Камінці

Дін. Жертовник.

Починаючи розводити вогонь під бронзовим котлом, не засмучуйтесь, якщо той раптом перекинеться — з нього вивалиться лише непотрібний гар. Коли ж вогонь розведений і в котлі готується їжа, дивіться, щоб полум'я не обпалило ручки. Якщо вони розжаряться, ви не зможете зняти його з триніжка. Та й перевірте, чи міцно він стоїть на землі, інакше ви залишитеся без їжі.

(Книга змін)

Обов'язковий іспит у Роана пройшов без ексцесів. Напевно тому, що екзаменатори не мали можливості приділяти надто багато уваги кожному кандидату в аспіранти окремо. Занадто багато цих кандидатів з'їхалося на один нещасний іспит. Дехто з них збирався вступати до аспірантури через рік чи два, просто вирішив скласти цей іспит заздалегідь — раптом потім не буде можливості? Більшість, здавши, вирушали назад на улюблену роботу і в найближчому майбутньому будь-кого турбувати збиралися тільки через портальну пошту. Найменше виявилося вчорашніх студентів. Вони боязко тулилися один до одного і придивлялися до магів, які встигли отримати досвід. Особливо багато уваги з їхнього боку приділялося здоровенному дядькові з обпіком на ніби вирубаному з граніту обличчі. Напевно, він у їхньому уявленні був грізним практиком, який знищив більше породжень мороку, ніж вони бачили на картинках та в музеях. Насправді ж опік чоловік отримав через пожежу в лабораторії, а зовнішністю пішов у грізну матінку — знамениту ткачиху, яка виготовляла килими навіть для королівських палаців.

Роан у цій компанії виявився свого роду унікумом. Крім нього з усієї компанії, що захотіла аспірантства, було тільки двоє вільних магів — усміхнена пампушка, що пахла хвоєю і полином, і високий балакучий хлопець. У школі після складання іспитів збиралася залишитися лише дівчина. Вона була захопленою зілляваркою, і її в аспірантуру ледь не силою затягнув керівник. Хлопець же збирався вчитися дистанційно і після отримання всіх паперів повертався до Пляшної пустки, де вивчав щось цікаве тільки йому. Роан запідозрив, що цей хлопець поки що ніким не зрозумілий геній, але свою думку залишив при собі.

Загалом, компанія підібралася цікава, яка здебільшого розучилася боятися іспитів. І Роан в цю компанію вписався непогано — того, що він встиг вивчити і згадати, йому вистачило, щоб його відпустили майже відразу. Магу взагалі здалося, що головними на цьому іспиті були не знання, а впевненість у цих знаннях.

Проблеми ж у Роана почалися, коли він спробував домовитись зі своїм керівником. Домовлятися керівник не хотів і все ще сподівався, що Роан тихо і непомітно випарується, пропаде, як міраж у пустелі. Те, що нав'язаний молодик здав іспити і нікуди не подівся, стало для нього неприємним сюрпризом. Причому, він щиро не розумів, що тепер із цим аспірантом робити і навіщо вони взагалі потрібні.

Роан вирішив не зневірятися і для початку поставити кілька запитань.

— План на рік? — байдуже перепитав магістр Дуейн Лєска замість того, щоб відповісти на це запитання.

— Так, — підтвердив Роан. — Його треба написати.

— Пиши, — милостиво дозволив Лєска і продовжив перерване появою Роана перекладання порожніх колб із шафи на полицю.

Роан зітхнув і трохи поспостерігав за діями керівника. Цього разу магістр Лєска був напрочуд схожий на побитого життям і міллю пугача. Надутого такого, що витріщається в ніч круглими очима. Подібності очам додавали круглі окуляри — скло в тонкій дротяній оправі. Розпатлана зачіска асоціювалася у Роана з пір'ям, як і робоча куртка, потерта, в хімічних підпалинах і незрозумілих плямах. А ще куртка була магістру велика і робила його присадкуватим, об'ємним, точно як пугач з розчепіреним пір'ям.

Чим ця шановна людина займається, Роан відверто не розумів. Витягувати чисті колби з чистої шафи і ставити їх на запилену, місцями в павутинні, полицю... Навіщо? Краще б стоси паперу пересортував і викинув усе зайве. Ці стоси височіли повсюди такими собі вежами, що спиралися на стіни та меблі. Деякі вежі складалися з перев'язаних різнокольоровими стрічками стопок. І на стрічках навіть зрідка були пояснювальні записки та сургучні печатки. Інші були складені з різноманітних аркушів паперу, і здавалося, вони ось-ось почнуть розповзатися на складові та валитись. Але чомусь не валилися. Можливо, під впливом власної ваги та вологи давно спресувалися в єдине ціле.

Втім, те, що магістр Лєска дивна людина, Роан зрозумів із самого початку.

— Магістр, ви повинні мені допомогти з планами, — сказав Роан.

Лєска обернувся і скептично на нього глянув поверх окулярів. І Роан навіть одразу здогадався, що скептицизм відноситься до слова «повинні».

— Хм, — глибокодумно сказав магістр і повернувся до свого заняття.

— Усі керівники допомагають своїм учням з першим планом, — сказав Роан. — Так прийнято.

— Хм, — повторився Дуейн Лєска. — Ніколи не розумів прагнення робити за когось роботу і допомагати дорослим лоботрясам. Якщо ці дітки зважилися зайнятися складними науковими дослідженнями, то чому їх непокоїть написання якогось плану?

На Роана він цього разу навіть не подивився і розмовляв, мабуть, із черговою колбою.

Молодий маг почухав потилицю і задумався про те, чи погодиться магістр допомогти з написанням плану, якщо запропонувати йому допомогти розібратися з папером, що накопичився. По всьому виходило, що, напевно, погодиться. Але ось вдячним за цю допомогу зовсім не буде і наступного разу поспішить знову загрузити фізичною працею. Напевно, простіше самому написати план.

— Дайте, будь ласка, зразок, — сказав Роан, ухваливши рішення.

— Який зразок? — зацікавився Лєска і глянув на Роана крізь колбу.

— Зразок плану на рік. Адже я повинен знати, як він виглядає, від чого відштовхуватися і так далі. Я таких планів ніколи не писав.

— Я теж не писав, я не був в аспірантурі, мене запросили викладати, — поспішно порадував його магістр і поставив колбу на полицю. — Тож пошукай у бібліотеці. Там мають бути довідкові матеріали.

— Гаразд, — змирився зі своєю долею Роан.

— Принесеш потім мені, я перевірю, — звелів підозріло повеселівший Лєска і зачинив шафу.

— А куди я подінуся... — пробурмотів Роан.

Проводив його керівник пильним поглядом. Роану навіть незатишно стало, здавалося, що магістр підозрює його у дрібній крадіжці. Колбу в кишені куртки пошукати хоче, чи аркуші паперу за пазухою. Але кидатися слідом і обшукувати Лєска не став. А Роан так і вивалився в коридор спиною вперед, почуваючи себе невдалим мисливцем, що здуру вліз у барліг до ведмедя.

Чому Дуейн Лєска веселився, відправляючи свого аспіранта до бібліотеки, Роан зрозумів, коли отримав потрібні довідкові матеріали. Написати за допомогою цих матеріалів план міг би лише геній діловодства. Вони мали дуже багато припущень, посилань на обрану тему та професію мага. А Роан навіть не міг до ладу сформулювати, яка у нього тема.

