Камінці

Ши хо. Стиснуті зуби.

Маленька людина мало думає про свої здобутки, оскільки ніхто не помічає їх. Та й на власні недоліки вона звертає так само мало уваги. І буває здивована, коли оточуючі перебільшують їх. Ставлячись до цього без належної уваги, вона дозволяє своїм ворогам інтригувати проти себе, що безумовно нашкодить їй. Щоб уникнути подібної ситуації, слід підкреслювати свої переваги, шукати визнання, досягти та підтримувати його. Згодом це може схилити шальки терезів у ваш бік, якщо вороги спробують досадити вам.

(Книга змін)

Попри очікування Джульєтти нитка зовсім не закінчувалася на головній площі столиці. Вона взагалі до цієї столиці особливо не наближалася. Так що довелося дівчині, яка встигла розмріятися, разом з більшістю пасажирів вийти на станції, навколо якої розрослося поселення, котре найбільше нагадувало стихійний ринок. Шум був один в один. Лоточниці, що прибігли до перону, навперебій намагалися всучити оглушеним з незвички пасажирам не першої свіжості пиріжки та прохолодні напої підозрілих кольорів. Від них мляво відмахувалися і намагалися отримати багаж, який видавали дуже повільно, згадуючи через слово злодіїв, які не боялися ні станційних магів, ні правоохоронців, ні навіть розквартированого неподалік полку королівських єгерів.

Роан, якому вже доводилося бувати в цьому місці, міцно схопив підопічну за руку і поспішно висмикнув її з натовпу, вирішивши, що Джульєттин багаж краще отримати пізніше, знайшовши спочатку екіпаж, який цей багаж перевезе. Знайомі студенти теж не стали товпитися біля сховища, в якому на них чекали речі, що прибули раніше за господарів. Вони відійшли на відносно спокійне місце і посідали на паркані, як великі птахи. Купувати їжу хлопці не поспішали. Зате скрашували очікування вмістом фляги, яку передавали один одному.

— Роане, — посмикала мага за рукав підопічна. — Я хочу пити.

Він хмикнув, витяг із суми флягу з холодним трав'яним настоєм і вручив дівчині.

— А там… — невпевнено сказала вона, вказавши на крикливих лоточниць.

— А там можна отруїтися. На смерть, — пояснив своє небажання пробувати різну гидоту маг.

— О-о-о… — тільки й спромоглася сказати Джульєтта і відпила з фляги. — Роан, а нам ще довго їхати?

— Вже недовго, — заспокоїв її маг. — Бачиш пагорб? Той, далекий, праворуч. Той, що вищий. Якщо на нього забратися, Біловень буде видно. Не дуже добре, але видно. І річку Зуберку теж можна побачити. В гарну погоду. Вона тут неширока, але глибока. Де-не-де взагалі тече по улоговині, пробитій за століття в м'якому піщанику.

— О-о-о... — знову сказала Джульєтта.

Разом з тим, як розходилися пасажири, що отримали багаж, розбігалися і торговки. Перші поспішали до довгої будівлі, де можна було скористатися поштовим порталом і заздалегідь дізнатися, у яких гостиних будівлях є вільні кімнати. Другі практично бігли до стоянки багатомісних екіпажів, мабуть розраховували, що люди, опинившись у відносному затишку та безпеці критого воза, розслабляться і все-таки щось куплять.

Роан тільки похитав головою. Везти в такому возі Джульєтту та її гору речей було б справжнім безумством. А альтернативи щось не було видно. Чи то вона з'явиться, коли від'їде більшість возів. Чи цю альтернативу слід викликати з міста. Для цього доведеться йти до поштового порталу. А потім довго чекати на замовлений екіпаж.

З іншого боку, татко Джульєтти просив по можливості не привертати до неї уваги. Тож екіпаж краще пошукати на місці. Має ж бути якийсь транспорт у станційних працівників, які не живуть на цій станції?

Має.

Роан кивнув своїм думкам і все-таки повів підопічну, яка з цікавістю витріщалась на все підряд, до поштових порталів. Там, напевно, є з ким обговорити проблему транспорту.

Джульєтта з інтересом дивилася на козу, яка стояла на даху станційної кухні і обглодувала яблуневу гілку. Нестиглими яблучками коза теж не гидувала і смачно ними хрумтіла, коли виходило дотягтися.

Коза з не меншою цікавістю косилася на дівчину. Напевно, підозрювала у ній конкурентку. Втім, чимось вони справді були схожі.

Роан спостерігав за обома, оновлюючи кухонний захист від крадіїв і краєм вуха прислухаючись до балакучої кухарки.

З екіпажами на цій станції виявилося справжнісіньке лихо. Більшість пасажирів скорялися неминучому і їхали до столиці на возах, що здавалося от-от розваляться від старості. Все ж таки не пішки йти.

Інші наймали коней і вирушали верхи. А багаж пересилали через портал. Щоправда, для цього слід бути досвідченим пасажиром нитки і знати, що краще взяти з собою безліч маленьких скринь, ніж три великі. Пересилати скрині Джульєтти ніхто б не взявся.

Треті відправляли поштою замовлення і спокійно чекали на прибуття екіпажу в тіні під яблунями. Там навіть лавки та столи стояли. А ще кухарка могла щось приготувати, якщо хтось зголодніє. Але більшість просили лише пиво та тонко нарізане в'ялене м'ясо зі спеціями. Хоча жінки частіше пили каву. Або шоколад. Тим, що вміє готувати гарячий шоколад, кухарка особливо пишалася.

Але замовити екіпаж із міста – дороге задоволення. І воно напевно приверне увагу до тоненької конопатої дівчини.

На перший погляд, ситуація здавалася безвихідною. Треба було посадити Джульєтту за столик і вирушити замовляти екіпаж. Але Роан вважав за краще подивитися з іншого боку, запропонував допомогу і дізнався, що альтернатива існує. Продукти, письмові речі та інше необхідне з міста возять, а зовсім не пересилають порталом. Так виходить дешевше. А ще з міста мала приїхати зміна. І вдячна кухарка пообіцяла особисто домовитися про те, щоб старий Тьяс забрав із собою такого гарного хлопця та його підопічну, яка не здогадалася засунути речі у маленькі скрині. Добра жінка була впевнена, що він не відмовить. І платити йому багато не треба. Тьяс любить компанію. Он племінника з приятелями весь час возить. Конячки у нього спеціальні, магічно виведена порода, так що Джульєттиного багажу вони навіть не помітять.

Роан подякував за інформацію та вирішив почекати Тьяса.

