Камінці

ГУ. Виправлення

Вам слід виправити якесь зло, відродити втрачене, усунути непорозуміння. Не шкодуйте енергії. Можливо, ви зможете зробити більше, ніж розраховуєте. Думайте та чиніть правильно. Ви маєте сміливо просуватися наміченим шляхом, навіть якщо це загрожує вам розладом з друзями.

(Книга Змін)

Школа Стихій чекала на повернення учнів, студентів і навіть деяких вчителів. Чекала тихо і з гідністю, без зайвої метушні. Метушні на цих канікулах і так було надто багато. Набагато більше, ніж зазвичай.

Спочатку поверхами грізно ходили вчителі з військової школи. Дивні люди. Їм вказали на винуватця переполоху з фальшивим немертвим. Він сам на себе вказав, принагідно відмовившись просити вибачення. За його словами, він мав право на помсту. А потім він зник. Втік із міста разом із перевертнями, закутаними у темні плащі так, що розібрати, хто з них хто було неможливо, навіть знаючи поіменно, хтось у тій кавалькаді їхав.

А воїни відчули себе невдоволеними і стали підозрювати всяке. Навіть те, що їх обманули. Ні, вони були не проти того, щоб обманювали їхніх учнів, але самі хотіли знати правду.

Натомість дізналися виначення істини у філософії магістра Діньяра. Досі ніхто не ризикував розмовляти з ним на цю тему, тож він розстарався, підозрюючи, що більше бажаючих не буде.

Військові того вечора пішли як мішком прибиті і більше, на загальне щастя, не поверталися. Напевно, Діньяру вдалося переконати їх у багатогранності істини.

Після військових по школі став похмуро блукати Ленс Дановер, зрідка вимагаючи голову гада, який надіслав йому анонімний лист. Що було в тому листі, великий маг не зізнавався, але тинявся завзято, заглядаючи в аудиторії і щось винюхуючи. А закінчилося це тим, що він вперше за багато років погодився прочитати для недбалих студентів кілька лекцій. Найбільше цьому раділа Брамниця, але ділитися причиною своєї радості вона чомусь ні з ким не стала.

Студенти та учні теж готувалися повернутися до Школи Стихій та поспішали закінчити всі свої справи перед поверненням.

Джульєтта тепло прощалася з подружками, обдаровуючи кожну амулетом — слабким розпізнавачем брехні. Подружки подарункам дуже раділи, щиро вірячи, що вони справді допоможуть їм знайти кохання.

Яс у той же час весело торгувався з черговим підозрілим продавцем за чергове не менш підозріле зілля. Бачив би його в цей момент Льєн, точно око підбив би. В кращому випадку. Але Льєн був далеко, та й зайнятий. Його саме в цей момент ганяли навчальним мечем, принагідно даючи непотрібні поради та вимагаючи дивного.

Малак у цей же час з апетитом їв випечений мамою пиріг, ногою відпихав від себе кудлате цуценя, що норовило залізти на коліна і теж пообідати. А за дверима тихо розмовляли батьки, чувся брязкіт і шурхіт. І якби Малак з цікавості не посилив слух, то так і не дізнався б, що ним пишаються і за нього переживають. Так що Малакові було добре, добре настільки, що не хотілося їхати з батьківського дому. Але він знав, що поїде.

Шелла у цей час перераховувала монети, зароблені під час канікул. Вона, на відміну від більшості студентів, з гуртожитку нікуди не їхала, це до неї ненадовго приїжджала бабуся. Так що готуватися до подорожі, дарувати щось подругам, слухати настанови, замислювати дурниці та об'їдатися маминою випічкою їй було ні до чого.

Роану воно теж було непотрібне. Він навіть пиво пив за звичкою, розсіяно малюючи вуглинкою на стільниці складне переплетення ламаних ліній. Повернутися до школи Роану хотілося до тремтіння в кінчиках пальців. Йому треба було порадитись. І якнайшвидше, поки те, що здається цікавою ідеєю не зблідло і не втратило своєї привабливості.

