Соня Амбріс

Я люблю Київ

За чудові світанки та вечори.

За музику вулиць

За спокій каштанів і види згори😌

На Лук'янівці досі стоїть

Запах диму і гарі,

І спалених мрій,

І соляри.

Скоро настане зима

Сніг буде великими пір’їнами падати на землю

Білий, скувойджений

Він, мов у танці, спускатиметься вниз

Впаде непорушно

Сніг, мов би ніколи до цього не рухався

Забув певно

Як ще каплями дощу подорожував небом

Замерзлий сніг

Відголоски літа та осені, які вже не повернуться

Вічний блукалець

Він не знає ні відпочинку, ані спокою

Прийде тепло

І сніг знову каплями опиниться в землі

Пригріє сонце

Випарується і знов стане хмарами

Замкнуте коло

Воно ніколи не закінчиться для нього

Крапля води –

Вічний блукалець між небом та землею

Маленькі доторки – й зливається душа

Летить у вирій невагома та тонка

І прагне сонця, прагне знову літа

Вона ж дощем і грозами промита

І стала зовсім як кришталь

Вона лежить вдихаючи озон

На повні груди, падаючи в сон

Дорога в вирій – довга й нелегка

Але душа не така вже і слабка

Вона проб’є і стіни, і печаль.

Закрий свою душу наглухо

Не пускай нікого й одиноко живи

Щоб тобі не шептали на вухо

Брехню. І біль не дали віднайти

Одиноким героєм існуй і надалі

Забувши усе, що в серці було

Адже для чого тобі ці печалі?

Якщо від зв'язків саме лише зло

Краще обрізати все і одразу…

Мовчання –

Це в тишині легке зітхання

Кохання –

Двох закоханих сердець вітання

Бажання –

Причина людського поривання

Світання –

Пора найкращого пізнання

До тебе, де б я не була

Все лине вслід душа моя

Біленьким ангелом твоїм

І ти завжди в безпеці з ним

Він допоможе – тільки попроси

Частинку серця ти йому лиши

Щоб він твою любов до мене

Приніс на крилах.

Не плутайте захоплення з любов’ю

(Його не змиєш просто з серця кров’ю)

Це зовсім різні почуття

Немов то небо – то земля

Воно приходить раз на все життя

І не на день,

на два,

на місяць.

А на віки

Бува - на вічність.

«До останку», -

Каже милому коханка

До останку

Віддавай усе коханню

До останку

Від заходу до світанку

До останку

Загадай своє бажання

Й до останку

Від вечора й до ясного ранку

До останку

Віддавайся завжди мрії

До останку

Прекрасна була, немов квітка,

За станом і кроком – лебідка

А шкіра, немов порцеляна

Красива, ще досі незнана

Та очі, мов ті океани!

В раз втонеш не взнавши омани

Губи – пелюстки троянди

За них хоч в далекії мандри

Порцелянова лялька – що скажеш?

Порцелянове чудо… підкажеш.

Я ще з дитинства поринав у Летту

У всі загадки і визначні витки

І понад все на світі я помріяв

Здобутки ці крізь попіл пронести

Цей дикий попіл розбрату і ниці

Крізь бруд ракет і війн лихих шляхи

Щоб наші діти виростали ситі

І щоб вони цю пам'ять вберегли

Про мужні подвиги на ратнім полі бою

Про всі найвищі пориви душі

І про мистецтво вмите кров’ю і сльозою

Щоб все на світі знали і могли

Сотні сьогодні покладуть життя

Щоб завтра ви будували міста

Будували лікарні, школи, садки

І процвітали довгі роки

Тож ти тримайся! Не плач, не шуми

Стисни жакет і каску візьми

Застебни сорочку аж до кінця

І попроси назвати дитя

Твоїм ім’ям, якщо повернешся,

Якщо живим все ж одзовешся.