Збагатившись знаннями і випросивши у бібліотекара підручник з найзрозумілішим зразком, Роан вийшов із бібліотеки і притулився спиною до стіни. Йому треба було подумати. Як пишеться необхідний план, він розумів дуже і дуже смутно. Немає такого досвіду. І це не та справа, в якій головне почати, а там кудись та виїдеш. Отже, треба було з кимось порадитись.

Тельєн Варну в цій справі не годився. Некрасиво бігати до завідувача аспірантури через кожну дрібницю. Ні, Варну допоможе, але ось репутація самого Роана після кожного такого забігу падатиме все нижче і нижче, а вона і так у нього поки не дуже хороша.

Іти до магістра Ольшана? Він ніби дядько добрий і співчутливий. Але й тут виходить дурниця. Ольшан – магістр. І Лєска теж магістр. І бігати скаржитися на одного магістра іншому магістру… недобре воно. Добре би Ольшан мав хоч якесь відношення до проблеми, а так…

— Потрібно знайти когось нижче за магістра, — вирішив Роан. — Тоді буде схоже на прохання розгубленого учня, який прослухав настанови вчителя. І тут уже не має значення, здогадається хтось про підґрунтя цього прохання про допомогу чи ні.

Рішення начебто було непоганим. Залишилося цього когось знайти. Краще б якогось аспіранта, який уже вміє складати плани, але й колишній аспірант теж згодиться. Головне, щоб аспірантом він був порівняно недавно і зміг перейнятися проблемою.

Роан кивнув своїм думкам, розплющив очі і оглянув коридор на предмет добровільних помічників.

А побачив її – богиню.

Ні, не ту давню, сліпу і до всього байдужу каргу, яка розкидає каміння на шляху і нікого, крім свого кота, не шанує — її кікх-хей називають долею. Роан побачив найпрекраснішу богиню на світі. Вона пливла коридором, помахуючи декоративним соняшником. Сонце, що зазирало у вікна, золотило її маківку, на губах грала задумлива посмішка, а які у неї були форми…

Роан стояв і безглуздо витріщався. І він якось одразу згадав, що штани давно втратили початковий колір, що рукав куртки був відірваний у кабацькій бійці, а потім неохайно пришитий білими нитками, що не завадило б підстригтися і поголитися. А то стоїть — бродяга бродягою, а коридором іде богиня. І вона майже пройшла повз, коли Роан ступив уперед і поставив найбезглуздіше запитання з тих, що можна було поставити цій красуні:

— Дівчино, ви плани аспіранта на рік складати вмієте?

Найгірше було те, що поставив він його мовою кікх-хей. Чи через те, що перед цим нею думав. Чи то через розгубленість.

Вона зупинилася, здивовано глянула на Роана, а потім чомусь розсміялася. І Роан відчув себе справжнісіньким бовдуром, недарма магістр Лєска пручається своїй долі і бурчить.

Богиня виявилася тим самим колишнім аспірантом. А ще вона була старшим викладачем і за два роки сподівалася отримати ступінь магістра. Вона навіть встигла пообіцяти якійсь дівчинці взяти її в аспіранти, бо дівчинка була талановита, а доля цієї дівчинки була не з легких.

Звали богиню Йяда. Йяда Танд. Назвали її на честь книжкової героїні, яка, судячи з імені, була кікх-хей, і вважали, що дівчина відучиться в школі для благородних дівчат, вдало вийде заміж і десь буде вражати всіх своєю красою. Краще б у королівському дворі, але для нього у дівчини було недостатньо високе походження, і видати доньку заміж настільки вдало, батьки не сподівалися. У дитинстві не сподівалися. У дитинстві ця дівчина була товстенька, кирпата і щоката. А потім, коли вона підросла і погарнішала, у неї виявили сильний магічний дар і шукати відповідного нареченого стало пізно. Ні, різні гідні й благородні із задоволенням одружилися б з нею — красуня і маг, знатна здобич. І начхати, що небагата, а її рід хоч і давній, але без титулу. Ось тільки дівчина вперлася і вирішила вчитися. І пересилити це бажання її батьки не змогли.

Все це Роану розповів балакучий бібліотекар, поки Йяда щось пояснювала худенькому конопатому хлопчику.

Хлопчик кліщем вчепився в Йяду відразу, як вони з Роаном прийшли до бібліотеки. Мабуть, колишня аспірантка була його улюбленим викладачем, і він вважав за потрібне радитися з нею з будь якого приводу. Роан вирішив цій розмові не заважати — не буде ж дитя вивалювати на дівчину свої новини цілу вічність. Тому підійшов до бібліотекаря та завів цікаву розмову. Загалом, як дізнався Роан, у Йяди було багато таких ось малолітніх шанувальників. Багато хто з них був таємно закоханий і ніс це світле почуття до закінчення школи. Двічі їй навіть зізнавалися одразу після випускного. Але Йяда вміло пояснювала, що нічого не вийде і розлучалася друзями із цими закоханими. А скільки їй листів слали колишні учні, причому обох статей…

Справжня богиня, що тут скажеш?

А ще, як дізнався Роан, розумна Йяда мала дурного брата-воїна. Точніше, їх у неї було чи три, чи п'ять, але тільки один з них вважав за необхідне захищати її дівочу честь. Причому, захищав він честь завзято і зі знанням справи, і молоді люди поряд із красунею надовго не затримувалися.

Втім, бібліотекар вважав, що туди їм дорога. Якщо їх може налякати не дуже розумний хлопець із мечем, то що це за чоловіки?

Роан погодився з ним.

Потім Йяда відпустила сяючого хлопчика і пішла до Роана, що приготувався припасти до її мудрості. Маг із задоволенням поспостерігав за тим, як вона йде, не дивлячись розкрив книгу із зразком плану і встав, щоб допомогти дівчині впоратися зі стільцем. Вона подякувала кивком, зазирнула в книгу і хихикнула.

Роан подивився туди.

З книги на нього здивовано дивилася лялечка для любовної магії. Точніше, слабкий амулет для привернення уваги обраної жертви. Спрацьовували ці лялечки в одному випадку з сотні, і юні дівчата мстиво протикали їм голови шпильками, після чого спалювали. Чомусь вони вважали, що це відведе невдачу, яка завадила їхній магії цього разу.

Саме така лялечка зі шпилькою в голові дивилася на Роана. Хоч бери і лайся чи на долю з її почуттям гумору, чи на свою неуважність.

— Ой, — похмуро сказав Роан і перевернув сторінку.

Йяда знову хихикнула, прикривши рота долонею. Чи то дурнем вважала, чи теж зрозуміла, що це витівки долі.

— Гаразд, — сказала дівчина. — Спробуємо написати ваш план.

Роан вдячно кивнув.

Головне впоратися з проблемою, що виникла, а для решти час іще буде. Тим більш, залицятись навіть до дуже гарної дівчини справа хороша, але не тоді, коли перебуваєш у статусі дурня та недбайливого учня. Дурнів та учнів розумні дівчата серйозно не сприймають, а Йяда була дуже розумна.

У Джульєтти були зовсім інші проблеми. Вона була впевнена, що закохалася як героїня улюбленого роману. Отак побачила здалеку, і наче світ зник. І тільки його світлий образ виблискував і сяяв.