Ленс Дановер переривав сімейний архів, стомлено розглядав родове дерево, намальоване прямо на стіні, і переконувався, що або його обдурили, намагаючись відволікти від чогось, або хтось із предків був недостатньо чесний із сім'єю. Наприклад, хтось, кого всі вважали мертвим, насправді десь ховався та плодив цілком законне потомство. Незаконного потомства у Дановерів бути не могло. Вони не якісь перевертні і ніколи не вважали, що бастардами можна розкидатися направо і наліво. Бастарди взагалі проблема. І якщо можна такої проблеми уникнути, це слід зробити. Адже прокляття різні бувають. Деякі родові йдуть на користь.

Так що всіх своїх родичів, і ближніх, і далеких, і навіть тих, чия гілка давно втратила родову мітку, Ленс знав. Нехай не особисто, але їхнє існування від його погляду не вислизнуло. І, отже, хтось збрехав.

Або хтось зумів прожити життя після офіційної смерті.

Або автори анонімного листа у такий цікавий спосіб вирішили його від чогось відволікти.

Або до чогось залучити.

Наприклад, до викладання.

— Дізнаюся, хто пожартував, ноги вирву, — похмуро пообіцяв Дановер своєму відображенню, але відмовлятися від обіцяних лекцій не став.

І ні, він не шукатиме неіснуючого родича. Він краще пошукає того, кому спав на думку настільки оригінальний спосіб змусити його поділитися знаннями з майбутніми магами.

І тоді хтось пошкодує.

У цьому Ленс Дановер був впевнений.

Подорож, на думку Роана, йшла непогано. Джульєтта читала, задля різноманітності не черговий роман, а «Міркування про стихії» Піліна. Розбійники на караван не нападали. Навіть погода не втомлювалася радувати.

А потім вони з Джульєттою доїхали до нитки, і першим, що побачив маг, була широченна посмішка Яса. Цей дурень урочисто вручив Джульєтті півника на паличці. Дівчина прийняла так, ніби це був букет із дорогих троянд сорту "світанок". І Роан зрозумів, що спокійну частину подорожі закінчено.

Джульєтта крутилася на лаві і притупувала ногою, явно дратуючи огрядну матрону, яка ні на секунду не випускала з обіймів товстого хлопчика років восьми. І одна, і друга не могли дочекатися моменту, коли всі пасажири нарешті розсядуться, багаж завантажиться і коляска вирушить у дорогу. Матрона боялася до цього відпускати дитину, чомусь вирішивши, що хлопчик обов'язково вибіжить на вулицю, загубиться і далі мама поїде без нього. Джульєтта мала намір втекти в гості до компанії Льєна, Яса, Малака та дрібної білявки, ім'я якої вона не запам'ятала. Студенти збиралися грати у фанти і пробувати вишневу наливку, яку зробила мама Малака, заїдаючи пирогом, випеченим цією ж доброю жінкою. Джульєтта ці веселощі пропустити не могла.

У Роана, у зв'язку з веселощами та наливкою, з'явилося погане передчуття. Мало до чого дітки можуть додуматися. Невдоволена тітка із закатованим материнською любов’ю чадом настрій тільки псували. А потім, наче на підтвердження, що сьогодні не день Роана, у купе увійшов похмурий чоловік з маленькою гострою борідкою. Цього чоловіка маг знав і дуже добре пам'ятав. Складно забути вчителя, який поставив собі за мету зробити все, щоб одного хлопчика, прийнятого в сім’ю кікх-хей, вигнали зі школи.

— Здоров'я, майстер Румін, — сказав Роан, щосили сяючи усмішкою.

Джульєтта перестала притупувати і здивовано глянула на нього.

Чоловік здригнувся, мало не впустивши новеньку шкіряну сумку з металевими куточками, зовсім не схожу на ті, що зазвичай носили маги, і подивився на Роана, як на вихідця з іншого світу. Потім схаменувся. Оцінювально оглянув з ніг до голови і залишився задоволений побаченим — куртка у Роана була хоч і улюблена, але пошарпана, волосся нестрижене, та й поголитися, як завжди, не завадило б.

— А ви, юначе, не міняєтеся, — заявив нудним тоном.

— Ви, майстер, теж, — ввічливо відповів Роан.

Коляска хитнулася і вирушила у дорогу.