Якщо здобудеш цю перемогу

Отримаєш в небо чисту дорогу

Одну сім'ю ти можеш вибирати

На власний розсуд, відчуття, смаки

Бо вас поєднують минулі вже звитяги

Відносини, що – непорушні і крихкі

Вони підтримають в тяжку для вас хвилину

Подадуть руку, піднятись догори

І скажуть слово, щоб душу вам зігріти

Вони зажди готові помогти

Твій друг, що вірний і єдиний

Бо сотні – це уже крапки

Вони — не більше ніж знайомі

І чесності від них, прошу, не жди

Тримайся ти — за декілька та сильних

За відданих і добрих в всі часи

Які не дивляться на тебе через призму

Вигоди, жадоби чи жаги…

Три крапки. Один прочерк

Такий незадачливий почерк

Сім фраз. Три різкі коми

Йому вже байдужі людські закони

Відкинуті плечі, роздуті щоки

Він вже куснув всі можливі пороки

Та це все лиш вигляд, екзис людини

А для себелюбства не потрібно причини

Так ніхто не кохав

Раз на тисячу літ

Лиш приходить подібне кохання

Коли сердець магніт

Так до тебе манить

Що не можу заснути до рання

Сонця світ золотий

Милий мій дорогий

Лиш тебе я кохаю

Радість в серці живе

І повік не мине

Бо лиш кохання бажаю!..

Все важко лиш у перший раз

Але коли це зробиш двічі

Не омине спокуса вас

Поглянуть страху знову в вічі

Коли вже раз переступив,

Переступити стане легше

Коли хоч раз таке зробив

Той дух тобі у вухо шепче

І вазу, яку ти розбив

Не склеїть знову, не старайся

І ту любов, яку згубив

Не вернеш, ти не намагайся

Зливаються душі під музику струн

Бринить серце відганяючи сотні дум

Танець небесний летить над всіма

Він, немов жезл, між вами двома

Порухи рук, немов порухи крил

Від сонячних струн – і серце навпіл

Все підіймається над буденний плин

Що перемелює мрії, мов млин

Легкі кроки, переходи і шум

Такт вибивають сотні із струн

І каблучки, немов вальсовий сад

І підлога – морська ніжна гладь

Двоє танцюють і байдуже їм

Що там за музикою гуркоче грім

Що там не стихли ще гули ночей

Бо життя триває під шуми мечів

І хай зараз вечір – а завтра війна

Все-одно вірити буде до дна

Що то є доля, що це вона

Звела їх разом під стуки вина

Під музику ти відчуєш себе

Відчуєш, де правда, куди нас веде

Лиш так ти прочиниш двері у рай

У зелений сад і злата гай

А зараз ви знову танцюєте в тьмі

І це у вас не віднімуть вони

Не зможе війна із загублених душ

Порушити спокій єдності душ

Мені сказати хочеться про нього

Про те, що криється в його німій душі

Немає в ній нічого показного

Але так багато рідного мені

Я лиш погляну в очі невагомі

Кохатись буду в голосі й тіні

Відкрию речі досі невідомі

Бо я іду вперед у темноті

До нього…

І ти є крапля сонця серед тиші

Красива зірка у безмежній тьмі

Я буду йти у вирій через крихти

Що залишаєш ти мені туди

Мій поводир, моя ведуча зірко!

Ти будь зі мною поруч по всяк час

Без тебе доля до оскоми гірка

І в тиші чути лиш болючий плач

Ти повернешся і я всміхнуся ніжно

Пригорнеш – відкриюся добру

І серед дня постане казка сніжна

Знайду щасливу долю я свою.

Обличчя його немов моноліт

Він бачить світ крізь призму літ

На вилицях його спочине сум

Гострі риси лиця від сотень дум

Ти знаєш свій істинний шлях?

Чи віриш у знаки і долю,

Яка ніби ясний маяк,

Вкаже дорогу до волі

Мені було всього дванадцять

Коли я вперше помиливсь

Коли забув, що наша праця

Завжди сильніше всіх зусиль

Коли наївний я старався

Зробити кращим увесь світ

Ти так жахливо усміхався

Немов була то грішна мить

Та я все-рівно бився далі

Ішов вперед і намагавсь

Знайти себе, крізь всі печалі

Хоча думок своїх не мавсь

Я жив ідеями суспільства

Думками лідера й громад

І зміст, який за ними крився

Я міг сказати вам навряд

Але вони заполонили

Усю свідомість, весь запал

І я направив на них сили

Хоча самий я ледь не впав

Безсилий й сонний,

Мов від вітру

Схилившись вниз

Я назавжди.

