Katie.kao

І все насправді не дарма

Зів'яли квіти - будуть інші

Відтак і я з своїм життям

Не пошкодую з рішень більше

Колись цінила інше я,

Колись зростали інші віти:

Думки відмінні в мить літали

І породжаючи слова

До долі всяке спричиняли

І клопіт манячий з магніт

І дощ з талану, де блукала

А також, сумніви й зеніт

Надій, яких я простягала

Багато зерен помилок,

В минулі квіти що зростали

Чимало зверхності й незгод

Котрих я звикла уникати

Але без цього я не я

І квіти інші б не зростали..

Навіщо мальва нежива

Якщо нова та є, що манить?

Коли зостанешся самою,

То ти, будь ласка, пам'ятай

Що сильний дух - то твоя воля

Лиш тільки глянь і забажай

Бо тільки той, хто буде жити

Цей світ любити і себе

Той не зламається ніколи,

Хоч скільки труднощів мине..

Втекти неможливо від того, що бачиш

Чого не зумієш ніколи пробачить

Чого ти ніколи не зможеш змінити

Запилену правду в брехні відродити

Бо пам'ять, як скло, що схопивши - врізає

На шкірі слова та свої вирізає

За кожной деталлю - себе приховає

Назад в не забуте тебе повертає

Й потреба в сумнінні затято зростала

Підстави й пояснення так спонукала

Але неможливо втекти, якщо бачиш

Того, що ніколи не зможеш пробачить..

Від фактів - дилема лише поставала

Від вірності - ночі в розмовах минала

З осягнення миті - думками блукала

І реальність далеку, мов блиск, убачала

Я боюся за майбутнє,

Що таїться у роках

Моїм словом незабутнім

Я пишу про це у снах

Вічний грім і злі морози,

Сонця променю й жару..

Що чекає після вози,

В яких рішеннях несу?

Чи я стану кимсь маленьким?

Щось, чим можна керувать

І колись, у день раненький

Можна буде зруйнувать

Чи, либонь, я стану більшим?

Чимсь, що буде надихать?

І у тьмі, бездонній, грішній

Не спроможну подолать!

Як маяк, я стану світлом

Як роса, згорю в вогні?

Я боюсь, що жаль залише

Непрожиті віком дні

Яка я гидотна. Вагу знов набрала

І їсти посміла один шоколад

Як гляну в люстерко - і знов заридала,

Що повна прищів та суцільних лиш вад

А вухо, а ніс, а ці губи, як в квочки

Негарно. Негарно й на цьому усе

Як прикро, що зовні погано удосталь

І інші обходять й говорять про це

Я досі себе не зуміла прийняти,

Бо зАвжди знайду, що могло б зачепить

А думка усіх так важлива насправді

То й мушу удома, зазвичай, сидіть

Я комплексів повна, що вже затопили

Й керують над мною роками підряд

Кажу собі вранці "Ти гарна! Вродлива!"

Та складно у соте мені повторять

І внутрішній голос невтомно пророчить,

Що я залишуся навіки одна

Брехня! — я скажу, але вірить невзмозі,

Що рідні слова мають шанс на життя

Я гарна? Красива? — задам я питання,

Коли за роки компліменти дадуть

Не вірю. І все. Просто гнів мене знАйде

Ображусь на вас, що збрехали з жалю

Чи справді потворна? Невже так погано?

Тихенько в кімнаті своїй зачинюсь

Я справді не можу вже витримать кари

Того, що я зовні себе не люблю

Дотліває наший день,

Розпач сил цілує руки

Не шепоче більш пісень

Про великі, давні муки

Не чаклує світ, де мир

В нас в гармонії з тобою

Лиш лоскоче темний дим

День любові йде з тобою.

