23. Жінка, що народила ще не означає матір

Ось ця маленька охайна жінка сидить переді мною і я й досі не можу повірити, що на власні очі знов бачу матір свого викладача. Мої батьки тактично пішли з онуками на дитячій майданчик, а Юра підхопивши малого незграбного цуцика, що привезла незнайомка, пішов у вітальню, залишивши нас на одинці. Не можу не нервувати, пропонуючи їй каву чи чай на власній скромній кухні зі старого життя.

З чим вона прийшла? Її прислав Барабас/Іван чи це її особисте бажання? Намагаюся розлущити як шифр її лице. Здається форму носа син успадкував саме від неї.

Жінка, що представилася Марією, деякий час мовчить, озираючись кухнею. Ще однієї свекрухи мені тільки не вистачало! Вже уявляю, як вона починає прискіпуватися до погано витертого підвіконня. Чому під її поглядом я відчуваю якусь провину? Невже вона вважає, що це я погано вплинула на її сина? Не даю більше здогадкам можливості розмножуватися в моїй голові й вирішую просто почекати на те, що вона скаже.

Марія ще з хвилину мовчить, розглядаючи каву у філіжанці, а потім видає із себе якесь понуре зітхання.

— Вся ця історія тільки ще більше мене переконала у тому, що я зробила колись велику помилку. Треба було піти на той аборт. Від генів не сховатися.

Знов робить глибокий подих. Терпляче чекаю поки вона знайде доречні слова.

— Я відчувала, що він надумав щось лихе. Господи, викрасти людину! Я ще досі в шоку. Ніно, я не знаю, що там насправді трапилося і що саме він розповідав про мене. Мені здалося було б з мого боку правильно приїхати й поговорити з вами. Тим паче Іван перед зникненням дещо попросив мене вам передати.

Жінка своїми тендітними пальцями покрутила горнятко з невипитою кавою й продовжила розповідь.

— Так вже трапилося, що одного понурого осіннього вечора, коли я поверталася до дому з праці стежиною у парку мене зґвалтували. Виродка не впіймали. Я залишилася живою фізично та повністю знищеною в середині. Чоловік, з яким ми були вже п’ять років одружені намагався мене втішати як міг. Своїх дітей в нас ще не було й коли я дізналася про вагітність відразу хотіла зробити аборт. Мене відмовили батьки: “Не бери гріх на душу!”. Та і мій чоловік давно мріяв мати сина. Після перенесеної ним в дитинстві хвороби, шансів на це було, на жаль, не багато. І я народила Івана. Що сказати? Полюбити я його так і не змогла. При одному погляді на нього мене брала відраза. Ці його очі! Крізь дитяче обличчя на мене дивився мерзотник, що мене зґвалтував. Нічого із собою не могла вдіяти. Одразу ж як закінчилася декретна відпустка, я поспішила занурилася у працю. Іван часто жив у бабусі з дідусем. Хлопчик ріс хворобливим, мовчазним. Він весь час грав із моїми ляльками, що знайшов у будинку моїх батьків. Особливо не міг розлучитися з Барбі, яку мені колись привіз у подарунок друг сім’ї — капітан корабля. Чоловіка це дратувало. Десь через десять років він зрозумів, що Іван ніколи не зможе стати його гордістю й зблизити нас. Чоловік знайшов собі коханку й пішов з родини, а я все працювала. Потім помер мій батько, потім мати. Я залишилася жити у квартирі із чужою мені дитиною — підлітком. Спочатку Іван пробував дзвонити мені до праці й намагався покликати хоча б на вечерю. А я... я день за днем залишала йому гроші й казала, щоб купив собі їжу в ресторані поряд з нашим будинком. Так, я була поганою матір’ю, визнаю. Та моя відсутність зробила його страшенно самостійним. Він навчився гарно готувати, а його успіхи у навчанні й програмуванні зробили з нього дуже успішного молодого чоловіка. Я вже думала, що зможу ним пишатися, аж тут стався цей жахливий випадок. Гени все вирішують.

Я дивилася на цю жінку й не могла зрозуміти, що я до неї відчуваю: відразу чи співчуття. Вона не змогла дати власній дитині ані граму тепла. А чи вдалося б мені любити сина, якби я бачила у ньому свого ґвалтівника? Хто його знає. Не звикла засуджувати людей. Цей світ занадто складний, щоб робити легкі однозначні висновки.

— Мені шкода, що так склалося ваше життя. Не знаю, що там з його генами та Іван хороша людина. Просто він занадто довго чекав від вас любові й вирішив її недостачу своїм способом, викравши чужу матір та ще й таку, що любить ляльки.

Мені стало сумно. Навряд я у чомусь переконаю цю жінку. Вона усе життя чекала чогось поганого від сина й, тепер усі її страхи виповнилися. Він став для неї уособленням її життєвих негараздів.

— Іван хоч знає, хто його батько?

— Я йому розказала про це при нашій останній зустрічі.

— І?

— Він був дуже шокований, але зазначив, що це нічого не міняє. Начебто завжди щось таке підозрював. Іван сказав, що в нього мало часу тому попросив передати вам вашу собаку, ваші малюнки, для яких він домовив виставу у Львові. Ось документи. А ще право власності на його будинок, який тимчасово було записано на мене. Якщо ви погодитеся, потрібно буде поїхати до нотаріуса — і вона протягнула мені купу паперу з офіційними печатками.

Я щось мугикнула собі під носа. Оце так розвиток подій!

— Вибачте, але це все занадто швидко. Мені треба подумати над всім, що ви зараз сказали. І я не почула від вас інформації про те, як Іван. Де він?

— Це мені не відомо. Як в ополонку пірнув. Не знаю, чи живий ще чи, може, на весні у лісі тіло знайдуть.

Серце моє завило вовком. Ми мовчали, загубивши слова.

Коли ця жінка пішла я полегшено видихнула. Присутність цієї особи на моїй кухні мене виснажувала, а отриману інформацію треба було усвідомити. Переді мною на кухонному столі лежав штос паперів та ключі з адресою від будинку Барабаса у лісі.

Після історії Марії мені багато, що стало зрозуміло. Я не виправдовувала викрадення людини Іваном, але змогла дуже чітко собі уявити реалії, в яких виростав хлопчик. Байдужість нещирість батьків, одвічний холод матері. Його єдиними друзями стали дідусь з бабусею та ляльки. Іван грав у ідеальний світ Барбі, в якому він міг мати функцію Бога й вирішувати хто кого буде любити. Тільки ось в реальності це так не працює.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.