Джульєтта, відірвавши погляд від кози, захотіла шоколаду.

Тьяс виявився сивим чоловіком упоперек себе ширшим. Він був таким же балакучим, як і кухарка. Не встигнувши прибути, голосно зажадав собі пива. Зате, як тільки Роан запропонував за це пиво заплатити, погодився на все, навіть допомогти завантажити скрині Джульєтти.

Те, що кухарка назвала спеціально виведеною породою коней, виявилося справжніми монстрами. Вони були більше схожі на безрогих лосів, що успадкували зріст від слонів, які затесалися серед предків, ніж на коней. Джульєтта на це диво витріщалася майже з жахом. Вона настільки захопилася роздивлянням небачених тварин, що навіть не звернула уваги на обіцяного племінника з компанією. І це, незважаючи на те, що в цій компанії були і підозрюваний у князівському походженні блондин, і її довготелесий залицяльник, який не вміє писати звіти.

Найскладніше виявилося заштовхати дівчинку в карету — довгу, про вісім колес с кожного боку, схожу на труну для велетня. Роан підозрював, що вона боїться їхати в тому, що тягнути натуральні монстри. Але Джулетта не зізналася. А потім взагалі розслабилася і задрімала на плечі у мага, під тиху суперечку про якісь високі матерії студентів з працівниками станції, котрі поверталися в місто.

Монструозні коні виявилися чудовими бігунами, так що, незважаючи на побоювання Роана, до міста вони добігли задовго до заходу сонця. Причому, добрий дядько Тьяс, порозвозивши станційних працівників додому, довіз студентів та Роана з Джульєттою ледь не до воріт школи. Під самі ворота везти він нікого не збирався, сказав, що не має права. Добре, хоч студенти не відмовилися допомогти дівчині з доставкою багажу. Напевно, не встигли збагнути скільки його.

На школу Джульєтта дивилася із захопленням та передчуттям. Хоча чим там захоплюватися Роан не розумів. Цій школі не пощастило із самого початку. Вона була найстарішою з тих, що нині працювали, і будувалася на тисячоліття. Причому, будівельники чомусь не подумали, що через якихось чотириста років учнів та студентів у цій школі навчатиметься у двадцять разів більше, ніж у той будинок могли поміститися. Зате ці будівельники думали про захист, міцність та безпеку. І завдяки їхнім зусиллям знести стару будівлю, щоб збудувати нову, не вийшло. Піти теж не вийшло. Надто вже були хороші підсобні приміщення, та й бібліотека, з якої за всі роки її існування не було вкрадено жодної книги. А багато з них були досить небезпечні.

Так що довелося магам свою школу добудовувати. Ліпити до неї крила, башти, теплиці, а потім і нові корпуси. Тому що на те, що не торкалося вже збудованого, стародавній захист розтягуватися не хотів, як над ним не билися. Щось там сильно намудрували.

Ось і виглядала школа так, ніби її зліпила дитина із зібраних в окрузі цегли та камінчиків. А потім хтось заради жарту взяв і збільшив її витвір. Роану навіть здавалося, що ця конструкція дуже нестійка і варто тільки сильніше тупнути, як все завалиться. А Джульєтта дивиться із захопленням. Наче їй забули прищепити горезвісний добрий смак.

— Вам тепер треба туди, — вказав Льєн на одну з веж, яка підозріло нахилилися. — Там Джульєтту перевірять на наявність дару і одразу направлять до гуртожитку. Виганяти на ніч дивлячись учнів, навіть майбутніх, до гостьових будинків тут не прийнято. Хіба сама захоче.

— Я не захочу! — гордо сказала Джульєтта і кивнула так, що капелюшок з'їхав на ніс.

— А багаж можна одразу до нашого гуртожитку віднести. У Хабки залишити. Вона добра та чесна. Просто їй із чоловіками не щастить, — порадила єдина в компанії студентів дівчина.

Хлопці з тим, що невідома Хабка добра, чомусь не погодилися, але багаж до неї потягли. Мабуть, чесність була фактом загальновідомим.

Хабка виявилася коменданткою дівчачого гуртожитку. Вона була некрасива і не дуже молода. Фігурою нагадувала колоду — ні грудей, ні стегон, та й наявність талії сумнівна. Обличчя видавало нащадка степовиків, що осіли на території королівства. Причому, якщо зазвичай дівчата такої крові були екзотичні і красиві, а їх великим, мигдалеподібним і темним очам взагалі заздрили, то у Хабки і з цим не склалося. Ні, очі в неї були, як і належить, великі, карі та прекрасні. Але, на жаль, вони були близько одине до одного посаджені. Зате степовий ніс проявив себе у всій красі, він був видатний у довжину, горбатий, вузький і дуже нагадував дзьоб грака. Пухкі губи, щоки з ямочками і округле, м'яке підборіддя з цим носом погано поєднувалися. До всього хорошого Хабка чомусь перефарбувала темне волосся в золотисто-русявий колір, через що її смаглява шкіра стала майже зеленою.

Роан одразу зрозумів, чому Хабці не щастить із чоловіками. Поряд з такою вранці прокинешся, ще й заїкою залишишся, якщо не одразу згадаєш, хто це.

Студентам комендантка не зраділа, обдарувала їх таким поглядом, наче точно знала — це саме вони минулого року вкрали половину простирадл і перебили всі чашки у їдальні. Але скрині Джульєтти занести в хол дозволила і пообіцяла не зводити з них очей. Роан їй щиро подякував, бо слабо уявляв, як тягатиметься з багажем по школі. Навіть якщо левітувати його, видовище вийде кумедне. А прославитися диваком з ящиками Роану не хотілося.

У перекошеній вежі біля входу висів різнокольоровий план з безліччю стрілочок. Джульєтта довго розглядала цю абстракцію, але, мабуть, так і не зрозуміла, навіщо його там вивісили. Більш досвідчений Роан насамперед спробував розібратися у скорочених позначеннях. Трохи подумавши, дійшов висновку, що «пр. ком.» і є потрібний Джульєтті перевіряльник дару і повів підопічну зеленим маршрутом. І на свій подив вивів не до приймальної комісії, а до портальної кімнати.

— Надіслати листа, отримати посилку, замовити… — почала тараторити дівчина, що сиділа за столом.

— Нам дар перевірити! — перебила її Джульєтта.

— Другий поверх, праворуч від сходів і в кінець коридору, — заучено відтарабанила дівчина. Потім зітхнула і сумно спитала: — І коли ви перестанете ходити? Другий тиждень ходіть та ходіть, незрозуміло, чому саме до мене.

