Камінці

Чжун ФУ. Внутрішня правда

Коли дельфіни, пустуючи, вистрибують з води, моряки кажуть, що це до бурі. Так вода перемовляється з вітром... Чапля, сховавшись у гнізді, попереджає своїх пташенят про небезпеку; крик її підхоплює вітер і доносить до її дітей, які граються на мілководді. Так вітер перемовляється з водою... Ви повинні навчитися розпізнавати ці передбачення природи, щоб у потрібний момент їх не упустити.

(Книга Змін)

Перші три дні після повернення до школи склалися у Роана якось дивно. Не можна сказати, що погано — не можуть бути поганими дні, якщо їх частина була витрачена на посиденьки в кав'ярнях з прекрасною Йядою. Але й що добре, теж не скажеш — Лєска, який остаточно збожеволів, зажадав негайно плани подальших дослідів, попутно напоївши пивом і розпитавши про сім'ю так прискіпливо, що у Роана почався головний біль.

А може, голова боліла саме від пива, і лікувати її слід було додаванням до організму цього чудодійного напою.

Обміркувавши цю ідею з усіх боків і переконавшись, що Джульєтта сидить у своїй кімнаті, розглядаючи поїдену міллю сукню, Роан вирушив до «Одновухого зайця». Благо студентів там ще не було, вони поки що надто зайняті, та й допити те, що привезли з дому, слід було швидко, поки хтось не вирішив пошукати в гуртожитках контрабандно завезений алкоголь.

Пиво в «Одновухому зайці» виявилося пречудовим — свіжим і звареним за якимось незвичайним рецептом, через що у нього з'явився карамельний присмак. Роан пив, розмірковував про життя, спостерігав за дивним мужиком, який, здавалося, не міг зрозуміти, куди потрапив і що тут робить. А потім у відчинені двері увійшов Ленс Дановер і молодий маг зрозумів, що допився. Не ходять такі знаменитості такими шинками, а значить, це або сон, або щось гірше.

— Здоров'я, — побажав Дановер і сів до столу Роана.

Посмішка у знаменитості при цьому була така, що можна згадувати термінову справу і тікати. Але Роану було ліньки. Пиво ще не допите. Та й якщо це сон, бігати марно.

— І вам того ж, — спокійно відповів молодий маг і спробував вклонитися, не встаючи з місця.

Стіл одразу ж кинувся назустріч, ледь не огрівши його по лобі, «Одновухий заєць» захитався, як нестійкий човен на бурхливій річці, але майже відразу зупинився і продовжив поводитися як пристойний шинок.

— Справи, — сказав Дановер і чомусь похитав головою. — А я тебе хотів порадувати проблемою. Тією, яка здатна прославити твоє ім'я у віках.

Роан хмикнув і ще випив пива. У проблеми, здатні когось прославити, він не те щоб не вірив. Просто був переконаний, що чудово обійдеться без такої слави.

— Місто треба спалити? — уточнив про всяк випадок. — То це вам до Джульєтти.

— Ні, що ти, — відмовився від допомоги в такій справі Дановер і навіть замахав руками. — Нам треба лише, щоб у сторожів кордонів і вільних магів завжди був при собі окріп.

Роан трохи поморгав, з цікавістю спостерігаючи за тим, як постать співрозмовника розпливається плямою, а потім знову збирається в себе. Потім почухав потилицю. Потім глянув у вікно. Після чого нарешті видав:

— Щоби вода закипіла, її треба нагріти. Сильно.

— Нема коли гріти, — сказав Дановер. — Негайно треба, цієї ж хвилини.

— Ну й проблеми у вас, — непідробно здивувався Роан. — Розкажіть їм про таку чудову штуку, як термос. Якщо вони бояться, що й у ньому вода трохи охолоне, нехай кидають у нього вуглик, амулет такий. Його навіть самому можна зробити. Береш заготівкю, запихаєш у неї будь-яке плетіння, додаєш енергію, а потім робиш пробій. Маленький зовсім. Ось енергія виходить та гріє воду. Але краще купити правильний вуглик, його надовго вистачить і заряджати можна.

— Термос не підійде, він відкривається довго, — сказав Дановер. — Тому нам потрібен амулет із окропом.

— Навіщо? — здивувався Роан дивним бажанням. Запихати в амулети окріп, це треба додуматися.

