🐶 Розпочато авторський конкурс "Псисті теревені" 🐶

Електронні книги / Поезія (6978)

Мелодія миру

Коли вітер приносить війну,

А сонце надію вічно живу.

Коли країна співає пісню свою

Для тих, хто загинув в бою...

Коли серце тремтить від жалю,

Я тихо шепочу і Бога молю,

Шоб на крилах приніс журавель

Мелодію миру, на радість земель.

Коли почують люди пісню з небес,

Повірять нарешті в силу чудес.

Повернеться мир і щастя очей.

Спокій прийде в душі людей.

Під сонцем почне зеленіти земля

Кожен побаче це зі свого вікна.

Силою наповнені стануть серця,

Коли нарешті нас залишить біда.

Радіти почнем під літнім дощем.

Ми щастя своє заслужили мечем.

Сотні напишемо щасливих поем.

Згадаєм серця, що палали вогнем.

...

Анна Топтун

Сльози дитини

Біля хати плакала дитина

Зруйновані стіни, очі невинні.

В тих сльозах стільки лиха,

А слова її як в дорослої сильні.

- Час такий зараз і сліз не спинити.

Горе прийшло. Але я знаю і вірю

Що скоро побачу як будуть судити

Тих, хто хотів зруйнувати надію.

Тих хто казав, що їх вже не спинити

Три дні і ніколи не буде вже України

В ночі вони нам встромили кинжал.

І цілу країну велику загнали в підвал

Час мине. Дім свій я відбудую

Але цього страху, цього болю

Та скільки вони вилили бруду

Я знаю, ніколи я вже не забуду.

Казав той маленький хлопчина

Що біля хати ридав безупинну

Щиро до Бога промовляла дитина

В цю страшну та лиху годину.

...

Анна Топтун

Спогади

Нещодавно, згадала на днях,

Як в перші дні наповнював страх.

Згадала я й тремтіння в ногах.

Тривоги, що з'являлись у снах.

Пам'ятаю, як сидіти боялась одна.

Боялась стояти біля свого вікна.

Здригалась від кожного грому.

Згадала, як швидко бігла додому.

Як хотілося раптом стати сліпою,

Щоб не бачити того роддому,

Де з-під завалів дістали живою

Матір майбутню далеко від дому.

Сховатись, не відкривати нікому,

Раптом взяти і просто стати глухою

Не чути сирену і забути про втому,

Хоча б на хвилину стати простою.

Пам'ятаю і біль від перших втрат,

Що лишились після масових страт.

Очі б не бачили, що накоїв бурят.

Трощили, вбивали, немов цуценят.

На дорогах лежать криваві тіла,

Вбиті у спину прямо посеред села.

Ріки із сліз. Кривава була весна.

Ось така до нас завітала війна.

...

Анна Топтун

Маленька нiчна музичка

посеред ночі пробудилось

порторіканськеє кубло

в землі щось ходом заходило

у небі гудом загуло

заворохобила гангрена

і бруклин палом запалав

затанцювала макарену

санта марія дель пілар

а з дому того, що навпроти

ревнув на совість і за страх

дрівнобіжучі давні ноти

Йоган і Себастіян, і Бах

утрьох вони волали дружно

і побороти не могли

гітари й ґонґи харалужні

порторіканської орди

а в третім домі хтіли спати

сашко там чув образу й сказ

і як було не в перший раз

почав недобре замишляти:

поїхать ранком у бей рідж

купити у крамниці “рюґер”

та індіани джонса ніж

аби боялися злодюги

бо з чорним порохом пістоль

без перевірки йде у продаж

бо дуло ж арґумент простой

ногами правди не доходиш

перечіпляючи стільця

вікна він защібку налапав

і гнівно з усього лиця

назовні викинув “шатапа”

і змовкла веремія ця

і він, як увірвалась казка,

у те кубло порторіканське

гранату кинуть обіцяв

...

undyber

ПОТЯГИ

Швидкісний потяг - амбасадор міста, нунцій столиці,

Розтинає простір, зверхньо дивиться перед собою.

Його не цікавлять лелеки, сади, хати, копиці.

Він йде діловито за роскладом - пункт b є його метою.

Забутим цим полустанкам не чути як стогнуть гальма,

Не бачити як зупиняються довгі лискучі состави.

З'являються привиди-потяги - і, сяючи, линуть далі.

І діти питають: що це? Нічого... - відказують мами.

Нічого немає за обрієм - за дальньою лісосмугою.

Візьми пиріжок гаря́ченький. Колінку обдер? - подмухаю.

Не бігай із друзями потайки стрічати байдужі потяги.

Немає нічого цікавого - лиш злі нетутешні протяги.

Та діти частіше втікають, потроху стають вищіми.

Чогось вдалині шукають, не хочуть вареників з вишнями.

І матері серце крається, пронизується кілками,

Коли голос потяга в сутінках оклично пливе над дахами.

І діти стають дорослими, їм груди пече біля мами.

І манить їх даль веселкою, і кличе вночі зірками.

І якось у день звичайний, такий, як і решта ніби,

Залишать батьківську хату й гарячого запах хліба.

Підуть, щоб не повернутись, віддати містам серце.

Хоч вичавлені як лимони в невпиннім стрімкім скерцо,

Та вже зачаровані рухом, красивими міражами...

Та все ж уві сні знову прийдуть і хата, і очі мами...

...

Максим Сальва

Молюски

Молюски твого велелюбного тіла –

Всього лиш потреба торкнутись поезії

Алітерації сонячних пагорбів,

Плоті, розпатланої та пригубленої.

Безчинство моє необмежене звабою

Слова, що полум’ям морок облизує.

Палахкотіння межи свічадами

Множить єдине бажання ніжності.

А потім... Любити тебе до безпам’яті –

Як слухати музику гострого поруху

Жінки, що ночі шматує ножицями

І пальцями надить суцільний морок.

Пролиєш цілунок скипілим воском

Губ, що хвилюють немов кіновар’ю

Лист запечатаний, наче простиня

Складки приховує під покривалом.

А далі – ні слова. Лиш погляди, позирки

Бляклого місяця утаємничені

Тіні, що вгадують порух навпомацки

І розкривають молюски ліричні.

22.09.2022

...

Володимир Каразуб

Нелегкий шлях

Війна – мороз по шкірі, відчай, страх,

Це справжнє пекло, біль і жах.

Летять снаряди знову й знову.

Війна – яке ж страшне це слово…

Ціну велику платимо у цій війні,

Щоб повернути в Україну мирні дні.

В наших серцях є світло і добро -

Ми переможемо і це вселенське зло.

Згущається перед світанком темнота,

Та сила й міць ворожа вже не та.

І відчайдушно, люто та без сну

Обороняють Батьківщину ЗСУ.

