Зглянься, юначе, вибач, що плачу.
Вітер холодний пробрав до кісток.
Лиця довкола байдужі, неначе
Двері, зачинені на замок.
Я не хотіла тебе турбувати,
Але коли вже ти сам запитав -
Можу історію я розказати,
Аби свій час не дарма витрачав.
Якось зустріла шалене кохання,
Хоч і була ще зеленим дівчам.
Він був дотепним, красивим і сильним,
Вдень і вночі всьому мене навчав.
Очі його - бірюзові озера,
Ніби мелодія - ніжні слова.
Тільки в обіймах його відчувала,
Що я кохана, жадана, жива.
Гадки не мала, що в світі можливе
Щастя велике, мов небо в зірках.
Як і не знала, що доля зрадлива
Кожному щастю готує вже крах.
Все рухається до кінця
В ім'я Духу, Сина й Отця.
Думав, що сплю - та я чула ночами
Плакати гірко коханий мій став.
Чи каяття його душу шарпало,
Чи то майбутнє він передчував.
Сплів в його серці гніздо чорний смуток,
Став він самотній і став мовчазний.
І на ножах, що стояли на кухні,
Довгий затримував погляд сумний.
Може він бачив в холодних тих лезах
Крові відбиток й безумних очей?
Безліч разів себе потім питала
Кожної ночі при світлі свічей.
В ніч рокову не було мене вдома,
Коли ж на ранок нарешті прийшла -
Тіло кохане, посічене лезом
В крові калюжі холодним знайшла.
Хтось замотав його очі і руки,
Хтось в його рота ганчірку запхав.
Хтось упивався стражданням і жахом,
Поки коханий мій кров'ю спливав.
Довго поліція вбивцю шукала,
Що довгий список життів обірвав.
Та до сьогодні його не спіймала -
Далі гуляє він, як і гуляв.
Я залишила порожню оселю,
Досі блукаю між чорних лісів.
Жах причаївся в сичанні гадюки,
В вовчому вої і в норах кротів.
Так падають мертвими мрії
В ім'я Діви Марії.
Вітер стає крижайним, невблаганним.
Сповідь моя добігає кінця.
Бачу, що слухав з цікавістю, хлопче.
Тож, пригости і бокалом винця.
Може, запросиш до себе у гості?
І подаруєш дещицю тепла?
Може, згадаю ще шал і бажання.
Може, згадаю якою була...
Жінка ступає в тепло за порогом,
Збуджено тіні в кімнаті дрижать.
Очі безумні на мить відбиває
Гостре, як бритва, лезо ножа.
Візьме життя і в нього
В ім'я всього святого.
Катинський Орест
