19. Кохання з першого погляду

Пізно стрілися наші дороги,

є на них уже інші сліди.

Л. Костенко

У день коли до мене повернулося життя, випав перший сніг. Ми вийшли на дерев’яну терасу, що за ніч стала білою. Мене ще трохи носило зі сторони в сторону та я відчувала, що сили наново жевріють у тілі.

Такий недоторканий білий сніг. Люблю зиму! Оце блакитне небо й кусючий морозець додають святкового настрою. Наче природа поприбирала після осені весь непорядок у вигляді гнилого листя й багнюки та прикрила все це урочисто білою скатертиною. До снігу так і хотілось доторкнутися, розім’яти у руках, зліпити сніжку. Не стала собі відмовляти у задоволенні й щільна куля полетіла прямісінько до рамена Барабаса. Зав’язалася коротка шалена сутичка в результаті якої кожен скуштував хоч трохи снігу. З рум’янцем на щоках ми повернулися до будинку.

— Мальвіна, дуже радий, що тобі вже набагато краще! У зв’язку із цим в мене з’явилися термінові справи на завтра. Мушу їхати у невелике відрядження. Думаю, що до темряви встигну повернутися.

— А я?

— Залишу тобі харчі. В будиночку вже стоїть нова шибка. Так, що не змерзнеш. Тобі щось привезти?

— Чистого сумління нам із тобою, купиш?

— Ти дотепна. Караєш себе чи що? Деякі речі за гроші не придбати, ти ж у курсі?

Моя сумна усмішка з’явилася замість відповіді на рум’яному від холодного повітря обличчі.

День пройшов тихо. Ввечері ми, нарешті, сіли домальовувати ляльку. За дві години мініатюрний Барабас урочисто посів своє місце на поличці поряд із Мальвіною. Ляльки виглядали чудовою гармонійною парою, чого я не могла сказати про нас з моїм загадковим викрадачем. Він занадто дивний, я занадто пов’язана з родиною та минулим.

Коли я в дитинстві уявляла собі людську душу, то вона ввижалася мені невеликим блідо-блакитним згустком енергії, який на всі боки випромінює промені — корінці. Чим ближчі між собою особи, тим більше коріння їх душ проростає одне до одного. Людина може померти, але якщо вона дійсно важлива, вона встигне врости у душу міцніше від бур’янів. Й паростки її свідомості назавжди пропишуться між твоїх слів, рядків та мрій.

Барабас, безумовно, встиг запустити своє коріння у мою душу. От тільки він забув, скільки років до цього я жила в іншому світі. Йому ніколи не витравити моїх близьких із мого впертого серця.

Вже майже ніч. Вогонь безтурботно потріскує у камині, а Барабас все не поспішає повертати мене до моєї тюрми. Витяг електрогітару, у напівтемряві перебирає пальцями нікельовані струни. У чому я зараз певна, так це в тому, що якби він намагався зваблювати дівчат співом, то йому б судилося й досі бути цнотливим. Чим довше ми тут сидимо, тим більше я сьогодні бажаю повернутися у тюрму. Головне щоб не повторилася та шалена ніч. Один раз, це помилка. Два рази — вирок. Треба звідси терміново тікати. Не можу залишатися більше з ним поряд. Занадто я вже встигла до нього прикипіти.

— Відведи мене, будь ласка, до мене.

— Чому це? В мене були великі оптимістичні плани на цю ніч.

Мої передчуття тільки набирають у силі. Людина навчилася говорити, щоб приховувати свої думки, тому починаю відчайдушно брехати:

— Я себе щось знов почала погано почувати. Така втома впала та й голова болить. Може це температура...

Дивиться на мене уважно й серйозно, наче бачить наскрізь. Чи то він собі за гроші ще рентген-зір в очі вбудував? Брехати я ніколи особливо не вміла а, може, мені й не варто починати в моєму віці?

Він все мовчить, а я продовжую наполягати:

— Просто відведи мене, чуєш? Мені це зараз дуже потрібно.

— Ну добре, не буду силувати. Що там у твоїй голові тільки коїться?

— Іноді, коли щось до людини дійсно відчуваєш, її варто просто відпустити. Тільки так можна дізнатися чи почуття взаємне.

З явним небажанням Барабас прибрав свою гітару, накинув мені теплу куртку на плечі й повів на вулицю.

Ніч була казкова. Сніг виблискував наче невідома могутня чарівниця висипала зі свого подолу тисячі дрібних діамантів. Кришталики льоду грали холодними блідими вогнями під місячними променями. Я вдихнула свіжий аромат хвої й, нарешті, заспокоїлася. Все, повертаюся до тюрми, а завтра подивимося як буде розвиватися ситуація. Що там за відрядження таке загадкове?

