Євгенія Петрікова

Діти виростають за двадцять чотири години,

Вигодовуючи мужність іти вперед,

Прокидається з середини, наче з домовини,

Глибоко зарите коріння старих дерев.

Кажуть, у сміливих завжди є щастя,

Та скільки треба часу щоби його знайти?

В'яжучи силу волі мотузками на зап'ястях,

Чи треба сміливість, щоб падати на щити?

А якби мати шанс просто чекати дива?..

І не думати про важливе від миті до миті;

Може б жили собі спокійно і неважливо

В якомусь ідеально-утопічному світі?..

Ні! «Якби» тільки забивають голову мотлохом,

Вигодовуючи під серцем кубла отруйних змій.

Стирають різницю між правдою і непотребом,

Будують із нього фортеці незримих мрій.

А війна ніколи не постукає в двері,

Не спитає дозволу, не чекатиме, щоб зайти,

Дика королева божевільних імперій,

Гниллю отрути стікає кордонами до мети.

Двадцять чотири години і ти вже дорослий,

Іншим не вистачає і сотні літ.

Вдих, видих, крок — і вже сиве волосся,

Кілька ударів серця з надгробних плит.

Кілька хвилин позичених у мінливого завтра,

Кілька маленьких сонць схованих у кишені,

І ти вже біжиш, біжиш вперед з високого старту,

Надриваючи криком легені.

Щось твій погляд не надто оптимістичний.

Втягни живіт! Посміхайся.

(Але не сильно, бо схожий на ідіота)

Сядь рівно, — наче в спину вставили спиці.

А, як зайдеш, одразу привітайся,

Пам'ятай, треба гарно себе подати, інакше не знайдеш роботу.

Боже, звідки на лиці такий гидкий вираз?

От бідося...

Наче у тебе хтось вкрав сенс життя.

Вчися вдягати маску, бути сумним і веселим водночас.

Не плач. Заспокойся.

Так, зі стану "дорослий" нема вороття.

Отак, вставай рано, висушуй сльози.

Терпи. Терпи!

Кліпай лише, коли повз пролітатимуть дні.

Всеодно нічого змінити не можна.

Я досі чую твої схлипи.

Годі! Всі якось існують у самоті.

Ну все, здається. Скінчилися настанови.

Вдихни, видихни.

Все-таки у кожного минає власне літо.

Нарешті, заспокоївся. Що, готовий?

Іди, іди...

Вперед — з великого копняка до реального світу.

Я рахую світанки,

Продовжуючи життя

І від ранку до ранку

Вимітаю з душі сміття.

Час летить безупинно,

Я живу у своїй тюрмі:

Океанська рибина,

Що малює круги на склі.

Але, слово за словом,

У пошуках почуттів

Я завжди випадково

Уникаю прямих кутів.

Та я все ще чекаю

Не в силах спинити рух,

Не дійшовши до краю

У обіймах холодних рук.

20.01.2023

Осіннє небо палко дихало свободою,

Із сумом відлітали журавлі,

Жовтіло листя, недоглянуте природою

І падало тихенько до землі.

А там, укрита синьо-жовтою надією,

Виднілась затуманена труна

І світ застиг на мить покрившись інеєм.

І прокотилась цвинтарем луна.

Під плач сурми, що віддавала шану долі,

І під суворих барабанів бій

Стояли рідні, мов зажурені тополі

І побратими, що тримали стрій.

Відсалютуй! Залиш останній постріл небу!

Захиснику, який віддав життя.

Відсалютуй! Убивць і в пеклі жде ганеба —

Одвічне зло не має каяття.

Відсалютуй! За тих, хто вже закрив повіки,

Стріляй за всіх полеглих на війні,

Хай пам'ять закарбується навіки —

В серцях нащадків і на пам’ятній стіні.

13.10.22.

Мій невидимий монстр, моє друге обличчя,

Таємничий театр тіней:

Я сховаю подалі цей об’єкт протиріччя

Від чужих і жорстоких очей.

Неіснуючий демон, що скував мою волю,

Приручив моє внутрішнє я.

Ти забрав мою душу, − позбавив контролю,

Ти холодна гидлива змія.

Наче Янус дволикий, що шепче на вухо

Ти керуєш моїм життям,

Збайдужілому серцю пустельно і сухо −

Ти наповнив його сміттям.

Мій невидимий монстр, моє друге обличчя:

На потилиці вищир зла.

Я сховаю подалі цей об’єкт протиріччя

Хай руйнує мене дотла.

Я предмет

Без емоцій,

Без подиху.

Силует

Констеляцій

Мотлоху.

Я стіна,

Я забута,

Знедолена

Я зима

Від спокути

Стомлена.

Я війна,

Без жалю,

Без спокою.

Я вина,

Я буваю

Жорстокою.

Я твій страх,

Безнадія,

Згуба.

Я твій крах:

Моя дія

Груба.

Все мине:

Полюби,

Зненавидь.

Пий мене:

Час журби

Марудь.

Я − це ти,

Твій кошмар,

Твій відчай.

Відпусти

Цей тягар

У вічність.

Дні тягнулися мов равлики

Перше,

Друге,

Третє, третє...

Відліталися журавлики,

Стерши смуги на портреті.

Я рахую листопадами:

Кава,

Плед,

Туман, туман...

Посірівшими фасадами

Знову в дім прийшла зима.

Скло малює візерунками.

Сніг,

Туга,

Мороз, мороз...

На порозі за лаштунками

Вже пора весінніх гроз.

Сонце заблищало квітами.

Дощ,

Роса,

Зерно в ріллі...

Розсипаючись привітами

Повернулись журавлі.

Дні летять тонкими стрілами:

Спека,

Спрага,

Море, море...

Горизонт скріпив шарнірами

Небо чисте і прозоре.

Такт життя біжить сезонами

Перше,

Друге,

Знову, знову.

Відміряючи кордонами

Почуттів першооснову.

А за мною біжить чудовисько,

Наступає на п’яти реальністю

Прозаїчних подій збіговисько

Остогидливої банальності.

Я блукаю забутими храмами −

Лабіринтами світобачення.

Мої мрії покрились ранами

Не знайшовши свого означення.

Я ховаюсь у тюрмах зручності

Усвідомлюючи знедолення

І живу не ввімкнувши гучності

Для оманливого неволення.

Може досить снувати марою?

Подивлюся у відображення

І залишусь навік примарою,

Бо химера – моє зображення.