Нелегкий нам дістався шлях -

Втрачаємо героїв у тяжких боях…

Стискаєм зуби, треба далі йти,

Не відступаємо від нашої мети - перемогти!

Дивись, як світить сонечко яскраво –

До перемоги залишилось зовсім мало.

І знову возз’єднаються родини.

І гучно пролунає: “Слава Україні!”

...

Анна Джулай

Цей літній день облизаний емаллю

Цей літній день облизаний емаллю

Пам’яті,

З пустим сервізом, де пустими

Чашками,

Я випив день упавши в ночі

Креденса,

Заплутавшись в його чотирикутниках.

Шукаючи по закамарках

Ніжності,

В простелених газетних

Просторах,

Намацував шрифти в тілесних

Літерах,

І літери складалися в слова,

Що в літній день облизаний емаллю

Одним ковтком я спорожнив до дна:

«СЕНСАЦІЯ! ВОНА ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ!»

Це все, що випив і добув з шухляд:

Прості слова, типографічний р|яд.

17.07.2019

...

Володимир Каразуб

Телєфон

боже вишня

боже брама

боже крижень

боже яма

може й більше

тільки мало

і куди ж це ти

пропала

я тебе уже

забештав

задзвони мені

нарешті

задзвони мені

нарешті

як це можна справді

де ж ти

набери нарешті

номер

бо я наче Сімпсон

Гомер

я не можу вийти з

хати

зглянься,

пані Сарасваті

ось тобі мій

SMS

може відгукнешся

десь

...

undyber

Скажи мені прощаю

Що за митець в тобі

Чи та кого я шукаю,

Скажи ласковими устами

Чи та кого в душі маю?

Що ти для мене,

А для тебе хто я,

Краса нетлінна як про мене

І точно ж не моя!

Чи ти прийдеш -не знаю,

Чи скажеш ласково на ніч

Отим небесним голосом «Прощаю»

Чи зникнеш розтопивши піч?

Не знаю! Оце мене вбиває,

Що ти така і хто така -не знаю

Оце мене лякає,

Скажи мені «Прощаю».

І в далечині зникнувши

Кажи і далі «Прощаю»,

Відлунням в серце проникнувши,

Скоріше, ти ж бачиш я угасаю!

...

Діана Гобой

Вавилон

Знаєш, немає жодного толку,

шукати гарячий погляд,

чи слухати теплий подих, тих,

хто шукає гігантську голку,

щоб загнати верблюдів в продух.

Можеш дихати, так, як завжди,

рівномірно, ритмічним ямбом,

незворушно сидіти поруч, ком

до горла підступить правди

Караваном, словами, ядом.

Нам не вистачить слів з амвону,

дня і ночі, що курять ладан,

щоб заквітнути пишним садом, сад

зотлів, і нудьгою втома,

теплим зліва, і теплим справа.

15.08.2020

...

Володимир Каразуб

Святі настанови

Мій друг ти перший будеш,

Якщо годуєш обездолених

І всіх духовно зморених,

Що на шляху своєму ти добудеш.

Тримайся поруч

І вмій за себе постояти,

Бо це опора надійна

І будеш добро із цього мати.

Лети на крилах,

Якщо потреба в цьому є

Нехай тече Божа кров у твоїх жилах,

Яку Бог за тебе пролив.

Якщо летиш- лети не озираючись

І суєтами мирськими не маючись,

Лети ніби дано крила тобі

Крила духовні ,які перебувають в тобі.

Коли тебе ненавидітимуть усюди

І гнати будуть звідусіль,

Прощай їх –бо це слабкі духом люди

І не забувай цього в лихий час, друг мій.

Зла нікому не чини,

Перемагай зло добром,

Правду ж цю бережи і перед Богом не гріши.

...

Діана Гобой

НОВА ОДІССЕЯ

У ніч зимову, люту, штормову,

Ховаючись між гребенів високих,

До острова загарбники пливуть

І не охопить флоту жодне око.

Від нетерплячки варвари тремтять,

Скрегочуть зуби, щогли, весла, зброя,

І блискавки пожадливі горять

В очах людей, що звуть їх всі ордою.

Здригаються кілі й борти трієр,

На берег залітаючи з розгону,

І в шумовиння пінне мілини

Летять убивць затятих чорні грона.

Обіцяні їм золото й жінки,

І кров мужів славетної Ітаки.

Роками накопичували лють,

Та ось прийшла кривава ніч віддяки.

Б’є дзвін вночі, між храмів і алей

Жерці на стінах кров’ю креслять знаки.

І обіймає рвучко Одіссей,

І Пенелопу він жене з Ітаки.

Бери дітей! Сідай на корабель!

Пливи з вітрами – і пливи далеко!

Пристань до мирних і зелених скель –

Куди не долітають і лелеки!

Немає часу для потрібних слів –

І похапцем останній поцілунок.

І ось мечі. І ось священний гнів.

І ось війни отруйний чорний трунок.

Горять міста, пожежа жне поля.

І вулиці усіяні тілами.

Орда волає: Буде ця земля

До ранку перед нашими ногами!

Та сонце встало – і триває бій.

Дні, місяці, роки стоїть Ітака.

Позаду ж в Пенелопи Поліфем,

Гераклові стовпи і Тропік Рака.

І їй не знати подвигу мужів.

Поневірянь мужам не знати смаку…

Та день настане – рідні кораблі

Замайорять на обрії Ітаки!

...

Максим Сальва

Вибір

Вибір мучає мене, і відповідати конче треба:

Чи нести тягар цей до кінця,

Немов масивний хрест на спині,

Чи злетіть у хмари мрій, мов ластівча,

І купатись в золотом промінні безупину,

Проте і життя земне стане несамовитим пеклом.

О, мука ця мене не полишає:

Як ребристі вовки кусень м'яса,

Вона мене терзає так ненаситно.

Та саме думання здається марним,

І вже гадати нема сили

Над безжалісним питанням.

...

Зірколов

На вставляння ОСи мельодійна елегія

ось так би мовити печальний екзерсис

допоки на сусідній на коробці

Червона Шапочка нам обіцає стать

у позу для приємних операцій.

Нічого більше. Можна би утяти

як то годилося “О сон! Чарівний сон,

і смерть, його сестра!”, як Персі Шеллі,

але яка, пробачте, це туфта

позаминулого забутого століття...

горіхи мозку звучно торохтять

і пальці ловко до рядка вкладають

слова немов патрони в магазин

але в кого стріляти вам, фонеми

невимовлені, отже й невимовні?

В остобісілім димі цигарок

і зовсім уже зайвому тумані

горілки, що все ближчає, немов

дев”ятий вал не далі як назавтра

ввижається вітрило не голандське

але усе-таки то Амстердам, новий

але ж і то в масштабі історичнім.

