Сьома. Венера в Терезах.

...Насправді, мені до всіх моїх сестриць, тим паче, до людисьок навколо нема ніякого діла. Така грубість, пристрасті, приземленість та чвари, що моя витончена натура може розлетітися від коливань на милі й потім ніколи не зібратися до купи.

Маю себе оберігати. Мабуть треба сходити в музей східного мистецтва...чи на концерт класичної музики, послухати Моцарта на крайню годину. Помедитувати над картинами Моне чи зануритись в Рембранта.

Усмішку мою вона добре знає... Це відколи? Та й зрештою, якби не ця усмішка, якби не терпіння й злагідність моя, ці сестриці вже б давно світ розтрощили на друзки. На моєму вмінні все гармонізувати цей світ тримається. На балансі протиріч, що їх породив розум нерозумний. Людисьок, звісно, бо сестри мої хоч і дивакуваті здебільшого, але ж не дурні. А не дурні тому, що мають мене. Це я їхні крайнощі згладжую. Все до середини зводжу, отої золотої, що у всьому! Людська донька й Піфагорова подруга, Теано, про неї цілий трактат написала. Тепер вже я вчу та вчу сестер своїх. Так й тримаються ще купи.

Мій гріх, кажуть, дипломатія. Ви таке чули?

Бо ж вона породила лицемірство! І це я винна тепер, що ці розумники самозванні, не годні швабру від порохотяга відрізнити, а Ван Гога від Мунка?!

Не брехати я їх вчила, а говорити про погане м’яко й ніжно, граційно, майже так як танцювати з кришталевою вазою в руках. Мистецтво! Не загострювати і так гостре, а заокруглювати. Бо ж поріжуться без мене. Очі одне одному повиколюють. Моя сестра первородна тому приклад. Що не так, відразу за шаблю хапається, тепер вже правда за пістоля. Й лише недавно, нарешті, до неї дійшла моя наука – не можеш порозумітися з дурнем, обмини його і йди далі. Якнайдалі! Дай мені простір зрештою, і я цього дурня обведу навколо пальця. Ми про все домовимось. Всьому знайдемо рішення й дамо раду.

Адже війна це найлегше й найпростіше до чого всі дурні вдаються. Війна, це завжди злочин. А мир одна із найвищих чеснот. Жити мирно і в злагоді, ось до чого закликаю.

Для всього цього, про що тут розриваюся потрібен Розум! Ага, оте Раціо, що про нього моя сестриця Жриця-Жниця вже згадувала. А окрім раціо й цінності, що у владі Насолодженої, котра ціну їхню, тих справжніх, тяжкою дорогою пізнавала. І що гріха таїти, без сили волі тут ніяк. Знає щось наша пристрасна Інтриганка.

Все це маю Я. Все разом, а не вроздріб, як мої сестри.

То хто цей світ тримає в руках своїх? І бережно так та граційно, як не я – Майстриня домовлятися.

І не лише. Бо чи хтось запитувався, що таке краса? Не просто форм навколишніх, а вчинків. Та нащо так далеко ходити – просто гляньте на мене. Все, що не зроблю – витончене й досконале.

Та й думки мої, туфельки і капелюшок – втілення жіночності. Думаєте, це легко все так тонко підібрати й поєднати? То спробуйте. Спершу вийде опудало, але оскільки смаки річ набутна й соціяльна, ви повірите спершу, що красуні.

Для краси, дорогі мої, та її розуміння потрібна тяжка праця. Он, в Гефеста спитайте.

До чого тут Гефест? Боже, з ким я стала до розмови. Таки добре робить моя сестриця, Невловима, що сама із гобою гуторить. Більше й користі, й задоволення.

Так от. Скажу тоді словами простішої й приземленішої людини, Енштейна. Був такий колись, якісь там формули вигадував, та лише здогадки моєї любої Теано підтвердив.

Отож.

Казав він, що серед безладу треба шукати простоту, серед розбрату гармонію, а в труднощах можливості. Все це я і роблю ціле життя. В поті чола. Але трударка чомусь у нас лише Жниця. Ага.

Спробували б найпростіше – втримати вісь світу цього. Рівно-вагу. Поміж двома силами світовими: жіночою й чоловічою. Допоки нема такої рівноваги, неможливе процвітання. Неможливі мир, творення, співпраця.

Перевага тут ніколи не є досконалістю. Адже завжди породжуватиме недовагу, а звідси протиріччя й несправедливість. Боротьбу. Руйнацію.

Досконалість – то гармонія. Гармонія протилежностей, що здатні творити в любові.

Тому, й шлюбні проблеми всі до мене біжать вирішувати. І ви, в тому числі, сестри дорогі.

Тож, вчіться у мене досконалості й буде вам щастя.

До речі, про щастя. Колись у 18столітті жив такий собі С. де Буфлер і надумався він сказати, ось що: насолода - щастя божевільних, щастя - насолода мудрих. Моя сестра Насолоджена, збожеволіла б таки, якби цього не зрозуміла. Врешті-решт.

А наостанок, таке вам скажу. І не я перша. Це вам уже говорили. Може й разів так із сотню з гаком: не може бути краси в тому, в чому немає мудрості. А триєдиність про яку тут всі торочать, починалася із єдиного божества триликого: Істини, Добра, Краси.

Тож якщо шукаєте блага – шукайте краси спочатку. Пам’ятаючи, що довершеність має межу, й лише потворність безмежна. Так прийдете до справедливості, а від неї до Істини.

До речі... Справедливість, ось моя прихована гідність. І якби чули Сократа, то знали б і його вірую: гірше на світі зло – це творити несправедливість. Ще тоді, коли на страту його приговорили зав’язали людському правосуддю очі. Але мої видять добре.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.