Розділ 10

«Мелісо», - кликав її лагідний голос, наздоганяючи легенький вітерець, що так приємно куйовдив волосся.

Дівчинка знехотя розплющила очі, зустрічаючись поглядом з прудким білченям, що з цікавістю схиляло голову в бік. У цій частині лісу звірі не боялися людей, а радше дивувалися появі гостей.

- Мелісо, ходи сюди, - цього разу голос пролунав ближче і куди більш роздратовано, тож дівчинка підвелася з килиму трав та хутко обтрусила спідничку. Від думки про повернення додому ставало сумно.

- Де ти ховалась? – зустріла її запитанням матір, скоріше втомлена, ніж зла.

- Я була неподалеку.

- І все одно ти не мала зникати з очей. Нам вже пора вертатись. Бери свій кошик.

Дівчинка розчаровано зітхнула та узяла свій плетений кошик, наповнений свіжими травами. Вона не любила нести його. Хоч матір і забирала найважчу ношу, лишаючи їй найлегше, та дорога все одно була неблизька, тим паче для п’ятирічного дівчати. Час тягнувся неймовірно довго, а жарке літнє сонце піднімалося усе вище.

Меліса поставила кошик на землю й витерла піт із чола. Руді пасма вибились із коси й тепер жахливо її дратували.

- Іще трохи, - мовила матір, витискаючи втомлену посмішку. Вони заледве пройшли половину шляху, та хоча б вийшли на широку дорогу, де не траплялась жалюча кропива. Це був путь до Міруе –князівства, що зрадило людські землі. Цим шляхом їхали посланці, тут же і котився віз із вкраденими дівчатами.

Однак втомлена дівчинка іще цього не знала. Вона все вдивлялась у далину, сподіваючись побачити обриси хат. Та попереду лиш виднілась чиясь постать, що стрімко наближалась.

- Ходи сюди, - застережливо мовила матір, пригортаючи дочку до себе. Меліса хотіла заперечити, та материна рука міцно стиснула їй плече.

Постать набувала чітких рис, наближаючись. Це був чоловік, досить високий, хоча й трохи згорблений. За спиною він мав чималий міх, ніби вирушав у довгу мандрівку чи навпаки повертався додому.

- Добридень, панянки, - привітався із ними чоловік, зупинившись. Голос видавався приємним, а на смаглявому обличчі розцвіла привітна усмішка. – Чи можу вам допомогти?

- Дякую, та ми впораємося, - відхекавшись, мовила матір. Однак дівчинка не погодилась із нею.

- Я втомилась, - повторила вона вперто.

Матір кинула на неї промовистий погляд, але марно.

- Будь ласка, мамо, - скиглило дівча, не розуміючи, чому вони мають відмовлятися, коли вже і так змучилися.

- Здається, допомога вам таки знадобиться. Дозвольте, я візьму ваші кошики, - мовив чоловік, ласкаво усміхаючись до Меліси.

- Дякуємо, - не встигла сказати матір, як незнайомець підхопив їхню ношу, мов та нічого не важила.

- Нема за що. На мене теж чекає дружина з донькою. Давно я їх не бачив.

- Ви з нашого селища? – здивовано запитала матір.

- Так, моя хата коло старого млина. Батько колись робив глечики, за те його в селищі знали.

- То ви чоловік Хелени? – здогадалась жінка і, почувши підтвердження своїх слів, видихнула з полегшенням. Меліса тоді іще не знала, чому матір так боїться незнайомців. Проте думки дівчинки скоро зайняли зовсім інші питання.

Усю дорогу доброзичливий чолов’яга розповідав про свої мандри, про заробітки, про родину, але найбільше про свою люду донечку.

- Моя Аніка таке сонечко. Коси білі-білі, а очі великі й зелені. І все вона питає, все хоче знати. Ні за чим так не сумував, як за її «чому» та «де» і «як». Але нічого. Прийду додому, обійму своє золотце і відповідатиму на усі її запитання.

І сяяли очі чоловіка, коли він говорив про доньку. Такого захоплення Меліса ще не бачила. І чомусь її яскравий світ почав потемнів, мов сонце зблякло, а тіні подовжились. Маленьке дитяче серце вкрилося холодними голочками.

А матір лиш кивала головою, не підводячи очей, ніби розглядала запилюжену дорогу. Аж ось вони опинилися на рідному подвір’ї і врешті розпрощалися з добрим чоловіком.

- Мій тато теж так повернеться?, - запитала Меліса, звернувши до матері круглі сяйливі очі.

- Звісно, - відповіла та, надломленим голосом. Солодка брехня щоб не відбирати у дитини надію.

Однак Меліса зрозуміла, що справжня відповідь: «Ні», і від того холод та тіні стали сильнішими.

«Він ніколи не прийде».

***

«Але він тут. Її батько тут».

Ця неспокійна думка не покидала Мелісу аж до ночі. І навіть тоді у блідому світлі місяця, вона не могла зімкнути очей, бо кожного разу в пам’яті зринала висока постать Кадела.

«Невже?», - запитувала вона всоте, пригадуючи мідні кучері та бліді гострі риси – її риси! Невже це він? Невже так близько?

Меліса рвучко сіла в ліжку, обхопивши коліна руками. Заснути вже не вдасться. Розбурхане полум’я в крові озивалось неспокійним серцебиттям. Меліса дозволила йому вихопитися вогником, що миттю затанцював над тоненькою свічкою, забарвлюючи стіни химерними візерунками.

Кадел був так близько. Їх відділяло лише кілька коридорів, які можна пробігти за хвилину. Здавалося б смішна відстань, та водночас це справжня прірва.

Що йому сказати? Що як йому байдуже і він поняття не має, де її матір? Що як поскаржиться господарям і Меліса отримає суворе покарання? Ні, вона має бути обачнішою, хай як бунтує вогонь у крові, який, трясця, також дістався від батька.

Сірі стіни раптом стали надто тісними для Меліси. До світанку лишалося ще трохи часу, тож вона накинула на плечі ще одну сорочку і боса тихенько прослизнула в коридор, а тоді до широких скляних дверей, що вели у сад.

Ніч зустріла її крижаною прохолодою, проте дівчина продовжила йти, відчуваючи, як м’яко лоскоче ступні молода зелена трава. Чорні вершини гір ховались у хмарах, повз густі обійми яких, проблискував жовтавий круг місяця.

Меліса здригнулась від пориву вітру, та лиш міцніше закуталась в одіж і рушила в бік увішаних стрічками магнолій. Солодкий запах цих гірських квітів огортав її ще здалеку. Не варто було наближатися до тих дерев. Маги не допускали людей до святкових прикрас. Проте щось в крові Меліси опиралося цим заборонам. Вона простягнула руку, схопивши пальцями довгу шовкову стрічку.

Раптом до щік прилинув жар, а серце затріпотіло мов дурна пташка, задурманена весною. Меліса сама не розуміла, чому так тішилась, порушивши дурну заборону. Замерзлі долоні досі стискали лагідний шовк, а в голові зринула нова ідея.

Дівчина сторожко роззирнулась, у саду було пусто, у кольорових вікнах темно – усі спали. Тож вона стала навшпиньки і взялася відв’язувати стрічку, ледь схиливши делікатну гілку. На обличчя посипались пелюстки, та Меліса однаково не могла розгледіти їх у темряві. Шелест листя видавався їй оглушливим, змушуючи тремтіти від страху і дитячого захвату.

Стрічка не піддавалась. Задублі пальці зісковзували з гілки, а шия почала терпнути, та вона не припиняла смикати шовкові краї, доки стрічка не ковзнула до її спітнілих долонь, водночас сповнюючи серце дивним трепетом. Здавалося, вона украла щось надзвичайно цінне, а не просто клаптик тканини. Вона украла щось у магів. І сама лише думка про це була п’янкою мов вино.

Та не встигла Меліса вдосталь насолодитися своєю маленькою перемогою, як раптом почула чиїсь швидкі кроки.

- Агов, хто там? – долинув незнайомий чоловічий голос.

«Певно, хтось із гостей», - подумки відмітила Меліса, не маючи змоги розгледіти постать крізь дерева. Хоча вона й не намагалась це зробити, лиш прожогом дременула до маєтку, голосно захряснувши двері. На щастя, коридор був порожнім. У повній тиші Меліса чула тривожні удари власного серця. Її ледь не піймали.

Проте не піймали. Меліса знову поглянула на стрічку, що ледь прим’ялась, стиснута в долоні. Губи дівчини самі витягнулись в широку усмішку. Їй таки це вдалося.

До світанку лишалось зовсім мало часу, тож вона навіть не намагалась заснути, хоч знала, що на ранок жалуватиме про це. Роботи було чимало. А гості все прибували. Меліса не бачила їх, не маючи змогу покинути кухню. Проте яскраві детальні оповіді Рити допомагали уявити портрети шановних далів.

- А один лорд такий високий, що пригинається коли входить до кімнати, - мовила дівчинка, високо задерши голову, мов передражнювала мага.

«Марко теж увесь час пригинався», - мимохідь зринула думка, жалячи серце Меліси.

- А ще прибув якийсь вельможний дал з дружиною та донькою. У нього очі такі сині, мов небо. Та навіть яскравіші. Як блимне – аж душа в п’яти тікає.

Хельга лиш пирхнула у відповідь, не сприймаючи слова сестри всерйоз. Та Мелісу ця розповідь зацікавила.

- Хіба не у всіх магів чорні очі?

- Ні, Мелісо. Колір очей залежить від роду.

- В якому сенсі?

- Усі дали є дітьми богів та ведуть свої роди від декількох праотців. Їх часто зображають на картинах, проте я точних імен не згадаю. Але суть в тому, що праотців було сім, від них пішло сім родів, що згодом утворили клани. А колір очей показує належність до певного роду.

Меліса якусь мить мовчала, намагаючись укласти в голові почуте.

- А що як роди змішаються? – врешті запитала вона.

- Тоді дитя успадкує очі одного з батьків, - терпляче пояснила Хельга, розкатуючи тісто.

- А якщо один з батьків – людина.

- Цього вже я не знаю. Подібні речі трапляються рідко.

- А як той… Кадел? До якого роду належить він?

- Звичайно, він з клану Чорних, на чиїй землі ми і знаходимось. А від кого йде його рід не знаю. А чого ти так цікавишся ним? Невже сподобався? – лукаво запитала Хельга.

- Зовсім ні – обурено спалахнула Меліса, чим, здається, лише укріпила підозри. Тож довелося вигадати щось переконливіше. – Він був дуже добрим посланцем. Його пам’ятають за добру вдачу.

Це була відверта брехня, від якої аж нудило.

- Може тоді попросися до нього в прислуги? – запитала Хельга, а зловивши на собі обурений погляд Меліси, додала. – Я не жартую, Мелісо. Якщо ти знаєш, що лорд Кадел добре ставиться до підданих людей, чому б тобі не перейти.

- Я подумаю. – відказала Меліса, приховуючи суміш почуттів. Вона не хотіла прислужувати власному батьку. Було у цьому щось дивне. Та, з іншого боку, коли їй іще випаде нагода поговорити з ним.

- До речі, до твого Кадела приїхав син, - кинула Рита, хитро прищурившись.

Меліса спершу хотіла обуритись мовляв це не її Кадел та вмить завмерла.

- У Кадела є син.

- Звичайно і не один, - відказало дівчисько, вхопивши зі столу свіжу булочку. – Я сама чула, як наш господар назвав його тим іще жеребцем.

- Стулися негайно і вертайся до роботи! - гримнула сестра, жорсткіше ніж зазвичай.

Рита ображено закопилила губу та попленталась до виходу.

- Геть як мала дитина, - роздратовано буркнула Хельга, голосно грюкаючи мисками.

«Вона і є дитина», - подумки мовила Меліса, шкодуючи дівчинку, яка своїми витівками та дотепами дуже нагадувала юного Філя. Спогади лягали на душу важким тягарем, на додачу до нових несподіванок.

У Кадела є інші діти. Цього варто було очікувати. То чому ж тоді серце Меліси вкрилося холодними голочками, як тільки вона про це почула? Невже якась частина її досі прагне бути любою донечкою? Важко навіть уявити подібне. Щоб Кадел – цей високорідний дал – усміхався до неї, розпитував про все і пишався нею, як всі батьки. Цього ніколи не станеться. Добре якщо посланець допоможе знайти матір, більшого і не треба.

Меліса схилилась над тістом, що пахло корицею і дозволила собі на мить заплющити очі та вдихнути пряний аромат. Вона нікого не потребує, впорається і сама. Тільки чомусь світ знову потьмянів, сповнившись пронизливим холодом.

До свята лишалося два дні.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.