Отож, о сон кричати істерично

не хочеться, а дивлячись в екран

спокійно вести про своє, але туманно -

аби ніхто ніяк не розумів

про що патякає, звиваючись, поеза,

виважує багатозначну тезу

та проголошує нехибний силогізм

неначе дійсно має на увазі

стороннє щось і більше за свої

невдячні натяки на мряку існування.

Єдине що так Шапочка повзе

вивершує свої бібліотеки

перлистих знаків, начебто пітон

із екзотичного болота світить оком

на тріск вокабул, що маршують, доки

вона не дійде, зрештою, домов.

...

undyber

Ультрамарин

Сьогодні безглуздо про тебе думати.

Колір вечірнього неба наче,

Колір ікони –

Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,

Сонце між хмари завжди проглядує,

Промінням, що хвилі згинає в меандр,

Краєм туніки.

Краєм. Зрештою,

Та колонада давно зруйнована.

Навряд чи згодяться руїни для прикладу.

Так, пригадалось з нічогонероблення,

Крім того поети до них привикли.

Вірніше знаходять між ними бісер

Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,

Мені все простіше тебе забути,

Як коннелюри надщерблені варвару.

Єдине, про що, я писати, можу,

В ритмі задушного декадансу –

Це про домірну залежність надії

Від сонця, оскільки епічні станси

Любові лежать на поверхні місяця.

Гірше. Нажаль, вже немає правил.

Немає ні кольору, ні естетики.

Все на єдиній картині записано –

В рамі без серця та в рамі правди,

Що пропорційна в сльозах до вірності,

У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020

...

Володимир Каразуб

ВОСКРЕСІННЯ

До сходу сонця з цегляних будинків

Чоловіки виходять на роботу,

Здіймають вгору втомлені обличчя,

Вдихають смог, губами ловлять сльоту.

До шахт розтягуються довгі валки,

Пірнають в штреки, сунуть у забої,

Лаштують руки – грубі і жилаві –

До чергового із вугіллям бою.

До вечора вони у надрах гинуть.

Здригається земля, бряжчать тарілки.

І крики голосінь у небо линуть.

Лаштуються гроби, борщі, горілка.

Пласке червоне небо древнім богом,

Обпершись на верхівки териконів,

Освячує дітей пекучі сльози,

Й жінок виття, й старих страшні прокльони.

Скрегочуть й стогнуть древні механізми,

Тіла згорілі тягнучи нагору.

І їх ховають, і до ночі тризну

Справляють за столами ізнадвору.

Коли ж поснуть птахи, собаки й діти,

Жінки виходять й тихо йдуть до ставу.

Під вербами над чорною водою

Вони свою з сомами ділять страву.

Скидають одяг, розплітають коси,

Втирають в груди запашну олію,

Співають, вигинаючись як лози,

В пляшки збирають вірність і надію.

Із вуст вливають в зілля те любові,

І зігріваючи холодне скло серцями,

Йдуть цвинтарем, розкопують могили,

І чорне дійство правлять над мерцями.

Цілують очі – і тремтять повіки,

І повні сили й теплі знову руки –

До полунОчі линуть над степами

Жагучі крики пристрасної муки.

Коли ж зірки розтануть у блакиті,

Й зоря ранкова світлом заясніє,

Прокинуться від снів жахливих діти,

Й бать із кухонь їх покличуть снідать.

І знов мужі до сходу вийдуть з дому,

Коханням втомлені, узрять лани небесні,

Підуть до шахт, бо смерть – не крапка. Кома.

Скрегочуть світу зубчасті колеса.

...

Максим Сальва

НЕ ПРОЩАЙ ЇХ

Більше ми не впадаєм у розпач,

розіп’яті не хресті.

Думки наші чисті й прозорі,

Слова наші прості.

Більше ми не говоримо: «відпусти їм,

бо не відають, що чинять»…

Господи, не прощай їх – вони знають, що роблять –

хай у пеклі згинуть!

Більше ми не відчуваєм утоми,

не чекаємо кінця світу –

В темряві підвалів і сховищ

зростають НОВІ діти.

Більше ми не гендлюємо коханням,

не нудимось, не шукаємо вад.

Кожні обійми для нас – останні,

кожна людина – сестра і брат.

І під ударами ракет і снарядів,

між палаючих руїн,

Ми чітко бачимо щлях у майбутнє,

що віднині – лише один.

...

Максим Сальва

НАШ ЛІС

Ти і я – ми живемо по різні лісу бОки.

Ти і я – ми терпляче визираємо у віконця.

Не йдемо нікуди до гамірної людської толоки.

Літнє небо млоїть, притискає до долу Сонце.

Почекаємо, поки вийте повня і вщухне у світі ґвалт.

Поки ляже глибокий сніг і ніч ляже на нього спати.

Ми вдягнемося тепло, вийдем із затишних хат,

Кожен із свого боку увійдемо в ліс і підЕмо блукати.

Ти і я непоспіхом пройдемО всі стежинки,

Ніби лінії долі на розкритій долоні білій.

Шурхотітимуть з сосон іскристих бажань сніжинки,

І загадуватиму що скажу, як зустріну, милій.

Я спитаю, мабуть, як змогла вона в ліс увійти,

До якого нікому раніше дорога була невідома,

Як вона прослизнула між снігу осяйних листів,

Серед літер-дерев, що скидають торішні тире і коми.

А вона усміхнеться, мабуть, і мені відповість,

Що хотіла й сама про це диво мене запитати.

Зрозуміємо ми, що ростили із паростків ліс

Вдвох, задовго до того, як трапилось врешті спізнатись.

...

Максим Сальва

ПРО ПОЕТІВ І ВІТРИЛА

Люди рідні, люди нормальні,

Трохи грішні і дуже добрі,

Трохи виснажені карнавалом,

І налякані. І хоробрі.

Всі біжать у нагальних справах –

В марафоні не до поезій.

І ковтають життя драми,

І танцюють тонким лезом.

Щиро радять жебрацтво лишити:

Ти б, поете, пішов працювати!

Мов матроси, що радять вітрилу

Припинити на реї злітати.

...

Максим Сальва

КОЗАЦЬКИЙ ВИРІЙ (сумна гумореска)

Як поліг козак в бою, заплакала люба,

Пурхнув янгол із небес, взяв його за чуба,

І підняв на небеса, й всадовив до столу,

Де сиділи козаки Божого престолу.

Побратими налили братчику чарчину,

Дали сала, і хильнули всі за Україну.

«Що то, браття, за отаман на чільному місці?

В нас чарки по сотні грам, а у нього – двісті!»

«Та то ж, брате, сам Господь на своїм престолі!

