Розділ 8

Колючий вітер проймав її до кісток крізь тоненьку одежину. Меліса сховала руки у пишній золотій гриві, притуляючись до теплої шиї грифона. Однак звіру це не сподобалось. Він різко пірнув у повітрі, видаючи пронизливий крик.

- Тихо, - мовив маг, натягаючи повід та водночас відхиляючи Мелісу від грифона. – Нервовий хлопець, йому таке не подобається.

Меліса лиш пирхнула у відповідь, здригаючись від нового пориву вітру. Політ на грифоні був чи не гіршим від пішого переходу гір. Спочатку вона милувалась красою полонин та пухнастими хмарами, що ліниво ковзали по небу, мов казкові велетні. Однак з наближенням світанку вона все дужче замерзала і вже ледь могла всидіти у сідлі, бажаючи розім’яти затерплі м’язи. Бідну Омелію взагалі нудило всю дорогу. Тож вони вже були ладні приземлитись де-завгодно аби лиш відчути тверду землю під ногами.

Та грифони несли їх далі, проминаючи ліси й зелені полонини, блискучі струмки та селища дерев’яних будиночків, що здавалися зовсім крихітними з висоти пташиного польоту. Кілька разів вони бачили піших мандрівників, що простували гірськими стежками разом з повними возами.

Невдовзі перед ними постали кам’яні мури, за якими ховалась безліч будівель з чорними черепицями. Попри страх упасти, Меліса витягнула шию щоб краще розгледіти величезну кам’яну твердиню.

- Це Астур – наша столиця, - пояснив маг.

Меліса мимоволі всміхнулась. Хоч яким важким був шлях вона опинилась так близько до серця клану Чорних і вже скоро зможе віднайти свою матір.

- Гарно, - захоплено видихнула Сара.

- Звісно гарно, - пирхнув маг позаду неї. - Але не надто захоплюйся. Ви будете працювати у маєтках поза Астуром. Це далеченько звідси.

Йому вдалося зіпсувати радісний момент кількома словами.

Та врешті вони наближались до землі. Грифони опускалися нижче, описуючи кола у повітрі. Меліса миттю схопилася за гриву звіра, ігноруючи його невдоволений писк. Важка долоня мага лягла їй на живіт, притискаючи ближче. За інших обставин дівчина обурилася б, проте цього разу, заклякла від страху, вона була рада відчути хоч якусь опору. А крилаті звіри продовжували стрімко летіти вниз, мов граючись із вітром. Мелісі ж ці ігри були зовсім не до вподоби. Вона міцно заплющила очі, проте й далі відчувала кожен шалений рух, що відгукувався у її тілі хвилею холоду.

Меліса змогла спокійно видихнути лише коли масивне тіло грифона притулилося до землі. Вона повільно розплющила очі, роззираючись довкола. Краєвид був вже знайомим: зелена долина, а за нею верхівки сосен, що здіймаються до чорних шпилів. Певно, десь поблизу біжить швидкоплинна гірська річка.

- Ходімо, - покликав її маг, що легко зіскочив з грифона й одразу ж простягнув їй руку.

Меліса мимоволі пирхнула. Ці потвори вирвали їх з дому та везли як рабів. Звідки раптом така дбайливість?

- Хутчіше, - грізно промовив маг, розбиваючи хибну ілюзію.

Меліса злізла з грифона далеко не так граційно, як його власник, і ледве втрималася на ногах. Однак їй пощастило більше ніж бідній Омелії, яку вкотре знудило.

- І знову на мої чоботи! – обурився маг, що летів з нею.

- Витрися, - мовив йому товариш, витягаючи хустинку з кишені. Іншою рукою він міцно схопив передпліччя Сари, мов боявся, що та утече.

- Ми поспішаємо, - нетерпляче нагадав їхній очільник.

- Ми завжди поспішаємо, - відказав йому молодий маг, що саме витирав чоботи. Однак він таки поквапився під грізним поглядом старшого товариша.

