Частина ІІ. Жінка Глава 21. Ніна

Яскраве світло настирливо продиралося навіть крізь мої заплющені повіки. До вух доносилися чужі тихі голоси. Треба було зробити це — з’ясувати де я і що відбувається.

Те, що я побачила мене вразило. Стільки білого кольору може бути тільки на гірськолижному курорті, в раю або у лікарняній палаті. Я дуже сподівалася на останнє зі списку.

Тепер вже поворухнула не тільки повіками, а й головою. Все добре. Відчуваю, що вже зовсім отямилася, сіла на ліжку й озирнулася навкруги. На мій рух одразу підскочила немолода повненька сестричка у білому халаті.

— Ой, ви, будь ласочка, ляжте. Я зараз чергового покличу.

— Але я відчуваю себе добре.

— Добре, не добре, це не нашого розуму справа, а лікаря. Вам після такого шоку треба відпочивати. Ваш чоловік ось-ось буде. Репортери кляті, вже в лікарні вештаються. Та і поліція за дверима чергує, чекає поки лікар дозволить з вами порозмовляти.

Швидкості з якою сестричка вибелькочує речення міг би позаздрити будь-який репер. Роздивляюся іще раз невелику кімнату із тумбою та ліжком. За вікном без штор зовсім темно. Значить я все ж у лікарні.

— Скажіть, що зі мною трапилося?

— Ой, ну вас же викрали...

— Та я не про це. Як я на цьому ліжку опинилася?

— Вас привіз на білому фургоні невідомий чоловік. Його вже шукають. І взагалі. Я йду за лікарем!

Залишаюся сама у палаті. Це все не може бути правдою! Роздивляюся руку, у яку мені пустили голку з крапельницю. Кровоносна судина пульсує, відчуваючи холод чужої рідини. В останнє у лікарні я була під час пологів. Здається всі вони виглядають однаково. Перегортаю другу руку й помічаю, щось на долоні. Якась розмазана синя чорнильна закарлючка. Вдивляюсь уважніше й розумію, що на руці написане ручкою єдине слово — “відпускаю”.

Невже він мене звільнив!? Це усвідомлення настільки приголомшує, що сльози самі викочуються з моїх очей.

Багато часу для почуттів в мене не було, бо за дверима почулися кроки. Потім коротка розмова і, нарешті, у палату зайшов лікар із сестричкою. Його сиві скроні, білий халат та щира усмішка тільки підкреслювали його кваліфікацію. Зловила себе на одвічній людській помилці: ніби між словом “вік” і словом “розум” можна поставити знак дорівнює.

— Вітаю вас! Моє ім’я Юрій Володимирович. Як ви себе почуваєте?

— Гм. Та, наче, добре, — кажу я швидко отираючи сльози.

— Розкажіть мені по черзі, що саме трапилося. Аналізи у вас добрі й, судячи з опису, який встиг зробити той чоловік, в мене вже є певні припущення та я все одно хочу почути ще вашу версію.

— Не знаю. Все трапилося занадто швидко. Я нервувала й спробувала заспокоїтися. Дихала глибоко й часто та ставало тільки гірше. Потім я перестала відчувати руки. Долоні якось дивно натягнулися. Останнє, що я згадую це моє шалене дихання і почуття, що я зовсім втратила контроль над своїм тілом.

— Зрозуміло. Скажіть іще... Таке делікатне питання... Чи не знущалися з вас? Можливо треба зробити повний огляд, щоб поліція могла додати до діла про викрадення довідку з лікарні?

Згадую запеченого лосося у ніжному зеленому соусі з листочком базиліка, долькою лимона та пюре з картоплі на своєму столі у тюрмі, а потім ще отой букет шляхетних троянд. Знущалися? Прям соромно якось. Намагаюся не червоніти й відповідаю.

— Ні, все дійсно добре. Не має що перевіряти. Синців, побоїв, слідів зґвалтування вам на моєму тілі не знайти.

— Чудова новина.

— Лікарю, але що зі мною? В мене епілепсія? Чи ще щось подібне?

— А, то зовсім не варто турбуватися. Ви мали усі ознаки гіпервентелячного синдрому. Коли ви почали занадто часто дихати ваш організм, так би мовити, отруївся киснем. Мозку почав бракувати СО2 й в результаті втрата контролю над руками й запаморочення.

— Тобто?

— Це не хвороба. Це те, що може статися із кожним у будь-якому віці, коли він почне панікувати. Єдине, що я вам раджу, якщо наступного разу ви відчуєте тривогу, дихайте повільно до якогось пакетику, щоб рівень діоксиду вуглецю не падав.

