Олександр Мокієнко

В горлі лоскоче - це лише голосу смак.

Думки навсібіч, рожевими птахами, розлітаються.

Рими шикуються, ніби шеренги солдат.

Хто ж розкаже, на що сподіватись нам.

Тут слова, як марА, правди втрачено сенс.

Шлях лежить крізь брехливі пустелі.

Ми шукаємо дорогу, в піскАх та вітрАх.

Сумно буде, знайти Моісея тут.

Бо не стане часу, йти чужі сорок літ.

Стежки інші для нас намальовані.

Що? У світі давно не було Над Людей?

Ось вони, цим буттям відшліфовані.

Якщо жити в сусідстві, з почварами й злом,

Ближче меч у руці, ніж порожні обіцянки.

І летять голови Урук Хаїв, в кривавий пісок.

Всупереч їхнім хижим амбіціям.

Обирати із гіршого краще, наша улюблена гра.

В ній майстерність роками відточували ми.

Може час зупинитись, розвіять брехню,

Як належить дітям, що вмить подорослішали.

Деякі літери складаються в слова, від легкості та "метеликів в животі".

Але інколи слова народжуються з вогню, ненависті та люті.

...

Ці хрести, під блакитним небом,

Бачили й не таке лайно.

Вщент розорена обитель,

Половецьких мечів тавро.

Бризки крові на бруківці.

Пил від копит орди.

Татарва, брати Батия,

Знов руйнує монастирі.

Навіть коли,

В Єпитрохіль загорнувшись,

Брехливу службу правили,

Червоного терору чорти.

Непохитно тримали,

Білі стіни облогу.

Хоч з під ряс, безсоромно,

Стирчали погони й хвости.

Новий вік. Новий час.

Під таким синім небом.

Слизько з боліт повзе,

Гниле сім'я орди.

Та плювати вже,

На ракети й вогонь з неба,

Далі будуть стояти,

Ці стіни й хрести.

_

Крізь дощі та тумани,

Я дійшов до порогу.

На околиці давнього міста,

Таверна похмуро стоїть.

Там чорти волохаті сміються,

Кидаючи карти на стіл.

Ставки — душі й життя,

І криваве вино лише п'ють.

_ _

Хей, послухайте, потвори,

Розіграєм в карти долю!

Буде навіть з чортом грати,

Той, хто в картах знає толк!

_

Як зайшов, за стіл сідаю,

Відступати не збираюсь.

Очі в очі, із рогатими,

І все ставлю я на кін.

Граєм, кажу, на дівчину,

Ланцюгами, що закута.

Виграю — піде зі мною,

А як ні, то й душам нашим смерть!

_ _

Гей, послухайте потвори,

Вашу розіграєм долю!

Не сідайте за стіл грати,

З тим, хто в картах знає толк!

_

Полетіли карти дзвінко,

Чорти знай собі регочуть.

Слухай, лицарю-вигнанцю,

Тут ти знайдеш свою смерть!

Я лише тихцем всміхаюсь,

Та плюю у свої карти.

Очі у потвор палають,

Джокер полетів на стіл.

_ _

Упирі та вурдалаки,

Не сідайте в карти грати.

З тим, кого ви не впізнали,

Джокер сам до вас прийшов.

_

Всі потвори підхопились.

Пазурами нагострились.

Я ж дивлюся на дівчину,

Очі срібні, як кришталь.

Це ж загублена царівна,

Короля дочка єдина.

Її вкрали ви даремно.

Я приніс вам лише смерть.

_ _

Що ж, послухайте потвори,

Виграв в вас, я вашу долю!

Не сідайте за стіл грати,

З тим, хто дружить ще й з мечем!

_

Вже й таверна догоріла,

І чорти лежать в могилах.

Джокер разом із царівной,

Рушили в зворотню путь.

_ _

Хей, послухайте потвори,

Вашу розіграли долю!

Не сідайте в карти грати,

З тим, хто в іграх знає толк!

-

Нам світить сонце нової весни,

Та спогади в шухляду не сховати.

І вулиця дитинства, як колись,

Так само кличе з друзями гуляти.

Дійдем до школи, разом посидим,

І ніби чую крейди стук по дошці.

