Валентина Басан

Часу не витрачай дарма,

Молодий ти чи старий,

Вчись ударом відповідати,

Ворогів на смерть бий.

Нехай сильніше сталі

Буде твоя рука,

Щоб задарма боялися

Пістолета або клинка.

Памʼятаєш, Тату,

Оцей малюнок й вірші?

Я тобі написала

Коли ти зранку встав в шість.

Як завжди,

прес, біг, стадіон,

І я в строю стою,

А ти завжди чемпіон.

Набиваємо лапи,

Віджимання, знов прес,

Десь, як казка, на мапі,

Японія повна чудес.

А іще ти - розумний,

Дотепний, добрий, смішний,

І не вистачить слів,

Навіть тим, хто сліпий.

Сьогодні тобі,

Лиш на рік більше.

Михась та Сашуня

Знають найліпше.

Дідусь- самурай

Завжди із ними.

З днем народження, Тату!

Ти з нами, з живими!

19.08.2023

Чорний ферзь

Коли тебе стискає біль,

І в серці божевільний страх,

На шахівниці твій король,

Раптово терпить шах і мат.

Ти – зломлений і ледь живий,

Проблеми, чвари, суєта,

Тобі так соромно за біль,

Там, де вогонь і мерзлота.

І втома ковдру, наче сон,

Байдужу і брудну, як лід.

Накинула на очі ті,

Ховаючи від вічних бід.

Здається, що впадеш і все,

І знов на лезі у ножа,

Біжиш, повзеш, і знову йдеш,

не відпочине лиш душа.

Втомилася від ворогів,

Із гори вниз і знов на дні,

Підйом важкий, крізь бруд і пил,

Їй обіцяв: - Останні дні!

Ти кажеш, віри вже нема,

Бо ціна зради і брехні,

Ті самі тридцять срібняків,

Чи руки друга у крові.

Ми почнемо: за кроком крок,

Я завжди поруч, руку дай,

Наша душа одна на двох,

Я - чорний ферзь твій, пам’ятай!

Олександра

Моя маленька, я пишу тобі листа,

Туди, де ти – щаслива і доросла.

Де наші фото на стіні і у постах,

І знаєш, що життя – це так не просто.

А коли сумно стане – пригадай:

Де ти – дитина, а навкруги гори,

Тримають хмари і рожевий небокрай,

Спостерігаєш, дивлячись угору.

Велосипед чи човен, все одно,

Ти ­– мандрівниця, справжній пілігрім,

Пройшла у шість Каміно де Сант’яго,

Що б не робила, ти захоплена усім.

Пишу і думаю, ну що ж ти за дитя?

Пірнаєш у басейні і пливеш.

Біжиш до мене: Мама, заплети!

І скоро своїм Шляхом вже підеш.

Час, наче захисник, суддя і кат,

Здається, що пройшла лиш одна мить.

Постскриптум: Доню, я тебе люблю!

Підписую, і лиш рука тремтить.

Любов - то є дар і є сила,

Що обертає Землю довкола.

Їі не потрібно просити,

Шукати в замкненім колі.

Кохання - не жалість,

Не ролі жертви й тирана.

Любов – то життя, а не ніч,

Алкоголю й дурману.

Кохання не б’є,

Не ґвалтує, не маніпулює,

Любов в лихий час,

Обійме. І поцілує.

Пригорне до себе,

В саму жахливу годину.

В горі і в радості,

Разом в останню хвилину.

Обійми, пристрасть, вогонь,

Повага і розуміння.

Навіть дотик долоні,

Енергія. Сонця проміння.

Кохання – свобода і щастя,

Безмежність всіх океанів.

Любов – це повітря,

Як подих вітрів і туманів.

Бог – є любов, і усе загалом,

Що є вічним, як Всесвіт.

Наші душі назавжди разом,

А поруч зірки і планети.

Бог і диявол раз зійшлися в суперечці,

Про гріх, спокуси і спокуту, силу роду.

Хто правий, а хто зрадник став, до речі,

Господь сказав про диво й нагороду.

І мовив Бог, ти - голод, жах, війна,

Занурюються люди в дно пороку.

І від твоїх голодних, диких ігор,

У пекло потрапляють поза строком.

Людей штовхаєш завжди на обман,

Ти сієш смуту, жадібність і чвари.

І не секрет, війна - то твій дурман,

Поплічник і шакал в кривавій сварі.

А Вельзевул йому у відповідь вторить,

Помилуй, Господи, хоча мені не треба.

Навіщо Ти ж людину сотворив?

Щоб Землю називав сьогодні пеклом?

Навіщо дав їм всім свободу і любов?

І наділив їх владою на заздрість?

Навіщо ти прощаєш знов і знов?

Людина ж має козирі по масті.

Ти б краще сотворив їх хробаками,

Щоб більше не було кого карати.

Щоб ці істоти не були ґвалтівниками,

І не могли ні катувати, ні вбивати.

Мовчить Господь і котиться сльоза,

Любов'ю молиться і вірою запекло,

В очах диявола вже вогняна гроза,

Він знає, на Землі давно вже пекло.

Як з'являються діти,

Напевно, лелека приносить,

А перш, ніж рознести,

Про кожного Бога розпросить.

Хто молиться, хто все ще вірить,

Хто злиться, хто проклинає,

Хто плаче, про те, що отримав,

Хто просить і в церкві благає.

Як з'являється день,

Усмішкою рідній дитині,

І більш за все на землі,

Ти любиш доньку та сина.

Жадібно хочеш забрати,

Їх біль, кошмари, досаду,

Але не забрать все собі,

А може не треба і брати .

Ростуть зі швидкістю світла,

Швидше, хай фізики спорять,

Ніжка була з долоню,

Кросівки вже не підходять.

Родимки їх цілувати,

Волосся торкатись, милуюсь.

Щастя вдихать - видихати,

Їх сонцю і світлу дивуюсь.

Біжать, вже не зупиню,

Летять журавлиним клином.

Ми з батьком завжди поруч з вами,

З нашою донькой та сином.

Коли я постарію, як вино,

Стану крихкою, як осінній лист,

І пам'ять-зрадник вмоститься на дно,

І мозок, як в дитини, буде чистий.

Коли за сотню буде мій рубіж,

І я забуду імена внучат,

І правнуків я буду цілувать,

Не чути, навіть, що вони кричать.

Мені хтось із сім'ї наллє вина,

Поверне на колясці у бік моря,

Я залпом випʼю келих той до дна,

Денис бурчить, що бабка-алкоголік.

Онук, розкаже донечці своїй,

Моїй правнучці і можливо Валентині,

Що бабка колись теж була вогонь,

Свіженька, молода, як на картині.

Їй тридцять шість, тільки початок віку,

Її любов - наш старий дід Денис.

Для неї нема краще чоловіка,

І він виконував їй будь-який каприз.

Він посадив їй виноградник у саду,

Купив будинок, той, що біля моря.

І кожну мрію божевільну чи пусту,

Вони здійснили разом, як і долю!