Досі привертати увагу чоловіків Джульєтті не доводилося. Вони самі якось приверталися. Можливо, їх приваблювала її спадщина або її неземна краса, або татусів статус. А може й усе разом. Ось тільки розмахувати перед носом предмета кохання бабусиним заповітом чи татковими регаліями Джульєтта не хотіла. А свою красу вважала недосконалою. І єдине, що спало їй на думку — довести цю красу до досконалості і вирушити на шкільний бал першого дня. Тоді він обов'язково її помітить і запалає почуттям у відповідь.

Що трапиться після запалення почуттів, Джульєтта не знала, та їй було й не цікаво.

— Янір, — прошепотіла Джульєтта, дивлячись у дзеркало.

Ім'я у чоловіка її мрії теж було гарне. Справжнє чоловіче, спочатку м'яке, але з ричанням в кінці. Екзотичне ім'я, мабуть, серед його предків був хтось великий із таким ім'ям. Степняк якийсь, що зумів піднестися в королівстві, взяти за дружину єдину доньку когось з малого дворянства і отримати за службу з рук короля прапор, герб і титул. Спадковий баронський, швидше за все, але потім вислужився і став...

Ким він там став, Джульєтта придумати не встигла. Повернулась Шелла, поставила на стіл пляшку, обплетену фарбованою соломою, і стала колупати пробку, яка не піддавалася.

— Що там? — спитала з цікавістю Джульєтта.

— Закріплювач, — пропихкала Шелла. — Я ним конспекти обробляю, щоби не розтріпалися. А потім маячки чіпляю. Мої конспекти вічно ходять по чужих руках.

Вона зітхнула, озирнулася і потяглася за довгою мідною спицею для волосся.

— Шелла, — благаюче покликала Джульєтта, ще раз помилувавшись собою у дзеркалі. Дівчина, що відображалася там, справді була гарненькою. Руді локони, біла шкіра, блакитні очі, темно-коричневі вії, нехай пофарбовані фарбою, яка тримається кілька місяців, але довгі і пухнасті від природи. Ще у дівчини були пухкі губи та акуратне підборіддя. І була б ця дівчина по-справжньому гарна, якби не ніс, форма якого Джульєтті подобалася, а дрібні веснянки на ньому не подобалися зовсім. — Шелла, ти вмієш ластовиння виводити? Дуже треба.

— Навіщо? — поцікавилася сусідка, таки зумівши відкрити пляшку за допомогою спиці. — У тебе милі веснянки. Льєну вони подобаються. Малак говорив.

Джульєтта сумно зітхнула.

Льєну воно, може, і подобається, але вона збиралася привертати увагу зовсім не Льєна. А Яніру веснянки подобалися навряд чи. Джульєтта вже не перший день придивлялася на вулицях до дівчат, що ходили у відвертих сукнях. Жодна з них веснянок не мала. Або вони успішно ховали їх під білилами, щедро намазаними на обличчя. А білила Джульєтті не підходили. Вона пристойна дівчина, ще й юна. Не можна їй ховати обличчя під білилами. Втім, Джульєтта давно помітила, що користуються ними лише всякі вульгарні особи. Навіть старші дами, давно заміжні, в чиїй пристойності ніхто не сумнівається, нічим крім золотистої пудри кікх-хей не користуються, та й тої наносять зовсім мало, просто щоб шкіра почала світитися внутрішнім світлом.

— Шелла, — повторила заклик Джульєтта.

— Хм, — відповіла вона, водячи пензликом змоченим у рідині з пляшки по сторінках зошита. — Я не вмію. Я зілля лише цього року почну вчити. Адже я теж з групи з даром, що раптово відкрився. Він у мене давно відкрився, але я не вчилася, от і...

— А хто вміє? — азартно перебила подругу Джульєтта.

— Хм... не знаю. Викладачі, звичайно, вміють, але займатися цією нісенітницею не стануть. А решта… Може у местресси Йяди спитати?

Джульєтта радісно підскочила, миттєво вибачила Шеллі те, що вона назвала проблему всього її життя дурницями, і приготувалася бігти шукати загадкову местрессу. Але Шелла тільки відмахнулася і сказала, що їй треба обробити ще три сторінки. Потім вона поставить зошити сохнути і буде готова йти куди завгодно. Джульєтта, що знемагала від нетерпіння, крутилася на стільці, потім трохи побігала між шафою і дзеркалом, вибираючи капелюшок, а коли Шелла нарешті закрила пляшку пробкою, виявилось, що бігає по кімнаті босоніж і кинулася вибирати туфельки.

Местрессу Йяду дівчата знайшли у бібліотеці.

А ще там знайшли Роана.

Джульєттин маг схилився над аркушем паперу і щось писав. Світловолоса местресса йому диктувала і нахилялася, щоб переконатися, що він пише все правильно. І саме в цей момент Роан переставав писати, завмирав і із задоволенням витріщався в її декольте. А витріщатися там було на що.

— Твій брат часу не втрачає, — з якимсь незрозумілим схваленням сказала Шелла.

— Він мені не брат, — обурилася Джульєтта.

— Але ж ви схожі, — впевнено сказала Шелла.

Джульєтта перевела на неї здивований погляд, потім подивилася на Роана і знизала плечима.

Треба ж, схожі. Може, носами. Хоча на носі Роана неприємних веснянок не було. Він взагалі був досить засмаглим, як для рудоволосої людини.

— А може, мені загоріти? — спитала сама себе Джульєтта. — Тоді й зілля варити не треба. І діють зілля не дуже швидко.

— А засмага діє швидко, — погодилася Шелла. — Тобі червоний ніс з облізлою шкірою піде набагато більше, ніж веснянки.

Джульєтта зітхнула.

Схоже, простих шляхів для позбавлення від веснянок не буває, і доведеться йти складним. Довго і завзято. Поки ці мерзенні плями не зникнуть.

Прийнявши це історичне рішення, Джульєтта гордо задерла проблемний ніс і, не дивлячись на те, що діється навколо, пішла до пари за столом. На півдорозі дівчина врізалася в перешкоду, що несподівано виникла на шляху. Охнула разом із ним і підняла очі, щоб глянути в обличчя чоловікові, якого ніхто не навчив поступатися дівчатам дорогою.

Чоловік на неї дивився з цікавістю.

Синіми-пресиніми очима дивився. Найкрасивішими очими на світі. Обличчя теж було найкрасивіше. І взагалі він був ідеальний. Ось тільки Джульєтта зовсім не була готовою до несподіваного зіткнення з чоловіком своєї мрії. Тому вона трохи подумала, перебрала варіанти розвитку подальших подій, зрозуміла, що нічого розумного або хоча б належного моменту зараз сказати не здатна і прийняла єдине рішення здатне врятувати момент.

«Знепритомнівши» вона падала з усім можливим старанням.

Але підхопити її, на жаль, першою встигла Шелла, яка стояла за спиною. А Янір здивовано кліпав очима, а потім ще й невдоволено заявив:

— Я нічого цій дивачці не зробив.

Це він через розгубленість, зрозуміла Джульєтта і заплющила очі. Тому що валятися непритомною з відкритими очима непристойно, та й недостовірно.

Доводилося визнати, що перша зустріч виявилася не найкращою з можливих. Але в романах перші зустрічі ніколи не бувають ідеальними, тому Джульєтта вірила в краще і терпляче чекала нюхальну сіль, яка приведе її до тями.