— Щоб якнайшвидше на щось вилити, — дивно пояснив Дановер. — Тож термоси і не підходять. Їхні кришки поки знімеш... нічого не встигнеш.

— Ага, — сказав Роан і почухав потилицю.

Сон, звичайно, дивний, але якщо інакше ця знаменитість не відстане…

— Тоді у вас проблема не з окропом, а з кришками термосів, — розважливо сказав молодий маг. — Зробіть амулетні кришки, які миттєво зникатимуть, коли треба, і всіх діл. Це простіше, ніж морочитися з амулетом, в який ще й воду заливати треба. Ось. Зробите кришки, киньте в термоси вуглики — і вперед обливатися окропом, скільки влізе.

Дановер трохи посидів із задумливим виглядом, потім розплився в усмішці, став схожим на старого пса, і поплескав Роана по голові.

— Геній! — обізвав його наостанок і, нарешті, підвівся й пішов до виходу.

— А може, пиво галюциногенне? — спитав у стола Роан і випив ще підозрілого напою.

Нехай собі галюциногенне, зате смачне.

— Що сказало твоє молоде дарування? — запитав другий координатор ради охоронців, коли до його кабінету зайшов задоволений Ленс Дановер.

— Сказав, що ми всі ідіоти, — добродушно відповів старий і сів у крісло біля вікна.

— Так і сказав? — не повірив координатор.

— Не цими словами, але загалом він має рацію. Ми вирішили винаходити щось складне, коли легше було змінити кришки на термосах на амулети. Ідіоти і є.

— О, — тільки й зміг сказати координатор.

І йому вперше захотілося подивитися на кмітливе молоде дарування. Недаремно ж ним зацікавився сам Ленс Дановер.

З іншого боку, це дарування було шкода. Інтерес сімейки Дановерів зазвичай приносить купу неприємностей і випробувань в життя людини, яка нічого не підозрює.

З третьої, якщо увага цього Дановера буде зосереджена на якомусь молодому магу, всі інші зможуть від цього відпочити. Усе користь.

— Ну, де він? — сварливо запитав Максимо Діньяр у колеги, який саме заглядав під ліжко.

— Там його теж немає, — повідомив очевидну річ Дуейн Лєска.

Його аспіранта під ліжком бути не могло, не дитина ж, щоб втиснутись у той вузький простір.

Магістри дружно зітхнули і чомусь ще раз обійшли всі крихітні кімнати будиночка, в якому жив Роан. Аспірант, що зник, так ніде і не з'явився.

— І що ми будемо робити? — ще більш сварливо спитав Діньяр.

— Не знаю, сподіваюся, що він пішов недалеко, — відповів Лєска.

А все проклята допитливість.

Спочатку магістри вирішили підпоїти хлопця та розпитати про родичів. Вибачає їх тільки те, що вони й самі в той момент були не тверезі — Діньяр все-таки погодився віддати ще одну дочку заміж (за його словами, знайшов чергового дурня) і став цю подію святкувати, втягнувши Лєску, який не сильно чинив опір. Загалом, план вони вигадали спільно. Від пива аспірант не відмовився. Але розпитування нічого не дали. Роан наполегливо розповідав про численну сім'ю кікх-хей, що встигла розбрестися майже по всьому королівству. Більшість цих родичів хлопець жодного разу не бачив, але знав про них усе, бо вони зуміли прославити своє ім'я.

Через три години часу і півтори барила пива, до магістрів нарешті дійшло, що хлопець просто не пам'ятає своїх батьків — занадто малий був, коли вони загинули. І описи матусиного чудесного волосся та татового вольового підборіддя, це не його пам'ять, це так йому розповіли у прийомній сім'ї.

Порадившись, магістри вирішили допомогти аспіранту згадати все, що тільки можна, вкрали у лікарів зілля, яке застосовують бажаючі покопатись у своїх мізках. Під наглядом спеціалістів. Ну, або самі лікарі застосовують, це зілля допомагає виводити людей із шоку. Коли у людини шок, воно допомагає згладити сприйняття, плавно перевести пацієнта до нормального стану. Але ось коли його немає, ефект може бути набагато цікавішим. Точніше ефекти, тому що на різних людей діє воно по-різному. І цілком могло статися так, що Роану воно допомогло б згадати маму і тата, а може навіть бабусю. Бабуся магістрів цікавила найбільше.

