Десята. Венера в Козерозі.

...Довели мою сестру, от довели. Добре їм всипала. Має це хтось зробити нарешті. А я осю скалу ніяк не видовбу. Гуп та й гуп, а вона ніби на місці. Але скілько одна жінка годна? А кому помогти – нема.

«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод не спинить вас!

Зносiть i труд, i спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить» – це лише Він сказати міг, і лупав. Якось таки був коло мене, такий вусатий, високочолий, розумний точно і працьовитий жах! Іваном звали, тепер десь місто в його честь названо. Оце й все, на що спромоглися людиська.

А я – лупаю. Хоч задовбалась, якщо чесно. Бо іноді враження, що та скала мене більше лупає, аніж я її. Та щоб себе розрадити все згадую слова його. Сідав ось там іноді, нижче, під тим каменем, тяжким лупанням зморений і брався до паперу й ручки. А потім мені начитував:

«Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,

I серце рвалося, i груди жаль стискав;

Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,

Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,

I молота нiхто iз рук не випускав.»

То ж чи маю право молота я впустити...? Чи маю право зупинитись? Кажуть, що я прагматична та амбітна, тому все догори пруся тут колупаючись. Та ніхто досі не розгадав моєї тонкої поетичної натури, окрім Івана, звісно, тому й писалося йому біля мене. Зрештою, тільки така тяжка праця могла відкрити йому очі на прекрасне й поетичне.

Так само ніхто ніколи не розгадав, що криється за цією горою. Чому так тяжко на неї лізу, шлях іншим до речі, прокладаючи.

Кажуть, також, що надто строга, тримаю себе на відстані, стримано й холодно. Цікаво, а що було б якби так не було? Адже в руках в мене молоток, і не будь-який. Граніт розбиває.

Ніхто про себе не думає, та я змушена про них думати. А чи їм мало моєї сестри первородної? Та себе ніколи не стримує. Зрештою, добре робить. Ну, хтось це мусить робити... люби, боже, правду.

До речі, той бог. Вже не на одній вершині льодами вкритій побувала – його ніде! І направо дивлюся, і наліво, й по периметру, й по колу. Ніц!

Та бог з ним. Мені своє робить. Робота – лікує. Цьому мене життя навчило.

Багато думати, а ще згадувати, то руйнувати себе зсередини. Таким чином я скоріше за оцю гору розсиплюся. Тому, мамко, тебе й не згадую, майже, на відміну від сестер своїх. А що згадувати? Чи зазнала я ласки твоєї? Чи зазнала турботи й любові? Підтримки? Особливо тоді коли мене тут камінням привалило, бо ти вирішила тріснути.

Здогадуюсь, що не від добра таке рішення. Але кому скажеш. Хто мої слова до уваги візьме? Та й не мастак я слова. Є у нас із тобою такі Майстрині. Кожен своє робити має. Це знаю. І скажу тобі чесно, іноді думаю, що цю істину саме ти мені розтолкувала якимось дивовижним чином. Хоча, у дива я не вірю. Ані там в елементаратні частинки і їхні властивості. Все то – чим би дитина не тішилась. Я ж давно не дитя.

А ти, і це правда чиста без образ, напризволяще мене полишила. Нас усіх. Я ж зуби стиснула і вперед. Таки вилізла з тої дірки, що ледве через неї повітря ротом хапала. Як та риба. Але я була... ну, та що там вже, впертою. Як ця гора міцною. От і вижила.

Цим мені й дорікають. Дурбелики. Та зрештою, я їх вибичаю, від сестриці своєї, що навпроти, Родительки навчилася. Вона добра і я мушу.

Почала казати й не завершила, про те, нащо тут тяк тяжко колупаюсь. Та краще за мене про це сказав один Григорій, таке прізвисько смішне мав – Сковорода:

«Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.

Проти свободи воно — лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.»

А дурною мене таки ніхто й ніколи не називав. Отож – бо.

Але про останнє краще моя сестриця розповість, Одинадцята. Вона правда, трохи дивакувата, та толк свободі знає.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.