2. Сукня Попелюшки

Моя двоюрідна сестра вдало вийшла заміж. Прийманні так воно зі сторони виглядає. Він впливова публічна особа й сестра разом із ним часто дефілює серед вищих прошарків суспільства. Існують там і свої правила. Одне з них наказує жінкам: “Ніколи не вдягай сукню(навіть дуже гарну) вдруге”. І ось одного разу на початку літа на моєму порозі з’явилася двоюрідна сестра із тортом та ще лантухом свого колишнього одягу. Вона його вдягнути, звісна річ, вже не могла. Ми попили чайку, а речі залишилися мені. Чесно кажучи, більшість з фасонів була для мене занадто стрьомною: стрази, пір’я та хутро невинно вбитих тваринок. Деякі сукні були нічого та я все одно не мала уявлення куди я їх зможу вдягнути. На дитячому майданчику навряд здатні були б оцінити всю глибину цієї краси. Зрештою я залишила собі три сукні(інші запропонувала подрузі) й забула про їх існування на деякий час. В штанах і плямистій футболці було просто дома зручніше.

Якось на кінці літа мені зателефонувала подруга з університету, в якому я здобула другу вищу освіту. Запропонувала приїхати до її містечка на захід України аби на вихідні суто дівочим колективом гарно провести час. Програма намічалася дуже насичена: вдень культурна, а ввечері ми мали б переміститися до відреконструйованого замку, який перетворили на нічний клуб. Родина погодилася мене відпустити. Ось тут, підбираючи гардероб, я вперше за літо згадала про сукню від двоюрідної сестри. Чесно кажучи, я навіть не здогадувалася про її силу впливу на чоловіків. Тканина чорна у дрібні червоні квіти. Сукня зав’язувалась на шиї та, плавно підкреслюючи фігуру, спускалася аж до самої підлоги. Єдине, що було видно — плечі та майже всю спину, опалену після відпустки. Ніяких коротких спідниць, страз, відкритих грудей. Так, коли я збирала валізу, вона мені здалася скромною.

Невелике містечко на заході України, де жила подруга, дуже відрізнялося від того, де оселилася з родиною я! Чепурненькі охайні вулички, запах перепічки й кави, романтична бруківка замість залатаного асфальту. Тут відчувався вплив Європи на кожному кроці. Безумовно це зумовлено історичними подіями, але в голові моїй засіла й інша неймовірна теорія: може оці трудяги-заробітчани привезли із собою не тільки трохи грошей, але й культуру, повагу до свого міста? Найбільшою принадою був замок. Його горді мальовничі силуети видно було навіть з далеких сіл.

Дивуюся, що замок зберігся. Стільки всього зазнала Україна. Стільки поколінь пройшли повз. Війни, кров, червоні радянські прапори комунізму, якому не має жодного діла до величної споруди. Скільки історій пам’ятають стіни цього дивовижного замку. Можливо б він міг остаточно зрівнятися із землею, якби не підприємиць, що, взявши у концесію пам’ятку майже руїною, зміг повністю його зреконструювати. В розкішних залах влаштувався музей, а напівпідвальні та підвальні приміщення стали модним клубом. Замок отримав нове життя. Прибутки підприємця зростали. Там, де колись сиділи за ґратами без денного світла в’язні, тепер танцювала золота молодь.

Я щиро раділа товариству шістьох подруг. Ми весело й безтурботно проводили час. Ніхто мене не просив підігріти молоко й знайти деталь від Лего. Ніхто не жалівся, що кішка знов подряпала його за ногу. Не потрібно було прибирати за морськими свинками та думати, що готувати на вечерю. Ця пауза від буденності повертала моїм очам блиску, а душі нові сили. Навколо був лише сміх і гарне незнайоме місто. Попереду ще чекав клуб й приємний вечір. Вечір, що призвів зрештою до катастрофи.

Як зараз пам’ятаю могутні вежі замка, забарвлені рожевими відтінками останніх променів палаючого сонця. Серпень видався нестерпно спекотнім. За три тижні не випало ані краплі дощу. Сухі пожовклі трави спрагло тягли свої стеблини до неба. “Води! Води!”, — наче кричали вони.

ТУЦ-ТУЦ-ТУЦ. Ми увійшли до клубу під незнайому мені пісню коли на місто вже давно впала темрява. Що там зараз слухають? Останнім часом я майже не слідкувала за новими хітами, довіряючи тільки перевіреній часом класиці року. Ти ба! Знов пісні про кохання. Щось у світі залишається незмінним.

Підвалини були вщент набиті людьми. Я з подругами змішалися з натовпом й прокладала собі дорогу у дальній кут однієї з кімнат. Юні дівчата в мінісукнях стрибали в такт музиці й кидали не мене дещо здивовані погляди. Ми були як з інших світів. Кілограм косметики на їх обличчях, великі спокусливі декольте і я у своїй довгій сукні з мінімальною кількості пудри, але намальованими червоною помадою губами. При цьому неможливо було не помітити гіпнотично зачаровані вирази в очах чоловіків.

Нам було не до цього. Ми прийшли танцювати й радіти життю не шукаючи пригод. Так вийшло, що наша компанія складалася лише з дівчат або заміжніх, або тих, хто мав стабільні стосунки й, спочатку, ми вдало намагалися ігнорувати всілякі витівки місцевих мачо. Потім, зрештою, подруг почала забавляти реакція чоловіків на мою персону. Нас було сім, але, вочевидячки, рокова сукня, затьмарила все і всіх. Для мене це було дуже дивно. Зазвичай, коли ти йдеш містом з дітьми, чоловіки тебе просто не помічають. Ти наче варена броколі, на столі ресторану “все включено”. Існуєш, але нецікаво.

Ми задумали зробити такий собі експеримент і я була відправлена у напрямку бару за другим алкогольним напоєм за вечір. Дівчата вмостились на довгий диван попід стінкою і спостерігали за мною як за ведучим комедійного шоу. Замовити аперол самій мені вже не вдалося. Дорогу до бару мені перегородила чоловіча постать.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.