13. Прокляті

“Життя — це погані передчуття, які починають збуватися.”

Сергій Жадан “Марадона”

Він повернувся ближче до ранку. Ліг знов позаду мене під коцик. Цього разу я ясно відчула міцний алкогольний подих. Ще не бачила жодного разу, щоб він пив. Схоже, моєю провиною. Обережно повертаюся до нього й зариваюся обличчям йому кудись у груди. Це дивно, але я не боюся. Він пригортає мене до себе сильніше.

— Ось ти поясни мені, Мала, як це тебе не вбив твій чоловік? Він, що, святий?

— Просто я над ним ніколи так не знущалася.

Лежимо не рухаючись. Кожен міркує про щось своє.

— Тачку шкода, — каже він.

— Так, дуже шкода, — не можу не погодитися з ним я.

— Ти не напружуйся так, я вже тверезий. Поки пройшов крізь ліс, всі градуси з мене вивітрилися. Це була необхідна прогулянка.

— Розумію. Пробач мені, будь ласка. Мені дуже шкода!

— І ти мене пробач, це я все заварив. Тепер ми з тобою приречені бути нещасними у двох.

І нова тиша наповнила простір. Ми сакрально близькі й боїмося зруйнувати те, що між нами зараз зродилося. Ми більше не жертва й злочинець. Він такий самий в’язень обставин, як і я.

— Що з відьмою?

— Та нічого. Відвіз її назад у клуб. Таких смачних матюків я ще в житті від жінки не чув.

— Я їй не дивуюся. Ти встиг їй подарувати багато сподівань.

— Мабуть.

— Якими були твої найдовші відносини і чому вони не склалися?

З хвилинку думає, сумно посміхаючись.

— Десь із три тижні з однією блондинкою. Навіть ім’я не пам’ятаю.

— І що було не так?

— Вона захотіла до мене до дому у гості.

— А це проблема?

— Я ще жодну з них не привів до себе до дому. Тобі здається це дивним, так? Та вони б не зрозуміли. Ми з тобою інші, хоч ти цього і не визнаєш.

Барабас промовчав і знов продовжив свої роздуми.

— Знайомство з цими дівчатами не важке. У кожному клубі, у радіусі 70 км, що я бував завжди знаходилися одна-дві такі особи, що були не проти гарно провести ніч. Я питався чи не мають вони свого інстаграму і(о, диво!) з’ясовувалося, що майже кожна з них мріє стати відомою блогеркою. Потім те, се і вони вже мчать у моїх обіймах у найближчий готель. Все. Раніше мені було цього достатньо.

— А потім?

— Потім я зустрів тебе.

Наближається світанок. Ніч втрачає щільність. Небо на горизонті розчиняється у сором’язливих ніжно рожевих відтінках.

— Ти ж розумієш, що так не може продовжуватись нескінченно? Люди іноді хворіють, виникають запалення апендиксу або з’являються дірки у зубах.

— Давай це, будь ласка, залишимо на потім.

— Добре, але пообіцяй мені, що ти полагодиш БМВ.

— Що? Не дури. Там всі вікна й фари розбиті, ум’ятин не підрахувати.

— Я серйозно. Втекти легко. Розбити легко. Мовчати також дуже легко та на цьому гарних відносин не побудуєш. Треба розмовляти, пояснювати, лагодити, домовлятися і не боятися відкритися іншій людині. Обов’язково знайдеться та, що зрозуміє.

— Добре. Є один майстер. Він колись мені лагодив Порше 911. Я спробую з ним зв’язатися.

І тут у нас майже одночасно почало крутити від голоду живіт. Шлунок має свій розклад тому Барабас дуже неохоче виліз із ліжка і спустився по драбині. З кухні він забрав наші ляльки й повільно зачинив замок. Я відчувала, що він дуже хоче залишити двері відчиненими та, все ж таки, на це не наважився.

Його довго не було. Мабуть, знов пішов лісом навпростець до Мустанга. Чому не замовив таксі? Чому не взяв іншу зі своїх автівок? Іноді, краща дорога найдовша, бо вона дозволяє побути з думками на одинці.

Цього разу звук його мотору розливався серед дерев солодкою музикою. Мені було трохи соромно за все, що відбулося вночі. Забагато суперечливих вражень.

— Привіт, Мальвіно! Зголодніла? Пішли поснідаємо у мене в будинку. Давно час тобі його показати.

Слова ці звучали для мене дивно. Я вже звикла до того, що моє місце тільки тут, під замком.

І ми пішли. Він тримав мене однією рукою, а іншою ніс пакунок з харчами, кожні кілька кроків кидаючи на мене обережні погляди. Стоянка з БМВ та Мустангом залишилася по заду, папороті розступилися, сходинки втікали у напрямку великої тераси перед кам’яною будівлею.

— Прошу пані.

Галантно пропускає мене в середину будинку. Великий хол перетікає у простору вітальню. Інтер’єр доволі мінімалістичний. В ньому багато бетону та сірої барви. Посередині обідній стіл з масивного дерева. Навпроти вікон прямокутний камін, на жаль без вогнища зі зручним кріслом та канапою. Повертаю голову в іншому напрямку, на стінку між високими вікнами, що виходять на терасу й завмираю від здивування. Так, схоже я знаю, що він приховував! Ціла поверхня від підлоги до стелі — це величезна вітрина, з якої мені посміхаються своїми бездоганними посмішками сотні ляльок.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.