Всі вірші

Просто... Ти - Осінь... Ти теплих фраз

Пригорщі сиплеш в калюжу...

Ти навіваєш ледь чутний джаз...

Ти проникаєш у душу...

Твої одежі м'які, ніжні...

Пестощі - полохливі...

Але потрібні як сни нічні.

Бачиш віршів припливи?

Ти - радість зустрічі... Вірний друг

У добрих та сильних лапах...

Шелест трави і сплетіння рук...

І рудуватий запах...

Ти - легке марево від дахів...

Жменька листя на площі.

Ти - до самотності сто шляхів.

Ось, подивись: вже дощик!

Витягаю листа із думок,

пишу, розкладаю слова по рядках.

Написала багато — цілі сузірʼя зірок.

Білим чорнилом виведений широкий розмах.

Написала про те, що ти дорогий мені.

Ще будеш, принаймні якийсь час.

Хай яскравими будуть дні твої,

навіть якщо я ніколи не матиму нас.

Складаю листа, згортаю в чотири шари.

Легенький квадратик летить у вогонь безнадій.

Байдужість твоя спалила мене, і горить

тепер порожнеча на місці моїх найщиріших мрій.

Я кохаю тебе не коханням люблю —

тут ніколи не буде логіки.

Знайди в собі сили пережити війну,

і одного дня — я вірю — розцвітуть у душі твоїй проліски.

Осінь прийшла — золота, легка,

Вітер шепоче — ти десь близька.

Листя летить, мов думки мої,

Все нагадує про наші дні.

Ходжу алеєю, де ми вдвох,

Де твій сміх лунав, мов пташиний крок.

Пам’ятаю руки, тепло, слова —

Ти — моя осінь, моя весна.

Осінь кохання, тепла й дощів,

Ти мені снишся у тисячі снів.

Навіть коли між нами час —

Серце тримає любов для нас.

Пахне туманом, дощем, тобою,

Світ мов завмер перед злато-осінню.

Холод вітрів не страшний мені —

Ти у душі, і тепло в мені.

Осінь кохання, ніжна й жива,

В кожній краплині — твоя душа.

Хай проминають зими, літа —

Ти моя осінь, моя мрія свята.

Не закохуйтеся, діти, в юних роках,

Бо любов — то вогонь, що палає в сльозах.

Вона ніжно приходить, мов казка з весни,

А йде — лишаючи шрами й сни.

Не спішіть віддавати серця без ваги,

Бо любов не завжди — це дороги легкі.

Вона вчить, як болить, як душа мовчить,

Як від щастя до втрати — один лиш мить.

Не закохуйтеся, діти, в юних роках,

Бо скільки болю воно вам принесе в очах.

Та якщо вже любов постукає в дім —

Будьте сильні й щирі у серці своїм.

Хоч розіб’є — та навчить вас літать,

І тоді ви зумієте як на справді кохать.

Ми розійшлись — мов осінь і літо,

Мов тиша й крик, мов серце розбите.

Та в кожній краплині дощу на вікні

Я бачу тебе, як у тихому сні.

Я буду тебе любити завжди,

Хай час мине, хай усе розкриши́ть.

Хай вітер розвіє наші сліди —

Та серцем лишусь я там, де ти.

Коли ніч прийде і згадаєш мене,

Знай — тінь твоя знов мене обійме.

І навіть якщо нас світ розведе,

Я завжди поряд — душа не піде.

Бо кохання — це біль і вогонь,

Це шепіт думок крізь мільйон перепон.

Я не забуду, не зраджу, не зникну,

Хай навіть у снах тебе лиш побачу.

Я буду тебе любити завжди,

Поки зорі палають у темній воді.

Поки серце моє не спиниться знов —

Ти — моя вічність, мій біль і любов.

Скільки болю я не відчувала,

Та серце витримало все,

Але найбільше душа страждала —

Коли кохання в дорозі живе.

Найбільш болюче — це відстань між нами,

Коли слова не зігріють вночі,

Коли лиш спогади й мрії самі

Тримають серце в гарячім ключі.

Ти був так близько, поруч, зі мною,

Дихав єдиним зі мною життям…

Та час прийшов — і вже за спиною

Твій рідний дім, твоє місто там.

І я лишаюсь, чекаю дзвінка,

Щоб голос твій обійняв крізь простори,

А відстань довга, мов ріка,

Стирає дні у мовчазні узори.

Як же сумно, коли кохана людина

Мусе їхати здалеку на навчання,

А я залишаюсь одна без обіймів,

Лише тиша й думки, і журба чекання.