— Ми йшли за планом, — велично повідомила Джульєтта.

— Там сумнівне скорочення, — усміхнувшись, сказав Роан.

Дівчина сумно зітхнула.

Друга спроба знайти перевіряльника виявилася успішнішою.

Сонний маг намацав окуляри, що звалилися на стіл, кривувато поставив їх на ніс і, не довго, дивився на Джульєтту.

Дівчина інстинктивно спробувала сховатись за спину Роана.

— Хто з вас претендент? — хрипко спитав перевіряльник. Потім позіхнув, прикривши рота долонею, зняв окуляри і протер їх хусткою, а повернувши на місце, нарешті представився. — Ольшан Дадьзецький. Магістр Ольшан Дадьзецький. То хто претендент?

— Я, — несміливо сказала Джульєтта, тримаючись за плече Роана так, ніби боялася, що магістр зараз розсміється, заштовхає її в мішок і кудись понесе. — Джульєтта Аттан.

Закінчення "нед", що видавало дівчину аристократичної крові, Джульєтта розсудливо опустила. А то мало хто цей магістр. Раптом він і не магістр зовсім. Надто у нього вигляд неохайний. Роану взагалі здавалося, що цього нещасного Ольшана виловили в шинку, в якому він щось святкував, і насильно посадили за стіл перевіряти дар охочих вчитися.

— Аттан, Аттан, щось знайоме, — забурмотів маг, потираючи підборіддя. — Ах, так, дівчинка з даром вогню. Її батько писав. Точно! Юна діво, давайте вашу долоню покладемо на ось цю дошку. Це не страшно, просто трохи лоскітно. І документи теж давайте...

Джульєтта маленькими кроками вийшла з-за Роана. На негнучких ногах підійшла до столу й поклала руку туди, куди їй сказали. Дощечка на мить задумалась, а потім засвітився нестійким жовтим світлом.

— Непогано, зовсім непогано, — пробурмотів маг, дістаючи з тумбочки товстий блокнот. — Давайте запишемо. Рівень вище середнього, наскільки вище, дізнаємось пізніше. Це не горить. Але проблема в контролі. Зовсім катастрофа. Напевно, потрібно виділити амулет. Інакше, якщо випадково когось спалиш, то буде не добре.

Джульєтта дерев’яно кивнула. Вона слухняно повісила на шию мідну закорючку на шкіряному шнурку і покліпала очима у відповідь на повторне прохання віддати перевіряючому документи.

Ольшан почав пояснювати, що це за документи, і нарешті отримав їх від задумливого Роана. Швидко переглянувши папери й посміхнувшись, майстер запхав їх у конверт, підписав і поклав на стос таких самих.

— Непогано, непогано, — пробурмотів він і подивився на Роана. — Тепер юнак...

Роан мовчки передав рекомендаційний лист, сподіваючись, що Ольшан відправить його туди, куди мають іти приїжджі аспіранти від невідомих людей.

Майстер прочитав листа з видимим інтересом, ще раз буркнув, а потім попросив Роана покласти руку на дошку. Маг знизав плечима й поклав.

Останній раз така дощечка завдяки його долоні світилася брудно-блакитним. Вона також мигала, наче не була певна, чи гідний він такої честі. Цього разу світло було яскравим, блакитним і рівним. Роан здивовано подивився на нього.

— Який сюрприз, — зрадів Ольшан. — Юначе, може, ти відразу захищатимеш магістерське звання?

— Що? — запитав Роан, підозрюючи, що над ним знущаються.

Ольшан поцокав язиком. Потім випив води. Прокашлявся і ще раз протер окуляри.

— Якщо виписка з вашої школи є правдивою, у чому я не сумніваюся, бо навряд чи там працюють непрофесіонали, то ви зуміли вирости над собою. Добре вирости, – пояснив магістр. — А це несподівано. Зазвичай маги, які пішли у вільний пошук, не прагнуть працювати над собою. Тому ростуть повільно, разом із досвідом. А потім взагалі десь осідають та зупиняються у розвитку. Воно їм не потрібне.

— Хм, — сказав Роан.

— Не хмикайте, — суворо сказав Ольшан і хмикнув. — Ви не думайте, ваші природні здібності не збільшилися. Неможливо це. Скільки дано, стільки й буде. Ви просто навчилися контролювати їх. Не знаю, наскільки добре. Але якщо судити за кольором, раніше ви зовсім не вміли накопичувати енергію.

— Хм, — знову сказав Роан.

— Не хмикайте! — повторився Ольшан. — Гаразд. Дівчину ми поселимо у лівому крилі. Там багато водників, у разі чого встигнуть загасити пожежу. Так… Ось саме місце звільнилося. І тут також. Панночка, ви віддаєте перевагу вікнам, що виходять на захід або на схід?

— На захід, — несміливо пискнула Джульєтта.

— От і добре. Житимете з Шеллою Денга. Вона якраз водниця.

Ольшан вручив Джульєтті аркуш паперу і звелів віддати його Хабці.

— А ви, юначе… Хм. Думаю, він ще не повернувся. Гаразд, підете до центрального корпусу, знайдете там П'єра Росно. Він, звичайно, неприємний тип, але на пару днів вас прихистить. А потім і магістр Тельєн приїде. Вічно він затримується.

— А він хто? — спитав Роан.

— Завідувач аспірантури. Зверніться до нього, і він вам усе пояснить. Іспити ... Так, вашу роботу можна вважати здачею, тим більше приймав досить кваліфікований маг. Хм… Але ви сходіть до Облікового Дому, попросіть копії звітів про ваші подвиги на вільних хлібах. Здати загальноспеціальний екзамен ви встигаєте, навіть якщо Тельєн на тиждень затримається. А ось виборний... Ні, політику вже пізно. Марта склочниця, вона дату не зрушить.

— Я знаю мову кікх-хей, — сказав Роан.

Ольшан зняв окуляри, знову їх протер, поставив на ніс і пильно подивився на молодого мага.

— Наскільки добре? — спитав, надивившись.

— Не гірше за рідну.

— О! Діньяр зрадіє. Йому нема з ким розмовляти. Думаю, він погодиться прийняти іспит у будь-який час. Так що, так… якщо тема у вас є, то все буде гаразд. Поговоріть із Тельєном, здайте іспити, отримайте керівника.

Ольшан ще раз хмикнув, а потім чомусь захихотів. Після чого відпустив Роана та Джульєтту з миром.

— Дивний він якийсь, — сказала Джульєтта.

