Хлопчик у картатій сорочці. Книга 4

Мендот. Штат Іллінойс. 10 серпня 2034 р.

Передпокій освітлювало тьмяне жовте світло. Воно не дотягувало до дзеркала, але, в цілому, не було потрібне, бо ранкове сонце вже зазирало у вікна.

— Боляче! — Зойкнув дитячий голос.

— Потерпи трохи

— Не можу. Ссс. Боляче!

Марк не витримав та за декілька рухів розплів недороблений колосок. Він присів, щоб бути з донькою на одному рівні очей та обережно розправив її темне волосся на всі боки. П’ятирічна Софа заспаними очима дивились на тата через дзеркало, перед яким сиділа на високому стільці.

— А обріжмо тобі волосся?

— Як?

— Отак. — Він підібрав волосся, що тепер воно закінчувалось трохи нижче вух. — Такої ні в кого не буде. А ще заплітатись не треба, бо завжди гарно

— Марку, ні! — Гримнула Лінда з другого поверху і невдовзі спустилась до них. — Навіть не думай. Воно в неї тільки відросло.

— Значить ти заплети її. Бо я не можу.

— Вибач, але я не маю вільно графіку відвідування роботи. — Вона швидко взула босоніжки та глянула на годинник. — До того ж я вже запізнююсь. Тому головний сьогодні ти.

Лінда чмокнула доньку у щоку, потім Марка, та вибігла на вулицю.

Марк з Софою зустрілися у дзеркалі поглядами. Дитя зітхнуло:

— А просто косички можеш?

* * *

Кожного разу, коли Софа випрошувала дозволу піти разом з татом на роботу, цей день ставав справжнім святом. Для такого і прокинутись раніше не було проблемою. Хіба що трішечки.

Софа стрибала усю дорогу до книгарні. Інколи зупинялась, щоб роздивитись як поблискувала роса на рослинах та перерахувати кількість цяток на спині жука-сонечка. Марк тихенько йшов поряд. В якомусь сенсі йому подобалось, що завдяки Софі він отримав звичку не поспішати. А насолоджуватись усім тут і зараз.

В один момент Софа ж підозріло довго йшла поряд, тримаючи Марка за руку. Як і очікувалось, вона раптом зупинилась та попросили нахилитись, щоб сказати на вухо.

— А коли ти попрацюєш, ми гуляти підемо?

— А зараз ми що, не гуляємо?

— Не те гуляти! Друге

Її темні очі азійського розрізу прохально закліпали, а пальці смикали ниточки з в’язаної кофти

— Добре. — Марк одягнув донці капюшона на голову, тепер вона мала два котячі вуха. — Тільки якщо ти не будеш мене сильно відволікати від роботи

Софа усміхнулась та закивала. Залишок дороги знову заполонили безліч зупинок.

* * *

У книгарні ж Софа на деякий час притихла. Хоча вона не була такою боягузкою, як її тато в такому ж віці, але скупчення великої кількості незнайомих людей ввела її в роздуми та змусила постійно крутитись біля Марка

Поки до них не підійшла привітатись Емма. Або як її любила називати Софа — тітонька Еммі.

Ці двоє мали величезну симпатію одна до одної. Обидві мали на те свої причини.

Емма одна з небагатьох ставилась до Софи, як до принцеси. На відмінну від іншого колективу, дозволяла собі допомагати. Софа від цього ледь не пищала, бо почувала себе такою важливою персоною. А Емма заповнювала свою мрію про дітей, яких не могла мати. Тому ці двоє вважали себе гарними друзями

Поки Марк був дещо зайнятий разом з Еммою, Софа вирішила обійти кожен ряд у магазині. З високо піднятим носом, що ледь не перечіпалась, вона пильно оглядала свої угіддя. Бо без неї тут все і рухне.

В одному кутку її увагу привернув незрозумілий чоловік. Вона його тут раніше не бачила — непорядок

Це був Девід, що став «тимчасовою» заміною своєї матері — Дейзі. «Тимчасовою», бо запевняв, що як тільки заробить на коледж, одразу звільниться. На що Марк шуткував, що жоден чоловік з цієї книгарні живим не звільнявся.

— Ти хто? — Поцікавилась Софа, чим перелякала Девіда, бо він не чув, як вона підійшла. — Чому я тебе не знаю?

— А ти хто? — Вирішив підіграти хлопець, хоча більше хотів швидко переробити усю заплановану роботу.

Софа звела тоненькі брови догори

— Тобі слово «Едісон» щось каже?

— Припустимо, що так

— От-от. Соромно мене не знати

Та пішла далі.

Марк з Еммою, що саме спостерігали за цим, переглянулися.

— Копія матері. — Відказала Емма. — Та теж вихвалялась, що Ямада

Марк спіймав погляд доньки, і вона поспішила зникнути серед стелажів. Він і не уявляв, що його прізвище колись промовлять в такому ключі, а не в: «Та дурнувата сімейка». Аж гордість брала

* * *

Весь інший час, коли в книгарні перебувала основна кількість покупців, Софа не знаходила собі місця.

Не в такому ж, але на якісь два роки старше, для Марка книгарні були втіленням раю на землі. У Софи ж і натяку на любов до читання не було. І до музики, скільки Лінда не намагалась привити цю любов, у Софи не лежало. Але Софа любила побалакати. Хоч крихітний доказ того, що вона цим двом рідна.

Вихід для своєї енергії того дня Софа знайшла саме у розмовах з покупцями. Не з усіма. Перед тим, як підійти, вона довго вибирала, немов читала невидиму характеристику до людини, яка допомагала визначити — буде діалог чи ні. Жодного разу не промахнулась.

Коли ж Марк звільнився і був готовий виконати свою обіцянку, то знайшов доньку на канапі за серйозною розмовою з якимось дідусем.

Марк не наважувався порушувати цю ідилію. Він не раз думав, як сильно все різнилось. У його житті та у Ліндиному дідусі відігравали важливу та невіддільну роль. У Софи ж дідусем був Адам. З яким Лінда досі не налагодила стосунки, та і не збиралась цього робити. Вистачало Юріко, яка хоч віддалено нагадувала уявлення про бабусю. Вона на них зла хоч не тримала.

Софі не пощастило з одним дідусем. І якби був живий другий, то з ним також не пощастило б. Але у Софи був нормальний тато, який стабільно ходив з дитиною гуляти на луки.

* * *

Палюче сонце стояло в зеніті. Марк стояв посеред стежки в очікуванні. Його очі слідкували за цяткою голови доньки, яка сказала, що зараз прийде

В якийсь момент вона радісно скрикнула та щаслива понеслась назад.

— Диви! Диви, яка красива!

Її зчеплені долоні привідкрились. Звідти дивилась маленька ящірка

— Це Біллі. Він буде жити у нас.

Хотів би Марк знати скільки саме разів він чув цю фразу за останній рік. Такі знахідки були основною ціллю цих прогулянок. І Софа втричі щасливіша крокувала додому. Сміючись, коли ящірка в долонях її лоскотала

Перед тим, як йти безпосередньо додому, вони купили для Біллі нову банку. З якою Софа пафосно йшла зустрічати маму з роботи

Лінда працювала вчителькою музики в молодших класах. А під час літніх канікул займалась з дітьми індивідуально.

Коли ж вона побачила Біллі, то Марк по очах зрозумів, як вона цьому «рада». А потім ще й додала:

— А татові сподобався Біллі?

— Так. Він сказав у нього хвіст красивий

— І очі, і руки. Татові Біллі повністю подобається

Марк знав, про нелюбов Лінди до захоплення Софи рептиліями та різними комахами. Але бачачи щасливі очі доньки, не вбачав сенсу, щось робити з уподобаннями Лінди.

Натомість вдома, в сараї Софа мала свою колекцію. Окрему поличку на якій завжди стояло рівно п’ять банок з різними істотами. І кожного разу, коли вона приносила новий екземпляр, щоб звільнити місце на поличці, треба було когось випустити. Колекція змінювалась швидко, тому жоден експонат більше ніж два дні не сидів у неволі.

Софа довго вибирала на чиє місце поставити Біллі, але врешті-решт це стала родина метеликів. Вони ніяк не хотіли відлітати. Спочатку довго сиділи у банці, а потім вирішили посидіти на Софі. Якщо вранці були котячі вушка, то зараз це були два «бантики»

* * *

З появою дитини дім в кінці провулка зазнав кардинальних змін. Марк нарешті закінчив ремонт. Тепер змінились і призначення кімнат.

Там, де раніше була Маркова кімната, тепер був його робочий кабінет. З шафами аж до самої стелі забитими книжками. Марк вже декілька років не купував нові книги, тому перепис його майна незмінно становив сімсот п’ятдесят чотири одиниці.

Джеймсова кімната була більше за Маркову. Вибір був очевидний. Тому пропрацювавши цей пункт зі своїм психотерапевтом, Марк переробив цю кімнату у свою з Ліндою спальню. Також три роки тут жила й Софа

Останні ж два вона привчилась спати окремо. До того ж в її розпорядженні був цілий поверх — горище. Весь непотріб звідти Марк виніс, утеплив стелю та стіни. І тепер його бібліотека стала невилазним місцем для Софи. Розгулятись тут було де

* * *

Окрім роботи в книгарні, Марк також здобув освіту перекладача. Тепер майже щодня ввечері, з перервами на вечерю, і до пізньої ночі він працював над перекладом книг з німецької, французькою, польської та іспанської мов

В родині було привило, що якщо тато в кабінеті, то його чіпати не можна. Тільки якщо щось дуже термінове. Софу це інколи засмучувало. Але з мамою їй також було весело.

Сьогодні вона допомагала їй робити піцу. Спочатку розповіла, як сама все з’їсть, бо вмовила не додавати цибулю. А потім, як зазвичай, замість вечері гралась з котом

А точніше: тиша, підозріла тиша, голосний няв та крик з кухні:

— Софа, не муч Люцифера!

А Софа щаслива приходила на кухню з котом в руках, в очах якого читалось великими буквами: «Допоможіть»

Люцифер був чистокровним онуком Сатани. Та на відмінну від своєї бабці, що могла почати кусатись від нудьги, цей кіт був на диво терпеливим. Він був своєрідним охоронцем для Софи, бо росли вони разом. Тому він завжди ненадовго, але дозволяв вивчити свої вуха та хвіст.

* * *

Сьогодні день був тихим. У тому плані, що Софа дуже швидко заснула, та ще й у своєму ліжку.

Марк це помітив, коли вона вже бачила десятий сон. На годиннику була одинадцята ночі. Він досі сидів за комп’ютером у кабінеті. Поки туди не завітала Лінда. Дуже терміново

— Ти скоро? Без тебе холодно

Марк всміхнувся. Та не знімаючи окулярів з кінчика носа, поглянув на Лінду — руде волосся, пострижене під каре, стирчало у різні боки. Нічна сорочка огортала форми, що трохи погладшали. Але яка ж вона була гарна

— Зараз, ще трохи.

— Це трохи було ще двадцять хвилин тому. — Вона підійшла ззаду та поклала свої холодні долоні йому на шию, як на батарею. Марк різко видихнув

— Жаба.

— Сам ти жаба, а я жабенятко. — На її шиї мерехтів ланцюжок з кленовим листочком

— Жабенятко зараз спить нагорі, а ти... — Жартівливо-злий погляд. — Доросле жабенятко

Кінець