Ліки вони підлили у глечик із водою.

Роан, прокинувшись із похміллям, цю воду випив.

А потім, усупереч планам магістрів, узяв і кудись подівся. Мабуть, ліки подіяли зовсім не так, як вони вирішили на нетверезі голови.

— Треба його знайти, — вирішив Діньяр, чудово розуміючи, що може статися щось погане. Мало хто й про що забажає поговорити з Роаном і до чого ця розмова може його підштовхнути.

— Треба, — не став сперечатися Лєска, що подумки зарікався пити в компанії цього колеги.

Прийнявши рішення, магістри пішли до виходу.

Вийти вони не встигли. Двері різко відчинилися, і в будиночок злісною фурією влетіло руде дівчисько. Друга фурія тримала її за поділ та намагалася тягнути назад.

— Це все вони! — заволала перша фурія і гримнула об підлогу невеликою дерев'яною коробочкою.

Коробочка такого поводження не витримала, розвалилася на частини і над цими останками весело пурхали великі молі, упереміш сірі та білі.

Магістри здивовано дивилися на комах.

Дівчисько тупнула ногою, махнула рукою на молей і грізно повторила:

— Це все вони! Спеціально! Моя улюблена сукня! Підклали!

— Підклали сукню? — ще більше здивувався Діньяр. Дивно теперішня молодь розважається. Не зрозуміло.

— Міль до сукні. Добре, що вони вилізти не встигли зі стазиса. Вони неправильно його поставили, — пояснила дівчина.

— Міль поставила стазис? — не вірячи своїм вухам, перепитав Лєска, який запідозрив, що ліки насправді випив він з колегою і перебувають вони зараз не в будиночку аспіранта.

— Ні, це… — захоплено почала пояснювати дівчисько. Потім ойкнула і, привітавшись, пояснила: — Я думала що це Роан. Надворі світло, тут темно, і я вас не роздивилася. Вибачте.

— То що там із сукнями та міллю? — спитав Діньяр, мабуть, захопившись цією проблемою.

— Джульєтті хтось підклав у шафу коробочку з комахами, — пояснила Шелла, нарешті відпустивши поділ подруги. — Хтось, хто знав, що всі свої сукні вона залишає в школі. Позаздрили, чи що?

— І я хочу їх знайти! — Джульєтта тупнула ногою. — Мою улюблену сукню поїли. Із вовни.

— Ага, — сказав Діньяр.

— А де Роан? — підозріло запитала Джульєтта, ніби подумала, що магістри його вбили і щойно сховали десь у будиночку труп.

— Пішов, — квапливо сказав Лєска. — Ми прийшли, а він пішов.

— І лишив вас будинок охороняти? — чемно поцікавилася Шелла.

— Ні, ми розминулись, — сказав Діньяр. — Тепер цікаво, куди він міг піти. Він нам дуже потрібний.

— А, — сказала руда власниця безлічі суконь. — Тоді він або з Йядою у кав'ярні, або один у «Одновухому зайці». Його керівник втомив.

І подивилася на магістра Лєску.

Дівчат магістри зрештою позбулися, відправивши їх розшукувати Роана в кав'ярнях, а самі мудро пішли в шинок. На жаль, вони спізнилися. Молодий маг пішов звідти зовсім недавно. Причому пішов у гарному настрої, навіть якусь пісеньку співав, про прекрасну діву, яка на нього десь чекає.

— Або в кав'ярні, або у веселих дівчат, — вирішили магістри, порадившись.

Розшукувати невловимого аспіранта у кав'ярнях вирушив Діньяр. А неодруженому Лєсці довелося піти до найближчого будинку з дівчатами. Щоправда, магістри не дуже сподівалися, що зловлять Роана, але не ловити не могли. Бо відчували вину та відповідальність.

Діньяру в кав'ярнях чомусь були не раді. На нього дивилися з підозрою та недовірою, на запитання відповідали неохоче і, як магістр підозрював, брехали. Зрештою, єдине, що він зміг з'ясувати, це те, що якщо Роан і був у тих кав'ярнях, то не сьогодні. На жаль, кав'ярень у місті було ще багато, і Діньяр хоробро вирішив обійти їх усі. Впертості йому було не позичати.