Тож вони рушили далі, лишаючи грифонів серед зеленої галявини. Меліса здивовано відмітила, що звірі навіть не намагалися утекти, лише розтягнулися на траві, втомлено склавши масивні пір’яні крила. Та, варто було дівчині поглянути уперед, як її думки захопила зовсім інша річ – величний маєток бездоганно білого кольору, що виблискував мов перлина серед чорних гір. Дивно, що вона не помітила його раніше.

Широка стежка вела їх до самого порогу. Меліса здивовано помітила відсутність муру чи хоча б паркану. Лише заквітчані дерева та кущі обвивали маєток довкола, простягаючи свої гілки до вікон з кольорового скла, що позирали на них мов тисячі очей.

- Як добре, що ви вже прибули, - вибігла до них огрядна жіночка у білому фартусі. Пухкі щоки розчервонілися від бігу. - Роботи хоч відбавляй. Ледве на ногах тримаюся.

«Людина», - видихнула з полегшенням Меліса, приглядаючись до кругленького обличчя й цілком звичайних очей, чи то сірих, чи то голубих.

- Мені це нецікаво, проведи нас до господаря, - відрізав маг.

- Нема його. Ось ваша платня, - жінка витягнула з кишені в’язку монет. Такого Меліса ще не бачила. Монети мали невеличку дірку і були нанизані на нитку, мов намисто.

- А господиня є? – недовірливо запитав маг.

- Перерахуй коли не віриш, - образилась жінка, простягаючи в’язку.

- Проведи нас у дім краще.

Маг навіть не торкнувся монет, лиш кинув недовірливий погляд.

- Але ж я…, - розгублено пробелькотіла служниця. Та не встигла вона договорити, як її грубо перебили.

- У нас обмаль часу, роби як кажуть.

Жінці не лишилося нічого, як провести магів усередину.

- Займися ними, ми знаємо куди йти, - віддав останній наказ головний з магів та разом зі своїми товаришами рушив сходами угору.

Служниця розгублено кивнула, проводжаючи їх поглядом.

- Що з нами буде? – озвалась Сара, привертаючи увагу жінки.

- Нічого, - оговталась та. - Я вам усе покажу й поясню.

Меліса втомлено зітхнула, крокуючи кудись лабіринтами коридорів, увішаних яскравими картинами. Для неї це була така сама дивина, як гроші на мотузці.

Виявилося, що маєток належить родині лорда, ім’я якого Меліса миттєво забула. Головне, що це був не той посланець, якого вона шукала. Гірке розчарування розлилось в її душі мов чорнило. Вона вже не була така впевнена у своєму рішенні.

Маєток ділився на різні ділянки: кімнати слуг, хазяйські покої, гостьові кімнати та кілька просторих зал, де зазвичай проводили банкети. І уся ця розкіш була призначена лише для пишних святкувань чи відпочинку. Зазвичай лорд із дружиною мешкали де-інде.

- Вони утримують цілий будинок тільки для того щоб приїздити сюди кілька раз на рік? – перепитала Меліса, оглядаючи важкі різьблені двері. Вона поняття не мала, скільки усе це коштує, та була певна, що за все своє життя не мала такої кількості грошей.

- А нам яка різниця? Робота є і платять добре. – усміхнулась служниця.

- А як ви вибираєтесь до міста? – запитала дівчина з надією.

- Нащо мені їздити до міста? Замовимо листом усе потрібне. До міста я б мала три дні возом їхати та ще й пішки потім мандрувати.

Почувши це, Меліса раптом захотіла закричати на все горло. Ця глушина вже їй геть не подобалась. Єдине, що її тішило, це тимчасовий заробіток. Якщо вдасться назбирати грошей, можна буде податися якнайдалі. І хай маги шукають її по всьому краю.

Служниця показала їм малесенькі кімнатки без вікон, де вмішалося лише ліжко й хитка поличка. Меліса з тугою згадала просторий будинок мельників, що пах хлібом та затишком.

