Химерні місяці

Дивний Серпень вирував: роздавав всім на горіхи, набирав у відра фрукти і носив варити на варення до своєї жадібної тітки, готував курчат, яких за місяць всім лічити, і готував дітей до школи. І тишком-нишком, наче як ніхто не бачить, він миті переляканого літа серед скель річних ховав. Він крав їх в стомлених людей з облич, із загорілих тіл, з привезених на шкірі із курортів кристалів солі і піщинок, що налипали на підошви пляжного взуття. Серпень запорошував всім очі пересохлою пилякою, трошки спеки наганяв ще для охочих, й дощу потрохи переляканим містянам на голови і спини насипав – а щоб не забували про закинуті десь парасольки.

Дивний Серпень крав останні літні дні, як ненажерливий ділок. Насправді, сміюся з нього, згадую, бо бачив, коли він із сміттєвих баків вигрібав ті рештки літа: обгортки від морозива, корки з кавунів, мільйон пляшок порожніх, без мінералки, пива, соку і не тільки. Він, як занедбаний безхатько, все це у власний сховок тягнув, постійно відганяючи від себе набридливих передосінніх ос, ще злих, але повільних мух, як він лякав велику зграю бабок, що вивелись в підвалі багатоповерхівки. І Серпень виглядав у небі ластівок – а їх там не було, бо вже майнули десь.

Дивний Серпень стояв під яткою із пивом. Самотній. Замовив собі пів літри пива. Напивсь. На хмари він дивився. На місто він дивився, спостерігав як місто наповнюється людом, машинами, димами, кавунами, словами про картоплю з Вінниці, що мають скоро вже везти. І ароматами осінніми базарами вітри і протяги всім ніздрі лоскотали: цибуля, помідори на сок і на заправку, буряки, капуста, морква, яблука, малина ремонтантна, і «ніктаріни» мать їх вьоб, і персики. І з винограду сок із ягідки так капає, оса той сік із дірочки на ягідці потроху лапає і п’є його – смачнючий.

Дивний Серпень ходив і ввечері: і середмістям, і околицями – він крав тепло. Народ дістав «вітровки», кутавсь – не допомагало. На лавах у дворах не стало молоді і алкашів – це вже підсуєтився Серпень – крадій останніх днів цього приємного на дотик літа.