І я так сильно помилився

Що вже не зможу більше йти.

©️ Соня Амбріс

Словом можна ранить,

Можна навіть вбити.

Та, на жаль, не можна

Словом оживити.

Слово товще криці,

Золота пшениці.

Та, на жаль, давно ми

Вже не в тому віці,

Щоб вірити у диво,

Оживити казку,

Повернуть дитинство.

Хочеш – дуже важко.

Слово має силу

Всі замки відкрити.

Тільки добрим словом

Бувають люди ситі.

«Наше слово – вічне

Не вмре, не загине», -

Каже завжди мати

Своїй донці й сину.

Слово може дати

Волю і свободу,

Бруд перетворити

На джерельну воду.

Слово може жити,

Квітнуть, ніби рожа.

Слово, наче дівка,

На кожне діло гоже.

Слово має силу

Ранити і вбити,

Та, на жаль, не має

сили оживити!

Твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишивши лиш спомини на зморених руках.

Можливо – не побачимось, можливо – прийде мить

І знов в моїх світлих очах твій образ мерехтить.

Тебе кохати буду я у всі погоди й сніг.

Якщо прийдеться – все зроблю і покладу до ніг.

«Ти мій прекрасний соколе», - проллється крізь віки

І з тим «мій любий соколе» я буду далі йти.

Крізь все, що може випаде на долю у наш час,

Я гідно, не поклавши рук, проб’юся на верх мас.

Можливо, скажеш – все дарма, не хочеш величі

І на питання ти знов «чому?» не відповіси.

Ти хочеш – просто спокою і затишку в гнізді,

Малих дітей і сонечко, і щоб в саду цвіли

Червоні, немов кров, квітки і ніжні, мов туман,

І всюди, щоб були плоди, доспілі краплі плям.

Але хіба це щастя? Гей! Чому мовчиш ти знов?

Хіба мовчати мусим ми, коли б’ємось за кров,

За наших дідів-прадідів, за вільну і любов,

Залізні двері – нам відкрить, відкинувши засов.

Чи зможем ми у спокої творить своє життя,

Якщо довкола нас усіх розбрат розквіта?

Любове моя, почекай, ще трохи, ще пожди,

Ще трохи – і прорвемо ми усі б'арикади.

А потім, вірю, розцвіте, над нами сонце знов,

Поверне нам життя-буття та вкаже на любов.

Чому так знову плачеш ти, немов в останній раз

Бачиш ти лице моє і мій різкий анфас.

Я повернуся, я ж люблю, кохаю ніжно я

Тебе… на образ твій молюся я щодня.

Не плач, кохана, я прошу, я обіцяв – вернусь

Не встигнеш і оком змигнуть, як я вже обернусь.

І дзвони знову вже в набат б’ють гучніше всіх

Якщо залишусь – покладу на плечі тяжкий гріх.

Іду… і в коридорі ти світло погаси,

І лиш у Бога ти для нас помочі проси…

Й твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишившись лиш образом, розвіюючи прах…

©️ Соня Амбріс

А мені снилося інше життя,

Там, де знову вільною буду.

Але все це лиш краплі добра

Яких я повік не забуду...

Зародження духу – везіння й натхнення

Воно живим словом промовляє в юрбі.

Навіки лишиться в думках його ймення,

Які б перешкоди не стрілись тобі

Ми марили різними планами

Будували, розвивали життя

Та крапку на всьому поставила

ВІЙНА

Безумство. Шаленство. Натхнення.

Носив він щодня нове ймення.

Та вірив завжди в єдину

Велику і сильну країну

Він ніколи не писав. Не мав сьогодні натхнення.

Він ніколи не писав. Не знав усього.

Він ніколи не писав. Негарно ж бо вийде.

Він ніколи не писав. Хотів бути одразу другим Франком.