- Маєте час щоб відпочити та завтра зрана чекаю на вас, побачимо кому яку роботу можна довірити.

- Не так вже й погано, - сказала одна з дівчат.

- Вдома було гірше, - докинула друга.

Меліса зайшла до своєї кімнати, зачинила двері й упала лицем в подушку, душачи виття. Вона сподівалась, що вирушивши з магами, наблизиться до своєї мети, проте лиш знову застрягла в черговій халепі – у темній коморі, що пропахла пилом і сирістю. Якби ж був якийсь вихід, хоч якась можливість вибратися з цієї глуші, задля цього дівчина працювала б і день і ніч. Та втома і розчарування змусили її зневіритись у своїх замислах. Картина щасливого майбутнього із матір’ю у краю високих гір танула на очах.

Меліса не знала, скільки часу минуло, поки вона тамувала схлипи. Раптовий стукіт у двері змусив її підвестися та витерти сльози. На порозі була Сара.

- Нас покликали обідати, - сказала вона й примружила світлі очі, приглядаючись до Меліси. – Чого це ти?

- Та нічого, просто втомилась, - відказала та, прослизаючи у довгий коридор, викладений блискучими білими плитами.

- Сумуєш за Таєю, - висунула здогадку Сара, та одразу ж додала. – Не хвилюйся, їй також знайдеться робота. Та й ти тут не сама. Утрьох якось впораємось.

- Дякую, - кинула Меліса, змусивши себе усміхнутися.

Сара вдоволено усміхнулась у відповідь.

- Ходімо до Омелії, - мовила вона, впевнено крокуючи до іншої кімнати-комори.

Омелія досі почувалась зле, проте погодилась вийти з ними.

- Куди нам іти? – запитала вона, обводячи довгий коридор розгубленим поглядом.

- Другий поворот праворуч, а тоді сходами вниз і ліворуч, - впевнено відказала Сара.

- Головне не заблукати. А то лишимось без сніданку, - мовила Меліса, відчуваючи ниючу пустку в шлунку.

- І сніданком не обійдеться. Мене попередили, що коли ми випадково звернемо у хазяйське крило, нас покарають. І ніяких виправдань. Господиня не любить коли слуги плутаються під ногами.

Меліса відповіла здивованим поглядом. Однак це було лиш одне з багатьох правил, яке їй довелося вивчити за наступні декілька днів. Одразу після сніданку вони отримали однаковий одяг – прості сірі сукенки з довгими рукавами, а до них білі фартухи з великими кишенями та очіпки.

- Побачу вас з розпущеними косами – накажу обрізати, - строго повідомила та сама огрядна служниця, що зустріла їх на порозі. Вона не назвала свого імені, просто сказала, що всі її тут кличуть Старшою. Однак Меліса невдовзі дізналась, що поза очі робітники маєтку називали її Страшою. Ця жінка вигадувала десятки правил та не оминала жодної можливості вичитати слуг. Навіть найменша піщинка чи хвилинне запізнення не могло лишитися непоміченим. Страша одразу ж насуплювала свої кудлаті чорні брови і довго вичитувала порушника, аж доки їй на думку не спадало відповідне покарання.

На жаль, старання служниці лишались непоміченими. Господар не поспішав приїздити, а його дружина, певно, і не знала, як виглядають працівники маєтку, адже простим слугам було заборонено наближатися до неї. Однак Страша про всяк випадок змусила їх завчити ім’я та титул господині.

- Дала Евлін, зрозуміли? – мовила вона, змірявши дівчат строгим поглядом. – І не забудьте схилити голови. А як з’явиться якась інша поважна жінка, кажіть просто дала чи осяйна дала. Запам’ятали?