Придушене матінкою дитя завозилося, натякаючи, що тепер можна відпускати, нікуди він уже не дінеться. Майстру Руміну чомусь це не сподобалося, і він скривився, потім зітхнув і вирішив зображати ввічливість.

— Куди прямуєте, юначе?

— У Школу Стихій, — відповіла за Роана Джульєтта, якій Румін теж не сподобався.

— Який збіг, — здивовано сказав Румін і склав долоні перед грудьми, постукуючи один за одним пальцями. — Дивно. Я теж їду туди. Мені випала честь, після стількох років мене прийняли в аспірантуру і я зможу викладати у вищій школі.

Джульєтта голосно пирхнула, а потім ще голосніше заявила:

— Роане, він надто старий для аспіранта.

— Ні, — усміхнувшись, заперечив маг підопічній. — Аспірантами стають у різному віці. Комусь не вистачає таланту, кому знань, а хто шукає гідну себе школу, іноді так її і не знайшовши.

— О, — сказала Джульєтта, одразу зрозумівши, що саме третій випадок стосується Руміна.

— Мене через стільки років і зусиль взяли в аспірантуру в Школу Стихій, — гордо повторився Румін.

— І що? — непідробно здивувалася Джульєтта, яка навіть не підозрювала, що вчиться у кращій школі королівства. — Роана теж туди взяли, але він нікому не хвалиться.

Румін витріщився на колишнього учня, як на двоголове теля. Кілька разів відкрив і закрив рота, але так нічого й не сказав. Роан навіть запідозрив, що не повірив дівчині. Адже він вважає себе обраним, розумним і гідним найкращого. Він дуже сильний маг. А Роан, порівняно з ним, слабак, та ще й вихований не людьми, і лякав бідних діток примарою. Загалом, хлопець, сповнений недоліків. У справедливому світі, на думку Руміна, таке нещастя, як Роан, навіть на поріг пристойних будинків не повинні пускати, не те що в кращу школу.

— Роане, я піду? — спитала Джульєтта.

— Іди, — дозволив маг, вирішивши, що спатиме. А то мало що, раптом Руміну захочеться поспілкуватися і щось уточнити?

Заплющивши очі, Роан відчував, як Румін свердлить його невдоволеним поглядом. І, мабуть, тому йому наснився дивний сон. У цьому сні коляска летіла крізь простір, а її повільно обплітала темрява. І на вухо хтось шепотів про жертвопринесення. Сон не був страшний, але в'язкий, як болото. І затягував як те ж болото. Роан розумів, що спить, намагався прокинутися, а натомість провалювався в сон все глибше, поки його звідти не викинуло жіночим криком.

Джульєтта вийшла з купе у гарному настрої. Подивилася ліворуч-праворуч. Побачила товстого хлопчика, який колупав пальцем великий термос з окропом. Колупав він дуже старанно, і Джульєтта злякалася, що врешті-решт проколупає. Тому гордо задерла підборіддя, підхопила спідницю та пішла пояснювати дитині, що так робити не можна.

Хлопчик виявився дурним і впертим, переконувати його довелося довго, Джульєтта навіть трохи втомилася. Але в результаті виявилося, що бути облитим окропом дитя не хоче і згодилося погратися в іншому місці. А задоволена собою Джульєтта, набравши окропу в одну з білих чашок, що стояли біля термоса, вирушила пробувати загадкову вишневу наливку. Дівчина справедливо вирішила, що чай до пирога буде не зайвим.

Двері Джульєтта старанно відраховувала, але, мабуть, не з того боку. Тому що, коли постукала і відкрила начебто ту, яка була потрібна, за нею чомусь замість студентів, наливки та пирога виявилося шестеро дивних типів, що витріщалися на рослину в горщику, який стояв на столі. З чоловіками Джульєтта знайома не була, зате рослину впізнала одразу. Вона була чорна з білими прожилками, така, як у тому яру.

— Ой, — сказала дівчина, підкоряючись якомусь дивному інстинкту, зробила крок у купе і вилила на рослину окріп.

— А-а-а-а! — басовито загорлав один із мужиків, так, наче гаряча вода потрапила і на нього.

— Ой, — повторилася Джульєтта і рвонула до дверей.

