ТАМ, ДЕ МЕНЕ НЕМА

І наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч.

Богдан-Ігор Антонич

у ліжку своєму самотньому,

у ранковій імлі, у порожньому домі

відпускаю вчорашні тривоги,

усміхаючись думці, що все це –

лише рок-н-рол.

там, де мене нема

вітер виє в розбитих серцях,

авта вічних вигнанців рушають шляхом,

за яким не буває ні сумнівів, ні страху.

вранці в порожньому домі,

під вікном, за яким сяє осінь

відпускаю думки на волю,

усміхаючись спогадам

про всі пережиті шторми.

там, де мене нема,

в мегаполісі мрій,

вона плаче беззвучно, без сліз,

знає – я не прийду.

восени у порожньому домі,

у ліжку своєму самотньому

бачу як Місяць пливе на Захід –

туди, де мене нема.

тіні по дзеркалах,

темне буття,

темна течія літ

і душа на замку,

немов бранка.

© Максим Солодовник, 2013

(p) Eisenturm, видавець і PR-підтримка, 2014