16. Якби пошту розносила Червона Шапочка

Ще не скінчилось те, що почалося.

Ще може статись все, про що просив.

С.Жадан

Скажи пошті свої плани й вона розсміється у відповідь. Так ми замовили собі пензлі, фарби та спеціальний лак-закріплювач для малювання копії Карабаса-Барабаса, а вони все блукали, не знаходячи шляху до нас. Скільки марок не дав, скільки грошей не заплатив, пакунок ніби Червона Шапочка, що блукає лісом. Чи то її з’їв вовк, чи то вона просто задивилася на метеликів і ось-ось знайде дорогу до бабусі.

За ці дні у нас з’явилося щось на кшталт ритуалу. Викрадач приносив мені сніданок з обідом та йшов працювати. Цей час я малювала, займалася іспанською та йогою. Після четвертої, зглянувшись наді мною, він забирав мене зі свого полону й садив у великій вітальні. Я вмощувалась біля затишного каміна й слухала краєм вуха його какофонію гри на електрогітарі. Звук мене не дратував. Мозок сам виключався, налаштовуючись на веселе потріскування вогню. Найважче було не порівнювати. І мій тато, і чоловік в минулому житті грали родині під час свят на акустичній гітарі. Їх пісні були глибокі й сильні, а голос проникав до найпотаємніших ділянок душі. Зараз же мене було приречено на звукові тортури. “Просто концентруйся на вогнищі.”— нагадувала сама собі я. Він може утримувати тут моє тіло, та думками я можу мандрувати де завгодно. Уявити як теплі хвилі огортають дрібні круглі камінчики на пляжі або мріяти про білий пухкий сніг, що вкриває смереки у Карпатах. За цим будинком все ще існує інший вільний світ.

Іноді я у своїй довгій чорній з червоними квітами сукні роздивлялася його дивовижну колекцію ляльок. Поличка за поличкою. Штучні усмішки, нерухомі пози. “Дивне це хобі”, — каже та, що сама малює лялькам нові обличчя.

Все згадую, як на мене, кожного разу дивилися наші три сусідки на лавці у під’їзду. За паспортними даними їх імена були Марія Віталіївна, Любов Дмитрівна та Раїса Олександрівна. Ми їх кликали просто — Змій Горинич. Своїми пекельними язиками вони обсмоктали кістки усіх мешканців нашого будинку. Мені поталанило чи не найбільше:“Тітка вже, а все в ляльки грається!”. Ну хоч не хвойда, як більшість дівчат в їхніх прискіпливих очах.

Операція передачі листа через подругу пройшла успішно. Звичайно, що було занадто багато спокуси зашифрувати якесь таємне повідомлення між рядків. В голові я перебрала безліч можливостей: від азбуки морзе до вписування додаткових букв з глибшим сенсом. Та я утрималася від цієї ідеї. Не хотіла втратити крихку довіру Карабаса. Та і що я знала? Ліс, будиночок, безіменний багатій. Єдиною зачіпкою міг стати його небанальний синій Мустанг. Та я просто вирішила не робити дурниць. Лист вийшов не великий, сухий, з нотками надії та побажання їм триматися.

Коли пакунок із фарбами, нарешті, знайшов до нас шлях, за вікном вже була середина листопаду. Ліс стояв прозорим, самотнім й тихим. Його більше не турбував пташиний спів. Він наче Фенікс вмер в очікуванні нового життя. Барабас вичікував. Я старалася триматися осторонь. Мені це давалося чим далі, тим важче. Кожного дня спілкуєшся лише з однією людиною, чекаєш її приходу, слухаєш кроки. Він — моє єдине вікно до зовнішнього світу. Я більше не вважаю його ані добрим, ані поганим. Мені здається, що він, передусім, одинокий і хоче зробити, щоб ми із ним поділили цю самотність на двох.

В суботу день був як створений для творчості. В таку холодну сіру погоду не має бажання навіть носа на вулицю витягати. Розмістилися у нього у вітальні. Порозкладали на масивному дерев’яному столі барви, пензлі, олівці та спрей. Барабас сів навпроти й завмер, надаючи мені змогу почати творити.

Ніколи б не подумала, що малювати портрет з натури така інтимна річ. Ти, раптом, дивишся на людину наче вперше. Всі риси відкриваються під несподіваним кутом: пропорції, зморшки та лиск очей. Ти розшифровуєш, занурюєшся під шкіру, пізнаєш до глибин. Під зовнішньою оболонкою починаєш відчувати суть.