Лєсці, навпаки, в будинку, в який він зайшов, дуже зраділи. Дівчата обліпили його з усіх боків і почали радісно щебетати. Складалося враження, що він перший їхній клієнт за кілька днів. Поки магістр намагався ставити запитання і відбитися від дівчат, що повисали на плечах, його відтерли від дверей і дружно заштовхали в якусь комору. Власне, від виду сохшої на швабрі рваної ганчірки Лєска прийшов до тями, згадав, що є не найгіршим магом і розлютився.

Двері вилетіли від стусана і так грюкнули по сходах, що зі стіни картина впала. Напевно, він переборщив із посиленням удару. Дівчата, що не встигли далеко відійти, стали верещати і безглуздо носитися туди-сюди. Потім взагалі з'явився дивний мужик із різаним обличчям та зі здоровенним тесаком у руках. Його довелося вгамувати, підвісивши до стелі на силових петлях. Дівчата так само кричали. У голові у магістра почав пульсувати біль. І лише після цього з'явилася господарка веселого будинку і, нарешті, пояснила, що відбувається. Виявилося, що спійманий магістром чоловік від когось ховався під спідницею у сестри. А Лєску прийняли за когось найнятого для його затримання. Зате Роана в цьому будинку давно не бачили, хоч він і добрий хлопчик.

З веселого будинку магістр насилу вирвався. Йому хотіли будь-що компенсувати моральну шкоду.

Озирнувшись на покинутий заклад, Лєска зрозумів, чому ніколи в подібні місця не ходив і чому не робитиме цього надалі. А Роан сам знайдеться якось. Він хоч і добрий хлопчик, але досить великий.

В той же час Роан навіть не підозрював, що його шукають. Він сам займався пошуками. Бродив по саду біля школи, заглядав за дерева і під кущі і кликав кудись пропавшу Брамницю. Йому потрібно було терміново поставити питання, що прийшло в голову. Можливо, безглузде питання, але воно чомусь здавалося Роану важливим.

— Та тут я, тут, — зрештою озвалася примарна діва.

— О! — вигукнув Роан і спробував її обійняти. Руки зловили порожнечу, і хлопець засмучено зітхнув. — Мила дівчино, чому ти стала мені допомагати? Ти сама мене знайшла та вирішила допомогти? Чому? Має бути причина, я це зараз зрозумів.

Брамниця посміхнулася.

— Ти мені нагадав одного молодого чоловіка. Ти на нього дуже схожий. Не зовні. Схожий тут і тут.

Дівчина легко доторкнулася до лоба Роана, а потім до грудей ліворуч.

— Дуже схожий. Жаль, що він уже не пам'ятає, що був таким. Якби пам'ятав, мабуть, не накоїв би всіх тих дурниць. Погано, коли розум і почуття застилає гординя та самовпевненість. Так, недобре. А він навіть не пошкодував жодного разу, хоча знову ж таки встиг відтоді змінитися, втретє.

— І що? — спитав Роан.

— Постарайся не потрапити до цієї пастки.

— До якої?

— До тої, в яку потрапляють розумні та сильні, особливо коли їх починають обожнювати. Вони стають нетерпимими до чужих слабкостей і нескоро розуміють, що слабкості є у всіх, навіть у них самих.

— Ага, — сказав Роан. — Брамниця, кого я тобі нагадав?

— Його, — видихнула примарна діва, розсміялася і зникла.

— Ага, дякую за вичерпну відповідь, — пробурмотів Роан.

Якщо чесно, йому дуже хотілося подивитися на людину, яка була в молодості на нього схожа. Подивитися, на що він перетворився, і спробувати з'ясувати щось про зроблені дурниці. Адже цікаво, та й вчитися краще на чужих помилках.

Та й жадоба до діяльності, що охопила Роана в «Одновухому зайці», нікуди так і не поділася.

Озирнувшись і багатозначно хмикнувши, Роан побрів стежкою, не думаючи про те, куди вона його приведе. День був добрий, сонячний. В голову лізли різні ідеї, і зрідка хотілося знайти магістра Лєску та порадитися з ним. Здається, саме для цього потрібні керівники.

Роан ще раз хмикнув і задумався про роль керівника у процесі. По всьому виходило, що його роль у ньому невелика, найчастіше він взагалі обмежується критикою. А вже дочекатися від нього гарної поради… це або треба набратися терпіння, або створити щось зовсім несусвітне, щоб Лєска спокійно не міг дивитися на це творіння. Щоправда, настільки щось псувати у Роана виходило рідко. От і виходило, що радити керівник не поспішав.

Дійшовши до яблуні, нахиленої вбік від стежки, Роан почав думати про те, стихія це з деревом створила чи божевільні студенти постаралися? Потім хтось підпер дерево парою товстих дощок, щоби остаточно не впало, але рости йому в такому положенні напевно незручно.

Хмикнувши і почухавши потилицю, молодий маг обхопив яблуню руками і спробував її вирівняти. Спочатку за допомогою грубої фізичної сили, а потім, усвідомивши, що дуже цю силу переоцінив, почав потихеньку штовхати левітацією. Дерево тремтіло і рипіло, але піддавалося зусиллям. Роан ще трохи поштовхав, відійшов на крок, оцінивши свою роботу і, вирішивши, що такий невеликий нахил уже непоганий, про всяк випадок знову підпер яблуню дошками. Після чого з почуттям виконаного обов'язку пішов далі.

Його знову тягло на подвиги. Це Роан усвідомив за три кроки. І поставленої майже прямо яблуні для цієї тяги виявилося замало. Тому він став озиратися у пошуках того, чому ще можна допомогти.

А потім, як на зло, справа заверещала жінка і потяг до подвигів штовхнув мага в той бік. Роан продерся крізь чагарники, впав, спіткнувшись об низький паркан і, на свій неймовірний подив, побачив зомбі. Свіжого такого, що смердить мертвечиною і лавандою, тобто створеного за всіма правилами.

Зомбі стояв собі, погойдуючись з боку в бік, і нікого не чіпав. Перед ним стояла пухка дівчина у формі кухонних працівників і не перестаючи кричала. Гидко кричала, дратівливо. І Роан зробив те, що міг, щоб її вгамувати — врізав по зомбі повітряним кулаком, перетворивши його на смердючу купку з уламків кісток і гнилого м'яса. Дівчина чомусь не оцінила — закричала ще гидкіше і втратила свідомість.

Варто було затихнути її вереску, як із непомічених Роаном раніше дверей, що вели під землю, вискочив один із ледь знайомих Роану молодих викладачів і теж став кричати, матом. Мабуть, зомбі був чимось йому дорогий.

Після молодого мага з того ж підземелля вийшов магістр Ольшан. Помилувався смердючою купкою, похитав головою і поцокав язиком.

— Я ж казав, що треба було їх розміщувати по клітках уночі, раз так боялися, що попереджені дітки прибіжать дивитись на чудовиськ, — сказав задумливо. — А так і дівчину налякали, і експонат втратили.

Роан магістру посміхнувся і присів поряд з непритомною дівчиною. Чомусь його потягнуло подумати про музеї та дивні експонати.

Магістр Олій сидів за столом і нервово барабанив пальцями по стільниці. Принагідно він переводив важкий погляд з одного члена Ради Школи на іншого. Шановні магістри та местреси сором'язливо опускали очі та ввічливо усміхалися. Один Варну сидів із кам'яною фізіономією, провини за собою не пам'ятав і не відчував, і вирішувати чужі проблеми явно не збирався. Про що міг би сказати прямо, якби в нього запитали.

— Так, — сказав Олій.

Паній чомусь смикнувся і зблід. Але й він, мабуть, через похмілля.

— Так, — повторив Олій. — Почнемо із меншої з наших проблем. Глава лікарського крила підтвердив, що у нього зникли ліки, знайдені в крові аспіранта магістра Лєски. Ці ж ліки опинилися в залишках води в глеку. Тож причину неадекватної поведінки молодої людини з'ясовано. Тепер мене цікавить інше — як ліки потрапили у воду і навіщо їх туди додали? Ну, признавайтесь, шановні.

Шановні відповідати не поспішали та почали переглядатися.

— Гаразд, здивую вас ще раз, — сказав Олій, переконавшись, що ніхто не поспішає зізнаватися. — Я знаю, хто це зробив. Брамниця не захотіла видавати дурного студента, який лише хотів пожартувати. Але імена магістрів, які не могли не усвідомлювати, що роблять, вона приховувати не стала.