Якби ж то повернутись в ті часи,

Сидів би на уроках я і досі.

- -

Крізь старі окуляри подивися на світ.

Зазирни у минуле, край вічного літа.

Полуницею пахне бабусин пиріг,

І здається ніколи життя не скінчиться.

-

Зошит в клітинку, повний жартів та мрій,

Що би номер набрати, треба диск прокрутити.

Дзвінкий сміх однакласниці, після гудків.

З магнітоли Нірвана, а в голові дурниці.

Тролейбус номер дванадцять везе нас вперед.

Містом гулялти, до темної ночі.

Візьми її руку, та обійми.

До смаку дорослоо життя, так ми були охочі.

- -

Старі темні окуляри, крізь них дивлюся на світ.

Хай існує завжди, мій край вічного літа.

Тут завжди тебе кличуть, До дому! Обід!

І здається, це щастя ніколи не скінчиться.

-

Ми інколи вертаємось туди,

Де все колсиь так легко починалось.

Й марно нам втікать, від того, що було,

Минуле бо завжди на нас чекає.

Старі темні окуляри, крізь них дивлюся на світ.

Зазирни у спогади, край вічного літа.

Не бійся пригадати — навіть якщо болить,

Бо там живе те щастя, щоб хотілось повторити..

Ми одне з поколінь,

Що бачило світ без війни.

Хоч як завжди —

Того й не цінувало.

Стукіт крапель дощу,

Нам замінить сирени виття.

І частіше до сховища,

Ходять люди, ніж в бари.

Подивися на сонце.

Прийшов новий день!

Хай летять всі проблеми,

У небо, тютюну димами!

Ми шукали розради,

У чарці, на дні.

І лише порожнечу, звичайно,

Ми там здобували.

Живемо, у мутовані,

Смерті часи.

Але радість життя.

Все одно не втрачаєм.

Подивися на небо.

Прийшов новий день!

Хай летять всі проблеми,

До сонця, тютюну димами!

Так, ми те покоління.

Що лиш вчиться жити в війні!

Й нам плювати тепер,

На довгострокові плани.

Тепер лише рахуємо ночі,

Не роки, не дні.

І встаєм щоранку,

Хоча й життя такого ми не обирали.

Подивися на світанок.

Прийшов новий день!

Хай летять всі проблеми,

До сонця, тютюну димами!

Подивися на сонце…

(Прийшов новий день...)

Хай летять...

(Тютюну димами...)

Ми ще тут.

(Ми ще дихаєм, в ритмі з містаим!).

Майже три роки над нами Темна вода.

Так, що не видно, не поверхні, ні дна.

Світ трясе, вивертаючи кров'ю, з лайном.

Новий Рік приходить, зберемося за столом.

Сідай, помовчимо, про своє і чуже.

Згадай тих кого нема, всміхнись тим, хто поруч є.

Наливай по вінця, гіркої води.

Невже це все, на що заслуговуєм ми?

А в телевізорі знов, балакуча голова.

Вимкни звук, послухай, що ж нам скаже вона.

Чуєш шурхіт, це з банок повилазили павуки.

Замість оленів Санти сьогодні вони.

А між тим Рік минає, подякуєм, що живі!

Швидше загадуй бажання, нехай плачуть сліпці.

Ми ж побачимо все, стоячи пліч опліч.

Перед світанком завжди, найтемніша ніч!

Туман поглинає думки та звуки,

Крокує повільно, та стелить м'яко,

В білій імлі помирають провулки,

Де ми ходили, щасливі та п'яні.

Літо пішло, а життя триває,

Осінь вже поруч, шкірянки піднявши комір,

Що ж поробиш, темні часи тривають,

Але ми усунемо всі перепони.

До зими лишилось всього нічого,

Дописати книгу, обійняти сина.

А в імли чудовиська заворушились,

Я сміюсь в їх пики, брудні й огидні.

Падаю спиною вперед, натискаю гашетку,

Літери, мов кулі, на аркуш лягають рівно.

Розділові знаки, тихо дірявлять чернетку,

Трасерують тишу, підсвічують неможливе.

Крізь пітьму дощову, ми йдемо обійнявшись,

Вогняний падолист навкруги нас танцює.

Наші душі у полум'ї грому зігрілись,

А дорогу до світла ми собі намалюєм!

Я бачу море, крихітко, я бачу море.

Спиною відчуваю сонце, що сідає за гори.

Ти танцювала в піні хвиль, і нам співав вітер.

Скінчиться літо, тож встигнем його щастям прожити.

-

Я бачив місяць, що сріблом розтікався водою.

Світив він лише нам, а в небі квітли зорі.

Цикади грали блюз нічний, до ранку не змовкали.

Скінчиться літо, ну й нехай, а ми б і далі танцювали.

-

Зруйновані будинки сплять тихо,

Мертвих мешканців збудити боячись.

А з розбитих вікон вдивляється лихо,

Гострячи ікла звірячі, на їхні сліди.

--

Вони крокують повільно, мовчки,

Такі, якими їх Бог створив.

І, як колись, в червоних спортивних костюмах,

Хрестяться на золото куполів.

---

Пишуть з малої літери,

Про повагу забуваючи, ім'я Його.

Де ж кінець цього жаху,

На який, здається, вже не чекає ніхто.

----

Білим чорнилом слідів, малюють символи,

На холодному тлі зими.

Боже, якого здається нема,

Коли відповідь даси ти мені?

-----

Що, мовчиш? То ж віділлється в кулі,

Золото, з обладунків твоїх ікон.

Мертвим святим не потрібен захист,

Все одно в них, здається, не вірить ніхто.

------

В містах великих, мирних.

Забувають люди, що десь йде війна.

З динаміків співають собачою,

На кляті літери посилаючи тих, кого вже нема.

-------

А вони йдуть далі, смерті землями,

Тепер золоті кулі тут в ціні,

Долею їм написано битися з темрявою,

Боже, який все ж є, Воякам дай сил!

Київ,

2023-2024р.

Одного разу ти вийдеш на вулицю,

В платті, що купила собі сама.

Босоніж підеш життя травою,

Казати й шукати єдино вірні слова.

Ось тобі сили, розуміти себе.

Диханням міряючи сенсів вагу.

Нехай знають всі, що ти крокуєш,

Легко несучи досвіду власного тугу.

Зазирай в себе, обіймай дівчинку,

Що грому літнього лякалась в павутинні снів.

Сльози її давно вже висохли,

Проросли травою зеленою, що нею тепер крокуєш ти.

Дозволь собі лишити голки їжачі,

Як єдину відповідь, силою на біль.

На вустах усміхнених завжди неси вдачу,

Бо тепер весь світ впав до твоїх ніг.

Ти крокуй вперед, легко й невимушено,

Дорогоцінним камінням в долоні збираючи миті буття.

Задоволено очі мруж, сонцю осінньому,

Не шукаючи оцінки, живи це життя.

Ніби час зупинив свій біг невпинний,

Ми втратили лік однакОвим дням.

І немає різниці, який день тижня,

Лиш телефону дзвінок єднає серця.

-

Як у вас? Привіт! Тиша? Добре!

Сирена волає? Ну, … , війна!

Над кимось ширяють гелікоптери.

А десь нЕлюди з землею рівняють міста.

_

Якщо хочеш кричати - кричи, не бійся!

Якщо вмієш, небу шли молитов, тихі слова.

Десь вклоняються козаки побратимам загиблим,

Розуміючи - шляху назад більше нема.

_

Сніг лягає на мертве залізо рівно,

Ніби білого саванну пелена.

А навкрУги згорілі подоби людей,

Як ті привиди, що їх не бере земля.

-

А земля такої наруги не стерпить,

Все ж не білий лист паперу вона.

Хоч і пишиться завше історія кров'ю,

Та навіщо ж нам усім такі письмена?

_

Якщо хочеш кричати - кричи, не бійся!

Якщо вмієш, небу шли молитов, тихі слова.

Коли в небі над нами смерть співає,

І реве навколо вогню стіна.

_

А небо буде плакати, із криком дитячим,

Весняних дощів теплими слізьми.

Та завжди за темрявою приходить світло,

Й завше до пекла вертаються чорти.

-

І я знаю точно, всіх чортів відспіваєм.

Забере їх з собою чорне ніщо зими.

І коли навкруги запанує тиша,

Простягнувши руку, мені усміхнешся ти.