Дні пролітають повільно, мов вічність,

Ночі холодні без твого тепла,

Я слухаю вітер, шукаю у ньому

Твої слова ніжні — "кохана, я твій назавжди".

Моє серце б’ється у ритмі надії,

Що ось пролунає дзвінок у тиші,

І голос рідний, мов пісня весняна,

Скаже: "Сонце, я приїхав, виходь — я вже біля дверей".

Тоді розквітнуть усі мої мрії,

Зів’ялий сум розчиниться вмить,

Бо в погляді твоїм — безкраї світанки,

А в усмішці — вся моя нескінченна весна.

Я чекатиму, скільки б часу не стало,

Бо кохання — це сила, що гріє й тримає,

Навіть коли нас дороги розводять,

Серце одне тебе тільки кохає.

Колись пальці Яна торкалися струн у тиші,

А нині кодують польоти дронів у виші.

Очі Петра шукали красу в полотна плетінні,

А зараз сканують блакить на ворожі тіні.

Голос Остапа співав про кохання з весною,

Тепер він керує вогнем із нори лісової.

Бо вона кличе, а значить митці - не в тіні, а в строю,

І кожна нота, рядок і мазок – це зброя в бою.

А ти? А ти? Де твоя іскра в цьому злому багатті?

Чи відчувають твоє плече наші хлопці, вусаті, кудлаті, пом`яті?

Чи твої ноти лунають в окопах, як гімн незламності?

Чи твої руки плетуть мережі підтримки для хитких стін?

Митець теж боєць, вставай у строй, тут усі не боги.

Твоє мистецтво — важливо для перемоги.

Бо вона кличе, а значить митці - не в тіні, а в строю,

І кожна нота, рядок і мазок – це зброя в бою.

А ти? А ти? Де твоя іскра в цьому злому багатті?

Чи відчувають твоє плече наші хлопці, вусаті, кудлаті, помяті?

...Була логістика непроста,

Надії розтанули знову до літа...

Він їй обіцяв: «Дорахуй до ста!

І я з'явлюся, повір, приїду!»

Вона рахувала. Раз в тридцять днів,

Вірячи: цифри надії воскресять.

Та й занурилася в цей наспів...

... Дев'яносто дев'ять, дев'яносто десять...

...На мільйон секунд запізнився він.

Та не було у світі міцніше віри.

І вона почула якийсь передзвін

На дев'яносто сімсот чотири...

Так, він з'явився. Хай ледь живий,

Пірнувши з минулого в мить у сьогодні...

Вона шепотіла: «Коханий! Мій!»,

Рахуючи знов до нової сотні...

Розсипати б зорі

і слухати ночі,

промовити б серцю, що любить мене,

нестримним бажанням мурижити очі

і палко, так палко, кохати тебе.

Злетівши над світом, боюся промайнути

крізь шепіт твоїх, ще роз'ятрених, вуст

і погляд, лиш погляд, на мить осяйнути

з глибин твоїх палких цілунків міцних.

На устах замок, на серці камінь.

Вітер обриває листя книг.

Сяду я сумний, неначе Каїн,

біля ніг оперених твоїх.

Почитай мені про що завгодно.

Про кохання наше почитай.

Хай на землю сурмачі зіходять,

небеса заломляться нехай -

ти слідкуй уважно й невідривно,

як закохані по літерах ідуть

урвищами на високім рівні

у тривку та нетривалу путь.

Хай падуть на землю чорні води

і сто двадцять днів по них пливуть

звірі невідомої породи

у недовідому каламуть.

Хай несе на збуреному плині

на спасіння може й на загин

кораблі в оточенні дельфінів

мов церкви у колі домовин.

Хай на небо янголи зіходять

рвати штемпельовану зорю -

це ніяк не може нам зашкодить

поки я з тобою говорю.

І тому на зведених колінцях

у поемі про життя та рай

ти гортай зачитану сторінку,

вільної сльози не витирай,

щоб у слові серце відпочило

і себе забуло хоч на мить.

А коли, нарешті, споночіє,

світло ми не будемо палить.

Якби не ці малі слова,

я жив би, як нормальні люде,

які ся не боять огуди

і не болить їм голова

через конструкції небесні.

А так ні зиску, ні життя,

і скроня мало що не трісне,

хвостом ударило би тя.

Я б не дивився через ґрати

на мрякотливий листопад,

у вікнах не ловив булькатих

багатоповерхових хат

бліде світило й очамріле.