— Ми просто хотіли розпитати хлопчика про батьків, — скорботно зізнався Діньяр і посміхнувся, як добрий дядечко того самого хлопця. — А він пішов.

— Ви просто були двома нетверезими іди… — почав викриваючу промову Паній, але відразу ж замовк, отримавши тичок ліктем у бік. Нарада точно не місце для з'ясування стосунків.

— Так, — знову заговорив Олій. — Винних ми знайшли. Заодно знайшли тих людей, які із задоволенням візьмуть на себе заняття у віварії. Теоретичні поки що. Підозрюю, що практику найкраще проведе постраждалий аспірант, але в нього досвіду викладання мало.

— Він їх усіх знищить, — задумливо сказав магістр Варну, не уточнюючи студентів чи немертвих. — Має талант до знищення.

Олій зітхнув, намагаючись зібратися з думками. Засідала рада вже четвертий вечір поспіль, але вирішення проблем так і не було знайдено. Напевно тому, що прийнятного рішення не було в принципі. Прийнятного для школи та педагогів. Указ, що несподівано прийшов, поламав усі вивірені плани і вніс таке сум'яття, яке не вносили навіть війни. Втім, дуже схоже, що хтось злякався саме війни, причому не з людьми, а з Чорними Горами, а це, напевно, гірше буде.

Складати розклад ніхто поки що навіть не намагався, тому що в нього фізично не помістяться предмети, що раптом стали обов'язковими для вивчення. А різати години старих предметів заради нових, було б тією ще дурістю. Студенти мають знати основи. Куди ж без них?

Немертвих для віварію стали доставляти через день після указу, не цікавлячись тим, наскільки школа готова їх прийняти. Добре хоч слабеньких надсилали і не вимагали створювати їх на місці. А ось те, що рано чи пізно до школи привезуть справжніх немертвих — відверто лякало. Тут же діти. Купа допитливих дітей, і хтось рано чи пізно обов'язково влізе туди, куди не слід. І якщо від повільних, заклятих на підкору зомбі втекти ще зможе, то від немертвого навряд чи. Те, що викладачам доведеться переписувати плани з урахуванням додаткових занять, які несподівано стали обов'язковими — напружувало. Студенти обов'язково протестуватимуть, кожен, як зможе. Це до указу найстрашнішим порушенням було зілля, підлите на маскараді, а найзліснішим — очисний апарат зельєварів, перероблений у самогонний. А після цього указу все погіршиться. І завалених іспитів буде більше. І любителів перездавати по десять разів. Загалом, багатомудрі королівські радники, напевно, бажали чогось хорошого, але насправді з цього нововведення вийде більше проблем, ніж користі.

Хоч бери і скасовуй якісь предмети, щоб знизити навантаження. Але ж які? Предметів, які можна скасувати, просто не існує.

Або вимагай збільшити термін навчання на рік.

Над останньою ідеєю Олій задумався і пропустив момент, коли шановні магістри почали сперечатися. Вникати в їхню суперечку Олій уже не побажав. Розпустив нараду і сів писати листи — королю, матінці короля, що невпинно дбає про молодих і талановитих, кільком магам із Ради Охоронців та одному старому знайомому. У всіх листах він старанно і багатослівно пояснював, що зі збільшенням мінімальної кількості предметів доведеться збільшити терміни навчання. Нехай тепер і в різних розумників голови поболять, коли будуть намагатись знайти активи на продовження навчання юних магів. Якщо знайдуть і погодяться, то можна навіть заглибитися в амулетобудування. А то тих азів, які викладають у школі, явно не вистачає. Звідси й нестача справді талановитих амулетників. Не встигають таланти цим предметом зацікавитись.

Дописавши листи, Олій трохи подумав і пішов шукати Лєску. Дуже йому хотілося поговорити з шановним магістром про його аспіранта і дізнатися, чого ж він із Діньяром намагалися досягти. Маги допитливі за своєю природою. Але не настільки. Значить, таємниця має бути цінною.

Лікаря Роан слухав дуже уважно. І дивився на нього майже не моргаючи. Здавалося, варто на мить заплющити очі, і обов'язково пропустиш щось важливе.

— Отже, ліки застосовують тоді, коли людина бажає розібратись у собі? — перепитав Роан про те, що його зараз хвилювало найбільше.