То йому молились ми за Вкраїни волю!»

Піднімається Господь, вуса обтирає,

Підкликає козаків й міцно обіймає.

«Багатьох я бачив тут – святих та сумлінних –

Та немає, грішні діти, вам у герці рівних!

Та не бачила земля відважніших воїв!

Не жахались так нікого ті, хто лихо коїв!

Тож гуляйте, козаки, пийте й веселіться –

А тоді ідіть до раю – добряче проспіться!»

Тож і пили козаки, плакали й співали,

Батьків, діток і коханих й край свій пригадали.

Як прокинулись нарешті – в пеклі опинились!

Стоять, чухають макітри – може все наснилось?

Чи привиділася нам Бога обіцянка?

Чи не схибив був Господь, бо міцна слив’янка?

Роззирнулись, та й спіймали сажотруса-чорта

На перерві із шматком київського торту.

Чорт злякався, підскочив, рохнув і вдавився,

Роздивився козаків – в усмішці розплився.

Кажуть чорту козаки – мовляв, кажи, потворо!

Де ті кУщі і Петро, і небесні хОри?

Де ворота золоті й лірники-ангЕли?

Де наїдки і питвО, і бандур капели?

Що ви, хлопці! – каже чорт. – Нудно у раЄві!

Тільки спи собі й жирій – зроблять все лакеї!

Краще будем на роботі весело горіти!

Нумо, браття, помагайте нам руSSню варити!

...

Максим Сальва

ЗЕЛЕНИЙ ЗМІЙ КОХАННЯ

Шановна публіко у формі охоронців!

У формі продавчинь і прибиральниць!

Спішіть насолодитись бенефісом!

І оцініть мугикання і танець!

Станцюю вздовж поличок із пляшками,

На клавішах скляних для вас зіграю

Я рок-н-рол темтячими руками,

У кошик самоцвітів назбираю!

Без них і ви, і я – сумні примари

У лабіринтах сумнівів і спогадів.

Загублені, дурні мішки з кістками,

Кормушка комарів, ґедзів і оводів!

Додам до крові рому й вин рубіни!

Корунди кальвадосу і портвейну!

Змочу кишки цитринами текіли!

І хризолітами лікерів і абсенту!

Алмази джину, грапи і горілки

Дадуть зіницям сяйво діамантів!

Опали і топази бренді й віскі

Нас інкрустують силою гігантів!

Бурбону й коньяку ясні циркони

Зміцнять кістки, покращать настрій!

Берил куантро, вермуту шпінелі

Богами зроблять – недругам на заздрість!

Так! Я впустив одну недбало пляшку!

Ще кілька в запалі змахнув візочком!

Хіба це привід дихати так тяжко?

Все відшкодую! Відпустіть сорочку!

О, Віолето! Мій адміністратор!

Володарка сердець й бісівська врода!

Вологих мрій і дум моїх куратор!

Звільню з полону Вас – лиш дайте згоду!

Як бачу Вас, то хочеться хреститись!

Який овал обличчя, погляд, вії!

З пекучим квітом вуст я прагну злитись

У поцілунку пристраснім! О, мріє!

Підскочу я по Вас десь так о сьомій.

Ні, за кермо не можна – старі рани.

Я пригощу коктейлями красуню,

Писатиму портрети – на дивані!

О, Віолето! Сильна, владна жінко!

Коритимусь я Вашим всім наказам!

О ні! Не розбивайте хворе серце!

Ні, я не пив! Не пив, авжеж, ні разу!

Я бачу жаль в очах прекрасних Ваших.

Не варто, мила, сум Вам так не личить!

Лиш дайте час – зроблю я вибір кращий

Між Вами – і пляшками на полицях…

...

Максим Сальва

МАУ ВА ТЕА (СПІВИ КИТІВ)

Кан Сатеу Кіа, я тебе зустріла.

Я не знала досі може так бриніти

Голос в моїм серці, спів у моєм тілі.

Айя Оа Муа, у промінні сонця

Я дивлюсь на тебе, і дивуюсь морю,

Що створило абрис твій граційний й тонкий.

Милий, твоя шкіра шрамами укрита,

Добре ти старався, щоб підступних Кіу

Вполювать в глибинах і віддати дітям.

Мила, клюви Кіу, їх страшні присоски

Не лякали мене, а тепер, близ тебе,

Став геть не сміливий і на серці тоскно.

Кане мій прекрасний, чом же тобі сумно?

Та невже ж ти більше не кохаєш мене?

Або, може, інші душу крають думи?

Айя, моя люба, як тебе зустрів я,

Десять раз між зорі піднімалась повня,

І кохання вищі кожен раз припливи.

Може я не мила твоєму народу?

Чи вагань немає у старійшин ваших,

Чи я гідна дати діток твого роду?

Кожен наш маленький буде всім за щастя,

Та боюсь я, мила, світу, де їм жити.

Де лаштують Імлу всім народам пастку.

Що ти, любий Кане! Ті вогненні Імлу –

Так вони далеко, і такі дрібненькі,

І не мають мови, і не знають співу!

Не всміхайся сумно – я верзу дурниці,

Та згадай, чи предки віддалися тузі,

Коли Імлу били гарпунами з криці?

Ти дивуєш мене, мій коханий Кане –

Думи ці тривожні виснажили тебе

Так, що ти утратив віру Океану?

Обійми скоріше, ми пірнем в глибини,

В тишу й прохолоду, до істот осяйних,

І кохатись будем із тобою, милий.

Наш народ не знає, що несуть нам хвилі,

І коли навчяться співам діти Імлу,

І коли останній Теа і морі згине,

Ми не знаєм, любий, що за виднокраєм.

Є в нас лиш ця хвиля, у якій ми разом,

У якій ми любим, у якій кохаєм.

*

Важко оцінити, наскільки слова мови китів стають зрозумілі з контексту при читанні, тож автор не полінується розмістити маленький словничок:

Теа – власне, кити;

Мау – співи, поезія і водночас мова китів;

Кіу – велетенські кальмари, що їх в давнину називали кракенами і зараз чомусь багато хто вважає вигадкою. Хоча вони досі існують. Кальмар росте, поки живе. І інколи один його панцир досягає більше десятка метрів в довжину. Для кашалота це ласий шматок, але полювання на Кіу чимось схоже на бій тореро із биком. Часто - ви –ого, але інколи – і він вас. Кальмар – грізний і розумний суперник. У вічній темряві глибин він раптово з’являється поруч, рухаючись із незбагненною швидкістю, миттєво зупиняється і завмирає, уважно дивлячись на вас велетенськими мертвими очима завбільшки із вашу голову кожне. Від того, яке рішення ухвалить почвара, залежить все;

Кан та Айя – персональні імена китів. Чоловіче та жіноче. Подальші складові їх імен означають щось, що характеризує особу. Як в індіанців. Що означають імена героїв оповіді авторові, нажаль, невідомо. Можна лише здогадатися, що Сатеа Кіа може означати щось на кшталт «Переможець Кракенів». А Оа Муа – «Повний Місяць», що його кити вважають еталоном краси і символом кохання. Кан натякає на цей сенс у своєму співі до коханої;

Імлу (із наголосом на «І») – що ж, автор не сумнівається, що ми впізнали себе, людей. Кити ставляться до цих дивних створінь без злоби і зверхності, скоріше з терплячою добротою, як до дітей, що лише навчаються відрізняти погане від доброго, не зважаючи на всі страшні удари, що їх отримав народ Теа від народу Імлу.

