєта на увесь ліс, напевно розполохавши і розбійників, і перевертнів. — Ми повинні! Я хочу! Я знаю!

Що вона там знала, Роан вважав за краще б не дізнатися ніколи. Гілка виявилася незручною, з суками. Але хлопець прив'язав себе поясом до ствола і почав чекати. Не могла ж ця дурна випити повну дозу. Її зазвичай розводять в пляшці вина заздалегідь. Так що до вечора все пройде.

— Роан! — надривалася дівчина, навіть птахи приголомшено замовкли. — Нам потрібно! Я згадала!

І кидалася на штурм дерева, потішно обхоплюючи його руками і ногами. У стрибку. Кумедно з'їжджала вниз і знову починала голосити.

Ось так мріється, що дівчата колись почнуть вистрибувати з сукні, побачивши великого мага Роана Рудого, а коли це відбувається, щось не радісно. Чи то дівчина непідходяща, чи то ситуація, чи вся річ у тому, що таким дурнем він досі себе не почував. Навіть тоді коли зрозумів, що того кабана слід було убити і продати м'ясникові, а не сидіти на дереві, чекаючи доки свин піде.

А ще кудись поділася дорога, по якій він з підопічною так довго йшов. Схоже, хазяїн лісу, таким чином помстився за щось дівчині. Роану начебто мстити не було за що. Нічого такого він за собою не пам'ятав.

— Нав'язалася на мою голову, — пробурмотів він.

А здавалося, усе здатне принести неприємності вже далеко. Подумаєш, довести дівчину до міста. Та з цим навіть бовдур з мечем би впорався. Що може бути простіше?

Багато чого, як виявилося.

Еліксир із дівчини вивітрювався довго. Роан встиг усе відсидіти і почав підозрювати, що з дерева самостійно не спуститься, бо в нього вросте. Птахи звикли до криків і зайнялися своїми справами. А Джульєтта знай собі невтомно штурмує дерево і навіть не охрипла від крику.

А коли вона нарешті заспокоїлася і сіла на землю поплакати, хлопець не повірив своїм очам. Або не повірив їй. Раптом вона прикидається і заманює?

Не прикидалася. Навіть довелося напоїти її заспокійливою настойкою.

Коли Роан привів подряпану, з розбитим носом і в рваній сукні дівчину додому, він уже ні на що не сподівався. А якщо безглуздому дівчиську ще й прийде в голову на нього наскаржитися… І було на що.

Змирившись зі своєю долею, хлопець пішов спати. Незважаючи ні на що, підопічну від букетоносія він врятував, тож не вб'ють.

Прокинувся Роан пізно. Ніхто його не турбував, не вимагав пояснень і не обіцяв щось страшне. Краса. Тільки їсти хотілося.

Подумавши над цією проблемою, хлопець вирішив, що настав час вставати і здаватися.

За дверима нікого не було. Хоча маг на місці господаря будинку обов'язково поставив б вартового. Щоб кривдник дочки не втік.

Здивувавшись, Роан пішов шукати кухню.

А знайшов батька Джульєтти. Ховатися було пізно, тому хлопець глибоко вдихнув і вдав, що саме до нього йшов.

— Прокинувся, — чомусь зрадів градоначальник.

Маг кивнув.

— Добре.

Чоловік оглянув його з ніг до голови та поманив за собою. Довелося йти. У кабінет з великим письмовим столом, зеленими стінами та двома книжковими полицями. Ще в кабінеті був килим та три крісла різної величини. Роан, підкоряючись жесту, сів в одне з крісел і приготувався захищатися і виправдовуватися. А градоначальник мовчав і посміхався. Напевно, страту вигадував.

Потім прийшла Джульєтта. Бліда настільки, що ластовиння світилося. Роан зітхнув. Схоже, дівчина вирішила помститися.

Хлопець засумував і пропустив повз вуха більшу частину того, що говорив тато рудого непорозуміння. А коли вирішив послухати, то градоначальник сказав:

— Тому я вирішив, що моїй дочці треба вчитися у Школі Стихій.

— О, — здивувався Роан.

Із Джульєтти вирішили виростити магіню? Бідна Школа Стихій.

— І мені потрібна там надійна людина, щоб мою дівчинку не образили, — продовжив розмову градоначальник.

— О, — ще раз сказав маг.

Гарна помста. Тепер йому бути сторожем при рудій дурепі до кінця своїх днів. І як тут відмовишся?

— Тому я списався зі своїм старим другом у столиці. І він погодився взяти молодого перспективного аспіранта. Житиме цей аспірант в окремому будиночку біля школи. Зарплата маленька, але я доплачуватиму за нагляд за Джульєттою.

Роан подумав трохи і зрозумів, що в нього слухові галюцинації. Маленька зарплата аспіранта у столиці більша, ніж у старшого вчителя у тій молодшій школі, де хлопець навчався. А ще в аспіранти його навіть у рідній старшій школі не взяли.

Не може все бути так добре!

— У мене немає направлення на практику та відпрацювання, — сказав Роан, вирішивши не згадувати, що аспірантами до школи, де не вчився, беруть не дуже охоче.

— Не страшно, — сказав градоначальник і широко посміхнувся. — Я напишу напрямок від міста і підпишу проходження.

Роан голосно видихнув. Це, звичайно, шахрайство, але хто посміє у ньому звинуватити цілого градоначальника одного з головних у торговельній мережі міст?

— Ти згоден? — ласкаво запитало руде непорозуміння.

Роан ковтнув.

Чи згоден він?

Та він про таке навіть не мріяв! Походженням та талантом не вийшов. У нього навіть не було шансів потрапити до Школи Стихій учнем, а потім студентом. Адже це найзнаменитіша школа. Можливо, навіть найстаріша. Одна з небагатьох у королівстві, які мають молодше та старше відділення. Учням, які вирішили вчитися далі і зуміли скласти іспит у старшу школу, навіть кімнату в гуртожитку міняти не доводилося. Лише змінювали табличку на дверях, в яких перед іменами замість «учень» писали «студент». Суцільні зручності.

Навчанням у цій школі пишалися. А стати аспірантом — це взагалі щось неймовірне. Там же найкращі в королівстві викладачі.

А доглянути за дівчиськом? Воно того варте. Навіть якщо вона щодня буде тікати з букетоносцями!

— І коли? — обережно спитав Роан, боячись злякати удачу.

— Через два місяці.

Іноді те, що здається неприємністю, чудовим чином перетворюється на везіння. Найнеймовірнішим чином. І нехай воно незаслужене. Нехай дісталося не тій людині, яка про нього мріяла. Але хто від нього відмовиться?

Тільки дурень.

А дурнем Роан не був.