Чоловіки стали схоплюватися на ноги, навіщось натикаючись один на одного, стіл і спотикаючись об лежачі на підлозі сумки. Рослина, не оцінивши екстремальний спосіб поливання, посіріла і звисла з горщика ганчіркою. Джульєтта, вискочивши в коридор, запустила в купе чашкою, потрапивши одному з мужиків у ніс, зрозуміла, що швидко не знайде ні купе Льєна з компанією, ні те, в якому залишився Роан, і зробила те, що мала зробити давно — закричала так, ніби мужики вже наздогнали і стали вбивати. Тікати вона розумно не перестала. Чоловіки нерозумно не перестали наздоганяти. Вони навіть не здогадалися вийти з купе по черзі, спочатку застрягши всім натовпом у дверях, а потім дружно випавши у коридор. Повозившись на підлозі і вставши, мужики кинулися в погоню.

Джульєтта продовжувала волати. Хтось із пасажирів відчинив двері і спробував визирнути, але погоня своїми тілами знесла і двері, і людину. До крику Джульєтти тут же приєдналася якась жінка. Дівчина добігла до кінця коридору, обернулася, розуміючи, що зараз її наздоженуть, і хоробро замружившись, виставила перед собою руку з вогником, що спалахнув на долоні. А переслідувачі наздоганяти чомусь не поспішали. Натомість дівчина почула удари, чийсь хрипкий стогін, а потім і зовсім грізний голос Роана, який наказував лежати.

Джульєтта розплющила очі, трохи помилувалася тим, як Яс штовхає одного з переслідувачів, і відійшла від стіни.

— Вони вирощували чорну рослину! — заявила дзвінко. — У горщику. А я його окропом і воно зав'яло!

Садівники, що лежали на підлозі, дружно її обізвали поганими словами. Довелося Джульєтті старанно червоніти.

Позапланові зупинки коляски на нитці відбуваються дуже рідко. Занадто воно енерговитратне. Та й перони у несподіваних місцях не передбачені. А забиратися в візок за допомогою підручних засобів той ще цирк. Левітувати туди неможливо, гаситься там левітація і спроба закінчиться неприємним падінням. Так що доводиться лізти канатними сходами, бовтаючись від найменшого вітерця і почуваючи себе дуже безглуздо.

Карен Оделья по таких сходах ліз не вперше. Він навіть тренувався по них лазити. Але тренування проходили у приміщенні. Там сходи були прикріплені до стелі, а тут до нестійкої коляски. Сходи крутилася, бовталася, у Карена навіть напад морської хвороби почався, і досягти кінця вдалося тільки якимось дивом. Ні, впасти Одельї не загрожувало, у гіршому випадку він зганьбився б, повиснувши на страховому канаті. Але досвід все одно вийшов неприємним.

Настрій у дізнавача був поганим. Але чомусь ніхто не спробував це зрозуміти і постаратися поводитися хоча б гідно. Карена зустріли дві скандальні тітки незрозумілого віку, котрі вимагали негайно продовжити шлях. Вони, бачите, кудись спізнювалися. До тіток з їхніми вимогами поспішно приєдналися чи не всі жінки. Чоловіки зацьковано тулилися по кутках і не намагалися їх зупинити. Тож коли дізнавач прорвався у вантажну частину коляски, виглядав він не лише незадоволеним, а ще й трохи пом'ятим.

У приміщенні, закладеному скринями та ящиками, на нього чекала незвичайна компанія. Дрібне руде дівчисько сиділо нагорі складеної з ящиків піраміди і читало книгу, підсвічуючи собі світляком. Внизу, немов у підніжжя трону стародавньої правительки, прямо на підлозі сиділа компанія хлопців і різалася в карти. Ще одне дівчисько осідлало скриню і спритно щось там в'язало величезними дерев'яними спицями.

Карен розгублено подивився на всіх студентів по черзі. Потім ще раз і ще. З ким у цій компанії розмовляти він не розумів. Глибоко вдихнувши і відчайдушно озирнувшись, дізнавач помітив у темному кутку ще одну людську постать. Власник цієї фігури там спав, непогано маскуючись завдяки темному одягу. Видавала його лише шевелюра.

