Зустріч

Невдовзі, попри всі сумніви, протиріччя й суперечки таки зібралися сестри у Дванадцятої. Адже місця в неї найбільше. Спершу таки домовились, що все впорядкує Жниця з Насолодженою, наготує Родителька, прикрасить Естетка й допоможе Акторка, напитки вибере Пристрасна. За організацію взялася Індивідуалістка, хоч її й не дуже просили, краще це робила Каменярка. Та вже якось мусіли дві сестри свої здібності поєднати задля спільного блага.

Всі згадували їхні дитячі роки, як то вони пустували та гулі на лобі набивали. Як сміялися й кепкували одна з одної. Як заздрили, як таємно недолюблювали, як врешті переживали.

Все минуло. Коли? І все продовжується. Ось вони й разом. Це виявилось так цікаво, адже тепер можуть бачити одна одну, а не лише чути. І мають визнати – всі вони ще ого-го!

На білосніжному столі виблискувала найкраща порцеляна світу, в кришталевих бокалах шипіло найдорожче шапманське родом десь із Франції, пахло стравами всіх країв та островів, Письменна вже готова була виголосити промову, і майже роззявила рота, як тут стрімким поривом вітру розпахнуло високі й тяжкі вхідні двері.

Всі повернули голови. З розчахнутих дверей на них темною густою синявою заглядало небо. Буде дощ. Та ні – гроза. І неабияка. Може й потоп.

Оце так сюрприз райський...

Темрява чи то синява, важка і свинцева насувалася дуже швидко. Видно, що вітер не жалів сили й підганяв хмари, як добрий погонич коней. Невдовзі сестри побачили як ті хмари надто жваво ворушаться, якось не зовсім природньо, як для хмар. І ось, уже всі розрізняли вдалині величезні крила. Вітер сильнішав, блискавки розривали простір шаленими стрілами. Громи перегукувались розлогим диким гуркотом немов екзотичні звірі в пралісі. Тріскало, лускало й бахкало, небом котили важкі брили, потім скидали їх у безодню й лише дрібні скалки від них долітали до землі.

...Армагедон! – рознеслолося луною в голові кожної. – Якщо це такий рай, то й пекла не треба...

Ще мить і вони побачили якесь чудисько – не то птаха, не то звіра. Попереду виднілася довга, як у грифона гола шия, а на ній чи то свиняча, чи то козяча голова із очима, мов смарагди. Ніде правдли діти, очі таки були прекрасними.

Мабуть, найкрасивішими в цій істоті. Крила теж голі, без пір’я, скоріше нагадували кажанячі. А що найстрашніше, позаду товстого, роздутого тіла, що на диво граційно трималося у повітрі, теліпався хвіст. І знову ж – козлиний? Щурячий? Скорпіонячий? Чи то не хвіст навіть... мамко рідна, то три цілісінькі не то ноги, не то хвости у вигляді змій!

З пащеки, що відкрилася, стирчали зуби здається допотопного динозавра і звідти час від часу виривався пекельний вогонь. Клубок того вогню закрутився вихором неначе лютий звір, а з вух потвори вирвався дим, що накрив усенький світ. Влупив такий грім, аж попадала вся порцеляна й потріскали кришталі. Потім полило як з відра. Та ні. Не з відра, а з цілого цебра. Там, у високості здається зірвало греблю. Таки потоп...

З поміж диму, що оповив все навколо, в отворі дверей ледь просуваючись постала та сама страшна голова, на ній поважно сидів круг в обіймах двох високих й розлогих ріг.

Сяяв той круг, як саме сонце.

...Мабуть спочатку засмажимось, - почулося звідусіль.

Та з очей страховиська, з отих зелених смарагдів виливався у простір потік солодкої патоки...

...мам-каааа! – розпачливо й розгублено прозвучав голос в голові кожної.

Всі дванадцять стояли нещасні й прибиті, застиглі мов мармурові колони, а вітер розвівав їхні пишні кучері.

– Ця жахлива почвара наша мамка... – знайшла в собі сили промовити вголос Індивідуалістка.

– Як це можна пережити? – пролепетіла пересохлими губами Естетка.

– Навіть я в шоці, – зізналася Пристрасна.

– Вау! Оце драйв! – вигукнула у захваті Дивакувата. – Я б до такого ніколи не додумалась. Це геніяльно!

Почвара враз знов розтягнула свою пащеку й цього разу це було схожим на посмішку. І справді, її зуби вже не були такими страшними, а з очей вихлюпувалась ота солодкава запаморочлива незрозуміла речовина, флюїди якої просочувались без перешкод в кожну клітину – ейфорія. Якийсь неземний наркотик повен блаженства й радості оповив все і всіх навколо.

У тій посмішці розчинялися всі тривоги, переживання, досягнення, негаразди, ставали ніяким, втрачали силу і сенс.

Мамка витягнула голову з дверей і зависла помахуючи крилами над будинком. Всі дванадцять вийшли на подвір’я. Там уже все вспокоїлося й лише дзвінке падіння крапель з листя нагадувало про недавній і раптовий шквал.

В чистому та ясному небі велике огрядне тіло заграло сотнями кольорів усіх можливих відтінків. Ті кольори то тьмяніли то яскравішали, потім почали розділятися поміж собою й перемішуватись мов пазли. Далі виструнчились й витягнулись довгими струнами, розійшлися й загойдались мов стебла осоки під подихами вітру, переплелися зміями, а потім розсипались на безмежну кількість цяток, що надуваючись ставали бульбашками, ті розліталися й лускали, а з того феєрверку формувалися дуги, в небі постало враз безліч веселок. Знов змішалися в шаленому вихорі й закрутилися в спіраль. Ця барвиста спіраль шуміла немов водограй і невдовзі сестри почули дивну музику. Потім спіраль викинула із одного зі своїх рукавів ще одну. Далі ще і ще. І вже сотні спіралей крутилися перед їхніми очима, мов неймовірної вроди квіти. Раптом цей квітучий гай перетворився на яскравий калейдоскоп. Схеми танцювали й грали водночас. Трималися за невидимі руки й тоді ставали чимось одним, не втрачаючи при цьому кожна себе. Ця кольорова картина небаченої, неосягненної природи почала розростатися перед очима мов тісто у бляшці. Вона все росла й росла, вона кликала до танцю всіх своїх доньок.

Мамка зачаровувала своєю силою, втягувала у глибоку вирву неймовірної насолоди і щастя. Розчулені й розгублені її доньки забули про все на світі і про самих себе.

– Фрактал... – майже прошепотіла Дивакувата.

– Хто б подумав, що в цій потворі стільки Краси, – з сумом, але захоплено промовила Акторка.

– Стільки грації й витонченості...

– Багатства невичерпного.

– А пристрасті? З яким натхненням вона це робить!

Кольори почали тьмяніти, пропадати й розчинятися самі в собі. Помалу насувалась темрява, та все щільніша й холодніша. Стало моторошнно. Та раптом за мороком прийшло тепло, воно все наростало. Це вже була спека пекельна, розчавлююча. Й водночас затягуююча. Ще і ще! Жаркіше, щільніше! Швидше!

О... кожна із них знала цю спеку. Кожна знала її чудодійну заворожуючу звабу. Навіть холодна Каменярка.

Спека досягла свого найвищого піку й здавалося, що ось-ось відбере дихання. Та ні одна із сестер не боялася, не противилася. Так. Має. Бути.

Остання нота, найтонша і .... БАМ!

Звільнення! Потоками залило всесвіт й іскрами розліталося в усі боки. Неслося так шалено, що ніякі американіські гірки після цього уже не цікаві.

А за тим шаленим потоком враз протяжно, невимовно сумно і тужно пролунало вириваючись із надглибин та набираючи сили довге, майже безкінечне Аааааа.....

За ним ніби з чиїхось грудей вирвалася тяжкість всього світу й те А переросло в несміливе Оооооо, мов захоплення й здивування, що ставало довгим вібруючим, мов звук гонгу Ууууууууу..... і вже після довжелезної кількості часу забриніло несміливим, ніби смакуючим на язиці усі ймовірні смаколики світу, Мммммммммммммммммммм.

Все затихло.

Проминула здається ціла вічність. Першою, як і годиться стрепенулася первородна.

Ось сила мого Я, що є Вона.

І всі мої земні багатства.

Слова усі з цих перших звуків, мов луна...

Моя турбота тут із даром материнства.

Знаю тепер звідки мої таланти...

Любов до праці, що суть життя.

Мистецтва і краси мої тут лабіринти...

І пристрастей буйне суцвіття!

Життя моє як радість пізнання!

І сходження уверх! Моє становлення і в чому! Тепер хоч зрозуміло?

Вже не лякає моя дивакуватість. Правда?

Дванадцята, замріяна Самітниця, з ніжністю дивилася на своїх сестер.

– Тепер знаєте чому наполягала зустрітися саме тут? Це те єдине місце, де Вона могла нам явитись. Це те чудодійне місце де ми могли хоч на мить розчинитись у ній.

Відчути таїну творення. Ту мить, що привела нас на світ. Тепер знаєте, що ніякої стріли не було. Ані когось строннього. Вона зробила це з Любові. Бо лише Любов здатна творити й народжувати. Лише любов могла віддати всю себе, щоб з неї постали ми.

Ми, окремі частинки великого цілого.

І ми, у вічному боргу перед нею – нашою безкінечною, всесильною, прекрасною Мамкою. «Обніміться ж, сестри мої.»

...а тепер, мені час помедитувати, маю втримати все пережите в своїй уяві, хто знає, може ще щось потворно-прекрасно-потужне народиться там, то ж будь-ласка, сидіть тихо, або закрийте двері з того боку...

Самітниця сіла в позу лотоса на своїй веранді. Її сестри розбрелися по величезному саду й будинку, аж до найвищого стриху. Кожна знайшла собі місце. Вони сиділи із заплющеними очима й малювали в своїй уяві найкраще на що була здатна кожна. Їхнє Я щедро віддавало свої цінні якості, адже благо одної підвалина для блага усіх.

Небо було чистим і глибоким. А той круг з мамчиної голови ніжно усміхався до них з недосяжної височини. Золоті промені тут і там шастали мов стражі, й лише пташкам дозволено було співати.

– Мої доні творять. Вони роблять те, що зробила колись я.

Ще мить і народяться нові світи. Шааааааааааааааа!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.