До тями Джульєтту привели швидко. Причому Джульєтта прикидалася талановито, Роан би нічого так і не зрозумів, якби не помітив, що вона обережно підглядає за тим, як іде чоловік її мрії. І придурювалось дівчисько, судячи з усього, через цього самого «чоловіка». Вбила собі в голову чергову дурість і віддається їй з усію можливою завзятістю. Втішало Роана в цій ситуації тільки одне — Янір теж був студентом і кудись тікати зі школи не збирався. Ні сам, ні з різними непритомними дівчатами. А там уже…

Думка про те, що може статися на території школи, Роану не сподобалося, і він пожертвував ще одним маячком, цього разу прикріпивши його до Яніра. Студент цей маячок не виявить, він авторський, мало чим схожий на стандартні. Його і якийсь магістр знайде, тільки якщо задасться такою метою. А знайшовши, може й не зрозуміти, що воно таке — маячок-зернятко вростав корінцями в джерело чужої енергії і потихеньку так харчувався. Подібні аномалії бувають навіть природними. А бувають паразитами. Або якимись слабенькими стародавніми прокльонами, які спокійно живуть на всіх представниках роду вже не перше тисячоліття, нікому особливо не заважаючи. Від таких прокльонів навіть позбавлятися не рекомендують, якщо їх виявляють, надто вже тісно переплетено з даром. Можеш позбутися його, і діти магами вже не народяться.

Попрощавшись із маячком, Роан задумався про те, де взяти час на створення нового. Процес цей був довгим і кропітким, а тому невигідним. Якщо самому Роану ці маячки ще підходили, то щоб налаштувати їх на іншого господаря, потрібно стільки зусиль… загалом, платити ніхто не захоче. А жаль. Може, якщо він ще трохи повчиться, зможе збагнути, як їх здешевити? Спочатку Роан робив маячок, думаючи про віруси, що вміють вбудовуватися в ДНК людини, а це знання кікх-хей, які в новому світі стали в нагоді тільки лікарям, давши добрий такий поштовх для розвитку.

А якщо знайти щось подібне магічного походження і спробувати перебудувати?

Роан похитав головою, відганяючи чергову цікаву тільки йому проблему, тоном старшого брата пожурив Джульєтту, не забувши нагадати про офіцера, який теж здавався їй добрим, і вивів дівчину, що встигла про щось поговорити з Йядою, з бібліотеки. Зрештою, йому теж треба вчитися. А берегти дівочу честь Джульєтти він не обіцяв.

Кивнувши своїм думкам, Роан повернувся за стіл писати план.

Йяда насамперед забракувала обраний Роаном довідник і почала розпитувати його про тему. Отримавши відповіді на всі поставлені запитання, трохи подумала і вирішила, що не треба нічого вигадуватись. Щитовий захист, так щитовий захист. А нижче у дужках приписати: «з елементами родових символів кікх-хей». І нехай усі, кому стане цікаво, гадають, що воно таке.

Роану сподобалося, і далі справа пішла швидко, а подекуди навіть весело. І якби не з’явилася Джульєтта, з бібліотеки Роан пішов би вже давно.

План виявився не такою вже складною справою. Головне, зрозуміти принцип, і далі все піде як слід.

А коли ця справа була закінчена, Роан запропонував прекрасній вчительці прийняти його подяку у вигляді обіду там, де вона забажає. Йяда знизала плечима, посміхнулася і сказала, що хоче пообідати в кав'ярні "На площі". Там робили чудові крихітні тістечка, і вона їх дуже любила, хоч і намагалася берегти фігуру.

Роан кивнув і вирішив, що цій фігурі кілька зайвих тістечок не завадять. Дуже ладна фігура. А худенькі дівчата Роану ніколи особливо не подобалися.

Домовившись зустрітися з дівчиною в тій кав'ярні, Роан відправився радувати керівника написаним планом.

— Що це? — спитав магістр Дуейн Лєска, коли Роан поклав поверх розкладених на столі паперів списані квапливим почерком листи.

— Мій план на рік, — гордо сказав Роан. — Чорновий варіант.

— Швидко ти, — явно засмутився Лєска. Присунув план до себе і заглибився у читання.

Задля різноманітності цього разу магістр знайшовся у крихітному кабінеті поруч із лабораторією. Кабінет теж був захаращений всілякими папірцями, а на вікні без фіранок тіснилися вазони з напрочуд доглянутими квітами. Напевно, тому в кабінеті одночасно пахло пилом, старовиною та вологою зеленню. Дивне таке поєднання.

Виглядав магістр цього разу пристойно. Причесаний, хламіда кудись поділася, а костюм був новим і чистим. Так що навіть круглі дротяні окуляри більше не здавались кумедними.

— Так, — задумливо сказав Лєска, щось вичитавши на першій сторінці. — Родові символи кікх-хей?

— Насправді немає особливого значення, головне, щоб були переривчасті й закільцьовані лінії. Мені так просто звичніше, — пояснив Роан.

— Хм, — багатозначно видав магістр і продовжив читання.

Читав він у підсумку досить довго, деякі місця, мабуть ті, що особливо сподобалися, перечитував кілька разів. Часто скептично хмикав. А Роан стояв, переступаючи з ноги на ногу, і переживав про те, що запізниться в кав'ярню та образить богиню. Напевно, слід було порадувати Дуейна Лєску написаним планом завтра зранку. Може, в нього й настрій був би кращий.

— Цікава теорія, — нарешті сказав магістр. — Цікава. Я навіть розумію, звідки вона взялася, теж свого часу захоплювався методиками Боєра Батьяша. Але чи вистачить у тебе концентрації, щоби провести хоча б одне лабораторне випробування? Я читав твої характеристики, всі твої викладачі зійшлися в тому, що усидливості тобі бракує катастрофічно. Отже, швидше за все, це буде марною тратою часу. Ти б краще цю теорію продав, напевно, знайшлися б покупці.

— Ночівлі у степу під зірками сприяють усидливості та розвитку концентрації, — сказав Роан.

— Да? — непідробно здивувався магістр. — Ніколи про це не чув. Гаразд, це пусті розмови, які я не люблю. Пішли, краще, перевіримо.

Схоже, керівник сподівався поставити самовпевненого учня на місце. Погляд у нього був азартний, рухи рвані й поспішні. Він ледь не впустив половини паперів зі столу. Вихором промчав кабінетом і зник за дверима.

Роан сумно зітхнув і пішов слідом.

Мабуть, у нього із зовнішністю щось не те. Більшість людей відмовлялося вірити йому на слово.

Знайшовся магістр у лабораторії. Він поспішно натягував робочу куртку, попутно намагаючись розгрібти купу паперів, під якими було щось металеве.

Роан знову зітхнув і пішов помагати. А то зараз ці папери впустить, засмутиться і розсердиться. А з розлюченою людиною розмовляти складніше і не має значення, на кого вона зла.

— Ось! — гордо сказав Лєска, вказавши пальцем на незрозуміле переплетення металевих трубок та дзеркал. — Лабіринт Хоберта. Найпростіший спосіб виміряти концентрацію. Скільки дзеркал зможеш поєднати, такий і показник.

Роан схилив голову на бік і з цікавістю глянув на лабіринт. Про нього він чув, але бачив уперше. Занадто рідкісна й дорога штуковина.

— Тобі треба тягнути нитку сили через трубки від дзеркала до дзеркала. Кожне дзеркало відбиватиме твою нитку, але воно ж і частково її поглинатиме. У тебе дві задачі. Перша — контролювати поглинання та додавати енергії, щоб нитка не обірвалася. Друга — стежити за лабіринтом і підводити нитку до дзеркала так, щоб вона відбивалася під потрібним кутом і потрапляла в трубку. У лабіринті багато глухих кутів. Зрозуміло?