Отже, дала Евлін дуже любила свій маєток, квітковий сад, м’ятний чай перед сном і, звісно ж свого чоловіка – лорда Кавері, котрий більшу частину року проводив у столиці. Меліса якось бачила цю жінку крізь прочинене вікно. Здалеку важко було розгледіти обличчя, тож дівчина лише змогла помітити довге золотаве волосся, що хвилями спадало на тендітні плечі, лягаючи на спинку різьбленого крісла мов витончене панно. Тонкі порцеляново-білі руки стискали книгу, проте не перегорнули жодної сторінки. Господиня нагадувала статую, що незворушно дивилась кудись у далечінь. Мелісу тоді раптом охопила цікавість. Вона хотіла роздивитися цю жінку ближче, проте не могла собі цього дозволити, тож рушила далі велитенським білим коридором.

Окрім Сари, Омелії та самої Меліси у маєтку було ще кілька дівчат, що прислужували господарям. Їм дозволяли вільно пересуватися по всьому маєтку. На кухні поралася трійка друзів: дві молоді дівчини та огрядний кухар. Також був садівник з помічником. І всі вони були людьми, жодного мага. З одного боку, Мелісі було легше від думки, що не доведеться бачити потворів кожен день, проте такий розподіл ролей був несправедливим: маги повелівають, а люди їм служать.

Однак часу подумати про це було небагато. Страша відправила дівчат умитися до блиску, а тоді прискіпливо оглянула кожну і розпитала про всі можливі вміння і таланти.

- Завтра вирішу, що з вами робити. Відпочивайте, - кинула вона і швидко рушило у своїх справах, покинувши дівчат на одниці.

- Могло бути й гірше, - мовила Омелія, зітхнувши.

- Не знаю як ви, а я буду спати. Добраніч, - позіхнула Сара.

- Добраніч, - відповіла їй Меліса, також поспішаючи до своєї кімнати.

Вона не збиралась спати. Надто багато думок крутилося в її голові. Та й до ночі було ще далеко. Багряне сонце проглядало крізь маленьке брудне вікно, заливаючи її кімнату теплим світлом. Меліса провела рукою по запилюженому склі щоб краще розгледіти обриси гір, укритих зеленим килимом лісу. Краєвид був мальовничим та вікно лишалося огидно брудним, як і вся кімнатка. Тож дівчина повернулася до кухні, де знайшла ганчірку та відро з водою. Допоки вона не знайде кращого варіанту, доведеться лишитися у цій дірі. А коли так, то варто привести свою кімнату до ладу. До того ж, прибирання чудово відволікало її від сумних думок. Меліса швидко заснула, втомлена і задоволена.

На ранок Сара розбудила її гучним стукотом. Дівчата вишикувалися у коридорі, чекаючи на рішення Страші.

- Я хочу на кухню, - заявила Меліса. Якщо вже залишатися у цій дірі, то хоча б там, де є вогонь.

- У нас вже є дівчина, що готує, - відмахнулась Страша.

- Однієї мало. І я чудово вмію пекти, - не вгавала дівчина, перебираючи у голові всі можливі способи переконати служницю.

- Добре, подивимось, - сухо відповіла та.

Однак Меліса таки потрапила на кухню, й за кілька годин крутилася серед мисок та каструль. Сара на це лиш присвиснула:

- А ти наполеглива.

Меліса сподівалася, що це комплімент. Не хотілося псувати дружні стосунки з дівчатами, особливо після того, що сталося в хатині старости. Пекучий докір в очах Таї досі виринав із спогадів мов дрібна дошкульна скалка.

На щастя, робота відволікала дівчину від нав’язливих думок. На кухні було нелегко. У повітрі стояла задуха й навіть апетитний запах не полегшував цього, а тільки більше паморочив голову.

- - Ти вже нарізала м’ясо? Не спи! Чи хочеш лишити господиню голодною? – гарикнув кухар, не відриваючи погляду від паруючого казану.

Меліса чхати хотіла на господиню, та проковтнула їдкі слова. Кухар насправді не був злим, просто не міг стримати роздратування, коли щось ішло не так.

- Годі тобі, Янку, - заступилася Хельга, інша служниця, жартома плеснувши кухаря по плечу.

