13. Прокляті
“Життя — це погані передчуття, які починають збуватися.”
Сергій Жадан “Марадона”
Він повернувся ближче до ранку. Ліг знов позаду мене під коцик. Цього разу я ясно відчула міцний алкогольний подих. Ще не бачила жодного разу, щоб він пив. Схоже, моєю провиною. Обережно повертаюся до нього й зариваюся обличчям йому кудись у груди. Це дивно, але я не боюся. Він пригортає мене до себе сильніше.
— Ось ти поясни мені, Мала, як це тебе не вбив твій чоловік? Він, що, святий?
— Просто я над ним ніколи так не знущалася.
Лежимо не рухаючись. Кожен міркує про щось своє.
— Тачку шкода, — каже він.
— Так, дуже шкода, — не можу не погодитися з ним я.
— Ти не напружуйся так, я вже тверезий. Поки пройшов крізь ліс, всі градуси з мене вивітрилися. Це була необхідна прогулянка.
— Розумію. Пробач мені, будь ласка. Мені дуже шкода!
— І ти мене пробач, це я все заварив. Тепер ми з тобою приречені бути нещасними у двох.
І нова тиша наповнила простір. Ми сакрально близькі й боїмося зруйнувати те, що між нами зараз зродилося. Ми більше не жертва й злочинець. Він такий самий в’язень обставин, як і я.
— Що з відьмою?
— Та нічого. Відвіз її назад у клуб. Таких смачних матюків я ще в житті від жінки не чув.
— Я їй не дивуюся. Ти встиг їй подарувати багато сподівань.
— Мабуть.
— Якими були твої найдовші відносини і чому вони не склалися?
З хвилинку думає, сумно посміхаючись.
— Десь із три тижні з однією блондинкою. Навіть ім’я не пам’ятаю.
— І що було не так?
— Вона захотіла до мене до дому у гості.
— А це проблема?
— Я ще жодну з них не привів до себе до дому. Тобі здається це дивним, так? Та вони б не зрозуміли. Ми з тобою інші, хоч ти цього і не визнаєш.
Барабас промовчав і знов продовжив свої роздуми.
— Знайомство з цими дівчатами не важке. У кожному клубі, у радіусі 70 км, що я бував завжди знаходилися одна-дві такі особи, що були не проти гарно провести ніч. Я питався чи не мають вони свого інстаграму і(о, диво!) з’ясовувалося, що майже кожна з них мріє стати відомою блогеркою. Потім те, се і вони вже мчать у моїх обіймах у найближчий готель. Все. Раніше мені було цього достатньо.
— А потім?
— Потім я зустрів тебе.
Наближається світанок. Ніч втрачає щільність. Небо на горизонті розчиняється у сором’язливих ніжно рожевих відтінках.
— Ти ж розумієш, що так не може продовжуватись нескінченно? Люди іноді хворіють, виникають запалення апендиксу або з’являються дірки у зубах.
— Давай це, будь ласка, залишимо на потім.
— Добре, але пообіцяй мені, що ти полагодиш БМВ.
— Що? Не дури. Там всі вікна й фари розбиті, ум’ятин не підрахувати.
— Я серйозно. Втекти легко. Розбити легко. Мовчати також дуже легко та на цьому гарних відносин не побудуєш. Треба розмовляти, пояснювати, лагодити, домовлятися і не боятися відкритися іншій людині. Обов’язково знайдеться та, що зрозуміє.
— Добре. Є один майстер. Він колись мені лагодив Порше 911. Я спробую з ним зв’язатися.
І тут у нас майже одночасно почало крутити від голоду живіт. Шлунок має свій розклад тому Барабас дуже неохоче виліз із ліжка і спустився по драбині. З кухні він забрав наші ляльки й повільно зачинив замок. Я відчувала, що він дуже хоче залишити двері відчиненими та, все ж таки, на це не наважився.
Його довго не було. Мабуть, знов пішов лісом навпростець до Мустанга. Чому не замовив таксі? Чому не взяв іншу зі своїх автівок? Іноді, краща дорога найдовша, бо вона дозволяє побути з думками на одинці.
Цього разу звук його мотору розливався серед дерев солодкою музикою. Мені було трохи соромно за все, що відбулося вночі. Забагато суперечливих вражень.
— Привіт, Мальвіно! Зголодніла? Пішли поснідаємо у мене в будинку. Давно час тобі його показати.
Слова ці звучали для мене дивно. Я вже звикла до того, що моє місце тільки тут, під замком.
І ми пішли. Він тримав мене однією рукою, а іншою ніс пакунок з харчами, кожні кілька кроків кидаючи на мене обережні погляди. Стоянка з БМВ та Мустангом залишилася по заду, папороті розступилися, сходинки втікали у напрямку великої тераси перед кам’яною будівлею.
— Прошу пані.
Галантно пропускає мене в середину будинку. Великий хол перетікає у простору вітальню. Інтер’єр доволі мінімалістичний. В ньому багато бетону та сірої барви. Посередині обідній стіл з масивного дерева. Навпроти вікон прямокутний камін, на жаль без вогнища зі зручним кріслом та канапою. Повертаю голову в іншому напрямку, на стінку між високими вікнами, що виходять на терасу й завмираю від здивування. Так, схоже я знаю, що він приховував! Ціла поверхня від підлоги до стелі — це величезна вітрина, з якої мені посміхаються своїми бездоганними посмішками сотні ляльок.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!