Господь не став мене картать.

Я не ховався би, як тать,

від тих, які державне діло

суворо правлять. Може й мила

вернулася до мене враз,

щоб не горіло більше тіло

собаки, хворого на сказ

на поетичний. Я тоді б

не квилив, як сопляк занудний,

і жив би весело й не трудно,

в кишені понабивши хліб.

Між вами гоголем ходив,

або, немов Григорій Сава,

залишив місто марнославне

і межи бджолами один,

комахою з двома ногами,

виводив притчу і трактат

про тлінність золотих палат,

і канти слобожанській дамі...

Словесная жеретія

сховала б язичок сукатий.

Тоді б не став, напевне, я

в чужих містах бахурувати.

підповерхневі порухи

предпубертатно непевні

переховуються

в порохових погрібах

потайки

перекурити

присіли

притихли

пахкають

Якби світ не навчив забувати,

я б носив у собі кожну мить —

любов би свою не хотів я втрачати,

памʼятав все, що роками болить.

Якби дощ не змивав тротуари,

я б ходив у провини в руках,

не пізнав би божественної кари,

був би закутий у своїх ланцюгах.

Але світ — не дитяча забава,

розпустив мені руки, дав можливостям шлях.

Тепер я стою на порозі розлуки,

сумніваюсь в собі і в своїх думках.

Ні, мім на вулиці, здавалося б, смішний,

Ні посмішки не зловить на прощання.

Не чути більше сміх її дзвінкий.

Посохли квіти всі без поливання.

Знайомим не отримати кивка,

Не чутно ані видиху, ні вдиху,

Замре брова, не смикнеться рука...

Сум захопив усю квартиру тиху.

Було ще гірше. Затягла діра

В якусь беземоційну, чорну масу.

Сто діб вже не з'являлася іскра.

Потрібно більше, більше, більше часу.

...Замри. Ні руху. Просто почекай.

Хай тиша всі заповнює глибини.

Любов та співчуття свої вливай

У душу мами вбитої дитини.

Ох, ця краса!

Весь світ в заметі.

Ми линули у далину доріг.

Ми знали, що настане.

Знали що припадем.

Ми там де вічні ми, одні.

Твій світ наповнює хвилини,

Твій світ належить знов мені!

В мені відкрились карти світу,

Твого буття в мені одній.

Я хочу знати твої мрії,

Повір у себе, мов це я.

Клади той шлях,

Віддай всі свої сили.

Бо ми єдині, є весь час.

“INREYA”

12.12.23

У моїй голові не змовкне голос твій.

В відлуннях чую стукіт серця.

Моя душа бажала б виринути тут,

Аби твого відчути лику в мить бажання.

Притягують два різні полюси.

Один чекає відгуку, в надії.

Один лиш подих гріє душу в мить,

Оту що не настане скоро. Мрію!

Бажання знати той потік,

Що в душу ллє безперестанку.

Знайти в устах, і серед тисяч тих,

Хто знає що таке бажання.

Ми в грі де кожен чує зов.

Де серце квітне без вагання.

Знайшовши голос, поклик серця, зов,

Відчуєш в мить, як ллється знов бажання.

Моя душа хотіла б віднайти,

Того великого бажання,

Що приведе до кращого буття,

В моїх думках, що ллються без вагання.

Твої вуста так манять мої сни,

В яких знайти б одвічну долю правди.

Знайти б в думках той шлях правдивий, голос твій,

Який не змовкне довіку в бажанні.

Я видихаю дим — безслідно, тихо.

Хочу почути: тривоги немає.

Та це не вічно, мамо — час все стиха,

І сльоза стече — бо забуває.

Монітор погасне темним склом,

У старій кімнаті моєї душі.

Все стане тихим денним світлофором —

Де я живу лише у чиїйсь згадці.

Можливо, колись повернуся

У Божій світлині, минаючи світ.

Та в тих людях — справжній я.

Так буде написано: початок.

Але ж міг би саджати і сіяти,

Будувати, водити трамвай,

Фарбувати, кувати і клеїти.

Проростай тепер. Проростай.

Вчити міг та гасити пожежі,

Перемелювати врожай,

Малювати чи шити одежі.

Проростай тепер. Проростай.

Під водою міг в масці дихати,

Стати другом пташиних зграй…

Ти ж обрав БТРом в'їхати.

Ну так що ж тепер. Проростай...

Ми дивимось на один місяць

На одні і ті ж зірки

Чи пам'ятаєш ти мене?