Сплячий виявився викладачем. Прокинувся він не відразу, після цього якийсь час моргав, позіхав і, схоже, взагалі не слухав, що йому кажуть. Остаточно прокинувся він тільки після того, як охочі продовжити шлях тітки стали стукати в замкнені двері.

— Ах, да, — сказав рудий викладач. — Садівники.

І посміхнувся.

Карену стало ніяково. Просто так ніхто не вимагав би зупинити коляску. Тим більше його не став би підтримувати в цьому бажанні провідник. А якби сталося вбивство, всюдисущі та нахабні тітки про це знали б і напевно стали ділитися новиною, перш ніж вимагати відновити рух. Отже, сталося щось, чого вони не зрозуміли.

А можливо, хтось просто збожеволів. Наприклад, цей викладач. А божевілля виявилося заразним, перекинулося спочатку на студентусів, а потім і на провідника. А мине ще трохи часу, і дізнавач, що примчав до зупиненого візка, заразиться.

Та й тітки дивно поводяться. Можливо це перші симптоми.

— Що тут сталося? — вимогливо запитав дізнавач, щоб не продовжувати будувати страшні теорії у власній голові.

— Садівники з'явилися, — незрозуміло відповів Роан і відчайдушно позіхнув.

З ящиків тим часом злізло дівчисько з книгою. Поправила зачіску, посмикала дізнавача за рукав і, коли він на неї подивився, довірливо сказала:

— Я її окропом облила, і вона зав’яла.

Теорія про загальне божевілля відразу повернулася.

— Хто зав'яв? — обережно спитав Карен.

Дівчина буйною не виглядала, але мало що.

— Трава, чорна, у горщику, — пояснила співрозмовниця. — А я її окропом і все. Роан сказав, що я перша випробувала цей спосіб боротьби. Раніше її давили каменем. Великим.

Дізнавач перевів ошелешений погляд з дівчинки на викладача. Той усміхнувся, ясно так, лагідно.

— Ми їх упіймали, — сказав серйозно.

— Кого?! — майже заволав Карен.

— Садівників із горщиком, — життєрадісно пояснила дівчина.

— Пішли, краще покажу, — вирішив Роан, оцінивши вираз обличчя дізнавача.

Студенти залишали карти і теж пішли, так що Карен почував себе незатишно і вперше жалкував, що відмовився від групи супроводу. Ці дітки — маги і якщо вдарять дружно, просто знесуть захист. А все самовпевненість.

Дізнавача провели між ящиками, довели до закутка між дубовою шафою та ще однією пірамідою з ящиків та гордо продемонстрували побитих та зв'язаних особистостей. Карен трохи на них помилувався, похитав головою і спитав:

— Хто це?

— Садівники, — відповів викладач.

— Вони чорну траву в горщику вирощували, а я її окропом. І вона зав'яла, — похвалилося все те саме дівчисько.

Садівники досить дружно обізвали її щипаною куркою.

— Яку ще чорну траву? — гаркнув дізнавач, якому остаточно набридли згадки окропу.

— Звичайну. Ту, яку шукають у степу шамани, — розважливо пояснив темноволосий хлопець. — Ці її якось протягли через гори і кудись везли. У горщику. А Джульєтта випадково побачила і вилила на неї окріп. Трава одразу ж здохла.

Карен окинув його недовірливим поглядом і повідомив прописну істину:

— З цього боку гір така трава давно не виживає.

— Отже, вивели новий сорт, — сказав Роан і знову позіхнув.

Дізнавач сумно зітхнув, підозрюючи, що тітки не дарма скандалять, але вирішив виконати свій обов'язок до кінця.

— Показуйте, — наказав ненормальним співрозмовникам.

На жаль, тітки не мали рації, як і він сам. Те, що млявою ганчірочкою звисало з керамічного горщика, за життя було саме чорною травою. На неї навіть амулети відреагували, щоправда, лише тоді, коли їх піднесли впритул. А такого бути не могло, ці амулети навіть здохлу темряву мали відчувати навіть у сусідньому селищі. Довелося визнати, що садівники справді вивели новий сорт. І можливо, цю рослину не першу завезли так далеко вглиб королівства.