Роан тільки плечима знизав. Він бачив магів і дивніше. Причому, що дивніше маг, то більше шансів те що, що він свого роду геній.

До дівчачого гуртожитку Хабка Роана не пустила. А на запитання Джульєтти про те, хто ж їй допоможе дотягнути багаж до кімнати, вручила дівчині ключі з номерком і амулет, що полегшує вагу. Так що довелося дочці градоначальника справлятися зі своїми скринями самостійно. Вона навіть відчула себе героїнею роману, змушеною тікати з рідного будинку від деспотичного вітчима, коли, упираючись ногами в сходинки, тягла скриню, що не сильно полегшилася, за бічну ручку.

На щастя, на сходах з'явилася добра дівчина. Вона обізвала Джульєтту жовторотиком і, клацнувши пальцями, піднесла скриню до стелі, а потім на верх сходів. З іншими скринями вона проробила те саме. А тягти їх коридором виявилося не так і складно. Щоправда, вони підлогу дряпали, але там і до них подряпин вистачало.

Кімната з потрібним номером виявилася не дуже великою, і Джульєттині скрині там явно були зайвими. Дівчина їх абияк затягла й озирнулася. Речі слід було розібрати. Сукні повісити у шафу, щоб відвисілися. Кудись покласти решту речей. А потім активувати амулети, що зменшують, і перетворити громіздкі ящики в маленькі скриньки, які можна буде покласти на підвіконня, поряд з тими, що там вже стоять. Але Джульєтта так заморилась, що сіла на ліжко без подушки і з сірим пронумерованим покривалом. Вирішила, що трохи посидить, відпочине, а потім із новими силами займеться речами. Нікуди вони не подінуться за цей час.

Шелла Денга йшла, випромінюючи стільки злості, що всі, хто її знав, поспішали кудись звернути, аби вона не встигла підійти до них надто близько. І це злило Шеллу ще більше. Можна подумати, вона їм голови повідкушує. Та вона їх не те що кусати, вона їх навіть торкатися не збиралася. І взагалі могли б і привітатися! Хоч би здалеку! Так ні, розбігаються, наче вона все ще першорічка, яка не вміє контролювати свій дар.

Шелла озирнулася, переконалася, що ніхто не дивиться, і від повноти почуттів штовхнула стіну. Допомогло не сильно, щоб зігнати цю агресію слід або побити шкіряного бовдура, начиненого тирсою, або перетворити агресію в енергію для дару. А один нещасний стусан у цій справі – що крапля в морі.

Історія, через яку злу Шеллу воліли обходити по широкому колу, була давня. Вона тоді, наївне дитя степів, з’явилася в Школу Стихій вивчати справжню магію, як казала бабуся. Принагідно бабця говорила ще багато чого. І про безпутну маму Шелли, яка втекла з бродячим цирком майже відразу після народження доньки і покинула цю дочку на виховання матері. І про батька, симпатичного мага, що осів у їхньому крихітному селі. Він там якісь мінерали вивчав. І, напевно, через пару років би поїхав додому, можливо, навіть, прихопивши з собою Шеллу і її маму, на що остання і розраховувала, але йому не пощастило. Хоча бабуся була впевнена, що справа там зовсім не у везінні, а в тому, що Кайрен Денг був ідіотом. Хто, крім ідіота, полізе в грозу на здоровенний камінь, сподіваючись видивитись заграву над покладами рідкісного мінералу? Загалом, Шелла поділяла думку грізної бабусі. Батько був ідіотом. Ось і отримав те, що заслуговував. Після удару блискавки мало хто виживає.

Загалом, дитинство у Шелли не склалося. Батько примудрився померти за два місяці до народження. Мама, не сильно засмутившись, втекла шукати щастя. А баба бурчала і лаялася. Особливо сильно вона почала лаятися, коли виявилося, що онука успадкувала батьківський дар.

Магічної школи поблизу не було. Була немагічна, але в ній навчалися діти рудокопів, а з решти за навчання драли втридорога. І баба, облаявши весь білий світ, почала розпродувати майно, заховане під підлогою ще її дідом, з чуток, розбійником.

У школі Шеллі не зраділи, навіть незважаючи на те, що дар вдавалося тримати у вузді. Надто вона була для них чужа. Аборигенка та дикунка. Смаглява і довгоноса. Гнучка, як змія. Шумна, яка звикла жити за іншими правилами. Загалом, якби не спадщина від прадіда-розбійника, вигнали б її зі школи за першої ж нагоди. А потім, коли дівчатка стали перетворюватися на дівчат, виявилося, що вона ще й красуня, куди тій пропавшій мамі. Тому що примудрилася успадкувати сині очі батька. І Шеллу у школі стали ненавидіти. Дівчата за те, що красуня. Хлопці за те, що, всупереч чуткам про її веселу матір, у відповідь на будь-які наміри починала кричати, битися і тікати. І закінчилося все цілком передбачувано. Хлопці зібралися в компанію, вирішивши поставити дикунку на місце. Вона, захищаючись, випустила силу, переламавши нападників, наче ляльок. І довелося тікати.

Розумна бабуся, яка давно підозрювала, що нічим іншим воно не закінчиться, зібрала внучці суму, посадила на позиченого у сусіда коня і відправила вступати до магічної школи. Знала мудра баба тільки про Школу Стихій, ось туди й відправила. А Шелла, у свою чергу, теж не додумалася зупинити вибір на простішій школі. Хоча про їхнє існування встигла дізнатися, а в одній навіть перевірити рівень дару і отримати амулет, що стримує.

Те, як сильно їй пощастило, Шелла насправді усвідомила лише два роки потому. У неї виявився досить сильний дар, щоб не відмовили навіть у Школі Стихій. Її дорогою не пограбували, не вбили, не спіймали і не відправили у веселий будинок. За два роки дівчина встигла наслухатись подібних історій. І магія б не допомогла. Не вміла вона тоді своїм даром користуватись.

За ці ж два роки Шелла заробила репутацію розумної та талановитої, але дуже запальної дівчини. Кров у неї така. Вихована ще погано. І страху натерпілася. А ще, не почала вчасно вчитися, дар безконтрольно зростав і тепер його повністю приборкати складно. Можливо, навіть, до кінця навчання не вдасться. Але Шелла вчилася стримуватись і в неї стало непогано виходити. Потрібно було просто не піддаватися першому пориву.