Роан кивнув, підійшов до лабіринту впритул і почав його роздивлятися.

Нитки тягнути молодий маг умів, він уплітав у павутиння з таких ниток зірки. А там ще й доводилося весь час тримати рівень павутини від землі, інакше весь малюнок зміщувався. Натомість тут трубки.

Цікаво, що врешті-решт вийде?

— Приступай! — звелів Лєска, здувши з лабіринту пилюку за допомогою побутового амулету.

Роан кивнув. Нахилився і глянув крізь одну з трубок. Потім потягнувся, розслабив плечі та глибоко вдихнув.

По першій трубці нитка тяглася довго-довго, вона весь час натикалася на стінки, давалася взнаки звичка бачити ці нитки перед очима без жодних перешкод. Зате відбилася від дзеркала нитка правильно з першої спроби. Дзеркала — це ті самі зірки на небі, а на зірках він натренувався. Друга трубка пішла легше, Роан просто повів поглядом з одного кінця в інший і кінчик нитки потягнувся до чергового дзеркала. Потім Роан ледь не зайшов у глухий кут і надовго зупинився, намагаючись збагнути, як його обійти і не опинитися в наступному через кілька дзеркал. А потім лабіринт якось несподівано скінчився. Роан тільки захопився процесом, а тягнути далі не було куди. Занадто маленька іграшка, хоч бери та повертайся назад, щоб пошукати ще один шлях.

— Ось, — сказав хлопець, вирішивши, що повертатися все ж таки не варто, і перевів погляд на магістра Лєску.

Вигляд у керівника був приголомшений. Він витріщався на Роана зовсім круглими очима і знову був схожий на пугача.

— Щось не так? — обережно спитав молодий маг.

— Все не так! — життєрадісно гаркнув магістр. — Точніше так! Тепер я знаю, кого відправлю на щорічні змагання і відіграю назад чашу.

— Яку чашу? — щиро здивувався Роан.

— Червону в горошок. Іменну! — порадував його Дуейн Лєска, а потім почав усміхатися широко-широко. — І всіх відправлю у степи під зірки, вчитись концентруватися... А ти не хочеш змінити тему? Розвиток такої концентрації настільки швидко це ж…

— Це теорія Батьяша, — підказав Роан захопленому магістру.

— Ах, так, — схаменувся Лєска. — Вічно він усіх випереджає. А був нічим не кращий за мене, я з ним у однієї дівчинки історію списував, ми навіть разом їй на цукерки скидалися.

Магістр зітхнув, махнув рукою і знову взявся читати план Роана, ніби міг щось там упустити.

— Так, — сказав начитавшись. — Не знаю, хто допоміг, але профіль у нього інший. Роботи в лабораторії має бути більше. І обов'язкова літня практика вже першого року. Адже ти не лікар, який працює з людьми, тобі можна діяти методом проб і помилок, головне з енергією не переборщувати. Отже, до кінця року має бути перший дослідний зразок. Додай. А я ще подумаю, здається, я щось упускаю.

— У мене є перший дослідний зразок. Точніше, робочий зразок, — зізнався Роан і почав закочувати рукав.

— Навіть бачити не хочу, — відмовився знайомитись із зразком магістр. — Те, що ти зумів зробити для себе, нічого не варте. Це просто марнування часу. Себе ти знаєш і відчуваєш, і твій дар не чинить опір, ще й допомагає, виправляє за тебе дрібні помилки. Ось коли почнеш працювати хоча б із ляльками з м'яса, що імітують магів, одразу зрозумієш різницю. Тож не пишайся. Переробляти набагато складніше, ніж робити з нуля.

Роан тільки кивнув.

Він цього висновку і сам дійшов. Просто для кого робити спочатку, якщо не для себе?

Це питання Роан поставив уголос, за що був названий бовдуром, який не знає, що маг, який робить щось для себе — нікому не потрібний, і вигнаний з лабораторії.

Втім, ця зустріч з керівником пройшла непогано і хоча б намагатися позбавитися свого аспіранта магістр Лєска вже не буде.

Начебто.

А далі життя потекло своєю чергою.

Точніше, воно поскакало, з каменю на камінь, як гірський цап — недовгий політ, приземлення на тверду поверхню, поштовх і знову політ до наступного каменю. Іноді ще можна постояти, озирнутися, чахлий кущик, що росте в щілині, обскубти, а потім далі. Тому що, якщо не ворушитимешся, хтось обов'язково зжере.

Втім, якщо рухатимешся надто жваво і зовсім бездумно, обов'язково зірвешся з чергового каменю.

Роан ворушився продумано. У кав'ярню він таки встиг, добре провів час із гарною викладачкою, вислухав безліч веселих історій і навіть пообіцяв, що обов'язково звертатиметься по допомогу саме до неї, якщо знову з чимось не зможе впоратися, хоча чудово знав, що не звернеться. Ні за що на світі. Це незнайому богиню можна попросити допомогти із планом, а знайому красуню — ні. Тому що чоловік, якому весь час допомагає жінка, в очах цієї жінки перетворюється на молодшого братика. В кращому випадку. Хоча найчастіше — у нерозумну дитину.

Не те щоб Роан будував щодо Йяди якісь романтичні плани, у нього банально б часу не вистачило для завоювання такої дівчини, але хто знає, як воно далі складеться? Та й звик він із труднощами справлятися самостійно.

А труднощі не змусили на себе чекати.

Спочатку боязкий і чомусь весь час червоніючий хлопчик приніс Роану стос паперу, на якому були написані ті самі тексти про хімію, які навіщось знадобилися магістру Діньяру. Роан оцінив кількість листів, зрозумів, що якщо візьметься, то план точно не напише до терміну і пішов пересилати тексти братові. У Хене є два учні, ось нехай їх перекладом і покарає, бо у нього фантазії на них уже не вистачає. А на подяку за допомогу Роан пошукає метеорити, коли буде на літній практиці. Або, якщо пошлють до річки Рудиця, наколупає на піщаних схилах каміння, що зпікається з піску після попадання блискавки. Так далеко від Вогняних островів Хене не забирався, і йому, напевно, будуть цікаві будь-які знахідки. А людям вони все одно не потрібні.

Скориставшись портальною поштою і майже миттєво отримавши згоду брата на такий обмін допомогою, щасливий Роан подався дописувати план. Але того дня так і не дійшов. Гидка стара доля підкинула прямо під ноги черговий камінчик. Гарний, треба сказати, камінчик. Який смачно пах здобою.

Дівчина налетіла на нього з розбігу, схопилася за руку, щоб не впасти, глянула на Роана синіми, як небо, очима, а потім озирнулась. Після чого прошепотіла щось романтичне, судячи з тону, обняла мага за шию і стала цілувати.

Роан цьому, звісно, здивувався, але відмовлятися і чинити опір не став. Хто ж знав, що слідом за дівчиною з провулка вискочить розхристаний хлопець із сокирою і, загорлавши щось про невірних відьом, кинеться одну з них убивати?

Дівчина шмигнула Роану за спину і стала звідти розповідати і без того засмученому хлопцю про його неспроможність як чоловіка. Той у відповідь теж не мовчав і намагався дістати юрку скандалістку сокирою. Роана ця дивна парочка смикала туди-сюди, як мішок, набитий соломою. А маг спочатку дивувався, потім знерухомив обох і, не чекаючи стражників, пішов.