Незважаючи на протести та вимоги, за півдня коляска так нікуди й не вирушила. А потім із найближчого міста прискакали експерти на змилених конях, провели обшук і знайшли не тільки ще два горщики з живими рослинами, а й насіння у щільних мішечках. Скандальні тітки після цих знахідок якось швидко замовкли і навіть покірно дозволили накласти на себе закляття, що заважає ділитися цією новиною. Можливо, злякалися, що інакше їм справді відкрутять голови, як за секретом пообіцяв високий нескладний блондин-студент. Карен цьому хлопцю був навіть вдячний, хоч і обізвати за ініціативу не забув.

А потім коляску таки відпустили, і втомлений Карен довго дивився їй услід. У голові в нього чомусь звучав дзвінкий дівочий голосок, що гордо розповідав про окріп і несподівану на нього реакцію чорної трави. Дізнавач підозрював, що не скоро цього голоска позбудеться. Дуже часто його сьогодні чув.

Закінчилося подорож студентів ниткою і зовсім несподіваним чином. Просто вони про це не дізналися, і не розуміли, через що з’явилися додаткові предмети.

Спійманих прихильників пітьми дізнавач допитав тричі, перш ніж передати колегам. Спочатку намагався поговорити із цими фанатиками по-людськи, напираючи на те, що вони все одно програли. Потім плюнув та скористався спочатку амулетами, а потім і насильно влитим у затриманих зіллям. Картина вимальовувалась невтішна. Через гори ніхто рослини не переправляв. Це взагалі було неможливо після того, як кайгарів навчили цю траву відчувати і знаходити. Але і крім гір існували дороги, що ведуть до королівства. Звичайні, довгі, але чого не зробиш в ім'я істинної віри. Так що переправляли ці рослини морями і річками, якимось підземним лабіринтом і контрабандистськими стежками. І незабаром у королівстві стільки цієї трави буде, що можна буде провести якийсь невідомий ритуал і перемогти мерзенних магів.

Цими відомостями Карен Оделья порадував начальство.

Зрадівше начальство тут же розвило бурхливу діяльність, почало писати листи, лаяти підлеглих і заучувати виправдувальні промови, так, про всяк випадок.

Ті, хто отримав листи, стали радіти не менше за начальство Карена. Вони від радості трохи по стелі не бігали, попутно скликаючи позачергову нараду і намагаючись не думати про те, що на нараду можуть проникнути вороги. Нарада, як на зло, збиратися особливо не поспішала. Радників не було там, де вони мали бути. Хтось проводжав дітей до школи або видавав їх заміж, хтось вирушив на сезонне полювання, і за ним самим полювали лісами три дні, хтось взагалі так і не знайшовся, породивши цим чутки, що в столиці завівся черговий вбивця магів. І коли Рада нарешті зібралася, її голова був в такому настрої, що всі питання вирішили швидко і без особливих суперечок. Важко сперечатися, коли на тебе зло дивиться наймогутніший маг королівства, а старший принц, що сидить поруч із ним, заспокійливо поплескує його по долоні.

Джульєтта, напевно, дуже зраділа б, якби дізналася, що поливання чорних рослин окропом назвали на її честь — «Досвід рудої діви», скорочено ДРД. Щоправда, поширенню цей досвід піддаватися не бажав. Не стануть же всі маги королівства тягати з собою кухоль окропу. Термос у цій справі не годився — поки відкрутиш його кришку, поки витягнеш пробку, мага встигнуть десять разів полонити і вбити. Злісний голова Ради Охоронців Королівства махнув на проблеми рукою і зажадав розробити відповідні амулети.

Вимога, звичайно, була по-своєму непогана, але кому цю справу доручити, ніхто так і не придумав. Хороших амулетників насправді небагато, і всі вони мають один істотний недолік — вони знають свої межі, найчастіше надумані, але непереборні.

Трохи посварившись, охоронці королівства вирішили доручити цю важливу справу молодим даруванням, які про межі поки що не замислюються. Гірше все одно не буде. Старий Дановер, гиденько посміхнувшись, похвалився, що знає одне таке дарування, у якого, крім усіх переваг, є ще й купа зайвого часу, який воно витрачає на різні дурниці. Дановера вислухали з інтересом і співчуття до молодого обдарування, що попалося йому на очі, залишили при собі.