Втім, місцева майстриня Йяда вже пообіцяла взяти в аспіранти, так що зі школи не виженуть і можна буде свій дар приборкувати і далі, у встиглих стати рідними стінах, час від часу зі злості обливаючи знайомих крижаною водою. Абсолютно випадково. Просто енергії потрібний вихід, і якщо його вчасно не знайти, вона знайде його сама. Добре хоч у вигляді лише холодного душа. Могло бути й гірше.

І те, що шукачів, які проігнорували свою роботу і не їздили в далеке степове селище на пошуки малолітніх обдарованих, покарали, Шеллу ні крапельки не втішало. Неприємно, коли від тебе сахаються. І подвійно неприємно від того, що вони мають причини.

Шелла глибоко вдихнула, дорахувала до двадцяти і спробувала прибрати злість з лиця. За відчуттями вийшло не дуже. Бігати до набитого тирсою йолопу було ніколи. Дівчина все літо працювала, вирізала дерев’яні фігурки, на яких недолітки тренуватимуться вливати силу в неживе. І зараз лише потрібно було віддати плоди своїх зусиль, щоб отримати другу половину обіцяної оплати. І бажано якнайшвидше. Тому що майстер Рейм людина зайнята, йому ось-ось привезуть підручники. І тоді гроші до початку навчання Шелла не отримає. І не зможе з'явитися на церемонії знайомства з новачками в красивій синій сукні, яку ще тиждень тому пригляділа для себе.

Шелла знову вдихнула та прискорила крок. Швидка ходьба теж допомагає позбавитися зайвої енергії. Щоправда, ходити доведеться довго. Краще бігати.

— А чому б і ні? — спитала сама у себе дівчина і припустила по широкому коридору дівчачого гуртожитку.

Двері виявилися незачиненими. Шелла мляво здивувалася, влітаючи до кімнати. Встигла згадати, що студенти, на відміну від учнів, уже почали повертатися до школи. А потім налетіла на щось велике, що стояло біля самих дверей, замахала руками, перекинулася і вдало впала. Вдало, бо між двома скринями. А могла й головою на один із них.

— Жаба плямиста! — гаркнула Шелла, відчуваючи, що волосся, наситившись силою, заворушилося, як змії. — Щоб ці ящики черв'яки пожерли! Яка безрука істота…

Спершись на одну із скринь, вдалося перевернутися і сісти.

Шелла спробувала пригладити шалене волосся. Злісно оглянула кімнату, намагаючись сфокусуватися на чомусь так, щоб вода, яка всупереч її волі зараз затопить кімнату, не потрапила на ліжко. І побачила безруку істоту. Бліденьке руде дівчисько. Воно сиділо на нічийному ліжку і витріщалася на Шеллу, як мишка, яка об'їлася гороху.

— Тхи, — практично зашипіла Шелла, і пасма волосся, наче вирішивши її підтримати, піднялися зміями над головою. — Ящики! Та я тебе…

І вода ринулася. Прямо на руде дівчисько. Напевно, сусідку, яка до вечора вже такою не буде.

Втім, Шелла звикла.

І одній було навіть зручніше

Просто прикро, що хтось настільки боїться бути облитим крижаною водою.

Втім, цього разу побоювання не є марними. Крижаний душ — факт, що вже відбувся.

Джульєтта замріялася.

Вона сиділа, дивилася на свої скрині і уявляла, як розвішуватиме сукні. В якому порядку. Як буде розправляти складки і ховати за корсаж мішечки з перцевою м'ятою, прив'язані до перекладини плічок. Можна ще в ці мішечки підмішати ромашки та екзотичних апельсинових кірок. Та будь що можна підмішати, головне, що не лаванду. Запах цієї рослини Джульєтта майже зненавиділа через те, що його дружно любили тітка Ебіль, нянька і навіть престаріла домоправителька. Через їхні зусилля лавандою пропахло все в будинку, починаючи від простирадл і закінчуючи зимовими шапками, захованими в щільних коробках.

Потім Джульєтта фантазувала, як вбирається в найкрасивішу сукню і йде на бал. Мають же бути бали в школі? Обов'язково мають. Якщо їх навіть у військових школах проводять, де навчаються одні хлопці, то у магічних вони будуть обов'язково.

Ось вона йде, така собі красуня. У гарній сукні. У капелюшку з мережива. Чи не треба капелюшка? Краще зачіску, високу, і вплетену нитку перлів, нехай навіть дівочих — річкових. І ніякого вульгарного пір'я. Пір'я нехай собі в голови встромляють літні матрони.

Так. Вона буде прекрасна, а поруч йтиме темноволосий чоловік з чудовим профілем. І він дбайливо триматиме за руку, за самі кінчики пальців, як у романах. І жодні тітоньки не завадять.

Джульєтта, нафантазувавши цю картину, навіть заплющила очі від задоволення. І цієї миті в кімнату щось з гуркотом влетіло. А потім ще й почало лаятися.

Бідолашна мрійниця підстрибнула на ліжку, інстинктивно підібгала ноги і розплющила очі. Через мить, її очі спробували стати круглими, а рот негарно розкрився.

А вчитель Рем ще стверджував, що пустельні змієлюди — вигадка. Його б сюди. Напевно, визнав би свою неправоту. Дівчина, що чомусь сиділа між скринями, була вилитою змієлюдкою — смаглява, екзотична, досить гарна для того, щоб караванники втрачали голову і кидалися за нею слідом. Ось тільки чорне волосся видавало її природу, воно ворушилося і, здається, шипіло. А ноги, точніше те, що їх замінював зміїний хвіст, дівчина мудро сховала.

— Тхи, — своєю незрозумілою мовою заговорила змієлюдка, а потім схаменулась і перейшла на людську. — Ящики! Та я тебе…

Джульєтта нахилилася вперед, намагаючись краще роздивитися це диво, і зі стелі хлинула вода. Холодна. Заверещала дочка градоначальника дуже голосно. Досі вона навіть не підозрювала, що вміє так верещати, приводів, мабуть, не було. Смикнулася вона спочатку до стіни, а потім до змієлюдки, інтуїтивно зрозумівши, що вода її рук справа.

— Ти що робиш, дурепа! — безстрашно закричала Джульєтта.

А чого боятися? Заманюють і пожирають змієлюди лише чоловіків. А жінка з палким серцем і гучним голосом може втекти, чим Джульєтта і збиралася зайнятися. Щоправда, жінці потрібно було співати, але в такій ситуації щось жодна пісня не хотіла згадуватися.

— Це ти дурепа! — не гірше за Джульєтту закричала змієлюдка і стала на ноги.

Ще й скриню навіщось штовхнула, розчарувавши опонентку, впевнену в її чудовому та таємничому походженні.