Варто також пам’ятати, що кажучи «народи» Теа мають на увазі себе, а не нас.

Що ж до їх поклоніння Океану – хіба їх божество не переконливіше за наші? Хіба його щедрість і суворість не очевидніші? Хіба не ліпше жити всередині свого Бога, ніж розміщувати його десь на Олімпі, чи небі і волати до нього, сподіваючись бути почутим?

І останнє: ми, люди, досягли свого стану за десятки тисяч років і все ще зростаємо з невідомим результатом. Кити ж співають в океанах десятки мільйонів років і їм не треба нічого міняти, бо вони вже досконалі.

...

Максим Сальва

ПОБАЧЕННЯ

Проміння навскоси,

Цвіркоче коник,

І пухом від тополь

В повітрі ніжність.

Підбори й пояси

І сукні довгі.

І ти приходиш в хол –

Святая грішність.

У залі голоси

І другий дзвоник,

Та ти мені дозволь

Украсти кілька

Секунд, і не проси

Зім’яти дотик,

Віднайдених двох доль

Дай чути пишність.

Нічого не кажи,

Даруй свій погляд,

Торкнися моїх скронь –

Я втрачу пильність.

Дай випити роси

Із твого рота.

Ох! Де мої квитки?

Скоріш! Побігли!

...

Максим Сальва

АТЛАНТИДА

Діадеми, талери й дукати, корони, піастри й флорини,

Розсипані в глибоких гротах, лиш для мене корисні.

Якби хтось зажадав їх, якби до святинь вдерся –

Череп’я мертве лишень віддав би Острів Серця.

Загублений всіма, не нанесений на жодну мапу,

Острів Серця височить посеред південних океанів.

Тут, на вилизаних штормами опуклих скелях,

Завершилися відчайдушні мандри багатьох капітанів.

Тут, серед хвиль і рифів, у гострих як ікла відрогах,

Гниють розбитих надій фрегати, каравели й галеони.

Знають ці береги, як від пориву й святого шалу

Тріщали переборки, ламалися кілі й реї у піну спадали.

Тут, у закам’янілім моноліті все ще нуртує і глибинах вода солона.

Тут, у надрах Серця ще повільно й потужно струменіють підземні ріки.

З жерла з роками все рідше й рідше вивергається диму й вогню колона,

Коли зливаються вода і лава, коли безсилі алкоголь і ліки.

Вибухи ще здатні примусити нажахано здригнутися

Всіх китів, всіх слонів й черепах в фундаменті світу,

Та швидше щораз ріки лави в каятті застигають,

Й знесилений мій Острів вже не марить весняним квітом.

А які славетні битви колись моря ці знали!

Як розчахувались люки, вибухали борти залпом, гарчали мортири!

Як в диму пороховому трощились борти і щогли!

Як дзижчали кулі, як співали шаблі й сокири!

Незліченними скарбами напихалися печери й форти,

Вилітали із літавровим гуком денця діжок із грогом і ромом.

Бурі й шторми не породжували страху, лиш жагу до помсти,

Кожен берег вдалині, кожна скеля, кожна хвиля – була домом.

Й обплітало Острів цей соковите й молоде зілля,

Й вивергало повсякчас пломінь пристрасті його жерло,

Та страшніші за цунамі і мусон – мертві штилі.

Все живе зів’яло тут. Все живе – вмерло.

У безжалісних небес просить Острів зливу теплу.

Хай іще один лиш раз весна прийде – й піде.

За розмай й пташиний спів він віддасть жертву –

Сплатить ціну, що сплатила вже Атлантида.

...

Максим Сальва

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

Спочатку було слово, і слово буде потому.

Буде слово після всього – після життя, після смерті.

Після війн, вогнищ інквізицій, нового потопу,

Коли зорі із неба, Місяць і Сонце будуть стерті.

Коли впадуть мідні брами і стіни новітніх імперій,

Коли вичахне в світі остання квітка,

Прийде знову Людина на руїни, розкриє двері –

І словом у тьму крижану впустить літо.

...

Максим Сальва

ЛЕГЕНДА

О! Лицарю ясний у латах сріблястих!

Навіщо кохану мою ти забрав?

Навіщо учивсь в батька мечному бою?

Навіщо ростили коня із тобою?

Навіщо коваль обладунки кував?

Роками майстерні жінки гаптували

Коневі попону й тобі знаменО.

Ти виріс мов ясень – високий й прекрасний.

Твій погляд блакитний, твій дотик атласний

Для безлічі дів – мов коштовне вино.

Та ти їх кохання хлебтав, наче брагу.

Ламав їх надії, мов квіти топтав.

Лише про одну марнославно ти мріяв –

Із давніх легенд найвродливішу Діву,

Яку я від світу у Башті сховав.

Любив ти насправді себе лише, лицар,

Коли у далекую путь вирушав.

Та ти перетнув і моря і пустелі,

І гори здолав, що шкребли світу стелю,

І, зрештою, браму залізну зламав.

Сміявся ти з мОго обличчя страшного,

За ікла і пазурі звіром назвав.

І билися люто за Діву прекрасну,

Відвести хотів її долю нещасну,

Та зрештою, лицар, мене ти здолав.

Якби усю правду легенда казали,

То знав би ти, лицар, про нашу любов.

Про втіху і пристрасть, що нас поєднали,

Як Діва роками мене лікувала,

Від чорних проклять позбавляючи кров.

І ніжність її, і довіра, й кохання,

І щастя – зробили мене заслабким.

Та відчай і гнів повернули закляття!

У серці похмурім – пекельне багаття,

І образ мій чистий розтанув, мов дим!

Рубцює прокляття смертельнії рани,

Хребет вигинається перед стрибком,

І рвуться солодкі любові кайдани –

Не знатиме Злодій кохання від Панни.

Мій шал буде зброєю й провідником!

Хай брешуть легенди про мене і Діву,

Хай кажуть – Чудовисько, кажуть - Дракон.