У найближчий веселий будинок. Тому що вважав не зовсім адекватною свою реакцію на витівку невірної відьми.

Джульєтта теж справлялася з труднощами, і стрибала жвавою кізкою між школою та швейною майстернею, в якій замовила сукню для підкорення чоловіка мрії. Шелла, звичайно, натякнула, що цього чоловіка легше підкорити, якщо прийти до нього зовсім без сукні, але Джульєтта до таких радикальних методів була не готова. І взагалі вважала, що це принци повинні лазити у вікна до принцес, а не навпаки. Тому й носилася туди-сюди.

Майстерню вона знайшла випадково, просто трохи заблукала, коли йшла від магазину з канцелярією до школи. Але головне, що знайшла і миттєво спалахнула ідеєю про нову сукню. Зайшла, обрала тканину, фасон та прикраси, терпляче пережила примірку і вирушила до школи. А на півдорозі вирішила, що колір потрібен трохи темніший, та й мереживо краще вибрати з листочками, а не павутинкою, і повернулася. Вдруге вона повернулася разом із Шеллою. Просто хотіла похвалитися і запитати, наскільки вибраний фасон підійде. Втретє повернулася сама, бо захотіла, щоб ліф був прикрашений квітами із позолоченого бісеру. У четвертий — бо вирішила, що золото треба розбавити зеленню. Чому повернулася вп'яте, Джульєтта навіть не пам'ятала, але реакція майстра вже тоді була не дуже радісна. Вшосте він ледь не перед її носом замкнув двері і не відгукувався на заклики і стукіт, тому всьоме Джульєтта покликала з собою Рінку, яка саме сумувала від неробства і мріяла, щоб цю нудьгу хоча б черговим мишачим нападом розбавили. Рінку Джульєтта запустила в майстерню попереду себе, як кішку в новий будинок. Поспостерігала з-за рогу, як дівчина увійшла, і лише тоді кинулася слідом. Зачинити двері майстер не встиг і зі стомленим виглядом вислухав Джульєттину розповідь про милі тоненькі атласні стрічки, що перетягують рукави біля ліктя і на зап'ясті.

Дівчата-швачки, що допомагали майстру, дивилися на Джульєтту із сумішшю захоплення і жаху, тому у восьмий раз вона вирішила не ходити і відразу сказала про пояс обшитий бісером і про обов'язкові кисті на кінцях цього пояса, які будуть дуже красиво звисати збоку.

Майстер тільки зітхнув і нагадав, що примірка буде післязавтра. Ще й неввічливо натякнув, що раніше приходити не треба.

— Невихований він якийсь, — вирішила Джульєтта, коли разом із Рінкою вийшла з майстерні.

Подруга чомусь хихикнула, а потім з цікавістю подивилася Джульєтті за спину.

— Там твій брат, — сказала страшним шепотом.

— Він мені не брат, — звично відповіла Джульєтта, не встигнувши зрозуміти, про кого говорять, але обернулася.

Роан із розсіяним виглядом саме заходив у двоповерхову будівлю, обліплену балкончиками, заставленими горщиками з трояндами.

— Куди це він? — здивувалася Джульєтта.

— Тобі краще не знати, — сказала Рінка і задумливо додала: — Якось я не помітила, що це місце поряд.

— Яке місце?!

— Таке! — рішуче сказала Рінка і чомусь озирнулася, наче боялася, що її підслухають. — Це веселий будинок і там веселі дівчата.

Джульєтта здивовано покліпала очима. Що такого страшного в тому, що якісь дівчата надто веселі, вона зовсім не розуміла.

— Яка ж ти ще маленька, — сказала Рінка і пошепки розповідала Джульєтті, що там за будинок і як саме його мешканки веселяться.

Джульєтта слухала уважно. І дивувалась чоловічим звичкам. А ще розуміла, що вона не всіх гулящих дівчат міста вивчила. Може, в цьому будинку вони без білил на обличчях, і можна буде зрозуміти, бувають у них веснянки, чи ні. Їй би воно дуже допомогло. Але Рінка сказала, що доброчесних дівчат у такі будинки не пускають, та й самі вони туди не підуть, інакше всі довкола почнуть сумніватися в їхній доброчесності.

— Гаразд, — вирішила Джульєтта. — Почекаю Роана і розпитаю, поки в нього будуть свіжі враження. Мусить він їх обличчя роздивитися.

Після чого схопила Рінку за руку і повела до кав'ярні, чекати на мага.

А він узяв і зник у веселому будинку.

Ринка хихотіла і стверджувала, що його там задушили і зараз грабують.

Джульєтта щиро переживала, що якщо не дочекається його тут, а зловить у школі, Роан обов'язково щось забуде. Не дарма ж тітонька Ебіль стверджувала, що у молодих чоловіків занадто коротка пам'ять і, побачивши гарну жінку, вони відразу забувають про попередню красуню. А вродливих жінок на вулицях міста багато. Ще щось наплутає. А тут справа життя та смерті, як пишеться у романах.

— Роан, у гулящих дівчат бувають веснянки? — хрипким шепотом запитали у мага за спиною, коли він дійшов до кінця вулиці.

Роан інстинктивно відскочив, активував щит і схопився за амулет, що паралізує. А за спиною виявилася лише Джульєтта в компанії кучерявої подружки.

— І що ти там так довго робив? — запитала Джульєтта. Потім ойкнула, затулила рота долонькою, а коли відкрила, знову повторила перше питання: — Бувають у гулящих дівок веснянки, чи ні?

Роан зітхнув, похитав головою.

Що ця ненормальна знову собі вигадала? Намагається гадати на долю за ластовинням?

— Бувають, — сказав маг.

— Точно? — явно чомусь зраділа Джульєтта і повторила своє друге запитання: — Що ти там так довго робив? — після чого наївно зізналася: — Ми на тебе стільки чекали. Я випила дві кави та п'ять чаїв, зате смачних тістечок наїлася на місяць уперед і солодкого більше не хочу.

— Що я робив? — перепитав Роан. — Ти не повіриш. Я б і сам не повірив.

— Збоченець, — тихенько сказала Джульєттина подруга і подивилася на Роана з цікавістю.

— Ага, — не став сперечатися Роан. — Тільки повний збоченець, позбавившись необхідності перекладати одні технічні документи, відразу візьметься перекладати інші.

— Навіщо їм технічні документи? — здивувалася Рінка.

— Щоб правильно користуватися солями для ванн і навчитися робити масаж із гарячим камінням, як у лазнях у кікх-хей. Їхній мадам дуже сподобалося, і вона вирішила підопічних навчити, навіть брошуру в якійсь лазні випросила. Тільки вона виявилася мовою кікх-хей. А тут я з помітним перстнем.

Роан зітхнув, почухав потилицю і мляво посміхнувся.

— Зате тепер мені будуть тут завжди раді. Де вони ще такого дурня знайдуть?

Рінка хихикнула, а Джульєтта подивилася на будинок з гулящими дівками з новим інтересом. Вона навіть не підозрювала, що вони теж чомусь навчаються. А тітонька Ебіль ще стверджувала, що жінці нічого, крім вишивання та етикету з танцями, не потрібно. Недаремно її ніхто заміж так і не взяв.

— Я вчитимуся, — урочисто пообіцяла самій собі Джульєтта.

Рінка і Роан здивовано перезирнулися.