У ніч великих засідань

Моїх думок та сенсу прози

Дивлюся в небо, наче в край

Що в інший всесвіт перевозить

На тінях спаланих зірок

На тлі небесних з камню мріях

Кидає темрява в мішок

Мої страхи й чуток надії

Іде енергія, як дим,

Що розсівається по стелі

Моїх казкових, щирих слів

Які летять, мов дикі релі

І в часі й просторі із стін

Коли пройде ця ніч, як влітку

Я задивлюся на той світ

І не відчую ранок чітко

Ранок глибокий настав не для мене

Бо ночі цієї пішла я у рай

Скінчила із горем, втекла від проблеми

Забула про тебе, мене пробачай

Ти вибач за те, що лишила самого

Я просто не знала, як вихід знайти

Я дивилась в пітьму, що кружляла навколо

Й тонула у ній, як в бездонній воді

Жила місяцями, як труп із душею

Мету загубила й згубила себе

Я на совість начхала й померла для себе

Забула про тебе. Прошу, не вини..

Як помру, - то не шкодуйте

Я давно померла "там"

Там в душі, що я терзала

Там у серці сам на сам

Кров і шрами від порізів

Все ховались у вбранні

Й сльози злості, жалю, кривди

Більш стікати не змогли

Я в "мовчанку" досі граю

Бо не знаю, що сказать..

Та й кому до цього діло?

Всім, зазвичай, наплювать.

Смерть - спасіння,

Спокій, тиша

Радість душу наповня..

Я піду і не залишусь

Та звільнюсь від почуття

Як свічка горить до останньой хвилини

Так і біль у душі до кінця не згаса

Він у серці кинджал, він стражданню властивий

Він погубить усе, що колись ти кохав

Переслідує в снах, не дає відпочити

Куди не поглянеш - лиш він у думках

Коли це скінчиться? Чи буде можливим?

Питання одне, а дій все нема

І попіл печалі, як пісок у пустелі

А радості холод десь в далечині

І щастя бува тільки в виході з неї

А щастя в дрібницях, воно є завжди...

Киця, киця волохата

Пуся добра та пухната

Спиш весь день, вночі гуляєш

Та заснуть не дозволяєш

Ловиш мушок, просиш їсти

Увечір любиш не доїсти

Та коли я ще не знаю

Десь ти щось повитворяєш

В миті труднощі і зливи

Ти мурчиш у ті хвилини

Ти, пусяня, най-найкраща

Ти - це сонечко, мій світ❤️❤️❤️

"Привіт, тату. Як ти?" - писала вона

Дивлячись на текст в екрані

Відкривши чат в який раз

Сльози полились, як цунамі

Розуміння прийшло надто пізно

Сприйняття і подавно

Та не втрачала та ще надію,

Що було у висновку марним...

І от в домі знищеному

Нелюдами людськими..

Стоїть посеред хати

Дівчина з світлими очима

Клянеться помститись за зґвалтовану мати

Клянеться помститись за батька і брата..

Проходять роки, а біль не минає

Бо глибоко в серці він там засів

Душа, розірвана вщент, її вже немає

А тіло безвольно існує в цю мить...

Кожен день себе питаю

в чому сенс мого життя

в болі, відчаї, розраді

чи у щирих почуттях?

Чи, можливо, у майбутнім?

Там де радість приплива

чи він стане незабутнім

чи впаду у розпач я?

Думок вже стільки й без поняття,

як боротись до кінця,

як не здатись на початку,

як триматись за життя...

Страх незнаного грядуще

відчуття, що все дарма

я не здамся, хоч і важко

буду "битись" до кінця!

І час летить, мов крилата ракета

І свічка, що довго пала , поступово згаса.

І вічно яскраві ці очі магнітні

Темніють, лиш смуток у нім залиша

Печаль і сум в душі поневолі

Застелають доріжку у крихітний сад

Сад, що без квітів й без чарів, гармоній

Сад, що на вічність залишить у снах ..

"Зло" не завжди програвало у битві

А камні підводні "добро" теж несло

І часто бувало, що людина не знала

Куди їй піти, куди шлях її йшов

І свічка згорить у чарівному світі

Земля ,поглинена Сонцем, знищиться вщент

Час і справді річ суперечна

Проте зникне із ним же навколо усе