Світлана

Відпустила. Майже відпустила.

Не злетіла. Бо зламала крила.

Майже вдих зробила. Чи зітхнула...

Десь з життя ділася уся сила.

Я забула. Майже все забула.

Я свічки, що за здоров'я, всі задула.

Світло бачила отам, де не світило.

Не прокинулася зараз, а заснула.

Я приймаю. Майже все приймаю.

Сама сЕбе з усіх сил тримаю.

Щоб не впасти, щоби небо бачить,

Ніж повільно із грудей виймаю.

Я дивилась. Бачила все майже.

Навіть казку наяву...аякже?

Та життя це не херня казкова.

Будь уважна, воно все розкаже.

Все розкаже, все покаже, най так буде.

А казкар? Його душа забуде...

Ось вона крапка. Не три. І не кома.

Порожньо. Гидко. І дика втома.

Це епілог. Це кінець.Або фініш.

Не хепі енд. Просто енд. Новий імідж.

Просто кінець. Ні, не просто. Не зразу.

Тільки тоді, як відчула відразу.

Холод. І очі не дивляться в душу.

Мушу поставити крапку. Я мушу

жити навчитись, без посмішки дихать.

Ранкам радіти на власную втіху.

Вайбер не слухати. І не будити.

В тиші тихенько сидіти й радіти.

А може ридати.Уголос. Чому б ні?

Бо пам'ять малює картинки знайомі.

Знайомі, зникомі...хвилини лікують.

А очі за кольором галки слідкують.

На все час потрібен, як ліки, як лікар.

Хто спокій дасть моїм хворим повікам?

Хто пам'ять зітре? Амнезію я хочу.

Майбутнє без болю собі я пророчу.

Хотіла кохати. Кохала. Кохаю.

Відмовитись мушу. Я маю, що маю.

Казки залишаються казками, снами.

Лиш Богу відомо, що трапитися з нами.

І диво мені не потрібне. Не сплю я.

Моя голова як порожня каструля.

Немає бажань. Я не хочу нічого.

Сумна і спокійна. І гарна крім того.

Осінній дощ такий холодний.

Осінній дощ такий самотній...

Душа не в тілі, а в безодні...

Осінній день, як вовк голодний.

Душа не в тілі, а в безодні.

Безодня-це як день без чогось.

Безодня - це життя без когось.

Та справи це його, Господні.

Господні справи такі дивні.

Приймати маєш, що дарують.

На серці шрами закарбують,

як закляттЯ якісь чарівні.

Осінній дощ - це сподівання.

Холодний душ, що обпікає.

Назовні душу вивертає.

Чиїсь над нами насміхання.

Цей шум дощу такий потужний.

Це як бажання. Як змиритись.

Нікому більше не відкритись.

Це як трикутник не трикутний.

Я дарувала тобі крила.

Всю душу. Все, як є. Не віриш...

Своє ти серце не довіриш

мені. А я твої вітрила...

А може час намалювати жирну крапку?

Таку закінченочорнючу як вугілля.

Кінець бува у всьому. Зніму шапку

й в сльозах постою тихо на могилі

кохання, тОго що було зі мною.

Поховані тут мрії і надія.

Зроблюсь як смерть худою і блідою.

Не кожен день така бува подія.

Покладу квіти на могилу казці,

Яку сама складала і сміялась.

Герой як виявилось був в брехливій масці.

А я на диво марно сподівалась.

Складалось легко. Та читалось важко.

То драма. То комедія. То трилер.

Читай і розумій. Моя ти пташко,

Хотіла не повзти ти, а летіти?

Та щоб літати, треба мати крила,

А не того, хто смика по пір'їнці.

Прокинутися час, моя ти мила.

Не казка це. Лиш букви на сторінці.

Я вдячна Богу за усі сторінки.

Якими б не були, сама писала.

От відсвяткую по собі поминки

і стану як колись, як не кохала.

Можливо, не остання це сторінка.

Можливо, це не смерть. Це просто кома.

Залишилася ще одна пір'їнка.

Та я за ефтаназію свідомо.

Стерти людину як помилку

В зошиті.Щоб навідмінно.

Викреслить, як грубу похибку.

Жити надалі спокійно.

Стерти моменти й моментики.

Складно. Хіба? Це як хлоркою

Пляму набридлу з косметики.

Боляче, як об стіл мордою...

Боляче. Та не стирателю.

Помилці важко не дихати.

Не зрозуміла, як краплею

Стала для нього. Та дякую.

Краплею, дрібкою, тишею.

Всім, чим могла. Навіть безвістю.

Малою сірою мишею.

Стала. Аби тобі легкістю.

Чим би не стала, не крилами.

Ким би не була, не радістю.

Вітром забутим вітрилами.

І без глюкози й не сладістю.

Віршем сумним, як непотрібом.

Піснею, що не співалася.

Та і коханням, як роздрібом,

що біля церкви збиралося.

В казку надуману вірити.

Жити життя з його знаками.

І намагатися зцілити

крила, розписані маками.

Боляче? Занадто печено.

Гірко? Не поцілунок весільний.

Всі ці слова недоречні.

Це просто ранок похмільний.

Скажу вам чесно,- іноді накрита.

Таке буває, забуваю радість.

Один єдиний запит. Він відкритий.

Коли війна скінчиться? Маю ярість...

І злість. І відчай. Сльози. Безнадію.

Спаплюжили життя якісь тварюки.

Забрали віру, поламали мрію.

Назвала б їх істотами від суки.

Про мрію можу тільки мріяти.

Про миті щастя чомусь забуваю.

І ні краплиночки не можу вдіяти

з оцим усім. Я просто вибухаю.

Як іскандер або шахід. Калібри...

Які нові пізнання серед зброї.

І нахрена мені все це потрібне?

Я хочу бути доброю, не злою.

Я хочу витерти,  не знати, і забути,

Цей звук противний, що посеред ночі

Торохкотить смертельним "вамнебути".

Він стер в мені моє,  жіноче.

Я просто є людина,  що радіє,

Не небу. Не життю. А, бляха, смерті

кацапській. Думка мене гріє,

що в мордорі усі стануть померлі.

Із жінки, що дає життя, що сама ніжність

Нічого не залишилося? Х*я вам!

Людина я, а отже маю грішність.

Дай Боже сили всім моїм думкам!