Джульєтта відчула себе обдуреною і про всяк випадок зазирнула за скриню. Хвоста там не було.

— Та як ти смієш? Думала, я злякаюся і втечу?! Водою обливаєшся?! Прикидаєшся?!

Образа її переповнювала та огортала. Чому це дівчисько так повелося?

— Ти, безрука лялька з ящиками! — почала обзиватись фальшива змієлюдка. Ще й руки перед собою виставила, наче хотіла опонентку схопити і добряче трусонути.

Або знову облити водою.

Спогади про крижану воду були дуже свіжі і неприємні. Джульєтта відступила на крок, глибоко вдихнула, щоб розповісти злісній дівчині про недоліки її характеру, а натомість знову виплеснула вогонь. Не так, як тоді в Роана. Цього разу вогню було небагато, наче хтось хлюпнув із склянки вогнець і просто в повітрі його підпалив.

Фальшива змієлюдка смикнулася, дивом розминувшись з вогнем, налетіла на скриню за спиною і перевалилася через неї, задерши догори ноги у фривольних зелених панчохах з вишитими біля щиколоток квіточками і в миленьких черевичках із порізаної візерунками сірої шкіри. Джульєтта на черевички задивилася, давно про такі мріяла, а їх як на зло ніхто до рідного міста не привозив. А місцеві шевці робити не вміли.

Володарка черевичків тим часом задригала ногами, щось бурмочучи незрозумілою мовою, перекинулася на бік і сіла. Вигляд у неї був пошарпаний, але вже не злий.

— Так, — сказала вона задумливо. — Спочатку викину ящики, а потім і руду мишу.

І схопила скриню за бічну ручку, мабуть, маючи намір витягнути в коридор.

Джульєтта відразу схаменулась. А як не схаменутися, якщо зовсім недавно цю скриню своїми руками затягла в кімнату, а тепер хтось намагається витягти її з неї? Тому не думаючи і нічого не кажучи, донька градоначальника схопилася за другу бічну ручку і потягла скриню до себе.

— Віддай! — зажадала чорнява дівчина.

— Не віддам! — вирішила до переможного кінця захищати своє добро руда.

— Ти все одно підеш! — наполягала чорнява, смикаючи скриню до себе.

— Не піду! — пристрасно обіцяла руда.

Скриню вони спочатку возили туди-сюди по підлозі. Потім підняли у повітря, і тягнути стало веселіше. Фальшива змієлюдка здувала пасмо волосся, що падало на обличчя. Джульєтта струшувала краплі води, що намагалися потрапити в очі або зависнути на кінчику носа. Дівчата захопилися перетягуванням скрині і нічого довкола не помічали. Навіть амулета, що тоненько запищав, виданого Джульєтті Хабкою. А потім амулет перестав пищати, розрядився і до предмета суперечки повернулася його звична вага. Скриня впала на підлогу зі страшним гуркотом, здавалося, вся школа від цього гуркоту затремтіла і забрязкотіла.

— Ох ти ж… — ошелешено промовила чорнява дівчина, витріщаючись на свою ступню, що дивом не потрапила під ящик розбрату.

— Ось… — не менш приголомшено сказала руда, смикаючи притиснутий скриньою поділ.

Двері повільно і урочисто відчинилися. У кімнату спочатку зазирнула світловолоса дівчина, а потім, відсунувши її убік, велично увійшла Хабка. Вона подивилася спочатку на Джульєтту, що кланялася скрині, потім на бліду змієлюдку. Погрозила обом пальцем і пробурчала:

— Познайомились.

Дівчата дружно кивнули. Суворий погляд Хабки зачаровував і змушував почуватися винними навіть у тому, про що вони й не підозрювали.

— Меблі не ламати! — командним тоном промовила Хабка. — Землетрусами нікого не лякати! Скло не бити! Не кричати! Не лаятися! Даром користуватися тільки для самонавчання, не забувши увімкнути щитові амулети! Стіну попсували, самі її й пофарбуйте!

Висловившись, комендантка розвернулася і велично пішла. А дівчата залишилися, дружно витріщаючись на пляму кіптяви біля дверей.

— Я Шелла Денга, — першою схаменулась звикла до Хабки фальшива змієлюдка.

— Джульєтта Аттан, — відповіла донька градоначальника і чомусь додала. — Це мої скрині.

— Я здогадалася, — сказала Шелла і посміхнулася.

Джульєтта тільки зітхнула.

— Напевно, мені треба переодягтися, — задумливо сказала вона. — З мене капає, як із опудала після зливи.

— Вибач, я ненароком. Я дар погано контролюю, коли злюся, — покаялася Шелла.

— Я теж ненароком, — зізналася Джульєтта і несподівано для себе захихикала.

Шелла здивовано на неї подивилася і теж почала хихикати. А потім хихикання переросло в сміх. Дівчата з ним боролися, а він проривався, заважаючи розшукувати в скрині сукню попростіше і налякавши дрібне дівчисько, що визирнуло в коридор із сусідньої кімнати.

Душ виявився спільним на весь поверх. Точніше, кабінок там було аж шість, що однаково мало, враховуючи, що кімнат набагато більше. Зате вода виявилася чудово гаряча, і Джульєтті було неважливо, рукотворний гейзер її постачав у дівчачий гуртожиток або якийсь складний механізм, що черпав її з величезного казана, який підігрівається амулетами. А Шеллу ця таємниця чомусь цікавила. Мабуть тому, що до підвалу дівчат не пускали.

Сукні Джульєтта, як і мріяла, розвісила у шафі. Кожну на своє місце, щоб не перебирати їх довго і безглуздо, плутаючись у схожих кольорах. Купівлю мішечків з м'ятою довелося відкласти на завтра, тому що в скринях, крім суконь, виявилося безліч речей. Частину навіть не було куди подіти. Посидівши та подумавши, дівчата виклали речі на ліжко. Шелла сколупнула на дні скрині пластину, що прикривала зменшуючий амулет і зраділо вказала Джульєтті на засічки.

— Бачиш, можна відрегулювати! Отак буде приблизно половина.

І акуратно повернула амулет у гнізді.

— Вмикай!

Джульєтта кивнула і поплескала по кришці долонею — три повільних удари, п'ять швидких, два повільні, три швидкі. Скриня зменшилася трохи більше, ніж у половину, але для речей, які, швидше за все, взагалі ніколи не знадобляться, місця в ній вистачало. А під ліжком вона вмістилася найдивовижнішим чином. Інші спорожнілі скрині перетворилися на скриньки і вишикувалися на підвіконні, чекати того моменту, коли господиня складатиме в них дорогі серцю папери, різні дрібнички та письмове приладдя.