— Що це? — спитав магістр Лєска, дивлячись на Роана крізь лупу із зеленим склом.

Це питання, схоже, ставало традицією, як і екзотичний вигляд керівника. Цього разу Дуейн Лєска замаскувався під земляну жабу. І плащ підібрав відповідного фасону з забарвленням. І вираз обличчя зобразив підходящий. І поза в нього була зовсім жаб’яча. Він сів, розставивши коліна, нахилився вперед і розглядав якусь травинку крізь свою лупу, коли до нього підійшов Роан. Зате тепер з не меншою цікавістю дивився крізь зелене скло на свого аспіранта. Мабуть, це був якийсь амулет, і магістр справді бачив крізь нього щось невидиме звичайним поглядом, але уточнювати та питати Роан не збирався. Тут би з планом розібратися, а цікавість зачекає.

— Це план. На рік, — сказав Роан.

Магістр скептично хмикнув.

Потім акуратно запакував лупу з чохол, зняв рукавички і все-таки взяв нещасний план. Читав він його довго і вдумливо, зрідка загадково хмикаючи.

Роан мучився неробством. Через це спочатку розглядав хмари. Потім згадав про травинку, що зацікавила магістра, і пішов розглядати її. Травинка виявилася звичайною. Такий собі листок-їжачок, що ледь виглянув з землі. Навіть колір у нього був ще світлим. Кущики таких їжаків часто трапляються у степу. Вони ж ближче до середини літа випускають довгі стебла увінчані білими парасольками із дрібних квіточок. Роану подобався запах цієї рослини, терпкий такий, з гіркуватістю, але не полинною, а якоюсь іншою. А степовики цією рослиною розлад шлунку лікують. Успішно лікують, треба сказати. Загалом, що такого цікавого в цій травинці, Роан так і не зрозумів. Хіба що проросла пізно, а так, листок і листок.

— Гаразд, — сказав Лєска, начитавшись вдосталь. — Підійде. Можеш відносити Тельєну. І, сподіваюся, хоч би до першого навчального дня я тебе більше не побачу.

— Не турбуйтеся, я знайду, чим зайнятися, — пообіцяв Роан, якому ще треба було сходити на портальну пошту та забрати переклад технічного тексту магістра Діньяра.

А ще Роан збирався виспатися і сподівався, що ніхто йому в цій справі не завадить. Насамперед Джульєтта, у якої було заняття — вона третирувала нещасного кравця, який взявся за пошиття сукні для неї. Вона і Роана намагалася підключити до цієї забавки, але йому, на щастя, вдалося довести, що ні у фасонах, ні в мереживі, ні в бісері він нічого не розуміє.

На жаль, виходячи з саду, Роан не здогадався обернутися і подивитися, чим там займається керівник. Якби здогадався, дуже здивувався б. Лєска знову дивився на нього крізь лупу, і вираз обличчя в нього був як у кішки, що розмірковує, чи варто сприймати їжака, як м'ячик і бити по ньому лапою.

— Тельєн!

Крик пролунав над головою обідаючого завідувача аспірантури, і він ледь не подавився. Відкашлявшись, магістр озирнувся, але Лєски за спиною не виявив. Та й двері з вікном були надійно зачинені, не мав прорватися.

— Тельєн!

Магістр Варну зітхнув і відклав бутерброд. Ось і ще одна дірка у захисті кабінету виявилася. Колеги прорватися не можуть, зате їхній голос це робить.

— Тельєн! Відкривай! Кого ти мені підсунув?

Варну знову зітхнув і пішов відчиняти. А то обідати з криками над головою зовсім неможливо.

Не щастить йому із колегами. То у вікно ломляться, то до кабінету. А ще дорослі шановні люди.

— Що знову трапилось? — спитав магістр Варну, коли Лєска, що притискав до живота здоровенну книгу, гордо ввійшов у фортецю, яка впала в черговий раз. — Твій аспірант віддав мені план, усе зробив своєчасно. Що тобі ще не подобається?

— Не подобається?! — щиро здивувався Лєска. — Ах, так, вибач, задумався і відволікся. Кого ти мені підсунув?

І бухнув на стіл свою книгу.

— Аспіранта я тобі підсунув. Розумного, можеш мені повірити. Тобі нема на що скаржитися, насправді. І так твої викрутаси дуже довго терпіли.

— Я не про те. Дивись!

Лєска відкрив книгу приблизно посередині, тицьнув пальцем у сторінку і з очікуванням подивився на Варну. Довелося заглянути в книгу.

Книга виявилася довідником з родоводів аристократичних і магічних родів, які прославилися в історії королівства. Історія була довгою, так що прославитися встиг багато хто і без довідника жоден студент не зміг би написати реферат з цих родів та їхніх діянь. На вказаній сторінці красувався герб, на якому розправив крила ворон із сонцем у дзьобі. Чий це герб, магістр Варну уявлення не мав, та й не хотів мати. А ось під гербом була схема енергетичних потоків. На перший погляд, ніби звичайна, така у кожного другого мага повітря — центр зміщений до лівого плеча, через що їм дуже зручно скручувати силу в пружину, захоплюючи таку легку річ, як атмосферні гази. Втім, через це ж повітряники непогано справляються із запаленим кимось вогнем і зовсім не здатні втримати щось важке, не застосовуючи складних схем та плетив. Більшість із них навіть краплю води за допомогою чистої сили підняти не зможуть. Хіба компактний смерчик для цього влаштують.

— А це що? — зрозумів Варну, на що йому вказує колега, через півхвилини розглядання схеми.

У звичному малюнку потоків була невелика вада. Потоки, які повинні були з'єднатися в один, чомусь обривалися, не дійшовши один одного, і одна з ліній була відсутня. Чи не була відсутня? Схоже, вона була просто повернута і з'єднувалася не з цими потоками, а вливалася безпосередньо в центр сили. На що це має впливати, Варну не уявляв. Швидше за все, або жодної різниці з усіма іншими повітряниками не буде, або ця сім'я має якісь проблеми з даром. Хоча, можуть бути варіанти. Подібні зміни іноді призводять до того, що у сім'ї з'являються вміння, які не здатні повторити всі інші.

— Це Дановери, — сказав Лєска. — Нечисленна родина, в якій бувають або дуже сильні маги, або дуже слабкі, та вкрай рідко — середні за силою. Відрізняються жадібністю, впертістю та любов'ю до інтриг. З сорока семи придворних магів, двадцять три були Дановерами. Навіть зараз один із них придворний, а другий наш неофіційний глава, який крутить офіційним, як хочеться. Ти не думай, я не проти. Сам розумієш, що без мудрого керівництва Каміл, який майже впав у маразм, такого наробить, що ми і через п'ятсот років не розгребемо. Мене інше хвилює. Кого ти мені підсунув?

— Підсунув? — здивувався Варну. — Ти ж знаєш…

— Нічого я не знаю! Чому у твого протеже вада Дановерів? Це, звичайно, пояснює, чому йому подобається працювати з амулетами, йому так просто легше контролювати силу та зосереджуватись на роботі, але де ти його взяв? Я перевірив, нікого схожого на нього в цій сім'ї немає. Серед них рудих лише двоє, та й ті старші на півстоліття. Звідки він узявся?