Меліса раптом подумала, що ці двоє можуть бути не просто друзями. Вони були одного віку, жили в тому ж селищі в сусідніх будинках, виросли разом. Янко щоправда був повнуватим та частенько бурчав щось не в настрої, однак це не заважало йому працювати не покладаючи рук. Він щиро любив свою справу. А у перервах від роботи жартував, наспівував, оповідав веселі історії, і лагідна усмішка не сходила з його смаглявого обличчя. Бувало забував що де лежить, та Хельга йому завжди допомагала. За вдачею дівчина скоріше нагадувала тихе лісове озеро. У великих блакитних очах відображався теплий спокій, товста руса коса була надійно схована під очіпком, так що жодна волосина спадала їй на чоло. Говорила вона не голосно й стримано, ніколи не жалілася, проте дуже зраділа появі Меліси на кухні. Бідна Хельга, хоч і мала хист до готування, та руки її були всі вкриті дрібними шрамами й опіками. Певно, не таланило.

Наступного ранку Меліса зустріла іще одну служницю - Риту, молодшу сестру Хельги. Вона була іще худеньким підрістком з гострим підборіддям та щедрим розсипом ластовиння на блідому личку. Рита не готувала, але виконувала багато доручень. То чистила овочі, то бігала до комори по харчі, прибирала, подавала. Говірка була страшно, не замовкала ні на мить. Тож коли Страша забирала дівчинку до маєтку для іншої роботи, у кухні ставало якось сумно й порожньо.

- Твоя сестра ще дуже юна. Чому вона пішла працювати? – якось запитала Меліса.

- Вона мусить працювати щоб влаштувати собі життя, - відповіла Хельга.

- Але хіба не надто рано. Вона могла іще лишитися вдома.

Якусь мить Хельга мовчала, витираючи рушником тарілки. Та за кілька хвилин вона таки пояснила:

- Рита не може лишитися вдома. Наш старший брат збирається одружуватися, тож оселиться з дружиною у нашій хатині. За законом я маю право на половину батьківського майна, та не хочу жити у родини на голові, тож ми домовилися, що брат віддасть мені половину вартості землі. І я, звісно ж, поділюся з Ритою. Одна лише проблема - брат не має стільки грошей, тому платитиме частинами. На це підуть роки. А ми з Ритою маємо самі заробити собі на життя.

- Щось я нічого не зрозуміла, - відказала Меліса, намагаючись укласти в голові цю дивну сімейну історію.

Цього разу озвався кухар:

- За законами клану Чорних, батьківське майно розділяється порівну між двома старшими дітьми. Або якщо є діти різних статей, то між старшим братом і старшою сестрою. Зазвичай хтось один забирає собі землю, а інший отримує рівноцінну кількість грошей. Молодші діти лишаються ні з чим.

Хельга згідно кивнула, продовжуючи працювати. Однак Мелісу обурили місцеві звичаї.

- Це ж несправедливо, - випалила вона й водночас зловила на собі красномовний погляд кухара: багато говориш, мало робиш. Дівчина швидко взялася замішувати тісто, проте не полишила розмову. – У вас дивні закони. Чому не можна розділити майно між усіма дітьми?

- Усе просто: в горах мало родючих земель. Коли б ми почали ділити їх між усіма, то лишилися б самі клаптики, - терпляче пояснила Хельга, хоча в її голосі промайнуло глухе роздратування.

- Але ж можна жити разом на одній землі, - заперечила Меліса.

- Дурниці, - тут вже не витримав кухар. - Кожен повинен мати свій дім.

- Тільки у молодших дітей не буде дому, - не вгавала дівчина.

- Чому ж, - не погодилась Хельга. - Ми можемо збудувати собі дім десь за містом, будемо там працювати.

- А чому не в місті? Астур, здається, дуже гарний, - мовила Меліса, згадуючи політ на грифоні. Якби вони з матір’ю мали вдосталь грошей, то, певно оселилися б в одній із маленьких кам’яниць десь поблизу ринку, щоб продавати свої чаї та трави.