Запала тиша. Мені слід було усвідомити, те що сталося. Я здорова. Барабас перелякався незрозумілих симптомів і за моє життя в цілому й відвіз мене до лікарні, наражаючи себе на небезпеку. Я так мріяла, потрапити на свободу! А тепер я майже у відчаї, бо можу більше ніколи його не побачити. Ми навіть не попрощалися. В середині відчиняється невідома мені нова прірва відчаю.

— Тут ще за дверима на вас чекають двоє поліціянтів. Можу їх покликати?

— Так, звичайно.

Лікар побажав гарного дня й пішов із палати, до якої увійшли двоє чоловіків середнього віку одягнутих у банальні сині джинси. Сестричка кинула у наш бік зацікавлений погляд і тактично розчинилася за дверима. Від одного з поліцейських тхнуло дешевим парфумом. Роздивляючись їх коротке волосся мені прийшло на думку, що вони ходять до одного й того самого перукаря. Той, що був нижчим на зріст і мав більш втомлені очі, показав своє посвідчення.

— Служба карного розшуку України, слідчі Петренко та Марченко. В нас є до вас декілька запитань, пані Ніно. Ви не проти?

Моє старе ім’я прокотилося відлунням серед заплутаних думок.

Я кивнула головою, а сама подивилася за вікно, де небо вже починало ненав’язливо сіріти. Ззовні я флегматично розглядала сумний краєвид внутрішнього двору лікарні, але в середині серце калатало мов дятел. Мені було потрібно дуже швидко вирішити, що саме про своє викрадення я буду розповідати. Здати Барабаса? Розказати про ляльок та синій мустанг і дати їм всі можливі зачіпки, щоб вони його негайно схопили? Чи мені взагалі потрібна помста?

— Нами були отримані відеозаписи з камер спостереження, що знаходяться біля входу до лікарні. Білий форд транспортер це доволі поширений автомобіль. Якість відео не дозволяє нам одразу з’ясувати номери машини. Спеціалісти пообіцяли, що за два дні зможуть нам сказати щось більш суттєве. Чоловік, що вас привіз був вдягнений у чорну куртку з відлогою, яка повністю закривала його лице. Черговий лікарні сказав, що підозрюваному років двадцять п’ять — тридцять, що в нього русяве волосся й середній зріст.

Слідчий трохи відмовчався й продовжив допит свого свідка, тобто мене.

— Можливо після пережитого вами шоку, вам не приємно про це думати. Та запевняю вас, що будь-які ваші свідчення можуть допомогти схопити виродка.

При останньому слові мене наче електрикою лупануло. Образ Барабаса аж ні як зі словом “виродок” у моїй голові не в’язався. Хм. Слідчий сказав два дні. Що мені робити?

— Не знаю, чим саме я б могла вам допомогти. Чоловік тримав мене у невеликому дерев’яному будиночку у лісі. Ім’я мені його не відоме. Хіба, що знаю, що він досить заможна людина.

— Може ще щось?

Я вже напружила м’язи губ, щоб сказати щось про синій Мустанг, як до палати влетів мій чоловік Юра. Дивно, я навіть не одразу зрозуміла, що це він. Наче вдивлятися на пожовкле листя й згадувати як воно виглядало влітку. Той самий профіль, очі, але й на перший погляд відчувалися глибокі внутрішні зміни, через які йому довелося за цей час пройти. Чоловік посивів ще більше та й виглядав старшим за свій вік.

Поліціянти вирішили ввічливо попрощатися й залишити нас на одинці. Єдине, дали мені на випадок, що я щось згадаю візитку й сказали, що я маю завітати пізніше до відділку.

Двері тихо зачинилися, а Юра схопив мене у свої обійми. Він мовчав упершись мені у груди, а я відчула як конвульсивно здригаються його рамена. В перше у житті бачу як він плаче й відчуваю себе повним стервом, що навіть жити не заслуговує. Це все нестерпно! Усвідомлення того, що скучала за ним лише як за найкращим другом випалюють мені душу. Ще трошки й палату заповнить їдкий пекучий дим.

— Все добре, я вже тут. Де діти?

Мої слова привели чоловіка трохи до тями.

— Зараз-зараз. Вони із твоїми батьками чекають за дверима. Я просто хотів переконатися, що із тобою все добре. З тобою ж усе добре, Ніно?

І його очі, повні надії застигли зазираючи мені в обличчя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.