— Ти ще в мене запитай, звідки беруться божевільні перевертні, які рвуть у повний місяць всіх підряд! — розлютився Варну. Через таку нісенітницю цей параноїк не дає йому пообідати! — Погуляв хтось у селі, а тепер ось далекий нащадок до столиці доїхав. Теж мені таємниця! Так, у кожного другого мага виявленого в глухому селищі можна знайти родичів у якомусь із магічних родів, якщо постаратися і пошукати. Просто нікому це не треба. А такі помітні вади велика рідкість. Тож заспокойся. Як ти взагалі цю ваду виявив?

— Випадково глянув і не одразу згадав, що воно таке, — похмуро пробурчав Лєска, схоже, ні крапельки не повіривши.

— Дуейн, мене друг попросив за цього молодого та талановитого мага. Він за його дочкою наглядатиме. Я ж не можу за дівчиськом носитися, ще неправильно зрозуміють. А він може, і не має значення, що там запідозрять. Роану втрачати нічого. А я маю посаду. Розумієш?

— Розумію, — ще похмуріше сказав Лєска і, нарешті, гордо пішов.

Чи то повірив, чи не повірив, але вирішив причаїтися.

Втім, надсилати листи Дановерам і ставити їм інтригуючі питання Лєска не стане. Це Діньяр міг би. Так що все гаразд. Начебто.

Пережити б ще бал першого дня, на якому завжди щось трапляється, і можна буде зітхнути спокійно. До перших канікул, перед якими хтось завжди вмудряється вляпатися в якусь історію або несподівано виявити, що весь цей час забував вчитися. Тоді й взяти участь у порятунку винного доведеться. І аспіранти, які не знають що робити з боржниками, а особливо з боржницями, головного болю додадуть. Але до цього ще далеко.

А поки що бал і перший день.

Джульєтта була задоволена. Сукню вона зрештою отримала саме таку, яку хотіла. І не біда, що кравець зажадав збільшити оплату, він це заслужив. Зате тепер Джульєтта милувалась своїм відображенням і з задоволенням уявляла, як оніміє чоловік мрії, щойно її побачивши. Все буде як у казці — оніміє, закохається і почне залицяння.

— Гарна, — схвалила Шелла, якій теж дуже йшла сукня. — Жаль, що карнавал лише влітку. Вдягла б маску і всі б тебе вважали за принцесу, що втекла з палацу.

— У нас немає принцес, одні принци, — нагадала Джульєтта.

— Так вона не з нашого палацу втекла, — сказала Шелла і підморгнула.

Взагалі день пройшов для Джульєтти дивно. Спочатку всі першороки довго сиділи в напівтемній залі і слухали учителів і викладачів, які розповідали щось зі сцени. Джульєтта не дуже прислухалася, а десь на середині цих промов задрімала і прокинулася від того, що боднула лобом м'яку спину стільця, який стояв попереду.

Потім був перший урок, на якому різновіковим людям, які несподівано виявили у себе магічний дар, пояснили чому і як вони навчатимуться. На подив Джульєтти виявилося, що вони деякі лекції слухатимуть зі студентами зі звичайних груп.

Потім їх відпустили, і дівчина почала готуватися до вечірнього балу. А це був довгий процес — однієї сукні мало, потрібна ще зачіска, пудра та багато інших жіночих хитрощів. Добре хоч підходящі туфельки вдалося купити заздалегідь і трохи розходити, блукаючи коридором гуртожитку. А то танцювати в тільки-но куплених туфлях — справжнє лихо.

— Час, — сказала Шелла, подивившись у вікно.

Джульєтта кивнула і пішла за подругою.

Біля порога гуртожитку, як виявилося, на них чекав такий потрібний кожній дівчині, яка поважала себе, чоловічий супровід.

Малак окинув прекрасну Джульєтту похмурим поглядом і поспішно запропонував руку Шеллі, яка була вища за нього на півголови. Але, схоже, він цього ні крапельки не соромився, та й у всьому іншому вони добре поєднувалися: як день і ніч.

Джульєтта, вдячно посміхнувшись, прийняла руку Льєна. Він, звичайно, не красень, але серйозний і виглядає мужньо. Чого не можна було сказати про Яса. Високий блондин мало того, що вбрався в костюм дивного жовтувато-зеленого кольору, так ще й посміхався по-дурному. Не кавалер, а суцільне непорозуміння. Ось комусь не пощастить.

Не пощастило Рінці, хоч її це не особливо турбувало. Вона ще й щось захоплено розповідала своєму непорозумінню, поки компанія йшла до нового корпусу з бальною залою. А потім майже всі танці танцювали з ним. Мабуть, знайшла в цьому хлопці щось привабливе, чого Джульєтта не бачила, як не намагалася роздивитись.

Втім, самій Джульєтті пощастило ще менше. Чоловік її мрії на бал так і не прийшов. І довелося їй танцювати із напрочуд граціозним Льєном, який загадково мовчав, кидаючи на неї дивні погляди і посміхаючись. Потім з якимись незнайомцями, які намагалися знайомитися та залицятись. А одного разу навіть із Роаном. Хоча танцювати Роан не дуже вмів, та й вбиратися заради балу не став, лише надів свій новий костюм.

І велику частину вечора Джульєтта косилася на двері, сподіваючись, що зараз станеться диво і увійде чоловік з чудовим профілем і синіми очима. А він не йшов і не йшов. А потім узагалі підійшла Шелла і сказала, що вже можна не чекати. Янір або приходить на початку, або взагалі не приходить. Найдивніше, що Джульєтті чомусь після цього стало легше та веселіше.

Втім, вона все ще мала шанси з'явитися перед Яніром у всій пишноті. Більшість героїнь романів стикаються зі своїми чоловіками в коридорах, знаходять їх побитих та нещасних у кущах біля свого будинку, або ці чоловіки дізнаються про красу та чарівність героїнь у якихось чоловічих компаніях. Друзі про це їм розповідають. Після чого герої романів поспішають на світський захід, щоб переконатися у їхній правдивості.

Закінчився бал якось несподівано швидко. Джульєтта лише встигла захопитися, як горластий хлопець, який зображував розпорядника балу, оголосив останній танець. Зате вона не встигла забути про книжкових героїнь і на зворотному шляху, поки Шелла та інші дівчата сміялися над розповіддю безжурного Яса, намагалася зазирнути у всі кущі, що зустрілися на шляху. Чомусь їй здавалося, що саме там буде Янір. Повинна ж людина мати поважну причину для відсутності на балу. А побиття не найгірша з них. Але Янір усе не знаходився і не знаходився.

Неправильний чоловік мрії якийсь. І у романтиці нічого не розуміє, правильно Шелла каже.

Джульєтті навіть образитися хотілося, але вона не встигла — компанія прийшла до жіночого гуртожитку, і Яс почав голосно і від імені всіх кавалерів прощатися з дівчатами.

А похмура Хабка свердлила його поглядом і поплескувала по долоні згорнутим у трубку листом.

— Наглядає, — прошепотіла на вухо Джульєтті Шелла. — А то були прецеденти. Вино намагалися пронести, і одягнених у сукні та замаскованих ілюзією хлопців провести. Дурня звичайно, простіше драбиною через вікно. Але ж сперечаються і намагаються, майже щороку. Це вже майже традиція.

— О, — тільки й змогла сказати Джульєтта.

Навчання обіцяло бути ненудним.

А чоловік мрії нікуди не подінеться. І бали ще будуть. І сукню вона вигадає ще красивішу. А поки що треба посміхнутися Льєну і подякувати йому за супровід. Не можна бути не ввічливою, у цьому тітка Ебіль має рацію.