Хоча так, я знаю відповідь

Звісно ж ні

Я згадую твою красу

Очі, волосся, вуста

Не можу сказати жодного слова

Кожен раз думаю, що от, зараз я скажу! Зараз підійду

Та знов вагаюсь, не підходжу

І ти йдеш

Йдеш з іншими додому

А я знову думаю про тебе

Згадую тебе

Та хоч почуття і стали слабші, та

Бажання все ж лишилось

Думаю, якщо побачу тебе знов

Не зможу знайти потрібних слів

Ми будемо мовчати

Мовчати, не перериваючи тишу.

Ох, як би мені хотілось вміти читати думки...

Тоді я б дізналась що ти про мене думаєш

Що любиш, кого кохаєш

А ще, чи варто взагалі продовжувати думати про тебе

Що, якщо я тобі не подобають?

Що, якщо не подобаюсь твоїм подругам?

Не знаю, що тоді

Та все ж, я люблю дивитись на твою усмішку

Час йде надто швидко

Здається, нічого більше не встигаю

Я роблю занадто мало

Я роблю надто багато

Я хочу, і не хочу, я знаю, і не знаю

Я стараюсь, намагаюсь, та час знов випереджає

Тепер біжу, проте не здожену його

Я знову не встиг.

Не встиг провести з тобою час востаннє, не встиг попрощатись та признатись.

А я старався встигнути взяти все від часу, та здається, це прокляття.

Я робив багато за цей час, та кінець вже близько, і тоді я розумію, що це багато є нічим, і взимкку я лишусь з ніщим.

Я не переживу цю осінь, не перезимую зиму, не прокинусь на весні.

Час повільно убиває, заставояє кидатись в паніку, боятись, шкодувати.

І я не взмозі вже боротись з цим.

Час лякає, час вертає у минуле.

І я шкодую, знову

І я ненавиджу себе за це, знову.

Не знаю як закінчити це коло, не знаю також, як його почав я взагалі...

Здається, час завжди собі ішов так, а я собі окремо десь, наприкінці, повертаючись в реальність

Розбиваючись на друзки

Вже не боляче, проте...

Провина є і досі.

Я намагався знову й знову, та зазнавав завжди невдач.

Я не хочу щоб час закінчувався, я не хочу прощатись з цим.

Потрібно встигнути.

Встигнути хоч раз.

Благаю

ввечері світло дали раніше

але день від цього не став мій простішим

лиш хочу щоб лев став до мене теплішим

і образи на ширму спілкування не вішав

будь ласка, скажи, чим тебе я образив

бо діалог із тобою мов хтось струмом уразив

на простоту в спілкуванні наклав хтось проказу

ще й мовчанням своїм ти доводиш до сказу

засинати із посмішкой мене ти привчила

бо ти зранку напишеш - і весь день мов на крилах

за що б я не брався - мені все по силах

але сьогодні - мов скутий лежу десь у брилах

все ще не знаю, де вірний шлях

і чи зможу донести до тебе тези в віршах

в тім для мене - ти зірка, ти вище ніж птах

а для тебе я певно що просто чудак

У темній кімнаті ридає одна

Дівчина, у майці із символом «найки».

Нігті - в долоні. І зуби вона

Cтиснула міцно.

Він був для неї френдом смішним,

Що у фейсбуці ставить їй лайки.

Триста одинадцятим ніким,

Хто за день тицне.

Справ - вище даху: знайти, відвезти,

Звіт волонтерам як час бенефісу,

Фоточки - в інсту, квіти на стіл…

Жодних реакцій.

Що там оті піктограми дрібні?

Примарне тло будь-якого нарциса.

Але вже звикла і тридцять два дні

Як без овацій.

Зранку зайшла на сторінку його,

Ледве згадавши транскрипцію ніка.

І розуміння б'є батогом -

Раз, і готово!

З лютого він взагалі не писав.

Фотка розмита, послання безлике.

Бронік і піксель, каска, що зняв.

Більше ні слова...

Світ і до цього був непростим.

Думки стрибають як тисяча зайців.

Став він єдиним і дорогим,

Обранець долі.

У темній кімнаті ридає одна

Дівчина в довгії, розтягнутій майці.

Нігті - у долоні. І зуби вона

Стисла до болю.

Заснула у тебе на теплім плечі,

Гладила ніжно волосся.

Більше не снишся мені уночі,

А поруч лежиш...

Здалося?..

Вивчала на дотик твою усмішку,І родимку на підборідді.

А потім дістала пальцями ніжно

До серця.

