Химерні місяці

Дивишся на мілку воду при березі – і в ній бачиш небо. Небо глибоке й бездонне, наповнене хмарами і неосяжністю. І стає страшно – ти боїшся впасти в цю безодню серед хмар, боїшся загубитися в цій нескінченній блакиті, що відбивається на поверхні широченної і замуленої річки часу, яку люди намагаються гальмувати мурами із бетону, мурами зі спогадів і мурами з розваг.

З хмари виринає гадюка, що тягне у пащі бичка. Вона невелика, картата, в’юнка. Упливає. За нею з’явилася інша. Спирається на камінь, що стирчить із хмаринки поруч. Хапає повітря і пірнає назад у небо. Над водою проносяться бабки, як зграя винищувачів наступного покоління людських літаків, що винищать з часом цей світ, як він їх винищував триста мільйонів років назад, що минули без особливих змін, хіба що зменшився рівень кисню, потягнувши за собою захмареність, що пробила дно наповнених котлованів морів і русел річок.

Бабки підступні – вони не відбиваються у воді... Рибалки жаліються, що хмар з кожним роком стає все менше...

Дивишся на воду – і бачиш там небо. Риба мешкає в небі, де хмари чіпляються за водорості, оминають сухогрузи і вітрильники, пірнають під них, щоб скоротити собі шлях, плигають і перелазять через мости і греблі, і далі пливуть за течією на південь. Хмари у воді – дивні. На небі вони спокійні, чимчикують за вітром, повільно танцюють. А в глибині на хмари тисне вода: вони дрижать, хвилюються, їх обриси постійно змінюються, хоча і намагаються тримати первинну форму. Вони глибоко занурюються, труться одна об одну, їх температура зростає, і мальки влаштовують в них свої ясла. Риба полюбляє плавати і полювати серед хмар на мальків, штовхає хмари плавцями, б`є по хмарам хвостами, високо підстрибує і м`яко приземляється у ці небесні перини з гуркітливим плескотом, що сповіщає про подолання беззвукового бар`єру між повітрям, водою і небом, наповненим хмарами, що плавають у воді, при дні, всі дні, самотні й сумні.

За плескотом риби рибалки визначають найбільше скупчення хмар. Рибалки закидають вудки і намагаються підчепити на гачок саму найбільшу хмару, щоб віднести її додому, показати дітям, зробити світлини, набити виловленими хмарами перини, а світлинами наповнити спогади, з яких потім змурують греблю. На своєму взутті рибалки приносять додому трохи луски. Луска дзвенить і виблискує. Діти рибалок радіють лусці – вона яскрава й мілка, з неї можна робити прикраси, міняти на іграшки, на цукерки і невеликі хмаринки, яких одомашнюють люди.

Дивишся на воду – і бачиш там небо. Рибалка витягає невеличку хмару і кладе її до садка. Хмара, лежить у садку. Підпливає гадюка. Хмара бачить, яка вона тоненька, звивиста і картата. Хмара приймає форму гадюки і тікає назад у воду. Рибалка сумує і наново закидає вудку, волосінь у польоті розрізає іншу хмару, повітря свистить, здіймається вітер. Хмари на небі починають хвилюватися, обурюватися. Наливаються люттю й лютують налиті коктейлем почуттів, які назбирали протягом року, поки пливли над людьми і їх містами. Вода чорніє, небо у ній зникає, йде дощ. Небо влаштовує втечу хмарам, що сидять під водою: підводні хмари зникають, гадюки піднімаються в небо, рибалка з пустим садком швендяє мляво додому – йому не сумно, він замість хмар наловив карасів, щоб вдома була луска.

Він не бачить, як з хмари у небі виринає чорна картата гадюка, спирається на чорний лискучий камінь поруч, що стирчить вершиною до землі. Гадюка хапає повітря і пірнає назад у небо. Її хвіст задіває землю, воду, шарудить повітрям, звук перетинає надзвуковий бар`єр. Чути грім – це крапка.