Джульєтта оглянула поле битви з багажем і задоволено видихнула.

— І чому не можна зменшити всі речі? — спитала задумливо.

— Складність форми, — відповіла Шелла, хитнувши пензлем. — Чим складніше, тим більше буде площа плетіння, бо для заповнення форми знадобиться більше ниток. Отже, й енергії потрібно буде більше. І ціна у амулетів буде непомітною. Щось цінне ще має сенс зменшувати. А звичайний одяг – ні.

Джульєтта кивнула. Ось і татко казав, що магія не може бути панацеєю для всього і заохочував різних винахідників, що тягали до нього механічні штуковини.

І в підвалі під гуртожитком, напевно, казан, який гріє магія, а воду з нього в душ переправляє механізм. Тому що так ця вода менше коштує. А маги, за спостереженнями Джульєтти, з великим небажанням витрачали гроші на неповторні чудеса, на відміну від тих, у кого дару не було.

У Роана проблем з багажем не було - весь його багаж чудово почував себе в одній-єдиній сумці. Нібито бездонній, якщо вірити обивателям, а насправді звичайнісінькій. Просто так уже склалося, що не носять безхатченки і безробітні маги з собою купу речей. У їхньому випадку краще витратити трохи сили і привести одяг у більш-менш чистий і цілий стан, ніж тягати щось, що займає багато місця. У Роана з одягу в сумі була лише спідня білизна. Плащ на хутрі, в якому ходив усю зиму, після закінчення цієї зими він подарував діду, у якого зупинявся переночувати. Теплі чоботи віддав хлопцю. Та й взагалі, для мага головне спальний мішок з правильно накладеним контуром, який не дає йому втрачати тепло і промокати. Решту легко замінити, навіть мечі, які деяким дивним особистостям навіщось потрібні.

Ось і зараз Роан тинявся між викладацькими будиночками, сумка м’яко стукала по попереку і чомусь покращувала настрій. Хоча радіти не було чому. Магу знову загрожувала ночівля на землі у спальному мішку. Тому що у всіх готелях, в яких він встиг побувати, не було місць. Лізти в чужий сад із альтанками, коли ти без п'яти хвилин чийсь аспірант — дуже безглуздо. Статус же. І честь школи. Що це за школа, якщо в ній аспіранти поводяться так само, як безладні студенти? А П'єра Росно умовити дати притулок не вдалося.

Власне, Роан навіть не намагався, але сам факт…

А справа була така. Роан, послухавшись дивака в окулярах, вирушив у центральний корпус і почав шукати того самого П'єра з неприємним характером та зайвим спальним місцем. І навіть знайшов його, хоч і не одразу. А далі вони з першого погляду не сподобалися один одному. П'єр Росно виявився набагато спостережливішим за магістра Ольшана, мабуть, був із тієї ж породи, що й татко Джульєтти. Тільки градоначальник вважав за краще залишити свої думки при собі і для початку подивитися, що за людина той маг. А придуркуватий викладач, який якраз розважався за рахунок студентів, котрі намагався здати борги, одразу ж зробив якісь висновки. Неприємні для Роана, що легко можна було зрозуміти з гидливості на обличчі П'єра.

— Що треба? — спитав викладач, посміхнувся і втупився у «ключ від брами», повернутий печаткою до внутрішньої сторони долоні.

Мабуть, одразу зрозумів, що за чорнена хвиляста лінія прикрашає срібний перстень. Дорога долі, яка чекає молодшу дитині в сім'ї. Роан, звичайно, був прийомним, та ще й людиною, але це нічого не змінює. Йому дали знання, дали вибір, і він пішов шукати своє місце, збираючи дорогою підкинуте долею каміння. А далі як пощастить. Або він змусить сім'ю пишатися собою. Або буде забутий. Такі ось суворі батьки. Люди вважають, що жорстокі. А Роан, один з небагатьох людей, знав, що молодші діти можуть залишитися вдома, але тоді будуть повинні все життя слухатися старших. А серед кікх-хей мало хто на це здатний. Краще спробувати заснувати свій рід. Або безвісно зникнути.

Роан пішов з дому в молодшу школу в тому самому місті, де жила його сім'я, того дня, коли став учнем. Тоді й перстень, що поєднує з родом, отримав. І запевнення, що його завжди будуть раді бачити. І побажання удачі у дивному світі людей. Вибір Роана прийомні батьки схвалили — людина повинна жити серед собі подібних, хоч би як складно їй довелося. Бо інакше він років до тридцяти скотився б до статусу смішного звірятка, яке користі не приносить, але не викидати ж його на вулицю.

Добре, що мало хто знає, що це за перстні, і те, що їх поєднує зовсім не зображення герба, а та сама хвиляста лінія-дорога. Адже герба може і не бути. Або замість нього може виявитися пташка, або котяча голова. Навіть підкова або лист конюшини.

Знімати перстень і ховати Роан не збирався. Просто не міг фізично. Це було все одно, що визнати поразку, навіть не спробувавши чинити опір. А так, перевернув кільце і хто там буде придивлятися, крім таких ось розумників, один з яких зараз сидить і витріщається, як на щура, що розсівся посеред дороги.

— Хм, — сказав Роан і повернув перстень так, щоб Росно міг побачити герб, його колір, а головне складність додаткових деталей.

Викладач навіть шию витягнув, намагаючись роздивитись, що там зображено.

Роан знову хмикнув і поклав долоню на стіл. Нехай дивиться, не шкода.

А П'єру це чомусь не сподобалося.

— Що треба?! — повторив він своє запитання, спробувавши скинути долоню Роана зі столу згорнутим у трубку листом.

— Схоже, вже нічого, — зробив єдиний можливий висновок безпритульний маг, розвернувся й пішов, спиною відчуваючи, що Росно проводжає його невдоволеним поглядом.

Ось так можливість переночувати в гостях у молодшого викладача і зникла. І тепер доводилося шукати заміну цій можливості. Розшукувати вільну кімнату у готелях було марно. У місті зараз купа щасливих батьків, чиї діти поступили у Школу Стихій. Або в якусь іншу школу. І ці люди нікуди не дінуться, поки на власні очі не побачать, як їхнє дороге дитя вперше одягає плащ мага. Ну, чи куртку механіка. Тут уже як кому пощастило. Шукати когось, здатного впустити в будинок абсолютно незнайому людину, взагалі безглуздо. Якраз на ранок знайдеш цього добряка. В кращому випадку.