Ах, як же підло.

Залишала на шиї сліди так недбало,

Руками тримала за плечі,

Як довго хотіла твоєю я стати?

Без зайвих слів,

Надвечір?

Чому ж так шалено серце тріпоче?..

Погляд п'янить відверто.

Крізь відстань любити більше не хочу

Ти поруч.

Порвемо конверти.

Двоє розбитих тримались за руки,

Їх гріли холодні стіни..

Давай увімкнемо режим „без звуку“

Залікую.

Люблю.

Не покину...

червоне сонечко:

з полум’я, чи з пристрасті.

таке зручнЕ і звИчне,

без зайвих див і рис.

жовте сонечко:

кольору соняхів.

або лікувальної ромашки.

миловидна Ознака любові

чи знак спонтанної удачі?

помаранчеве сонечко:

наче багряна заграва.

мов винне кредо,

мов лисячий хвіст,

наче неотесаний бурштин.

чорне сонечко:

найрідкісніше.

на крильцях — три крапки,

якась хитка невизначеність...

крапка за крапкою —

як малинові зорі,

у безкрайній агатовій ночі.

кожне сонечко має місію —

щось принести

на шляху до Сонця —

того, що єдине,

але в тисячах очей відбите.

червоне вчить палати,

жовте — вірити,

помаранчеве — відчувати ніжність світла,

а чорне — пам’ятати,

що навіть у пітьмі визріває ранок.

і якщо зібрати їх усі —

в долонях стане тепло,

неначе саме життя усміхнулося

тобі крізь світло.

Мене завтра не стане. Я піду, не залишивши сліду.

Закарбуюсь у пам'ять, та мене ти не віднайдеш.

Напишу тобі лист наостанок, десь по обіді

І нікому не скажу винити в усьому тебе.

...

Ти дізнався запізно. Не зміг прийти попрощатись,

Я ніколи не буду ображатись за це.

Не потрібно уже ні про що жалкувати,

І ховати в подушку лице.

Ти заплачеш? Мабуть.Та що там казати,

Здається, безжальна я

Змушу тебе не плакать - ридати,

Проклинати моє ім'я.

Я пішла назавжди. Так дихати важко,

Забуваєш вже образ мій

Абонент недоступний укотре скажуть,

А ти все ще не віриш їм.

Намагаєшся мовчки усе пригадати,

Всі слова, що сказав «не тоді»..

Та не варто в собі провину шукати, -

Я здалась ще задовго до дій.

Мене вже нема. А ти все чекаєш

Як завжди, ранкове, «не спиш?»

Напишу тобі лист, який прочитаєш

І не стримаєш гордих сліз.

Зупинись.

Зроби вдих, випий чаю.

В ньому стільки тепла, що, здається, зігріє весь світ.

Подивись,

люди не помічають,

Що тремтять твої руки від сухого „привіт“.

Відпочинь.

Не шукай сенсу в тому,

хто дарує себе не тобі.

Не забудь,

Не збудуєш ти дому

з тим, хто завжди губить ключі.

Ти у себе одна.

Залатай свої рани.

Ще багато стежок у житті.

Не докопуй до дна..

Якщо ще маєш гордість,

Не топи свої мрії в вині..

Зупинись.

Він не твоя гроза.

Він далекий і зовсім чужий.

Покохавши,

холодна сльоза

Стане каменем. Відпусти.

Бездушні також плачуть ночами,

Їх серце розірване й знову зашите.

Розбита коробка закрита ключами -

Бездушних ніколи не зрозуміти.

Бездушність це спосіб сховатись від світу

Лишатись собою та бути як всі.

Такі як вони, не будуть розкриті,

Не стануть являтись у сні.

Бездушні бажають бути потрібними

Прокидатись в обіймах. Сміятись до сліз.

Жорстокість не завжди бува жалюгідною -

Частіше це просто ескіз.

Бездушних вбивають. Їх не цінують.

Вони не потрібні. Чужі.

Чи знаєте ви, як бездушні ревнують?

В подушку ревуть уночі..

В мене тебе більше немає,

Ти сьогодні пішов у 7:43.

Наша квартира ще пам'ятає,

Які нам востаннє снилися сни.

Як ми з тобою тримались за руки,

Губами торкалися ніжно плечей.

Прийняти готова усі твої муки,

І сльози печалі хай ллються з очей.

Здається, ще серцем не розумію,

Що більше не буде світанків для двох.

Жити без тебе я врешті зумію,

Чи все-таки зроблю у вічність я крок?..

