Дванадцята. Венера в Рибах.

...Ах, сестроньки, мої любі, які ви в мене різні, а разом з тим й подібні одна на одну як краплі води з весняної грози. Мені б ваші гризоти. Але я давно гризот не знаю. Не тому, що їх нема. Просто, я так вирішила.

Колись... А ви знаєте якою я була колись. Ні одна із вас з усіма своїми пороками зі мною не зрівняється. Та у вас я вчилася. А ви, одна від одної.

Індивідуалістка завжди підглядала за Естеткою, щоб якось вгамувати своє навіжене Я. Пристрасна училася в Насолодженої перетворювати форми в дух. Письменна заздрила тихо Невловимій. Каменярка зверхньо кидала погляди в бік Родительки, відчайдушно шукаючи в тої тепла. Акторка крокувала в парі з Дивачкою бо разом пізнавали те, що любов дарує свободу. А від них один крок до мене. Я ж, підглядаючи одним оком за Жницею зрозуміла важливість дрібниць у нашому хаотичному на перший погляд житті.

Як боліло мене, дратувало, розгойдувало від бід наших, одна мамка знає. Надіюсь, що знає. Десь там де є – відчуває.

Ліс горів, вода топила, війни життя дітям забирали, матері від горя ниділи, жінок ґвалтувати, чоловіків мордували – мене на клапті рвало, бо все то здатна була відчувати. То не пекло, любі мої. То гірше пекла.

Так само й кожну з вас я відчувала. Не лише слова ваші чула в своїй голові, я думки ваші знаю. Суть вашу глибинну. І знаю, яка вона прекрасна. Хоча кожна з вас в цьому сумнівалася, і добре робила. Бо всі ці сумніви й гризоти зробили з вас тих, ким ви є.

Про те, як я позбулася своїх гризот, ніколи не говорила, тому ви й не чули. А думки мої, як я ваші, ви читати не вмієте. В кожної з нас свій дарунок.

У мене ще й співчуття, або як це називають – емпатія. Здатність до співпереживання робить із людисьок серед яких живемо, людей. Якщо емпатія не розвинена, перед вами ще не людина. І навіть гірше, така істота легко стає небезпечною.

Відчувати біль і страждання, радість й задоволення інших це як єднатися з ними. І це сходинка до єднання з Одним. З Абсолютом, і з нашою мамкою теж. Це повернення до первинного стану.

Чим менше у вас емпатії, тим далі ви від доброго й світлого.

Тепер, мабуть розумієте, чому я не страждаю від самотності, бо ніколи не одна.

Саме наша роздрібленість у формі несе нам страждання, тому так часто шукаємо іншу людину з якою відчуватимемо повноту. І якщо не знаходимо її, це знову болить. Через іншу людину шукаємо окрім повноти, – любові. Цього великого почуття єднання й гармонії.

І все це пізнається спершу через форму, коли вся наша увага спрямована на тіло, що його здебільшого й намагаємося задовільнити. А потім уже й Еґо з його надмірними й здебільшого непотрібними забаганками. Тіло миємо, доглядаємо, чепуримо, аж занадто іноді – міняємо форми спотворюючи оригінал, бо ніяк не знаходимо довершеності, а вона, як не дивно не зовні. Не ображайтеся, але мучить нас купа лайна, яке намагаємося оздобити пелюстками троянд. Ні-ні, я не кажу не дбати про тіло, адже воно отой глек, що так гарно витворювали руки сестер наших людських протягом усіх своїх поколінь. Воно священна посудина. Біда в тому, що милуючись дзбанком забуваємо про його вміст. До речі, наші сестрички Насолоджена з Пристрасною розгадали цю велику таємницю дзбанку протерши його спершу до дір в своєму потягу до задоволення й до, на їхню думку, прекрасного. А вже заглянувши в таємничу темряву дзбанку вжахнулись від поглинаючої порожнини, й стоячи на краю відчаю їх осяйнуло прозріння – посадити в тій порожнині Квітку. Зростити там сад. Адже саме для цього призначений їхній розмальований дзбанок. Після цієї метаморфози Пристрасна змогла вільно спілкуватися із Невловимою розуміючи мову тієї. А Жниця лише усміхнулась побачивши такі єднання непоєднанного не перший погляд, адже давно зрозуміла, що її надмірна увага до дрібниць то увага до цілого. Письменна перестала заздрити тій самій Невловимій, бо зрозуміла, що без її Альфи й Омеги та не змогла б злетіти так високо. І тепер вони літають разом. Естетка перестала обзивати Індивідуалістку вульгарною й задиркуватою, бо та допомогла їй, як не дивно, але саме своїм мечем, доносити цінності гармонійного й прекрасного до світу. Адже коли ти не Воїн і не тверда в тебе рука, в світі людисьок, що не дарма званий долиною сліз, гармонійне й прекрасне легко розтопчуть та понівечать. На сторожі прекрасного має стояти засліплюючий своєю довершеністю Меч. Або страшна голова Медузи, це вже що й коли краще підійде.

Тож наша Воїтелька у сестри своєї навчилася не рубати на право й на ліво, а зважувати й виважувати. І врешті впевнено та непорушно тримати захист.

Як чуєте, вмію і я побалакати...

... то що ви там про мене думали? Ні. Не треба виправдовуватись. Ніколи не мала на вас образи. Ви жаліли мене. А з часом рукою махнули. Ну, не від світу цього сестра, навіть Дивачка проти неї нормальна: а ця, найменшенька, не то монахиня, не то відлюдниця, не то просто божевільна. А може й все разом. Та бог з нею.

Був час коли я й від цього бога невидимого хотіла звільнитись, але зрозуміла, що від себе не втечеш.

Так от. Якось після того, як ти, моя сестро, первородна повернулася вся зранена з останньої війни. І не стільки тіло тебе боліло, як ти сама знаєш де і що. І якби не ті наші розмови, то не знаю де б сьогодні була ти і я разом з тобою. А так, бачиш ми все ще тут – сильні й усміхнені.

Після того, як згорів останній прекрасний ліс повен птахів і звірят, а мої сестри, Насолоджена й Невловима голову тим попелом посипали й ридали в обіймах одна одної. Після того, як мою любу Пристрасну в одному із темних завулків зґвалтували. Після того, як оббрехали тебе, моя неперевершена Письменна й вкрали всі твої роботи. Після того, як штурханули з вершини, що так тяжко на неї лізла Каменярка й та розбила собі не лише голову. Після того, як вода забрала все нажите й доглянуте нашою ґаздинькою Родителькою і та рвала собі на голові волосся. Після того, як розбите своє серце збирала по кавалках наша, на перший погляд, Гордячка й талановита Акторка. Після цього і всього решта, що й не перелічиш, коли душа моя стала як та шмата забута сто років тому на якомусь кілку серед такого ж забутого городу, я сіла на своїй веранді й, відчула, що нічого не відчуваю. Спершу подумала, що я в нірвані нарешті й мої духовні практики дали плоди. Потім в мене закралася думка, що я таки збожеволіла. А вночі мені приснився сон.

Була я в якомусь будинку, своєму рідному, але давно зикинутому. Чомусь я туди повернулася, хоч і казав Піфагор не повертатися в такі будинки, але я все мушу емпірично пізнати. Так от. Подій там особливих не відбувалося. Були переживання: страх, безвихідь, приреченість, безсилля, відчай бо... знов прийшла війна. Але якась найстрашніша війна, не така як всі попередні. Ніби кінець світу. Хоч на вулиці всюди панувала поглинаюча тиша, ні людей, ні солдатів, ані техніки, ні бомб, ні криків. А такий холод мене обійняв, ніби виринув із надглибин всесвіту Князь жаху, щоб запестити мене до смерті. Озираючись навколо себе очі мої раптом натрапили на клаптик неба, що виднівся за фіранкою у вікні. І було те небо таке голубе й глибоке, ніби як завжди, а все ж глибше. І пливли в тому небі такі дрібні біленькі хмаринки, такі як завжи, але не такі, бо немов птахи. Такі птахи, що вміють літати на одному місці крилами сріблястими помахуючи. Всім заборонялося в тому сні виходити на вулицю, але я не втрималась. Мусіла побачити ще того неба, і не клапоть, а все. Вийшла й пішла стежкою у садок, що позаду будинку. Звідти відкривалася панорама моєї давньої батьківщини, я знала просто, що родом звідти. І ось, дивлюсь я туди з такою тугою, аж груди здавлює, а небо наді мною і над батьківщиною таке глибоке, таке голубе і з такими хмаринками, що аж сміються, такі вони добрі. Такі мені милі. І вже я вся в тому небі, і ніц мені вже не треба. Й ні страху, ні відчаю. Прокинулась. Майже відразу зрозуміла суть того сну. То моя втеча. Не годна я більше цей світ де мене хвилею від вибуху нашої мамки занесло, витримати. Не годна, а дітися нема куди.

Не годна, а ніхто не питає. Мушу. І щоб таки не збожеволіти остаточно, я рятуюся втечею в небо.

Хай все згорить, хай війни спопелять світ людисьок божевільних, бо розумними їх ніяк не назвеш, хоч і любові в мене до них океан необ’ємний, як до дітей. Та ви, знаєте. Бо ж чи хоч одна із вас дітей за їхню дурість судитиме?

Тож, хай робиться, що має. Та щоб витримати все це без того болю, що зводить мене з розуму – мушу втікати. А куди? У свій омріяний світ. Так я створила, любі мої, свій власний. Куди вас і запросити хочу – у рай. Бо пекло більше не для мене.

Знаю, знаю. Насолодниця у нас багата і столи в неї напоготові, Родителька всього наварила, Естетка все прикрасила, але... того, що побачите в мене – ніде більше не видітимете.

А столи, кухню й все, що забажаєте віддаю вашій владі й фантазії – робіть, що хочете.

У світі моєму немає ні кордонів, ні обмежень. Є лише те, що душа бажає...

Що то таке? Чую, чую. А ось зберемося в мене й будете знати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.