Хлопчик у картатій сорочці. Книга 4

22 жовтня 2021 р.

Те, що Марку пощастило за два дні зустріти обох своїх колишніх, не могло не дивувати. Він намагався це з чимось пов’язати, але нічого путнього в голову не приходило. Та й не повинно було. Звичайний збіг. Колись же ще він мав їх побачити.

Отож з надією, що не об’явиться ще одна стара знайома, Марк з головою пірнув у роботу. Якої у нього ніколи не бракувало.

Книгарня все ще була його основним робочим місцем. Звідси він якщо і виринав, то не вище носа. Якщо на початку Норі інколи посвячував Марка у справи, що не стосувалися його посади. То зараз він переклав на нього добру частину своїх обов’язків.

Марк складав графіки роботи. Був відповідальний за завози та кожен сам контролював. Коротко кажучи, усю документацію звалили на нього. Але попри великий обсяг роботи, Марку це подобалось. Увесь цей контроль, а також розподіляти його поміж них трьох

Основним кістяком колективу так і залишився він разом з Еммою та Дейзі. Звичайно, інші люди також влаштовувалися. Але більше як рік їм тут не сиділося. Марку це трохи не подобалось, бо зазвичай такими новачками були старшокласники або студенти, що приходили ненадовго, на період канікул. Останні роки Норі був доброю душею, тому з радістю їх приймав. А Марк тільки видумував нормальну схему в графіку, як наставав вересень і все по-новому.

Сам же Норі тепер був у книгарні справжнім гостем. Він не навідувався хоча б щотижня. Якщо раз у місяць, то вже свято. Комунікацію з персоналом він вів виключно з дому через телефон. Поки паралельно вищупував травичку в садку або дивився серіал по телевізору. Дідусю в цьому році виповнилось дев’яносто. Хоч міркування у нього були ще здорові, поважність віку все ж відчувалась.

Марк же завжди затримувався допізна та уходив з книгарні останнім. Для нього це було своєрідною медитацією. Випровадити Дейзі трохи раніше. Особливо коли її вже декілька годин сидів чекав у коридорі син, що кидав на Марка гнівні погляди, варто було йому якось контактувати з Дейзі.

У цього семирічного хлопчика нещодавно з’явився вітчим. З яким, по словах Дейзі, він гарно потоваришував. Тому, можливо це Марк щось собі не те думав, але хлопчик боявся, щоб його мама не зійшлася з кимось іншим. Але Дейзі цього точно робити не збиралась. Після одруження вона чи не щодня була по-справжньому окрилена. І коли Марк її завіряв, що закінчить з усім сам, вона в перші ж хвилини за дверима дзвонила своєму Філіпу і, з сином під руку, обговорювала меню на вечерю

Марк же намагався осягнути дзинь. І сьогодні в нього був не перший день практики.

Велика зала наповнена жовтим світлом, що надавало відтінку шафам. Запах картону та книг тільки з друкарні. Стукіт твердих палітурок об полиці та шурхіт коробок по нещодавно пофарбованих дошках підлоги. А також розглядання новинок, за чим слідував подив від ціни та згадка, що до кінця тижня йому треба розтягнути тридцять доларів. Загалом, якщо він не піддасться спокусі, це можливо.

* * *

На вулиці знову накрапав дощ. Відбивав кружечки в великих калюжах біля бордюрів. Та поколихував яскраве листя на деревах вздовж траси.

На розі знаходилась маленька пекарня. Зазирнути до неї Лінда вирішила раптово. Стоячи серед вулиці, вона дивилася на знайомий жовтий дах. Губи зсередини були до ран скусані. Треба було зайти, а не хотілося.

Ця пекарня також була своєрідним теплим спогадом. В ті дні, коли дідусь дозволяв їй малій тихенько посидіти з ним у книгарні, на вечір обов’язково купував тут їй рогалик з повидлом — бо худе і кістки випирають.

Зараз Лінда взяла собі каву в кольоровому стаканчику. Стала біля стійки, що під вікном, та знову почала думати. Було треба. Коли покриваєш подряпину зеленкою теж боляче, але треба терпіти, щоб все швидше загоїлось. Тому треба було швидко з цим покінчити, а не штрикати рану

* * *

Дзвіночки на дверях дзеленькнули. Марк обернувся, налаштований на класичну неуважну людину, що не побачила надпис «Зачинено». Але на порозі стояла Лінда та скручувала чорну парасолю в таку собі тростину

— Привіт. — Вона легенько усміхнулась, рум’яні щоки округлились. Лінда пройшла повз касу, проводячи по ній чорною рукавичкою, вглиб зали до Марка. Неначе у них була запланована зустріч, а не вони бачились уперше за чотири роки

— Привіт? Якщо ти шукаєш Норі, то скажу одразу, що я його не бачив вже тижні три.

— Так. Я знаю. Це він попросив мене сюди зайти.

Лінда йшла вздовж ряду, милуючись усім навколо, немов на екскурсії. Марк споглядав як її постать у бежевому пальті віддалялась все далі й далі, тому неспішно йшов слідом. В такт постукування її каблуків на високих коричневих чоботях. В очікуванні чим це все завершиться. Лінда сіла на канапу в кутку зали та розгублено вешталась поглядом підлогою

— А навіщо тебе Норі попросив зайти? З ревізією?

— Майже. — Було видно, що вона кусає губу зсередини. — Норі помер. Три дні тому. Старість.

Вона поглянула Марку в очі та кивнула. Посунулась у бік, Марк сів поруч на канапі. Запала тиша

— Прийми мої співчуття. Уявляю, як тобі зараз важко

— Дякую. Не знаю як правильно реагувати на такі слова.

— Особливого сенсу немає. А коли похорон?

— Вчора

Марк обернувся до неї. Але Лінда все прорахувала, тому не подавала жодного вигляду слабкості. Продовжила дивитись вперед та говорити

— Я лише виконую його прохання. За тиждень до смерті Норі поклали до лікарні. Почали відмовляти нирки. Я з ним була поряд і коли він був у силах, то розповідав, що я повинна зробити після його смерті. Тобто все те, чого нема у заповіті. Взагалі, коли його тільки поклали, то він був налаштований на одужання. Але буквально за день почав себе ховати. Коли людина себе ховає, то вже все. Одне з його прохань це те, щоб на похороні була лише сім’я. Було складно розбиратись з нав'язливими знайомими. Я особисто з ними сварилась. Вибач

В ту ж мить вона хутко встала та попрямувала до виходу. Спочатку Марк хотів її зупини, але якщо вона не хоче, щоб він щось у ній побачив, то примушувати залишитись він не стане