З тобою ніколи не поїду до Львова,

Не зустріну весну у Дніпрі.

Не буде цілунків на березі моря

Й гарячих ночей у пітьмі́.

Болить, наче щойно загоєну рану,

Знову розрізали лезом тупим.

Я знала, невдовзі наступить прощання,

Та уявляла його не таким.

Уявляла його набагато пізніше,

Ми стільки не встигли. Невже це кінець?

Кожної миті горить все сильніше

Нитка між наших сердець.

Ти сьогодні пішов. Я тебе відпустила.

Так, я плакала, як ніколи.

Невже я і справді тебе полюбила

Настільки невиліковно?..

Чим тепер зігріватись? В чім шукати розраду?

Що я завтра додам до кави?..

Тебе більше нема, я лишилась позаду..

Дякую. Було цікаво.

Я не втримаю, як би цього не хотіла

Ти мені не належиш зовсі́м.

Твою руку тримати, щоби я не робила,

Не буду ніколи на світі цім.

Іноді, віриш, відчуваю, що вже набридла

Та не можу без тебе прожити і дня.

Щиро закохана так вигляда жалюгідно,

Що здається добрішою навіть війна.

Мені би лише зберегти хоч частину себе,

Не потонути у тому, чого нема.

Як же болить, коли мало, мало тебе..

Та нічого не зміниться. Я від сьогодні одна.

Монолог на папері - так легше прожити день.

Я мовчки піду, задихаючись від вини.

Ти - навіки муза моїх пісень;

Серце б'ється, допоки живеш в ньому ти.

Коли життєдайна сила задіює свої процеси,

Даруючи сірій буденності нове обличчя,

Птахи знову змінюють проживання адреси,

А сонячне світло все більше з темрявою вступає в протиріччя,

Лицар ступив на поріг твоєї капели святої,

Притягуючи манерами й сяйвом своїх обладунків.

В обох, прикриваючи справжність, маски супергероїв,

Закохуючись у візуальне, не допускаючи за лаштунки.

Та з часом, обов’язково, спадають всі ширми,

А перша закоханість не може тривати вічно,

Двері відчинились і ти заглянула до моєї внутрішньої казарми,

Була вражена обшарпаними стінами і меблів станом критичним.

Лише не вдавайся до паніки і не видаляй номер.

Емоції і здоровий глузд у затяжному конфлікті.

Але ж кожен, хто ховається за плівкою із фотокамер,

Ховає в білих рукавичках руки брудні по лікті.

Одного вечора, переповненого пташиним співом,

Твоя маска і сумніви впали переді мною додолу,

Я побачив тебе, натуральну і щасливу,

Й ти покохала мене, справжнього й живого.

Я плавав в тихому омуті з твоїми чортами,

Ти моїх демонів обіймала, цілуючи ніжно,

Надалі створюємо всій космос з власними світами,

Й зорями із почуттів, що будуть сяяти вічно.

Березень 2016

Не знайдеш стільки свічок, щоб описати

Всю вартість гри затіяної нами.

Нова глава записана в небеснії трактати,

Що тисячоліттями диктується Богами.

Я радий Еросу сурмити що є сили,

І храми будувати в честь олімпійця,

Проносити крізь час і небосхили

Образ в піснях оспіваної імператриці.

День-у-день, не знаючи покою,

В кров збиваючи коліна й лікті,

Крок за кроком, гонимий думкою п’янкою,

Пробираюсь у місця твоєю красою оповиті.

Чередуючи солодкої удачі миті

З нескінченними полосами безжального фіаско,

В час, коли блакить із оксамитом у конфлікті,

Раз-у-раз потрапляю в ту ж саму пастку.

Та все ж, не втрачаючи наснаги,

До Олімпу рвусь, допоки голос лине,

В забутті, немов легендарні лотофаги,

Адже, ти маєш бути там, моя богине!

Червень 2015

Забуте минуле постукало в двері

«привіт, я сумую, а ти?»

А я?..

Ти бачив думки на пожовклім папері?

«ні, не сумую... прости,,

Про тебе забула, не згадую імені

Не грієш мене перед сном.

Коли своє «пробач» тихо ти вимовив -

Я потонула давно.

Серце моє уже не тривожиш,

Не для тебе мої листи.

Говорив, що без мене не зможеш,

Але, бачиш, поруч не ти..

Іншому ранки свої вже присвячую,

Все, що було моє, - його.

Про тебе, минуле, більше не згадую,

Не грієш мене перед сном.