Зазнаєш ти, лицарю, помсти страшної,

Розірваний будеш в смертельнім двобої,

Бо справжнє кохання – найвищій закон!

...

Максим Сальва
12+

МАКСІАДА Частина ІІ. Посмертна. (присвячено другу)

1.

Макс височить на краю площі – все такий же чорний й стрункий.

Байдуже й весело, як паломник на прощі, дивиться на дівчат і як тане лід ламкий.

Вдягнений знов не по сезону – всі в куртках, він у светрі якомусь.

Посеред цього вавілону – мов туарег серед пісків, мов на порожній сторінці одинока кома.

В чорних татарських очах знову хміль розлився, мов на воді бензинова плівка.

Підходжу, гамуючи жах, відчуваю, як хитається під ногами бруківка.

Слухай, кажу, привіт! Ти ж помер! Він усміхається: Салют, тьоска.

Знову ти ловиш химер? Не галасуй. В тебе є папіроска?

Скільки разів я казав – зупинись, не забивай голову дурнею.

Все що потрібно душі – любов, бухло і квиток до музею.

2.

Ось напівтемний зал, липкі столи якоїсь пивниці.

Тане у мороці дим, чиїсь голоси, чиїсь плями-лиця.

«Як? Я ж тебе хоронив! Була твоя Іра, всі друзі, батько, родина!»

Макс піднімає стакан, ковтає, дивиться, ніби я мала дитина.

«Був січень, стояла холоднеча. На кладовищі крім нас нікого не було.

Ми всі відчували, що тут недоречні. Приперлися, натоптали, порушили чистого снігу тло.

Притягли цю домовину, поставили на лавки, ніби всі працювали у службі доставки.

Ніхто з нас не вірив, що саме ти там лежиш. Вітер підвивав у крихких березах.

І усі дивились із осудом, не впізнаючи. Ніхто не бачив тебе мертвим.

Тим більше – тверезим».

3.

Раптом я помічаю Іру, що сидить поруч із ним – Дівчину з Яскраво Червоним Волоссям.

Значить, все правильно? Ось він – живий. Значить, нічого мені не здалося?

Вона завжди приходила забирати його додому. А він завжди опирався, долаючи хміль і втому.

І вона підливала йому ще і ще, аж поки він потухав, і вона вела його, тримаючи під плече.

«Слухай, Іріш – кажу. – Ну хоч ти поясни. Мені говорили – Макс помер.

Ми були на похороні, казали – він у раю. Але сумнівались де він насправді тепер.

Хто його підрізав так не знайшли, хто покинув в червонім снігу – гарного й блідого.

Коли хтось із нас помирає у двадцять п’ять, таке не додає впевненості в хепі-енді нікому».

4.

Але Дівчина з Червоним Волоссям не відповідає.

Знаходить сигарети, запалює по одній мені, собі й йому.

Встає, бере Макса під лікоть і з ним вночі зникає.

І я чую із темряви її голос, і як вона каже невідомо кому:

«Ми із тобою повінчані небом.

Маємо спати рАзом.

Маємо слухати Цепелінів

І просинатись під гАзом.

Маємо тертися голою шкірою,

Знемагаючи від любові.

Навіть коли серця наші більше

Не перекачують крові»…

P.S.

Лише кілька місяців потому згадав, кому можна написати, розпитати що й до чого. Знайшов контакт, написав в телеграмі. Поспілкувалися, трохи розповіли одне одному про власні справи. Втім, не надто вдаючись у подробиці. І тоді я пишу:

«Слухай, ти ж пам’ятаєш Максову Іру, ну ту, з червоним волоссям? Не знаєш про неї нічого?»

«Ну, ми з тих пір не перетиналися, але мені хтось ніби казав, що там сумна історія. Вона, ніби, померла невдовзі. Ніби щось там із онкологією, а може й ні. Не пам’ятаю вже».

«Жесть, звісно. Шкода».

«Так. Красива жінка була».

...

Максим Сальва
12+

МАКСІАДА Частина І. Прижиттєва. (присвячено другу)

1.

Макс живе один у квартирі – вчиться в університеті, бухає.

Сидить в генделиках із судоку, постійно в бійки встрягає.

В квартиру навпроти заїжджає пара – Макс випадково дізнався.

Боксер і Дівчина з Червоним Волоссям – Макс каже їй, що закохався.

Ось так іде, дзвонить у дзвінок, стоїть на порозі в одних трусах.

І каже через боксера плече:

«Знаєш, мала, ти не в тих руках.

Ми із тобою повінчані небом,

Маємо спати рАзом,

Маємо слухати Цепелінів

І просинатись під гАзом.

Маємо тертися голою шкірою,

Знемагаючи від любові.

Кинь чоловіка – іди до мене»…

Боксер б’є, в Макса повний рот крові.

Макс лежить на майданчику, чує сварку за дверима.

Чує – він кричить, вона плаче. Так і знав – все негаразд поміж ними.

Макс довго дзвонить, грюкає в двері – ніхто йому не відчиняє.

Макс заповзає до себе, лежить на долівці, ледь не конає.

2.

Назавтра Макс тяжко виходить з піке,

Приходить і каже коханій таке:

« Знаєш, мала, вже ніколи й ніде

Інша любов більше нас не знайде.

Такий шанс дається один на сотню життів,

Якби ти не шукав, як би ти не хотів.

Ні кілометрами, ні штампами, ні стінАми

Не відмінити того, що виникло поміж нами.

Треба до останнього триматись за любов таку»…

Боксер б’є кілька разів. Дівчина із Червоним Волоссям плаче й викликає швидку.

3.

Макс з’являється знову за кілька днів – хитається й шепелявить, бо не має передніх зубів.

Дивиться крізь боксера на тендітну постать струнку, бачить вологі очі й порушує тишу лунку:

« Знаєш, кохана, коли торкнемось руками,

Ангели зійдуть з небес і співатимуть з нами.

Битимуть в наших очах вогняні блискавиці,

Щастя нап’ємось із вуст, ніби спраглі з криниці.

Вийдуть моря з берегів і зупиниться час,

Сонце не зійде уже – вічна ніч буде в нас.

Згине із нами весь світ – і народиться знов.

Все, що залишиться в ньому – наша любов.

Лиш коли, вічність потому, ми втратимо сили,

І у обіймах впадем в сну високі ковИли –

Ніжно фіранок торкнеться проміння зорі,

Без гудків, тихо-тихо, відпливуть у моря кораблі,

Сміттєвози й трамваї німотно продовжать роботу.

Світ дріматиме з нами – буде ранок суботи»…

4.

Дівчина із Червоним Волоссям намагалась свого зупинити.

Та хіба ти зупиниш спортсмена, що шалу вогнем оповитий?