Коричневим олівцем ледь намітила контури: очі, брови, уста та крила носу. Зафіксувала. За пів години, коли спрей висох, сіла знов за свій стіл. Поглибила кольори, додала нових деталей. Ця його невловима усмішка. Як спіймати те, чого не має? Тонким пензликом додала волосинки брів. Ще раз повернулася до очей й білою акриловою барвою додала білки. Вирішила перейти до широких азартних зіниць. Та пензлик із чорною барвою не встиг торкнутися ляльки.

У Барабаса завібрував мобільний. Знов огорнувся оцим своїм зневажливим виразом й випнув телефон. Не пройшло й кілька секунд, як на цілий будинок пролунав не знайомий мені звук — дзвоник воріт. Від несподіванки ми одночасно налякано обмінялися поглядами.

— Чорт, чорт, чорт! Як невчасно! Мальвіно, ходімо хутчій!

Ми майже добігли до тумби у коридорі, звідки Барабас знов витяг наручники. От тільки він вочевидячки не міг чи не хотів мене припнути до поручнів сходів. Викрадач завагався, а потім дотягнув мене до найближчої кімнати — до кабінету. В невеликому приміщенні зі здоровезним столом і кількома екранами комп’ютерів було не так багато можливостей, куди мене причепити. Знов пролунав дзвоник від воріт. Барабас підійшов до свого робочого шкіряного ергономічного крісла й припнув мене навколо бильця. Голосно лаючись, закрив кімнату та побіг вирішувати термінові справи.

У коридорі ще лунали його швидкі кроки, а я вже, мов у лихоманці, перебирала можливості у голові. Чи не час? Якщо я зараз не спробую втекти, буду постійно про це шкодувати. Вперед.

Крісло мені явно заважало. Навколо не було нічого, щоб можна було використати для втечі. Я сіла на крісло й шкіряна оббивка видала легкий скриплячий звук. Маленькі колеса виявилося досить легко зрушити з місця. Так я доїхала до дверей кабінету. О, диво! Не зачинені! На фотелі чухнула до вітальні й зупинилася біля каміна. Збоку від вогню я вже давно примітила собі ідеальні знаряддя: ковану лопатку, віничок для попелу, щипці для дров та коцюбу. Схопила коцюбу й повернула велике крісло у зворотному напрямку. На долю секунди очі мої зупинилися на доріжці й воротах. Брама вже була відчинена, а біля неї стояла поряд з Барабасом невелика струнка жіночка з гарно зачесаним рудим волоссям. Не можу гаяти ані секунду. Пришвидшую крісло й повертаюся назад до кабінету. Тут прийшла найважча частина. З усією силою я встромила коцюбу у щілину між бильцем та сидінням й почала відламувати підлокітник. Він скрипів, але не піддавався. Я почала панікувати. Чую у власних вухах, як пульсує серце. Тихіше, заспокойся. Ще більше зусиль. Бильце, нарешті випадає і я майже вільна. Тепер мені заважають “лише” наручники, будинок, ліс і Барабас.

Я перестаю орієнтуватися у часі. Скільки минуло? П’ять хвилин чи п’ятнадцять? Чи не чутно кроків? Підбігаю до єдиного французького вікна кімнати. Воно починається десь під стелею й закінчується у самої підлоги. Торкаюся ручки повертаю й тягну її на себе. Вікно не опираючись, тихо відчиняється. Я опиняюся на зворотній від тераси стороні будинку. Тіло обпікає голками холодне повітря. Озираюся сірим самотнім занепокоєним лісом. Сьогодні не та погода, в якій би хотілося бігати у капцях, кофтинці й платтячку поміж похмурих дерев.

Не має часу на зволікання. Що далі? Куди? Мчати на паркування, й благати допомоги у його матері чи чухнути у ліс? Важкий вибір. Якби на місці тієї жінки стояв високий Вован зі своїми темними руками, я б побігла туди. Але матір. Це щось зовсім інше. Які б у них із Барабасом не були складні й дивні відносини, вона не передбачувана. Вона може стати на захист сина й зведе нанівець усі мої плани втечі.

Зістрибую з маленького сходу й біжу у напрямку паркану, щонайдалі від воріт. Листя занадто голосно шурхотить під ногами. Серед могутніх дерев очі вихоплюють криву сосну, що виросла, на моє щастя, на краєчку ділянки. Паркан не такий вже й високий, десь метри два з половиною, але видряпатися із наручниками стовбуром ще те завдання! Знов згадалося дитинство — ми із сестрою влаштовували змагання хто швидше опиниться на дереві. Ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися у житті.

Відчуваю як мене хапають неконтрольовані дрижаки. Холодно чи нестерпно страшно? Ось вже й сосна з парканом залишилися за мною. Попереду вишикувалася ціла армія сполоханих старих дерев. Гей, ви на чиєму боці?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.