Принц на мою голову

Я неспішно йшла вздовж осіннього парку, раз у раз кидаючи ногами опале листя, піднімаючи його в повітря, спостерігала як листя кружляє і знову падає на землю. Почав накрапувати дрібний дощик, я важко зітхнула і, накинувши капюшон куртки, прискорилась. До будинку залишилося зовсім небагато, саме за цим парком починався житловий квартал.

- Дівчина, – мене гукнув якийсь юнак. Я обернулася та побачила перед собою високого хлопця з білявим волоссям довжиною до плечей, одягненого лише у чорні вузькі штани та легку білу футболку.

«І як йому не холодно», – промайнуло в голові.

- Дівчино, – знову заговорив він, вдаючи, що не помічає мого здивованого погляду, – благаю, допоможіть мені! – Він схопив мене за руку.

Я здивувалася від такого нахабства і вирвавши руку, сердито кинула:

- Вибачте, я нічим не можу допомогти…

- Можете, – знову наполегливо промовив він.

- Якщо ви зараз же не припините до мене чіплятися, я закричу, – пригрозила я і, розвернувшись, прискорила крок.

- Дівчино, – знову промовив він. – Благаю, скажіть, де я!

«Кошмар! Він ще й п'яний!

- У парку, – обернувшись назад, кинула я і побігла по доріжці. Не знаю яким чином, але вже за мить я натрапила на того самого хлопця, врізавшись йому в груди.

- Чорт! – Вилаялася я. – Як ти тут?

Я була настільки шокована, що кричати просто не було сил, та й навряд чи хтось мене почув би. У парку не було жодної душі. Дощового осіннього вечора нікому гуляти не хотілося.

- Дівчино, – м'яко сказав він, – допоможіть, скажіть, де я опинився?

- На планеті Земля! – випалила я. А хлопець свиснув і схопився за голову. – Який жах!

- Гей, ти чого? – Тепер уже я напружилася. Адже я просто жартома так сказала. Чому він так відреагував?

- Нічого. Отже халепо! Ну, братику, тримайся, як тільки повернуся, я тобі… – далі хлопець заговорив незрозумілою мені мовою, але за його інтонаціями було явно зрозуміло, що його братові нічого доброго не світить.

- З тобою точно все гаразд? – Навіщо я це питаю, адже явно видно, що він у біді.

- Так, тобто ні. Я не тутешній, розумієш? – з надією зазирнув він мені прямо в очі, знову хапаючи за руку, немов побоюючись, що я втечу чи зникну.

- Я можу щось зробити? – У мене чомусь виникло непереборне бажання йому допомогти.

- Можеш. Розкажи мені, де я опинився та як тут вижити? Тут холодно…

Я мало що розуміла, лише здогадувалася, що юнака на нашу грішну Землю занесло з іншого світу. Читала я в книгах щось подібне, тільки там зазвичай наші дівчата залітали у чужі світи. У мене зіграла суто жіноча цікавість. Нерозумно було упускати можливість дізнатися щось про невідомі на Землі світи.

- Ходімо до мене, – рішуче сказала я. – Там зігрієшся, а я розповім тобі про нашу планету, країну, місто. Тільки, цур, ти мені все розповіси про себе. І найголовніше – без дурниць! Якщо що, здам у поліцію, а там не вислуховуватимуть твої вигадки про інший світ, посадять і все.

Хлопець стояв блідий та наляканий.

- Все зрозумів, ідемо швидше, ну й холодина у вас! – Він знову зіщулився, потираючи долоні.

Я взяла його за руку, і ми швидко пішли через парк. Хвилин за п'ять привела його до свого будинку. Він намагався вдавати, що не здивований, хоча я прямо відчувала його напруження й страх, поки ми заходили всередину, піднімалися ліфтом на десятий поверх.

- Проходь у кімнату, – ми зайшли у двері моєї квартири, і я вказала рукою у бік вітальні.

Хлопець зняв свої черевики, наслідуючи мій приклад, і обережно пройшов до кімнати, продовжуючи оглядатися та озиратися на всі боки.

- Гарно в тебе, – він обережно сів у крісло.

- Дякую, ти їстимеш?

- Так, не відмовлюся.

- Я зараз щось організую, а ти поки подивися телевізор, добре?

- Добре, – кивнув він, – а що таке телевізор?

Я подумки посміхнулася. Так, рідкісний екземпляр мені дістався.

- Та ось він, – я вказала рукою на стіну, на якій висів плазмовий телевізор і, взявши з тумбочки пульт, включила канал новин.

Хлопець хмикнув.

- Слухай, ми ж так і не познайомились. Я – Христина, але можна просто Крісті, – посміхнулася хлопцеві і простягла руку.

- Алехандро, – він узяв мою руку і злегка доторкнувся губами до кінчиків пальців, – дуже приємно.

- І мені. Ідемо на кухню тоді, коли телевізор дивитися не хочеш.

- Ніколи не бачив такого, – спокійно відповів мені хлопець.

Я вдала, що ні крапельки не здивувалася. Вистачає й у нас на Землі ще куточків, де живуть люди, які не знають такого блага цивілізації, як телевізор, і чудово почуваються.

- Чим я можу тобі допомогти? Не хочу бути тягарем.

- Алехандро, – я настільки здивувалася, що не знала, як і відреагувати на таку пропозицію. Відчинила холодильник та пробігла очима по полицях. Негусто, але все ж таки голодними не залишимося. – Ну, якщо дуже хочеш, тоді ось, тримай, – я простягла йому два помідори, цибулину та два огірки, – наріж їх поки що.

- Добре, – хлопець узяв овочі та підійшов до столу.

- Дошка, ніж, миска, – я з усмішкою поставила перед ним ці предмети. – Впораєшся?

- Звісно!

Поки він нарізав овочі на салат, я збила яйця з молоком, накришила шинки і вилила отриману масу на сковорідку. Будемо їсти омлет із салатиком.

За десять хвилин ми сиділи за столом та вечеряли. Я налила нам по чашці гарячої кави.

- Алехандро, розкажи мені, як ти потрапив до нас, – цікавість просто з'їдала зсередини.

- Христино, це довга історія.

- А я не поспішаю. У нас цілий вечір та ніч. Вранці мені працювати, щоправда.

- Так, якби ж я ще орієнтувався у вашому часі, було б чудово, – зітхнув той.

- Нічого, згодом навчишся. Найголовніше запам'ятай: час ділиться на секунди, хвилини, години та добу. Далі добу чи дні складаються на тижні, тижні на місяці, місяці на рік. Й так далі, – Алехандро лише зітхнув.

- У нас так само. Я не про те хотів сказати. Просто тут зараз вечір, так?

- Так, – кивнула я.

- А в нас уже ранок. Мабуть.

- Так ти не хвилюйся, – спробувала я його втішити. – У нас у різних краях планети теж час по-різному йде. В Америці, наприклад, зараз лише день. А ось в Австралії вже ранок наступного дня, уявляєш?

- Нічого собі! Яка ж велика у вас планета!

- Дуже величезна. Шість материків та ще моря, океани, острови…

- Крісті, а ти мене зовсім не боїшся?

- А чому я мушу тебе боятися? Ти начебто нестрашний, поводишся адекватно… Чи треба боятися?

- Ні. Просто дивно. Ти перша з усіх перехожих за весь день зі мною заговорила. Інші ніби не бачили мене. Так буває?

- Не знаю, – я здивувалася від такої інформації. – Але, знаєш, я як маніакальний читач фантастичної літератури можу сказати, що буває й не таке.

Алехандро засміявся дзвінким сміхом.

- Ось уже не сподівався, що мене з героєм книги порівняють.

- Ти ухилився від відповіді, – нагадала я. – Розповідай, як ти на Землю потрапив?

- Порталом, – важко зітхнувши, сказав хлопець.

- Ось просто так взяв, увійшов до порталу та вийшов у центрі Києва?

- А що таке Київ?

- Місто, де ми зараз перебуваємо, так називається.

- Ну, ні, не просто увійшов, звісно. І взагалі, я не збирався на Землю. Мені треба було переміститися на Східні землі Ямші.

- Ямші? – Здивувалася я.

- Ямша – це держава, де я живу. Вона поділяється на Східні та Західні землі. Я гостював у брата на Західних землях, а сам живу на Східних. І може колись навіть стану Імператором Ямші. Але батько нам сказав, що це станеться не раніше, ніж я чи брат приведемо до будинку гідну дівчину. Тільки справжня пара здатна стати на чолі Ямші та керувати землями як Східними, так і Західними. Зараз він голова Ямші, наш Імператор. А ми лише його помічники. Ми лише вчимося мистецтву управління державою.

- Очманіти, – тільки й сказала я. – То ти ще й принц…

- Так, а що, це щось змінює? У твоєму світі я взагалі ніхто.

- Ніхто, – погодилася я. – І все ж, як ти потрапив до нас?

- Я, як завжди, відкрив портал, попрощався з братом і тільки збирався увійти, як почув бурмотіння, а потім помітив його задоволену пику, так би й тріснув кілька разів по ній. Мить – і я серед незнайомої мені місцевості, у футболці та штанах. Все жовте довкола, дощ іде… Холодно. Мене ніби ніхто не помічав, минуло чимало часу, перш ніж я зустрів тебе. Далі ти знаєш.

- Нічого собі історія… А ви взагалі знали про існування інших світів? У нас просто немає наукових доказів, що вони існують. Все, що ми маємо, – лише книги письменників-фантастів.

- Звісно! Інакше мене б сюди й не закинуло.

- І багато їх, цих світів?

- Достатньо, – принц відмахнувся, – точної кількості наші вчені-маги не називають. Близько десятка тих, що вже відкрито і де ми бували. Щоправда, на Землі я вперше. Тут до мене тільки наші маги і бували.

Я слухала його, розкривши рота. Все, що казав Алехандро, здавалося мені маренням, чимось нереальним. Я не могла повірити в те, що інші світи існують, що можна ось так легко подорожувати між ними.

- Кріс, – долинув до мене голос принца. – Кріс, ти взагалі мене слухаєш?

- А? Ах, Алехандро, вибач, задумалася.

- Бачу, – посміхнувся хлопець. – Про що ти так старанно думаєш?

- Та ось думаю, наскільки все реально чи це просто сон?

- Реальнішого не буває, – хлопець зітхнув. Потім раптом посерйознішав, – Христино, а ти мені допоможеш повернутися?

- Я б з радістю, тільки ось як? – Мені стало трохи сумно від власної безпорадності. Я не знала, що робити далі. Мені дуже хотілося допомогти цьому хлопцеві, але я зовсім не уявляла, яким чином. Я – звичайна дівчина з планети Земля, і як я можу допомогти спадкоємцю Імператора Ямші повернутися додому – й гадки не маю. Можливо, його рідні знайдуть спосіб відкрити портал до нас, розшукати його та повернути? Я ж поки що не бачила іншого виходу. У нас були літаки, потяги, навіть ракети та супутники, які запускали на орбіту Місяця та Землі. Я чула, що готують експедицію на Марс, але на нашій планеті уявлення не мають про те, як здійснювати переходи між паралельними світами, де знаходяться ці двері, які потрібно відчинити.

Проте, здаватися я не збиралася. В мені завжди був потяг до невідомого та цікавого. І я для себе вирішила зробити все можливе, щоб знайти перехід між Землею та Ямшею. Про це я розповіла своєму новому знайомому.

- Але ж поки ти знайдеш вихід, може пройти багато часу, а там на мене чекають справи…

- Алехандро, ми зробимо все, щоб це сталося якнайшвидше. А зараз ходімо спати. Вже дуже пізно.

- Мабуть, ти маєш рацію, Кріс.

- Я постелю тобі у вітальні на дивані.

Я встала з-за столу та пройшла до вітальні. Вже в кімнаті я почула, як у кухні ввімкнувся кран, і Алехандро почав мити посуд. Господарський, це тішить. Його майбутній дружині безперечно пощастить. Хоча стоп. Він же майбутній Імператор! У його домі явно повно слуг... Тоді тим паче він – молодець! Мама та тато привчили хлопця до праці. І це дуже здорово, адже ніколи не знаєш, куди заведе тебе Дорога Долі.