Небезпеку в результаті визнали суттєвою. Патрулі та доспішників на кордоні вирішили забезпечити всім, що може їм допомогти вчасно виявити чорні рослини, у тому числі і дрібними кудлатими свинками породи каш-каш. Використовували таких свинок зазвичай для пошуку цінних грибів, що ховалися під землею і вміли накопичувати в собі так звану магію місця, але різниці між грибами і чорною травою свинки чомусь не помічали, реагують вони і на те, і на інше абсолютно однаково.

Як виглядатимуть патрулі, що блукають містом з поросятами на поводках, нікого особливо не зацікавило, хоча принц, який мав живу уяву, ледве стримував недоречне хихикання.

Про те, що свині, які вміють шукати гриби, так само добре шукають і деякі амулети, ніхто чомусь не подумав, і про бардак, який обов'язково почнеться в містах, патрульних попередити забули.

Наступне рішення було покликане захистити від небезпек юних магів, одночасно навчивши їх чогось корисного. У школи того ж вечора розіслали папери, з переліком предметів, які слід запровадити або збільшити години їх викладання. Як воно відіб'ється на навчальному процесі, нікого теж не зацікавило, головне, що діти будуть зайняті. А на занадто веселого Дановера уваги не звернули.

Також було вирішено зробити факультативні заняття зі зброєю та амулетами обов'язковими. Дановер усміхався все ширше, але колег, котрі захопилися, чомусь не зупинив. Можливо, хотів подивитися на наслідки цих рішень і переконатися у своїй правоті.

Власне, він давно натякав на радникам, що шановні колеги занадто захоплені великим і звертають дуже мало уваги на мале. Він єдиний хоча б іноді повертався до викладання і саме тому знав, що сучасні студенти відрізняються від тих, що були ще тридцять років тому. Вони вже не застали часів, коли вбивці магів були не вигадкою, і не боятимуться чуток про них. Їх старших братів не відправляють на кордон із Семибіжжям, там давно вкопані щитові стовпи, і темні тварюки не бігають вільно туди-сюди. Насправді, зараз дуже мало молодих магів стикалися з неживим, і в цьому проблема. Складно боятися того, про що лише чув. А не боючись, складно витрачати на нього час, який збирався витратити на веселощі або вивчення чогось, що набагато цікавіше. Тому, коли голова ради запитав, чи не хоче хтось щось додати перш, ніж всі розійдуться, Дановер встав зі свого місця, поправив куртку і великодушно заявив:

— Віварій.

— Що "віварій"? — непідробно здивувався заморочений голова ради.

— Слід відновити у школах віварії та проводити там практичні заняття. На опудалах тренуватися неможливо. Сучасні діти у цих опудал виривають волосся і шерсть, щоб продати їх доморощеним ворожкам і пророкам, вони нібито здатні щось роздивитися у волосках дохлих немертвих. Був випадок, коли законсервоване немертве потягли в місто і підкинули до спальні панночки, яка дуже некрасиво вчинила з небагатим студентом. Розумієте? Для більшості дітей, яких ви хочете чомусь навчити, все те, що здатна розбудити чорна трава, лише мерзенні на вигляд музейні експонати. Вони для молодих магів не страшні. А комусь ця помилка може коштувати життя.

— Добре, відновимо віварії, — втомлено погодився голова, розмірковуючи про те, як цьому зрадіють школи.

Проклятих тварюк треба годувати і слідкувати за тим, щоб вони не втекли. А це стільки проблем… Городяни знову почнуть вимагати винести школи за території міст, а краще взагалі до глухих лісів чи сусідніх держав. Чутки поширюються швидко, і приховати, що юних магів знову лякають немертвим, на жаль, не вдасться. Самі ж ці маги й проговоряться.

Чи не простіше знищити гори, в яких росте клята чорна трава? Вирішити проблему раз і назавжди. Можливо катаклізми, які обов'язково за цим стануться, зовсім не такі страшні, як здається. Особливо в порівнянні з тим, що може спровокувати поширення чорної трави. Подумаєш, людство знову скотиться в дикість і буде битися за вцілілі цінності. Натомість виживе. Напевно.