Що стільки років збирав медалі, кубки й пояси,

Про якого стільки років говорили на всі голоси,

Який виборов сорок три перемоги і знав поразок,

І якого якийсь шмаркач викидає із спорту наразі…

5.

Макс повернувся з лікарні, коли осінь прийшла.

Тихо співали ангели – хто зна кому?

Дівчина із Червоним Волоссям вночі прийшла.

Все залишила позаду.

Все віддала йому.

...

Максим Сальва

СУСІД

У сусіда велика хата,

А у двОрі – іржавий «газон».

А під вікнами – пасіка й м’ята,

На веранді – троянд вазон.

Має він дві корівки й телятко,

І у буді – великий пес.

Гуси, кури і поросятко,

І багато іще чудес.

Чемна й вихована його доня,

Гарний лікар розумник-син.

Тесть розважливий і кремезний –

Тож і порається не один.

Жінку любить він і поважає,

Ніби воду ріки комиш.

Тож не свариться, лиш махає

І всміхається: «Геть, полиш!».

Рано вранці в кирзових чунях

Виганяє він череду,

Усміхається радо сонцю,

Матюкає свою Руду.

Із сусідами він приязний,

Всіх вітає через паркан.

Капловухий, довготелесий,

Він минає сільський майдан.

Носить вдень молоко в торбинці –

З міста дачникам продає,

Наливає повненні кринки,

Завжди здачі передає.

Як приходиш по мед, сметану –

Накладає в баняк із лишком.

Щоб текло усе це по стінках,

Щоб неможна закрити кришку.

Влітку возить із поля сіно,

Губить пасма трави духмяні,

На свята випиває трошки –

Й грає весело на баяні.

І на фронті зробив, як треба,

Відбиваючи наш кордон:

Підірвав на собі гранату,

Щоб не здатись русні в полон.

Честь тобі і уклін, вояче.

Все зробив ти в житті як слід.

Хто в селі колись жив, той бачив –

Що то важить - такий сусід.

...

Максим Сальва
12+

МАБУТЬ, ЦЕ ПРО ТЕБЕ

Мабуть, це про тебе тріскотіли торговки на базарі обурено:

«Вирядилася як блядь, намазалася як індіанець на Паску».

Мабуть, через тебе посміхався беззубо бомж біля церкви,

Ховаючи двісті гривень і дякуючи щиро за ласку.

Мабуть, це через тебе біля гастроному спалахують бійки,

І чоловіки у сльозах і відчаї сходяться в останньому герці.

Мабуть, це через тебе не знають спокою наряди й дільничні,

Мабуть, це ти на допитах залишила тавро на кожному їхньому серці.

Мабуть, це про тебе верескливо згадують хлопчики прищаві,

«Жопа» - говорять вони. «Цицьки» - сміються, й говорять – «походка»…

Мабуть, через тебе на районі щодня росте наркотрафік,

А в алкомаркетах краще розходяться портвейн і водка.

Мабуть, через тебе полюбив свою роботу трамвайний кондуктор,

Бо кожного ранку ти їдеш від мене в його вагоні.

Мабуть, через тебе сходить щоранку Сонце, аби побачити,

І вітер віє, аби торкнутись пасма на твоїй скроні.

І я згадав, як колись архангел Михайло мене побачив,

Завмер на мить, блиснув очима, подививсь спантеличено.

У заздрощах витягнув обличчя і збрехав: «Не заздрю»…

Сплюнув нервово й кинув недопалок, в пальцях скалічений.

...

Максим Сальва

РОМАНТИЧНА КОМЕДІЯ

Він стоїть серед пустки і тиші, він нечутно ходить примарою,

Ніби всі пелюстки облетіли, ніби місяць сховався за хмарою.

Тихо ходить зчужілим будинком, помічаючи власні речі,

І дивуючись артефактам – небезпечним і недоречним.

Бачить зібгану мертву постіль, бачить зайву зубну щітку,

І забуту її косметику, й інші речі, що вийшли з ужитку.

В холодильнику – дивні продукти, на столі – недопите вино.

Ще вночі недоладно кохались і навіщось дивились кіно.

Не згадають акторів і назву, і байдужим здавався сюжет.

Ніч густішала й застигала, ніби пісні останній куплет.

І словам його більше не вірила, і мовчала вона ображено,

І зустрілись два погляди злякано, не впізнавши свої відображення.

Це була романтична комедія – сміх і милі пустощі в ліжку,

І, звичайно, сердечні трагедії, і щемливі музичні доріжки.

І кохання вдавали вправно, тільки фільм провалився в прокаті…

Режисер налажав зі сценарієм.

А актори не винуваті…

...

Максим Сальва

МАНДАЛА СВІТУ

Мандала цього світу проста –

Має верх і низ, дві сторони, має форму хреста.

У самому центрі – найвища гора.

Всі намагаються видряпатись на пік – в цьому полягає гра.

Жменька боїться, що забракне снаги,

Не дійти, не зазирнути за обрій, де шумлять океану береги.

Не вдихнути на повні груди самого неба,

Впасти знекровленими на шляху. Йдуть – бо так просто треба.

Інші повзуть, ледь пересуваючи ноги.

Роблять довгі привали, шукають зелені долини, сходять з дороги,

Роками роздивляються квіти, що в’януть і знов цвітуть.

Одні крокують швидко, інші повільно – але всі до піку йдуть.

Всім цікаво – чи вже є хтось там, на верхівці гори?

Чи дійшов, чи розклав багаття, гріє руки, розгорнувши свої прапори?

Ті, що йдуть із нехіттю, шепочуться поміж собою:

Там лиш безодня й вітер шалений: не буде переможців у цьому двобої.

Кожен, хто дійде, долаючи втому і страх –

Потягнутий буде штормом ущелиною, здере об скелі шкіру на обмерзлих руках,

Кинутий буде у прірву і згине в імлі –

Ось чому так страшно їм перемогти у нескінченній за пік війні.

Гей! – гукали мені. – Куди ти пішов?

Всі йдуть нагору – що ти в мертвих пустелях знайшов?

Я перейшов піски, висохлий, мовби тінь.

Сів я на березі моря – і задивився у синю гладінь.

...

Максим Сальва

ЛЮБОВ

Любов купують і продають, скріплюють штампами, затискають у папках.

Любов женуть з дому, пригноблюють, цькують, любов проклинають, ховають у масках.

Тамують серце, відводять очі, примушують вуста мовчати.

Любов ненавидять, забороняють, від неї радять щодуху тікати.

Любові заздрять, шепочуть за спинами, розпускають про неї чутки.

Любов’ю ранять, шарпають душу, розбивають серця на друзки.

Любов це біль, це самотність, облуда, невигране кисле вино –

Ударить в голову – і покине, а ти полетиш на самісіньке дно.