Загалом, простіше було знайти на території школи тихе містечко десь за кущами, чим Роан і займався.

Кущі йому траплялися непридатні: шипшина, терен, щось екзотичне, взагалі незнайоме Роану, з колючками довжиною в долоню. Найкращим, що він знайшов, були густі зарості бузку. Правда, трава навколо них була витоптана, і маг запідозрив, що це улюблене місце побачень малолітніх парочок.

— Ти щось шукаєш?

Жіночий голос пролунав за спиною несподівано. Чи то Роан настільки задумався над проблемою ночівлі, чи незнайомка вміла ходити настільки безшумно.

Роан розвернувся, бо недобре стояти спиною до жінки. Привітно кивнув і посміхнувся.

Незнайомка справді вміла ходити безшумно. Вона була фантомом. Старим. Напевно, прив'язаним до охоронного або дороговказного плетіння. І з'являтися перед Роаном була не зобов'язана. Він має право блукати школою, про що вона знає, так що охоронне плетіння б не спрацювало. А щоб спрацювало дороговказ, треба про це попросити. А Роан не знав, як і де.

Схоже, фантом настільки старий, що встиг здобути волю та розум. А ще — характер. Тож і ставитися до нього краще, як до живої людини. Ціліший будеш.

— Я шукаю місце для сну, — зізнався Роан.

— Чесний, — прошепотіла напівпрозора дівчина і посміхнулася. — А П'єр — бука.

— Ага, бука, — не став сперечатися Роан, хоча на язиці крутилися слова гірші й образніші. — Як вважаєш, якщо я ляжу спати за цим кущем, мене ніхто не потурбує?

Фантом хихикнула в долоню, примружилася і впритул підійшла до Роана.

— Якщо ти полізеш у ці кущі, ти потурбуєш пару кішок і одного малолітнього бовдура, що втік від батьків до школи магії, але вже три дні не може назбирати сміливості пройти перевірку. Не заважай дитині спати. Йому зараз приємні сни сняться.

— Ага, і тут конкуренти.

Роан зітхнув, кивком подякував дівчині і пішов дивитись, що за чагарник темніє біля самого паркану.

— Гей-ей, почекай!

Фантом наздогнала мага, перегнала та зупинилася, склавши руки на грудях.

— Зачекати? — здивувався Роан.

— Почекай. Ти Роан, так? У тебе такий цікавий перстень. У ньому зовсім немає енергії та плетінь, але він все одно артефакт.

— Це "ключ від брами", — сказав маг. — Він мене пов'язує із сім'єю. Знаєш хто такі кікх-хей?

— Мешканці Вогнених островів, — сказала фантом. Потім схопилася за поділ сукні, присіла, схиливши голову, і представилася: — Я Брамниця.

Роан кивнув.

— Ось, — серйозно сказала дівчина.— Тепер ми знайомі один з одним і можемо вести світську бесіду. Кікх-хей, уламок чужого світу, так? Коли в нашому той божевільний темний проробив дірку в інші простори, заткнути її змогли лише цим уламком. Захопивши випадково там живих. Ніколи не бачила кікх-хей, у цій школі вони не вчаться. У них інша сила, людям не підвладна. І їм тут нічого робити. На кого кікх-хей схожі? А то мені один поганий хлопчик сказав, що на ведмедів, а я йому не вірю. А те, що намальовано у книгах, я бачити не вмію.

— На людей вони схожі. Зовнішньо. Дуже схожі. Але їхню інаковість все одно відразу видно, — сказав Роан, який ніяк не міг відвикнути бачити інаковість саме в людях. — Вони на нас схожі, але одночасно настільки інші, що навіть спільних дітей не буває.

— На людей? Інаковість? — задумливо перепитала Брамниця, а потім сумно вигукнула: — Він мене обдурив! Що ж тепер робити?

— Обдурити його? — припустив Роан, не маючи уявлення, про кого вона говорить.

— Так, обдурити, — погодилася фантом. — А ти зачекай. Стій тут. Я зараз знайду тобі будинок.

І зникла.

Роан знизав плечима і сів, де стояв. Чекати потрібно із комфортом. Він би навіть ліг, але боявся, що в такому разі хтось на нього обов'язково наступить в темряві, яка згущалася.

На небі стали з'являтися зірки, і Роан, закинувши голову, спостерігав, як вони то зникають за хмарками, то з'являються. Хене, старший брат, завжди казав, що зірки — це такі далекі-далекі сонця. І що там теж можуть бути розумні істоти, які зараз дивляться на нічне небо. А тітка Малка стверджувала, що це небесний горох, що його розсипала богиня Хольда. Іноді цей горох падає, і тоді з землі проростають чудеса. І маленький Роан не знав, кому вірити, обидві історії були цікаві й сповнені тих самих чудес, що ростуть із небесного гороху. А потім Хене взяв його із собою в пошук, і вони знайшли небесну горошину, що впала, в ямці. Це виявився лише камінчик. Звичайнісінький з виду. А Хене йому радів, як золотому злитку.

Потім, подорослішавши і порозумнішавши, Роан зрозумів, що булочниця теж не дуже й вірить, що зірки — це горох. Складно у щось таке вірити, живучи пліч-о-пліч з кікх-хей. Просто вона розважала малюка гарною казкою. Кікх-хей такі казки не складали, та їм і не треба було, вони вміли перетворювати на диво звичайнісінькі речі. І це теж була різниця між людьми та тими, хто називав себе уламком світу.

Чекати довелося недовго. Повернулася Брамниця разом із Хабкою. Комендантка трохи постояла, уперши кулаки в боки, чомусь кивнула і, не сказавши жодного слова, поманила Роана за собою. Маг слухняно пішов, подумки відважуючи самому собі потиличник. Ось що за погані думки? Теж іще красень, мрія всіх самотніх жінок. Потрібний він їй, як п'ята нога кобилі. Якщо цій добрій жінці навіть не щастить із чоловіками, вона все одно шукатиме собі когось старшого. Тому що дітей їй і так вистачає, ще одного опікати вона не візьметься.

Привела його Хабка до дівочого гуртожитку, впустила, а потім мовчки вказала на сходи до підвалу.

— Біля котла є тапчан. Там узимку черговий спить. Взимку амулети часто розряджаються швидко та раптово. От і чергують, щоби мої дівчатка не мерзли.

Роан кивнув, подякував, а Хабка тільки пирхнула і обізвала ходячим безглуздям, що не вміє вирішувати свої проблеми. По-доброму обізвала. Тому настрій лише покращився.