Приміщення будиночку зустріло мене тишею і якимось затхлим запахом. Гнилі банани наробили ефекту занурення у сміттєвий бак. Наче не так давно я тут була востаннє, а скільки всього встигло трапитися за кілька попередніх днів. Тут час неначе зупинився. Не те щоб я дивувалася, але це місце так і не змогло стати мені домівкою хоч скільки я не повзала по його підлозі, й скільки б не розглядала щілини. Не те, що будинок батьків, де все — від запаху, до улюбленого скрипучого крісла й старої філіжанки огортає світлими спогадами щасливого дитинства. Та справа не тільки у речах. Речі приходять і йдуть. Філіжанки розбиваються, а крісло від приходу товстого гостя одного дня ламається остаточно. Бо домівка це, передусім, люди, що в ній живуть. У цій тюрмі моїх людей не має.

Вранці я прокинулася від гудіння мотору. Встигла визирнути у відремонтоване вікно у душовій, щоб побачити гарненький червоний Порш. Схоже, що саме його колись ремонтував майстер на всі руки, на ім’я Вован. Барабас привітливо замахав мені й вижав газ. В мене є кілька годин, щоб помалювати, поміркувати й повчити іспанську.

Мізки скуті, обмеженим простором зрештою налаштовуються на творчий лад. Не сподівано сама для себе витягую білий лист паперу й замість малювання починаю писати щось на кшталт вірша.

Небо вкрите сірою тяжкою ковдрою хмар.

На ліс неминуче насувається сніг,

Колючий мов страх,

Очікуваний як біль.

Я в полоні думок і в полоні обіймів.

Залишитись з тобою значить вмерти самій.

Серед дивних доріг не існує прямої.

Не звинувачую долю,

Що ходою хиткою мене сюди довела.

Я сама...

Рука із сухою пастеллю зупинилася на пів реченні й зависла у повітрі.

Блін, от обрав би він собі якесь шістнадцятирічне дівча й успіх би йому було гарантовано. Закохалась би, зрозуміла усі вигоди його багатств і жили б вони довго, банально й дуже щасливо. А ні. Йому у Лего технік забажалося пограти! Вередлива недолюблена дитина, ось він хто!

Наче відчуваючи, кого саме я зараз згадую, по лісі розлилося веселе гудіння автівки Барабаса. Поки стильна краплеподібна червона машина повільно припаркувалася на стоянці я намагалася передбачити, що ж за сюрприз викрадач мені цього разу приготував.

Коли двері тюрми відкрилися, спершу я побачила великий букет червоних троянд. Хм. Гарні. А чому саме вони? Я байдужа до троянд. Знаю, що класика. Чоловіки купують троянди коли не впевнені, що саме обрати, коли бояться зробити не правильний вибір. Мені подобаються більш спонтанні квіти — оптимістично дивакуваті соняшники, весняні тюльпани, витягнуті з води лілії, польові квіти із запахом полину або, навіть, бур’ян. Та, мабуть, головне у букеті не який він, а хто його дарує.

Надягаю милу усмішку і дякую, але продовжую уважно слідкувати за рухами Барабаса. По-перше, одну руку він все ще тримає за спиною, а, по-друге, ну не за трояндами ж він у відрядження їздив.

І тут... О, Боже! Це... це. Це мале щастя! Любов із першого погляду. Клубочок шерсті з великим червоним бантом, що насправді є милою незграбною пухнастою тваринкою. В цих великих наляканих очах наче сконцентрувалося все найкраще, що є на цій пропащій Землі. Я обережно забираю з руки Барабаса маленького біло-рудого цуцика породи Валлійський коргі й відчуваю як пекучі сльози радості зволожують мої щоки. Яке ж воно гарне! Добре, що я не сніговик, бо вже б розтанула від радості. Всідаюся, обіймаючи песика прямо на підлогу. Букет десь закинуто. Весь світ зник. Барабас не втримався і вперше за весь час знімає відео як я гладжу цуцика на телефон. Я вражена, мої почуття злетіли на максимум. Раніше я вважала, що кохання не можливо придбати. Я роздивляюся песика і розумію, що це не зовсім так. Прийманні цього песика, придбаного за його гроші, я кохаю вже зараз.

Коли перша бурхлива радість трошки минулася Барабас запропонував перебратися у його вітальню. Я накинула куртку, підхопила коротколапого цуцика, а Барабас взяв букета й ми попрямували засніженою доріжкою у напрямку великого будинку. З сірих небес на нас повільно сипалася ціла купа величезних білих пластівців. В останнє такі громіздкі сніжинки я бачила ще в далекому дитинстві у бабусі й дідуся у селі. В мене з’явилося почуття нереальності всього, що навколо відбувається. Наче все, що я бачу це лише красива, дуже реалістична декорація.

Ось Барабас подарував мені песика. Чи він не намагається підсунути мені створіння, яке можна кохати, щоб я забула домівку? Блін, я так давно мріяла саме про цю собаку. А тепер виходить, що Барабас намагається таким чином прив’язати мої почуття до цього місця. Дебільний вибір. Не має, з чого обирати. Я все ще хочу до дому!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Таліана
22.10.2021 23:07
Дуже дякую за коментарі й вподобайки! Неймовірно приємно! Рада, що й після року від першої публікації, твір знаходить свого читача! Одразу знов з'явилось бажання писати:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше