Битва білих і чорних

Розділ 1

Повернення блукача

Або

Пригоди тільки починаються

На сіре місто опускалися сутінки. Бліде вересневе сонце ховалося за високими шпилями, ледь визираючи з-за черепичних дахів, підсвічуючи їх багрянцем дня, що закінчується. Вдалині промайнула птаха, гучним криком, сповістивши про своє місце знаходження. Він відбився від кам’яних стін й потонув у лабіринті вулиць.

Я сиділа в кріслі на широкому балкончику давно орендованого будинку у середмісті Алерина й бездумно вдивлялася у простір, проводжаючи день, що минав. Іще один день без нього. Ще день без Тадеуша. Туга знов стисла серце лещатами болю. Вже кілька місяців від воєводи не було звісток, ані листів, нічого. Лиш повідомили: безвісти зник.

Остання битва в цій затяжній війні між сусіднім королівством Улінією, та варварами, які намагалися його захопити, закінчилася тріумфом для армії союзників. Нападників розбито, їх вигнали за Улінські гори й тепер ведуться перемовини щодо компенсації… Мир, свято та радість. Але не для мене. Бо для коханого та баталія стала фатальною, адже той щез із поля бою, і ніхто досі не відає, де він і що з ним.

Сумно зітхнула й підтримуючи плед повернулася до ліхтаря, який стояв поруч з кріслом на широкій мармуровій огорожі. Під куполом із синюватого прозорого матеріалу, закріпленого темним металом та прикрашеного візерунками нанесеними на артоній білосніжною фарбою, мерехтіла товста свічка. Достатньо, щоб освітити простір навколо крісла й дати можливість почитати.

Поглянула на ліхтар, та передумала підіймати ковпак і задувати свічку. Вирішила трошки посидіти. Якесь незрозуміле чуття не давало піти. Мене, наче тримали тут, на цьому балконі. Якась містична сила вмовляла залишитися. Здавалося, от-от має відбутися щось важливе…

Знову зітхнула, взяла книгу, яка лежала на колінах, і спробувала дочитати. Літера за літерою продиралася крізь текст, намагаючись осягнути сенс написаного, та значення слів втікало від мене. В голові – суцільна пустка, й зрозуміти, про що зараз читаю – незмога. Рядки стали розпливатися перед очима. Літери перетворювалися в суцільне марево з чорнильних візерунків. Закрила фоліант, відклала його на холодний мармур, котрий захищав балкон. Відкинулася в кріслі, на мить прикрила очі, й втомлено потерла скроні.

- «Щось сьогодні не так… Ні все не так. Нелогічно й незрозуміло». - думала, докладаючи невимовних зусиль, щоб зібрати метушіння в голові до купи.

Ледь вдалося опанувати себе й зібратися з думками почалися курйози. На тихій пустій вулиці почулися чиїсь обережні кроки. Нічний візитер зупинився під моїм балконом. Постояв хвилину, й почав походжати туди сюди, насвистуючи.

Не втрималася, відкинула плед, підвелася та пішла подивитися, хто там швендяє. Підійшла до поруч та перехилилася через них, вдивляючись у темряву. Розгледіти візитера не змогла. Внизу промайнула темна постать і сховалася, з’явилася і ще раз відійшла в тінь.

Така дивна поведінка неабияк спантеличила, тож я підтримавши просте домашнє плаття зі щільної цупкої тканини, всілася на поруччя, та обережно, аби не заплутатися в довгій спідниці, зістрибнула вниз.

Опинившись на бруківці перед власною оселею, роззирнулася й натрапила на зацікавлений погляд нічного гостя. Той стояв навпроти й у тьмяному світлі зірок намагався роздивитися мою персону. Я, і собі, прискіпливо вивчала візитера. Широкоплечий брюнет здався знайомим. Завмерла в намаганні зрозуміти, чому серце кольнуло й радісно забилося. То був Тадеуш Темський. Проте, мав трохи інший вигляд, наче він й водночас не він. Коханий не надто змінився. Тільки Довге чорне волосся тепер стягнуте темним шнуром, від чого обличчя здавалося суворішим.

Не витримала й підбігла до коханого. Впіймав мене та притис до себе. Обійняла у відповідь.

- Вітаю, пропажа. – як найсуворіше почала розмову.

Не випустив з обіймів, лиш тихо промовив з сумом: - Пробач кохана, так було треба. Я тобі пізніше усе розповім.

Вирвалася й втупилася на нього, свердлячи гнівним поглядом:

- Ти, Ти повертаєшся опісля місяців мовчанки… після, не знаю, навіть, як той спектакль охарактеризувати.. і кажеш: - «я все поясню».

- Вибач. Не мав іншого виходу.

- Безвиході не існує! – пирхнула і розвернулася, бажаючи піти звідси, адже розмова почала ставати схожою на анекдот.

Коханий знову схопив мене в обійми та сам потягнув у дім. Двері були не замкнені, тож він, штовхнувши їх плечем, втягнув мою персону всередину. Відпустив у вузькому темному коридорі, зачинив, рвучко узяв за руку й повів на гору.

Всупереч відсутності світла, шпигун рухався досить впевнено. Затягнувши в спальню, не дав збагнути, як не переламала ноги у темряві будинку, одразу ж сказав:

- Вранці поясню. Обов’язково розкажу усе в деталях. Уже пізно. Давай я залишуся у тебе, а всі закиди, скандали та з’ясовування стосунків будуть завтра.

Лишень стиснула плечима. Раз так, то сьогодні нічого від нього не дізнаюся. Та й дійсно вже пізно. Годинник, підтверджуючи слова Тада, пробив першу годину ночі.

Мовчки пройшла на балкон. Підійшла до ліхтаря, котрий так і залишився стояти на поручні, взяла важкувату металеву конструкцію за спеціальну ручку та занесла в будинок.

Він, здивований моєю байдужістю, стояв та спостерігав за тим, як я зачинила за собою двері, закрила штори, які приховували суцільне від підлоги до стелі вікно, та спокійнісінько зібралася вкладатися.

- То ти на мене не сердишся?! – спитав гість.

- Ні. Я лютую. – прошипіла, та з байдужим виглядом скинула плаття й лягла у ліжко.

Тад роздягся й приєднався, завбачливо віддавши єдине покривало…

***

Ранок зустрів пташиним гамором за відчиненим вікном та пахощами початку осені. На дворі було ще тепло, проте осінь вже заявляла свої права ранковою вогкістю, та купою пташиних сімей, які шукали теплих місць, де можна перезимувати. В цих пошуках птахи обсіли дахи будинків і будили їх мешканців своїм невгамовним співом.

Я розплющила очі й роздивилася приміщення. Крізь розчахнуту штору пробивалися промені вранішнього сонечка, блиском виграючи на ліхтарі, який так і залишився стояти на письмовому столі. Свічка давно догоріла. Ліхтар здавався пустим та занедбаним, наче закинутий будиночок.

Повернулася на бік та впіймала погляд Тада, який ліниво розвалився поруч. За ніч бажання скандалити пройшло, і тепер не знала, що робити. Поговорити треба, проте з чого почати розмову й взагалі, про що розпитати не збагнула. Та й не бажала чомусь починати день з необхідної зараз серйозної розмови. Тож, не знайшла нічого кращого, ніж малодушно сховатися від проблеми. Відвернулася, й накрилася з головою покривалом, відгороджуючись від необхідності спілкування. Коханий лиш усміхнувся та продовжив лежати, замислено вдивляючись у стелю.

Нашу мовчазну суперечку перервав скрип дверей. Висунула носа з-під ковдри та побачила Яру, котра зайшла в кімнату з тацею у руках.

- Ой. – пискнула вона здивовано, побачивши гостя. Але той спокійно відреагував на те. Дівчина поставила тацю на стіл, поправила штору на вікні та підхопивши ліхтар, хотіла піти.

- Стривай. – покликала її, відкинувши простирадло: - знайди Єжи й таємно повідом йому, що Темський повернувся. Нехай передасть Тіму…

- Добре, усе зроблю. – погодилася вона та пішла.

- Мене ігнорують в цьому домі! – обурено обізвався коханий.

- Ні. Просто пропало бажання з’ясовувати стосунки. – меланхолічно кинула.

- Отже, тепер ти вислухаєш… - почав той.

- Розповідай. – кивнула, а сама піднялася, потягнулася, та накинувши халат покрокувала до таці зі сніданком.

Не встигла вирішити долю ранкових наїдків, до спальні повернулася Ярина, з новою порцією. Вона передала тацю Таду, який вже всівся на ліжку, й знову побігла кудись.

- Так от… - почав він: - Мені випав шанс.

- Спихнути все на мене. – наново почала заводитися.

Тадеуш зупинив жестом й продовжив: - Вислухай. Тебе це також стосується.

- Якби ж то. – видала обурено, зате замовкла, слухаючи коханого.

- Одного дня сидів я з приятелями в улінській таверні…

- І зустрів когось надважливого. – іронічно запропонувала.

- Можна й так сказати, але не того, про кого подумала.

Я пирхнула, а коханий продовжував: - Там познайомили з одним найманцем з загону Тіма.

- То й що?

- То ти дослухай, а потім ставитимеш питання! – обурився Темський.

- Добре. – кинула та узялася жувати булочку, не забуваючи дослухатися до розповіді.

Тад відпив зі своєї чашки трохи теплої трав’яної настоянки та мовив: - Ми напилися й розмова закономірно перейшла на тему особистого життя. У процесі обговорення зрозуміли — нас поєднує одна й та сама жінка…

Тут я насупилася й невдоволено зиркнула на коханця.

- Той найманець – новий коханець моєї дружини. Вони почали зустрічатися напередодні відбуття на війну.

Зітхнула з полегшенням, проте не полишило відчуття, в цій історії є підступ.

- Він хоче одружитися з Наджеєю, тому запропонував план того, як відкараскатися від неї.

- І що ви наробили?

- Нічого. – усміхнувся коханий: - Інсценував своє зникнення і…

- Як же військо і все таке..? – спитала підозріло.

- Підготував своїх помічників та заступників до самостійної роботи. Написав Тіму записку й після наступної битви щез.

- Як? – жорстко запитала.

- Ховаючись дійшов до прикордонного містечка. Там мешкає один мій знайомий. Завдячує мені життям, тому допоміг потрапити в Полянію інкогніто.

- Деталі, будь ласка. Цікаво ж! – кинула, попиваючи настоянку.

- Добре. – погодився той, і собі відсьорбуючи: - Він дістав мені фальшиві документи, так спокійно в’їхав у Полянію та дістався столиці.

- Зрозуміло. Ти от одне скажи… Навіщо тобі то все?

- Аби позбутися дружини. – коротко пояснив Тад.

На що лиш питально підняла брову.

- Я зник, тож Наджея скоро зречеться мене, оголосить себе вдовою, а я стану вільним.

- А якщо нічого не робитиме?

- Вже робить. Невдовзі відмовиться.

- І тоді що? Для чого тобі свобода?

- Як для чого? – здивовано сказав той: - Щоб отримати розлучення, і опісля одружитися із тобою. – невдоволений моїм нерозумінням розтлумачив коханий.

Від такої заяви ледь не вдавилася настоянкою. Відставила чашку, прокашлялася та видала: - А попередити не можна було. Я ж ледве з глузду не з’їхала від хвилювання. А він тут плани будує. А.. – тільки махнула рукою, встала та з обуреним виразом обличчя підійшла до вікна. Сенсу не має у чомусь переконувати чи скаржитися. Ці діячі довели свою витівку майже до кінця: - «Маніпулятори, най їх!».

Тад підійшов та обійняв ззаду.

- То ти вийдеш за мене? – спитав у саме вухо.

- Тепер сім разів подумаю, перш ніж дати відповідь. – холодно повідомила, однак не поворухнулася насолоджуючись теплими обіймами.

- Думай. – погодився і поцілувавши продовжив: - А в мене купа справ…

- Що іще замислив? – підозріло спитала.

- Нічого. Абсолютно. – промовив, поцілував і сказав: - Лишень потрібно сходити на розвідку. Варто довідатися, що відбувається в столиці, аби була змога продумати своє повернення. До того ж добре було б побачитися з Тімом і обговорити військові справи, дізнатися що вони там наробили…

- Отже, знову мене полишаєш. – оголосила свої висновки.

- Ні. Ти недослухала. – кинув той, розвернув до себе й заглядаючи в очі проговорив: - Я повернуся ввечері…

- І розкажеш, що ви там навирішували! – суворо проговорила.

Темський дав згоду та почав збиратися. Я у той час, взяла з комода, який стояв біля шафи у кутку кімнати гребінь та всівшись на ліжко, почала розчісувати волосся. Поспішати нікуди, адже особливих планів на сьогодні не маю, окрім імовірної розмови з Єжи, та до візиту ще купа часу.

Поки розчісувалася, розмірковуючи про плани на день, Тад одягся. Я поклала гребінь на місце та пішла проводжати. Спустилися сходами на перший поверх і вже в темному коридорі стикнулися з необхідністю попрощатися. Важко та трохи боляче. Здавалося, покине. Зникне і більше ніколи його не побачу. Відпускати коханого лячно, проте треба. Та й псувати стосунки через істерику нерозумно, тож мовчки нервувала, вдивляючись у дороге мені обличчя. Коханий порушив ступор. Він притягнув мене до себе, обійняв і прошепотів: - Все буде добре.

Кивнула. Відчувала, не варто зараз нічого казати. Не зможу приховати незрозумілу тривогу, яка роздирає душу. Хотіла притиснутися до нього і більш не відпускати. Та коханий з тим був не згоден. Не дав покласти голову йому на плече, натомість сильніше стис в обіймах і поцілував. Відповіла на поцілунок, з кожною секундою відчуваючи, як біль і туга полишає моє серце, поступаючись місцем спокою та впевненості — ще є шанс на щасливе майбутнє. На душі стало світліше й тепліше. Тад перервавши поцілунок неохоче випустив з обіймів та пішов, а я постоявши з хвилину почимчикувала на гору одягатися.

День обіцяє бути продуктивним. Чекала новин від Єжи щодо «білих плащів». Ситуація з цією організацією вкрай не подобалася. Вони вчинили кілька замахів на наближених до Ради людей. Мене більше не зачіпали, але то не означає, що не повернуться до ідеї позбутися моєї персони. Одна надія на Тада з його шпигунами та на мою майстерність у фехтуванні.

Поки одягалася і чепурилася роздумувала, що скажу другу та, як розповісти Таду про «плащів». Про організацію уже знає, та треба посвятити в деталі.

Розібралася зі своїми справами й схопивши пляшку та кубок, розмістилася у вітальні. Наливши собі алкоголю, всілася у крісло біля каміна. Споглядаючи полум’я та попиваючи терпкувате вино поринула у спогади, намагаючись осягнути усе, що сталося за час, що живу у цьому світі.

На душі стало тепло й напрочуд легко. Вже й забула, як то жити без постійного страху й хвилювання за коханого. Все ж для мене найважчим в житті була невідомість. Ніяк не вдавалося побороти цю темну хмару, яка давила усією своєю вагою, каменюкою повиснувши на серці.

Раптом, у двері постукали. В коридорі почулися швидкі кроки й з тихим скрипом стулка відчинилася, пускаючи у дім нового візитера. За цим слідували приглушені голоси, й після короткої розмови гість з’явився переді мною.

Повернулася до дверей, сіла впівоберта так, щоб бачити гостя. У кімнату зайшов невисокий молоденький хлопець. Був худорлявий та мав вічно скуйовджене відросле русяве волосся. У руках тримав капелюха, яким повсякчас приховував зачіску.

Ми обмінялися вітаннями, я кивнула на крісло поруч. Він пройшовся кімнатою, влаштувався поряд, проте на пропозицію випити відмовив.

- Що там чутно про «плащів»? – спитала візитера, споглядаючи вогонь в каміні.

- Нічого. Нової інформації про них немає. Жодних зачіпок стосовно їх цілей та місць зібрань. – похмуро мовив Єжи.

- Кепсько. – констатувала: - А що там щодо їхньої діяльності? – поцікавилася і сьорбнула зі свого початого кубка.

- Позавчора вночі стався новий напад.

- Хто?

- Довірена служниця королеви.

- Подробиці відомі?

Він кивнув та почав розповідати: - Служниця зі своїм чоловіком крамарем поверталися пізно ввечері додому. На них напали невідомі в білому.

- Хтось з них вижив? – запитала з надією.

- Ні. Загинули обоє. – сумно відповів приятель.

Я брудно вилаялася: - «От же ж дідько! Як же нам бути» - скрипнула зубами, розуміючи - «плащі» нас обіграли. Вони знову на крок попереду. Зібравшись, сказала приятелю: - Нас намагаються дискредитувати.

- І що нам з тим робити? – пригнічено спитав Єжи.

- Поки не знаю. Лишень впевнена — слід усе розповісти Таду. – зізналася.

- Згоден. Нехай Темський тим всим і займається! А то твій коханець тільки й може, що створювати навкруги себе таємниці. – обурено прокоментував друг дитинства.

- Інакше не можна. – кинула шпильку на захист коханого.

- Вибач. Зрозумій, мені боляче дивитися, як він затягує тебе в болото своїх таємниць. Боюся, ти там потонеш. - мовив він.

- Вже звикла. – якомога веселіше відповіла.

Єжи скептично подивився на мене, тож довелося додати:

- Сама обрала таке життя.

- Чому?

- Бо краще так, ніж ніяк. – закінчила безглузду розмову.

Друг зітхнув, проте зазначив: - Все одно треба реагувати! Так далі бути не може!

- Ввечері поговорю з Тадом. – погодилася й одним махом допила вино, поставила порожній кубок на столик.

- Добре. – підбив підсумок нашій розмові: - Мені час іти. Скоро маю перенестися додому.

Я кивнула.

- Ще зайду до Яри й одразу до Тіма. Не знаю, що вони там наговорили.

Ми попрощалися і Єжи пішов. Я трохи посиділа, вдивляючись в полум’я та розмірковуючи над тим, що робити. Невдовзі вирішила діяти поступово, зважаючи на конкретні виклики, які матимемо в майбутньому.

Аби підготуватися до розмови з Темським, знайшла у довіднику з полянського законодавства розділ сімейного права. Хотіла почитати про розлучення і зрозуміти чи воно в цій країні взагалі можливе, і на яких підставах.

Виявилося, поняття розлучення тут дійсно є, проте виключно через суд і для того потрібні серйозні підстави – це, по-перше, а по-друге, – потрібно довести реальність своїх претензій та можливості реалізації вимог щодо постраждалої особи: - «Себто, Тад хоче у такий спосіб помститися Наджеї та відсудити в неї своє майно. Жорстоко. Хоча в їх ситуації цілком справедливо».

Раптом внизу грюкнули вхідні двері й за хвилину в спальню зайшов Тадеуш. Перекинулися вітаннями та пішли до їдальні. Всілися поруч за довгим столом і почали вечерю за неквапливою розмовою.

- То, як справи на вулицях Алерина? – поцікавилася, розпочинаючи бесіду.

- Наче все нормально, проте у місті зараз неспокійно. – підозріло промовив він.

Довелося розповісти про ситуацію із «білими плащами». Неодноразові замахи на владних та наближених до влади персон та низка вдалих вбивств не порадували Темського. Ситуація нагадувала бомбу з часовим механізмом, яка от-от вибухне, але коли то відбудеться ніхто не знає, бо підрахунку часу не бачить, а тільки чує настирливе тікання.

- Я цим займуся. Лишень організую свою тріумфальну появу. Бо з ними треба кінчати. Так продовжуватися не може.

Кивнула й поставила нове болюче питання: - Як і коли збираєшся оголосити про своє повернення?

- Завтра зустрінуся зі своїми людьми. Проведемо нараду зі шпигунами. А післязавтра можна буде повідомити про появу. – посвятив у свої плани Темський.

- А, як же Наджея?! - не втрималася.

- А що Наджея? – підступним тоном запитав той.

- Ти ж планував її позбутися, а якщо оголосиш про себе раніше, нічого не робитиме і …

- Вже зробила. – перервав Тад.

- Що?!

Політика й проблеми з плащами поглинули настільки, що не слідкувала за світським життям. Та й витівки дружини мого коханця мою персону до того не обходили.

- Позавчора повідомила, більше не хоче чекати й не вірить у можливість мого повернення…

- То тобі тепер легше отримати розлучення! – нервово видала.

-Так. – з усмішкою промовив він: - Матиму змогу змусити її розплатитися за все.

- Бажаєш помститися дружині? – здивовано перепитала.

- Однозначно. Вона сильно попсувала мені життя і я жадаю, аби зрозуміла, що накоїла. – проговорив чоловік.

- То справа не в мені?

- Не лише в тобі. – виправив коханий.

- Щодо війни в Улінії… Ти бачився з Тімом? Як справи з перемовинами?

- Все йде за планом. Монархи домовилися, тож за два-три тижні відбудеться урочисте підписання мирної угоди між Улінією та Полянією. – повідомив.

- Це тому так квапишся оголосити повернення? – зробила уточнення про всяк випадок.

- Так. Та ще й «плащами» доведеться зайнятися. Але мирна угода першочергово. – погодився Тад.

- А в якому вигляді то все відбуватиметься?

- Підписання проходитиме тут, в Алерині, за нашої участі та за участі голів причетних до того держав. – пояснив воєвода.

- Стривай-но. А ми тут до чого?

- По-перше, як воєвода, маю засвідчити домовленості монархів.

- А я!

- А ти маєш гарантувати виконання тих домовленостей. – розтлумачив коханий.

- Чому я, а не голова Ради?! – продовжувала сперечатися, запиваючи своє невдоволення гіркуватою настоянкою.

- Бо тебе призначено представником Червонського! – суворо відповів Темський.

- Треба, то треба. – сумно констатувала: - Розкажеш про те з ким матимемо справу. Хочу, хоч трошки дізнатися про ворога, аби морально підготуватися до можливої комунікації. – попросила невпевнено.

- Розповім. Що ти хочеш знати? – примирливо мовив Тад.

- Все! – іронічно вигукнула, відставляючи спорожнілий посуд: - Розкажи спочатку, що собою являють ті варвари. – проговорила, всідаючись назад на диван поруч з коханим.

Підсіла ближче до нього. Тадеуш обійняв мене, я поклала голову йому на плече і приготувалася слухати розповідь воєводи.

- Сильні та жорстокі воїни, проте недалекоглядні. Як я тобі писав, Руніти не переймаються тактикою чи стратегією, а завойовують сусідів силою.

- А чому вони напали на Улінію? Бо мають спільний кордон? – надокучливо запитала.

- Типу того. Рунта – маленька країна на морському узбережжі. Її мешканці живуть в основному з риболовлі, піратства та грабунків.

- Спеціально перейшли гори, щоб грабувати Улінію!

- Так. Ти маєш рацію. Вони пройшли через «міжгірський коридор» - таку собі ущелину у горах, які захищають східний бік Улінії. Їм не пощастило, бо є на кордоні з Рунтою широкий прохід. Варвари тим скористалися.

- А в яких умовах живуть? Що то за місцина?

- Рунта – доволі невелика країна. Вона являє собою широку смугу вздовж межі Улінії. Ця держава займає узбережжя Північного моря. То дає рунітам можливість займатися риболовством та піратством.

- То все і так знаю з підручників, мені от цікаво інше, що спонукає їх нападати на сусідні держави?

- Мабуть, бажання наживи. А ще, можливо, любов до війни, адже покланяються богу війни — Ларіусу.

- Цілком вірогідно. Невже в їхній країні не мешкають представники інших націй. Чому такі агресивні? – замислилася.

- Трапляються. – підбадьорив Тад: - Але їх дуже мало. Руніти – завойовники по своїй природі. То, так би мовити, мета існування їх як нації.

- Отже, не вперше намагаються когось атакувати!

- Так. Варвари багато століть влаштовують набіги на сусідів, грабують та палять прикордонні села, проте повномасштабну війну розв’язали перший раз.

- Тобто, однорідні й вважають свою націю найкращою? – зробила припущення.

- Ні. – засміявся коханий: - Воюють заради самої війни. А щодо однорідності: тут теж все не так однозначно. Рунта складається з трьох областей, де проживають три племені: Руніти, Рунни та Рунали. Руніти – найчисельніше та найагресивніше плем’я. Вони правлять Рунтою, тому всих жителів цієї країни називають Рунітами.

- Зрозуміла. Справа в агресії та релігії. – підбила підсумок розмові.

- Десь так. – погодився.

Далі мовчки сиділи на широкому дивані у вітальні вдивляючись у полум’я в каміні. На кімнату наповзали сутінки, занурюючи приміщення в півморок. Зайшла Яра, забрала чашки та пішла. А ми все сиділи, спостерігаючи, як темрява збирається по кутах кімнати, опускаючи будинок у нічний спокій. Я задрімала, пригрівшись в теплих обіймах коханого.

В глибині будинку годинник гучно пробив північ. Через сон ледь почула ті далекі удари. Та й вставати не збиралася. Було приємно отак ніжитися в його обіймах і ні про що не думати. Крізь півсон, лиш відчула: Тадеуш підхопив мене на руки й кудись поніс. Я на те не зважала, мені добре з ним, а ще неймовірно хотілося спати, тож коли він заніс до спальні й поклав на ліжко миттєво заснула.

***

Наступний день розпочався так само як і попередні. Провівши Тада, зайнялася особистими справами. Першочергово — документами, бо скоро необхідно передати звіт до свого світу.

Всілася за письмовий стіл, дістала десяток аркушів дешевого паперу, перо з чорнилом та почала виводити необхідні данні. Дрібні літерки чорним бісером лягали на жовтуватий аркуш, вимальовуючи чудернацький візерунок тексту. Вони всівали папір зернами моїх думок, поки ті не закінчилися.

Відірвалася, почухала потилицю, й нерозбірливим невпевненим почерком вивела висновок. Скривилася, закреслила половину, дописала потрібне. Ще раз подумала. Додала пару рядків та завершила опус. Обережно склала аркуші до купи, сховала їх у папку з товстого цупкого паперу та відклала на дальній край столу.

Незабаром у двері постукали. Довелося іти відчиняти. Розчахнувши стулку, побачила перед дверима вечірнього візитера. Єжи зайшов до мене за паперами, які має здати кураторові з нашого рідного світу.

Впустила його, перекинулися вітаннями й зачинивши за ним, покрокували до вітальні.

- Повернення твого коханця спричинило фурор. – почав той.

Спинилася на пів дорозі та втупившись тому в обличчя, питально підняла брову, тож він продовжив:

- Усі шоковані. Радники — нервують, король – радіє, а шпигуни зітхають з полегшенням.

- Цікаві новини. – замислено констатувала: - А щодо «білих плащів»?

- Ті, наче зачаїлися. Ніде від учора не з’являлися. Чи походжають похмурі з невдоволеними виразами облич.

- Хочеш сказати їх занепокоїла поява Тада?

- Гадаю, вони вважають Темського серйозним супротивником, тому поки ніякої активності не виявлятимуть.

- Хотілося б. – зітхнула.

На цьому завершили розмову, адже другу час повертатися у свій світ. Попросила приятеля почекати та попленталася за звітом.

Повернувшись, побачила ідилічну картину. Внизу, біля підніжжя вузьких дерев’яних сходів в півтемряві вузького коридору стояли двоє: Єжи затис Яру у кутку та щось нашіптував їй на вухо, а та безтурботно усміхалася.

- «Які ж вони милі!» - подумала.

Шкода переривати ідилію, та нічого не поробиш – справи, справи… Неохоче кашлянула, привертаючи увагу закоханих. Єжи невдоволено повернувся, Ярина зашарілася й сховалася за ним.

- Хтось казав, що в нього немає часу і йому слід іти додому. – суворо нагадала.

- Перенесуся звідси. – парирував друг.

- Папери не забудь, «герой»! – кинула й сунула тому у руки папку.

***

Я підвелася, аби піти за свічкою, та мене випередили. Служниця якраз зайшла до кімнати зі свічником на три свічки. Вона провела свого милого та повернулася до обов’язків.

- Принести вам вечерю сюди? – спитала вона.

- Так, неси. І на сьогодні можеш бути вільною.

Дівчина кивнула та пішла, а я пересіла за стіл, ближче до світла й повернулася до читання. Та ось скрипнули двері й в кімнаті почулися знайомі тихі кроки. Не відривала очей від талмуду, вдаючи що не почула появи Тада. Оці шпигунські ігри вдома починають дратувати.

Тад підійшов до мене, нахилився й поцілував у щічку, я випроставши руку обійняла його, намагаючись дочитати, хоча б цю сторінку. Чесно кажучи, вже було байдуже на опус. Більше цікавила компанія коханого чоловіка, та просто так покинути почате не могла.

Поки розбиралася з книгою, коханий вивернувся з обіймів, зняв капелюха та шпагу й поклав в стороні. Після чого, втомлено вмостився в кріслі під вікном.

Закрила фоліант, відклала його, підвелася та прокрокувала до коханого й всілася йому на руки. Він обережно мене обійняв. Відчувши тепло обіймів не втрималася та поцілувала.

Перервавши поцілунок поцікавилася:

- То, як пройшло твоє тріумфальне повернення?

- Якщо чесно – виснажливо. – коротко відповів Темський.

Розпитати про подробиці не встигла. В кімнату зайшла Яра з тацею у руках. Служниця принесла нам на вечерю тарілку охайно нарізаних фруктів та відкорковану пляшку вина. Розставивши на столі поруч з нами наїдки, та пару кубків, служниця пішла.

Я розлила алкоголь по кубках. Один подала Таду, інший взяла собі. Відпивши трошки поцікавилася:

- То що то за метушня навколо твоєї появи. Єжи казав, усі шоковані.

- Щойно з’явився в залі засідань… - почав той, відпивши продовжив: - атакували низкою відверто безглуздих, а часом напрочуд дивних питань. Радники ніяк не могли дочекатися мого виступу, все нервово поглядали в мій бік, а коли виступив, засипали купою запитань.

- А вони не здогадаються про твою махінацію зі зникненням?

- Ні. – кинув коханий та й собі став гризти фрукти.

Я похнюпилася, тож Тад вирішив виправити ситуацію й пояснити: - Набрехав їм. Наговорив усяких казок про моє зникнення й дивовижний порятунок.

- То добре. – почала новий етап розмови: - А щодо монарха?

- А що король? – перепитав.

- Ти з ним уже бачився? – зробила уточнення про всяк випадок.

- Поки ще ні. Тільки сьогодні отримав від королівського секретаря запрошення на аудієнцію до монарха.

- То Яслав бажає з тобою поспілкуватися?

- Формально – він зобов'язаний так вчинити, проте реально нам є про що поговорити. За три тижні підписання мирної угоди й нам треба то обговорити.

- Посвятиш в деталі. – попросила.

- Неодмінно. – погодився той, та простягнувши руку поставив кубок на край столу: - Завтра. Добре?

Кивнула, допила вино і прибрала свою посудину на стіл та повернулася до нього. Тад притис мене ближче до себе й почав цілувати.

Розмови закінчилися, адже невдовзі ми перейшли до ліжка й нам було вже не до базікання…