Любов – то вирок, любов – то кара, у полум’ї ешафот.

Поманить ніжно, накаже владно – пізнаєш безодню мук і скорбот.

Любов тендітна, любов нездоланна, старіша від пірамід.

Любов – єдиний на той бік річки в долину щастя таємний брід.

Любові шукають, Любові чекають…

...

Максим Сальва

ВІТРЕ, ВІТРЕ…

Вітре, вітре – завмри на хвилинку

і на вікнах фіранок не руш.

Не здіймай хтиво їхні спідниці,

не збивай із дерев стиглих груш.

Не хитай ти підлогою тіні,

і не бався промінням з вікна –

Хай зупиниться час в своїм плині,

хай поспить трохи поруч вона.

Не існує насправді нічого –

ні набитих відлуннями міст,

Ні гриміння за обрієм злого,

ні із днів нескінченних намист.

Є кімната і вікна високі,

є підлога і стін білих тло,

Густота її плинного тіла,

її тіла медове тепло.

Як розкриє вона очі сонні,

рушить знов круговерть вікова –

Я клинописом на підвіконні

закарбую любові слова.

Доки ж спить, десь у мене на грудях

заховавши обличчя своє,

Дослухаюсь як жінки волосся

проростає крізь серце моє.

...

Максим Сальва

САНСАРА

Кожен з нас народився із кинджалом у серці – кинджалом смерті.

Промайнуть і любов, і твій труд, і печаль – і будуть стерті.

Розпадуться піском всі возведені кам’яниці.

Обернуться на порох і книги твої і полиці.

Забагато нудьгуєш, чекаєш дзвінка з останньої пари.

Ніби потім спочинеш, уникнеш і призу, і кари.

Ніби знову втечеш від боргів, віддавшись в Петрові руки.

Мов попереду – тиша, і темрява, й вічність розлуки.

Та тебе повернуть у той день, коли ти відібрав машинку,

Наступив на жука в запереченні тяжкості вчинку.

І байдуже, недбало обрав ти не той факультет,

І не тій посміхався, не тій дарував букет.

Коли ти не пішов, не поїхав, трохи ще полежав на дивані.

Коли ти відвернувся, щоб не бачити іншого рани рвані.

Коли ти по пір’їні сам обдер свої крила легкі.

Коли ти обманув, не згадав, у біді не подав руки.

Будеш все виправляти, допоки не виправиш все.

Лиш потому побачиш, куди течія несе.

Будеш вічним студентом – у Всесвіту безмір часу.

Поки сам не доб’єшся переводу до іншого класу.

Не пробачать нічого – жодної з помилок.

Будеш в пеклі цьому, аж поки засвоїш урок.

Будеш вічність блукати – одні і ті самі події й обличчя,

Поки власного раю не збудуєш по довгих сторіччях.

...

Максим Сальва

СХІДНА ПРИНЦЕСА (луганському дитинству)

Моя принцеса говорить швидко, сміється, захлинається словами,

Бігає, стрибає, співає, танцює, поправляє волосся руками.

Курить за гаражами – понарошку, не в затяг, смішно тримаючи сигарету.

Вночі вона дивиться на зірки – шукає щасливу прикмету.

Інколи цупить косметику сестри – фарбує обличчя яскраво.

У білих кросівках виходить надвір – і позирає лукаво.

Читає якихось Маркеса, Сартра, Камю, слухає рок з матюками.

І з мене на мить вибиває дух, випадково торкнувшись руками.

Ганяє від станції і до шахт на мопеді у міні-спідниці.

Світить білизною – мріє – хтось забере до міста, а може й столиці.

Притискається довірливо під дощем, ховається під моїми руками.

Хмурить брівки – не добере – як поводитись із чоловіками.

Червоніє легко, оповідає чутки, ледь чутно шепоче дурниці.

І пахне квітами і вугіллям, дюшесом і залізницею…

Все відлетіло. Далеко позаду наші літо й дитинство.

Сили Небесні, бережіть принцесу мою і наше спалене Королівство.

...

Максим Сальва

Ромео

Ромео в далекі дороги іде,

У безкрайні поля на чужину він бреде,

Щоб людей рятувати по світу

Коли впаде остання квітка білого цвіту.

Він поїхав у далекі краї-

Що чекає його на цій чужині,

Далеко від родини,

Дітей і дружини?

Ти вершиш добро,

А чи люди це цінять,

Чи думку до тебе свою змінять?

Ох Ромео в краю цім ти страждаєш

І що з цього ти маєш?

Чи люди добро твоє оцінили

Чи цього вони хотіли?

Інколи за добро вони тебе карають,

Бо не знають що з тобою вони неправильно вчиняють.

І що з цього вони мають,

А нічого доброго.

Не оцінили вони того що Бог посилає,

То нехай краще їх покарає!

А Ромео –герой буде далі йти,

Щоб світ перемогти!

...

Діана Гобой
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
🐶 Розпочато авторський конкурс "Псисті теревені" 🐶
02.07.2024

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Мабуть небагато людей можуть залишитися байдужими до дружнього виляння хвостом та вірного погляду тих, хто завжди готовий прийти на допомогу. Якщо вже здогадуєтесь про кого мова, то пропонуємо долучитися до нового авторського конкурсу "Псисті теревені" 🐶

... Детальніше
Блоги
Результати конкурсу "Три шестірки"🎆Інклюзивна спільнота "Творча майстерня"
17.07.2024
Світлий привіт😇 Нарешті завіса мороку впала та привідкрила довгоочікувані результати конкурсу «Три ш ... Детальніше
Якою буває їжа?Лана Філлі
16.07.2024
Привіт! У таку спеку не мучитиму ані вас, ані себе довгими викладками. Просто спитаю дещо діалектичн ... Детальніше
Самійло Кошич – козак-легендаКниголюб
17.07.2024
Сьогодні закінчив читати книгу Дмитра Воронського «Самійло Кошич – козак-легенда.» Що можна сказати ... Детальніше
Цікаві і незвичні українські слова.. ДіалектиMia
06.03.2024
Трохи гумору для настрою: Так говорять на Полтавщині: спробуйте вгадати, що таке лопездрики, припинд ... Детальніше
Повернення хвилинки-занудинки або Як правильно будувати речення з дієприслівниковими зворотамиЛана Філлі
16.01.2024
"У реченні з дієприслівниковим зворотом обов'язково повинен бути підмет – особа, яка виконує дії: ос ... Детальніше
Треш-цитати "Псистих теревень", або Хто це гавкнув?Леся Сагула
16.07.2024
Ну, оскільки багато хто заявив про страх репресій за подібні блоги, я візьму перший удар на себе. Пр ... Детальніше
На Аркуші вже:
11804читачів
144231коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: