Епілог
Солоні, наче живі, хвилі Майорки огортають мої ноги. Від сліпучо білого піску, що відбиває їдкі промені сонця прямо мені в очі, хочеться постійно мружитися. На шезлонгу недалеко моря сидить Юра, з неприродно синім келихом екзотичного коктейлю. Колір його червоної обпеченої шкіри не свідчить ні про що інше, як про те, що ввечері його чекає пекельний біль спокути. Та сонце вже зробило свою справу і ніякий крем не здатен врятувати мого колишнього чоловіка від опіків.
На морі ще не сезон. Та саме зараз, коли до реабілітаційного центру заїхали перші дві постраждалі, видалася найкраща нагода полетіти на Майорку. Куди ж іще б я могла обрати подорож? Здається, жінкам занадто притаманний мазохізм.
Час лікує, як на мене, аж занадто повільно. Варто мені зупинитися хоч на мить(як зараз) і я починаю відчувати у грудях величезний біль. Наче я колись дозволила оселитися у своєму серці рою диких бджіл і тепер вони при будь-якій доречній миті гудуть, жалять і лоскочуть спогадами моє нутро. Мені скрізь ввижається загублена тінь Барабаса. У кожному бородатому молодику, у кожній крутій автівці, що проїжджає повз я волію побачити його лице, що викарбувалося тавром у моїй пам’яті. Не те, що б зустріч була зовсім не можлива, адже подальша доля Івана ще досі залишається для всіх загадкою. Не можу для себе відповісти: “Чи змогли б ми бути разом і якою ціною?”
Спостерігаючи як діти будують великий замок з піску на майже порожньому пляжі, не можу не пригадувати той давній сон, який наснився мені під час полону п’ять місяців тому. Все як у ньому: червоний Юра з коктейлем, діти й хтось, кого, на перший погляд, не помітно...
Одна єдина ніч принесла неочікувані наслідки. Вже п’ять місяців під серцем моїм росте дитина Івана. Можливо, стороннім поглядом, може здатися дивним, що я добровільно залишила сина від свого викрадача. Та, я відчуваю, що ця дитина має право на життя. Не боюся повторення сумної історії Марії. Все, що сталося між нами тоді, сталося добровільно. Переконана, що в очах свого сина я не побачу ненависті чи відрази, а тільки всепереможну любов.
Вітаю! Ось вже моя третя книга добігла фіналу. Мені надзвичайно приємно, що ви здолали цей непростий шлях разом зі мною! Зізнаюся, що від початку хотіла, щоб Барабас закінчив життя самогубством та не змогла цього зробити. Хто вважає, що він помер нехай. Та остаточні оптимісти можуть вірити, що він зі своїми грошима міг спокійно почати нове життя. Існує, на мій погляд, і інша можлива кінцівка, коли Іван прийде сам зі спокутою у поліцію, відсидить строк у в’язниці й спробує побудувати нове життя з Ніною та їх дитиною. Може, у вас є своя версія? Дякую і буду рада коментарям, зауваженням, зірочкам та зворотному зв’язку! До нових зустрічей, ваша Таліана
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!