7. Мої ляльки

“Маленькі дівчата сховались надійно в дорослих сумних жінках.”

Гражданин Топинамбур

Тоді, після народження першої дитини це хобі врятувало мене від прірви. Від поганих думок, божевільної концентрації на донці, від замкнутого простору квартири й обмеженого кола спілкування, від одних й тих самих благодатних прогулянок на чистому повітрі з коляскою. Ім’я моєї спасительки було Барбі. Так-так, несподівано нею стала вона: банально-солодка й ідеальна лялька-жінка.

Моє дитинство минуло в скрутні дев’яності роки. Яскраві нові товари почали з’являтися в рекламах та на ринку, відтісняючи сірі одноманітні радянські речі. Разом із цим в більшості населення бракувало грошей не те, що на іграшки, але, навіть, на харчі. Ні, я не жаліюся, для мене, дитини, це були чудові роки: свобода, вітер у волоссі, подерті коліна, брудні кросівки, багато друзів, нескінчені пригоди у світі фантазії. Здавалося все, що батьки нам не могли придбати за гроші, ми могли вигадати завдяки нашій уяві.

Єдине чого у моєму дитинстві не склалося — лялька Барбі. Дорога, дефіцитна, бажана. На День народження мені подарували підробку. Звичайно, що я раділа навіть їй. Лялька була зовсім схожа на красуню Барбі. Хіба, що в неї не було клейма від фірми та її ноги не були гнучкими. Кукла мала гарне каштанове волосся, яке я постійно розчісувала й доглядала за ним. Я так її любила, що постійно носила з собою.

Дитяча катастрофа підкралася без попередження. Одного дня я взяла з собою ляльку, щоб легше було робити домашнє завдання. Її притулила до лампи, щоб їй було гарно позирати на мій зошит. Та за кілька хвилин мене збентежив якійсь сморід. Штучне волосся ляльки, зустрівшись із гарячою лампою, почало розплавлятися. Зрештою мені залишилася тільки одна зовсім лиса несправжня Барбі та ще якийсь спогад про мрію, що не здійснилася. Навіть дитиною, я відчувала, що підробка це лише підробка. Роки минули й, наче, я забула про своє дитинство і ці далекі події.

Якось я з чоловіком та маленькою донечкою пішли на прогулянку на блошиний ринок. Ми просто ходили поміж рядів безцільно роздивляючись мотлох з історією. Раптом я зупинилася. З однієї вологої брудної коробки на мене позирала своїми блакитними очима вона — справжня Барбі! Її бездоганна біла усмішка, милі ямочки на пухких щоках змусили мене зупинитися. Вона дісталася мені за копійки. Барбі шістдесят шостого року виготовлення. Я раділа як дитина! Дома сховала свій скарб до шафи й час від часу просто витягала її звідти, милуючись. Десь за місяць я врятувала другу й третю ляльку. Вони були у поганому стані, але й часи були інші. Я стала доросла й в мене був інтернет. З’ясувалося, що розмальовані ручкою обличчя, відсутність волосся, розбовтані ноги — це все не біда. Все це, якщо хоч трошки маєш здібні руки, легко виправити. Так я й зробила. Кукли після ремонту засяяли як нові. Ні, я не мала на меті лише складати їх у шафу, щоб вони покривалися пилом. Я захотіла їх повернути до життя. Зробити з них витвір, який не викинуть у смітник.

Яка довжина “життя” сучасної іграшки? Рік? П’ять? Куди попрямують оці тони пластикових іграшок, якими ми заповнили дитячі кімнати наших дітей? Пазли, Лего, м’які іграшки, ляльки, фігурки динозавриків та армії солдатиків споглядають на мене з усіх поличок, скриньок і коробок, варто мені зайти до дитячої. Чи дійсно цей мотлох запорука щасливого дитинства? Чи це лише наша спроба переконати свої дитячі комплекси, бажання купити їх кохання?Так багато запитань.

Я почала ремонтувати ляльки: Барбі, Кенів, Монстер Хай. Та цього було замало. Якось на сайті я вперше прочитала про ООАК(“one of a kind” — англ. одна свого роду). “Та це ж воно!”, проминуло у мене в голові. Коли лялька пройде крізь людські руки, отримає нове намальоване обличчя, волосся й красиву сукню, це вже не буде отой безликий фабричний витвір. Це буде та іграшка, яку дитина передасть потім у спадок своїм дітям. Менше речей, більше творчості, мінімізація сміття.

Так воно й закрутилося. Чоловік мені допоміг з простеньким сайтом. Й замовлення на мене почали падати не лише з цілої України, але і світу. Я лагодила ляльок, часто перешивала їх волосся, стирала старі риси обличчя, вимальовувала нові, більш людські. Діти були у захваті. Вони розглядали мою працю й знали історію кожної “порятованої”. Домовилася зі своєю шкільною подругою, щоб вона мені на замовлення шила оці дрібні сукні, штани й кофтинки. Потім я взяла собі іще помічницю, яка допомагала з найдовшою й найнуднішою частиною — прошивкою волосся. Бізнес йшов у гору. Єдине, чого мені постійно бракувало, це достаток часу. Займатися ляльками доводилося вночі, коли діти йшли спати. Вдень я була домогосподаркою, що миє підлогу, прибирає шкарпетки й готує вечерю. Ми з чоловіком встигли купити машину й почати збирати гроші на власну ділянку землі...

А ось тепер я тут. Без мене всі замовлення зупиняться, бо ні хто не зможе намалювати такі глибокі очі й пухкі ніжні губи, як це робила я. Та то лише бізнес, гарне хобі. Що там з дітьми, родиною, батьками, сестрою? Ні, не буду про них думати. Зараз ні, це занадто болить.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.