ᴀɴʟᴇᴀʜ

Я як бракований митець краду чужі картини,

Колекція із них стоїть у мене в дома.

Ти тільки не питай про дій моїх причини,

Однак це все залишиться для тебе невідомим.

Я як співак несправжній, що складає справжні пíсні,

А почути в змозі їх лише мій власний страх.

О так, години, либонь, вже доволі пізні...

А справжні пісні все ще пише фіктивний той співак.

Я як фальшива поетеса у власних літрах крові,

Віршí мої згоріли полум'ям страждань.

А попіл від пожежі загубився десь у морі,

Сповненого бурхливих хвилей коливань.

Я танцівник без власного паркету,

Блукаю крізь великі тіні хмарочосів.

То я і є бракований митець, що косить під поета,

Що трохи заблукав з таких самих — як я — акторів.

Дивитись на себе — гидко. Чи то у відображенні дзеркала, чи то у відзеркаленні дійсності.

Всім навкруги це вже до нестями набридло. А власні закони знову набувають беззаперечної чинності.

Відчувати себе — нестерпно. Я рахую до десяти і знову запиваю бридкі пігулки.

Пройшов вже п'ятнадцятий серпень, а я й досі споглядаю пусті й тривожні, але власні провулки.

Жити у темряві — страшно. А сумувати за світлом — цілком нормально.

Та робити хоч щось все ж таки варто. Наприклад, можна спробувати відкрити фіранки.

Жити в порожнечі — якось. Сумувати за чимось — дарунок.

Лежачи у власній кімнаті навіть жодної думки про гіпотетичний (але все ж неможливий) рятунок.

Відчути хоч щось — залежність.

Залежність від болю і довжелезний шлях у нікýди.

Одне тільки слово — даремно.

І знову у вухах тривожні сирени загули.

Дивитися в дзеркало — дивно. Очі зовсім чужі й невпізналі.

А дивитися у вікно — марно. Навколо як і раніше тихо. Лиш гудіння придуманого трамваю.

я навмисно стала похмурим вівторком,

або ранком без кави після безсоння.

стала в спекотну погоду непосильним підйомом,

потопаючи у власних брехливих чеснотах.

ніяких «люблю», «ти найкращий», «сумую»,

лиш іноді невпевнений дотик до твоєї руки.

«мені без різниці», поки десь глибоко власні чорти наді мною глузують,

у темну безкрайність мій гнів ведучи.

мене порівнюють з задушливим транспортом ввечері,

з почутою в мить щастя болючою прикрістю.

кажуть, я ніби холодна вода за температурою «мінус» за цельсієм,

похована під вагою сорому й хтивості.

ти — прохолодний під'їзд у спекотне «плюс тридцять»,

чи може ковток рідини після бігу.

приємна субота, кохання і пристрасть,

у хвилини турботи міцні до знемоги обійми.

між нами ущелина розміром з «вічність»,

та й зі мною життя ти промарнуєш дарма.

але всі прокльони про мене — це дійсність,

тому не проси, аби тебе сонцю, замість луни, віддала.

А ви мене спитайте — чи кохав я Вас колись?

Як темна ніч закохана у світлий місяць.

Дивіться, он зоря під ними мерехтить,

Тендітної любові тихий свідок.

Ви ж бачите: моє життя — це вам мої зізнання,

А сумніви й надалі мучать ваші сни.

Ви так жадали відчувати на собі моє кохання,

Що й зовсім позабули його крихти берегти.

Та Ви хоч так в моїх очах прекрасніші за місяць,

І з Вами темна ніч всього лишень блакить.

Ви вибачте — любив я вас таку недовгу вічність,

На жаль, та вже не взмозі днина ніченьку любить.

Це, мабуть, в тридцяте, як мене заарештували за понівечену й муровану душу,

Це, мабуть, в двадцяте, як мене звинуватили у власних зневажливих снах.

Це, мабуть, я в соте відчула, як нестерпно все тіло чужі погляди душать,

І як твої всі принадливі дотики роз'їдає нова автентична пітьма.

Це, мабуть, я вперше схотіла тебе обійняти,

І згодом забути тюльпан у твоїх чарівних руках.

Це, мабуть, я вдруге зажадала безпричинно тобі довіряти,

І в тисячний раз так швидко втекти від спокуси в обнадійливих твóїх словах.

Це, мабуть, не вперше я знову тону в недовірливих і марних містах —

Таких солодких, як вата, яка так мене колись вабила на твоїх рожевих вустах.

Ти приходиш до мене в неділю,

лягаєш поруч,

сидиш тихо,

як друг.

Ти такий мені рідний, але від тебе вже нудить,

бо ти знову і знову забираєш надію та гладкість рук.

Я присвятила тобі, приблизно, третину болючих віршів.

Відпусти вже.

Мене.

Будь ласка.

На волю.

Тисячі на майбутнє заготовлених звітів:

гірше

гірше

гірше

«Ти цілком вже ув'язнена цією ганьбою»

Ти зі мною постійно, хоча зараз зуміла тебе придушити,

За допомогою хімії в суміші з повсякденними справами.

Від тебе навіть смерть і могила не звільнить,

І вкотре лежу нерухомо

знову

тобою

страчена.

А листя з дерев так швидко опало,

«— Це надто красиво» почулось мені.

Так дивно, що у цьому я лише одне впізнала:

Багряну погань, що з'явилась у плоті.

І ніби ґрунт від крові вже давно сухий,

І ніби небо чисте про добро розповідало,

Але десь там — в тіні забутих і нічних садиб

Сліпі чорти несамовито лепетали.

І смішно мені з вас, сполоханих чортами,

Ви ніби бачите їх вперше за життя.

Навіть і не знаючи — на них ви лицезрієте роками,

Бо чорт - і є людина, що з вогняного всесвіту втекла.

Дерева нагі. Давно вже не осінь.

І ви - незрячі - знову зустрілись.

Ви вам не смішно, що ми пекла боїмося?

Адже «пекло вже порожнє. Всі демони сюди злетілись.»

Ці срані стіни знову вводять мене в оману,

Ніби «я там, де і повинна бути».

А на фоні такий знайомий вже відчай безперестану,

Ні, я тут тону і тонути буду.

Ці двері нагадують мені про дитинство,

Як лише вони відділяли мене від злої ганебності.

Цей дім — тіла мого і душі вбивство.

Цей дім — сховище зневірених месників.

Мене долають тут свого минулого привиди,

Куди б я не йшла і не бігла — всюди кути.

На тих самих стінах знову спогади видимі,

Я хочу додому, але й гадки не маю куди.

— Я тебе любив.

— І я тебе любила.

шкодá, що ти ніколи більше цього не почуєш.

та і нíкому мені тепер про це казати.

скільки ж разів я тебе змогла відгородити

від світу та горюючих образ,

але й ти від самотньої туги мене завжди оберігав.

— Ти мені була потрібна.

— Ти мені потрібен був.

ніби я планета на тобі — своїй орбіті.

ніби я Нептун, а ти — Плутон.

— А пам'ятаєш?

— Безперечно пам'ятаю.

пам'ятаю твої очі і кохані руки елегантні.

і те, як поцілунками ти по мені здійснював свої таємні та інтимні мандри.

— Я любив, коли ти говорила.

— Я обожнювала твій саркастичний сміх.

як тоді…

як тоді вночі під зорями, які нам не судилося дістати.

в одежі літній на набережній біля Дніпра.

говір голосний, веселий сміх, який, до речі, хотів я тоді вкрасти ;)

то все ти — щебетала мені про щось так ніжно, чуже життя на небі вигляда.

— Ти бачив всі мої порізи.

— Ти витирала з мого обличчя сльози.

як там…

як там в малій кімнаті на безіменній старій вулиці,

де щоночі по тєлєку крутять старі кінофільми.

ти мені щось заспокійливе шепочеш, рятуючи із власної в'язниці,

і я засинаю у твоїх міцних обіймах.

...га?

— Сумую.

— Сумуєш?

— Хоч зараз вмерти готова. І так…

До споконвіку сумувати буду.

І рамка на столі збереже всі спогади про тебе.

бо в мені вони всі до єдиного горять.

я досі пам'ятаю річку, ніч, безлюдний берег…

і дві троянди, які тобі востаннє я подарувала,

на землі — біля тебе, коханий, самотні лежать.

я тебе любила.

і я тебе любив.

Мене ти питав, що саме є страх:

Агонія відчаю чи майбутній кінець?

Чи то сльози втрати на власних губах,

Хоч і думалось, що свого життя ти борець.

Тобі не втекти, хоч як не старайся,

Це минулого твого несправедлива мораль.

Сядь, дорогий, перед Богом покайся,

Аби припинити дитини печаль.

Чи чуєш, що тобі нашіптують стіни?

Настала твоя черга молити й страждати.

Як дитину в минулому не боялись кривити,

Так і зараз не схочуть тебе рятувати.