— Так, — підтвердив лікар. — Щоправда, не завжди виходить. Люди відволікаються, зосереджуються не на тому і взагалі губляться. Потрібен фахівець, який ставитиме правильні питання, підведе до того, що важливо. Люди іноді навіть не розуміють, чого хочуть, доки не вип'ють ці ліки і не подумають.

— Чого хочуть? — перепитав Роан і задумався. Так сильно задумався, що не помітив, як пішов лікар, а все через те, що в житті Роана було багато важливих речей, а бажань ще більше. І вибрати серед них те, чого найбільше хочеться саме зараз… дуже складно.

А потім він здогадався. Просто вихопив образ, що промайнув у думках, помилувався і зрозумів, що це воно, те саме. Настрій відразу покращився, а жадоба діяльності, що притихла, різко виросла і захопила Роана цілком. Вона ж підштовхнула його, змусивши встати з ліжка і погнала до дверей.

Як виявилося, до замкнених дверей.

— Королівська жаба, — сказав маг, посмикавши ручку.

Довелося трохи подумати, а потім махнути на все рукою і піти до вікна. Його замикати ніхто не додумався. Високо тут для стрибків. Ось тільки Роан не збирався стрибати, він збирався злізти. Це насправді не так і складно. Лікарський корпус старий, складений із пісковика, і між камінням встигли утворитися такі щілини, що спускатися буде суцільним задоволенням.

Йяда тихо і мирно пила чай, коли в її двері хтось почав ломитися. Довелося залишити чай і піти відкрити, поки двері цілі.

На подив местреси, стукав зовсім не студент, який бажав поговорити про чергову перездачу. За дверима був Роан. І виглядав дуже дивно. Широкі білі штани та вузька у плечах сорочка були явно лікарняними. Пахло від Роана заспокійливим зіллям. Посмішка була широка і шалена. З такою посмішкою кидаються на переважаючого супротивника або беруться вирішити безнадійну проблему. У руці Роан тримав синю квітку, явно зірвану на клумбі, що трапилася по дорозі.

— Йада, — урочисто промовив чоловік. — Я випадково випив одне зілля, розібрався в собі і зрозумів, що найбільше мені потрібна ти.

І поки местреса безглуздо плескала очима, намагаючись зрозуміти, як ставитися до цього зізнання, Роан впав на коліна і тицьнувся обличчям їй у ноги. І зробив це просто на порозі будинку. Добре, хоч глядачів не було.

Не бажаючи чекати зацікавлених перехожих, Йяда абияк затягла все такого ж усміхненого Роана в будинок, посадила під стіною і швидко збігала за водою. Пив маг жадібно, а потім знову посміхнувся і обійняв жіночі коліна, які йому дуже сподобалися.

— Йада, ти найкраща дівчина королівства. Найкрасивіша, найдобріша, найрозумніша, най…

Найдобріша, злісно бурчачи, намагалася розтиснути руки, а коли це вдалося, чомусь не вигнала гостя і сама не втекла. Натомість вона вирішила серйозно поговорити, для чого сіла на підлогу перед Роаном. Не найкраща була ідея. Розмова із самого початку не клеїлася. Гість слухати не хотів, він хотів заглядати в декольте, описуючи побачене, торкатися волосся і намагатися обійняти, попутно бурмочучи щось про красу, доброту та інші переваги. Йяда била по руках, намагалася вмовляти, погодилася на побачення, а потім мало не погодилася вийти заміж. У процесі цієї цікавої розмови господиня будинку і гість відповзли від дверей і встигли доповзти до сходів, після чого нарешті встали на ноги і пішли до крісел. Сидячи у них розмовляти зручніше.

А коли сипавший компліментами Роан нарешті вгамувався і заснув прямо в кріслі, Йяда, що так і не зуміла розсердитися, накрила його пледом і поцілувала. А потім просто сіла назад у своє крісло і сиділа, ні про що не думаючи.

Або думаючи ні про що. Думки миготіли і зникали. У кріслі було затишно, а дивитись на сплячого чоловіка – приємно.

І в голову вперше закралася думка — а може, даремно вона не підпускає його надто близько? Він точно не з тих, хто посадить у клітку і оберігатиме, як дракон свою здобич. Роан все розуміє. Начебто.