- Чи ти з неба впала, Мелісо? – раптом озвалась Хельга. – Та дали скоріше спалять Астур до щенту, ніж дозволять людям там мешкати.

- І не став дурних запитань, - попередив кухар, застережливо піднісши долоню. – Що там тісто?

- Майже готове, - відповіла Меліса і до кінця дня не озвалась ні словом. Однак почуте не йшло з її голови. Що за чудернацькі звичаї? І чому не можна мешкати усім разом? Дівчина не могла навіть уявити, щоб в родині Мельників усе майно поділили між старшими братами ще при живих батьках, а молодшого Філя ледь не дитиною відправили на заробітки. Тим паче, Марко взагалі не збирався мешкати в батьківській хаті і марив життям у столиці.

Марко…

Меліса не дозволяла собі думати про нього надто часто, як і про всіх, за ким сумувала. Та раз у раз перед її очима поставали м’які знайомі риси лагідна усмішка та неслухняні кучері, котрі так хотілося пригладити. У такі миті світ ніби завмирав, стаючи неймовірно холодним. Чи, можливо, цей холод йшов з глибин її серця, мов згасле вогнище у покинутому будинку. Вона не дозволяла собі плакати, сягала рукою до кишені і до болю стискала в руці подарунок Марка. Колись випаде нагода одягнути його, колись вона втече з цієї триклятої діри, Меліса знала це. Проте вона також розуміла, що, навряд чи коли-небудь перейде гори. І вже напевно Марко не чекатиме на неї так довго. Безглуздо навіть мріяти про таке.

Тож Меліса зосередилась на тому, що було їй підвладне. Вона все більше облаштовувала свою кімнатку, яка невдовзі набула цілком пристойного вигляду. Речей у дівчини майже не було, тож вона склала їх у старий кошик, позичений на кухні, та сховала під ліжко. На підвіконні оселилась висока склянка з щербинкою. Кожного ранку перед роботою Меліса швиденько вибігала на двір та зривала кілька яскравих квіток, приносячи їхні весняні пахощі до своєї комірчини.

Минали дні, складаючись у тижні. Весна розквітала зеленню трав та ніжним цвітом дерев у саду. Квіти в полі розпускалися й хитались від вітру мов барвисті метелики, розфарбовуючи сірі безпросвітні дні.

Та одноманітність виснажувала. Меліса вже вивчила кожен закуток кухні, кожен дюйм бездоганних пустих коридорів. Думка про втечу з’являлась все частіше, і невдовзі почала нагадувати план. Вона почала приглядатися до інших слуг, особливо до тих, хто працював уночі, щоб знати кого доведеться оминути. Якось їй вдалося украсти ножа та трохи черствого хліба – не найкраща їжа, проте не голодатиме в дорозі. Вона планувала узяти ще трохи перед самою втечею.

І ось коли вже Меліса була цілком впевнена у своїх намірах, раптом надійшла звістка – приїхав господар. Того ранку дівчина як завжди займалась тістом, потайки позираючи на комору щоб узяти ще чогось їстівного. І раптом до кухні увірвалась розчервоніла Рита.

- Господар приїхав! – вигукнула вона, схопивши обома руками глечик з водою, і, втамувавши спрагу, задоволено витерла обличчя рукавом, а тоді повторила. – Господар повернувся.

- Ну нарешті, - радісно мовила Хельга, на мить підвівши очі від роботи.

- Роботи тепер побільшає, - буркнув Ян, звично невдоволеним голосом. Та попри показне роздратування, він почав насвистувати якусь веселу пісеньку і загалом якось оживився.

Меліса не розділяла радість інших слуг. Вона лиш хвилювалась щоб приїзд господаря ніяк не вплинув на її втечу. Хтозна як тепер працюватимуть слуги.

Ближче до обіду до кухні забігла Страша.

- Сподіваюся все готово, - мовила вона, змірявши всіх строгим поглядом, мов якихось злочинців, що вже провинилися. І, враховуючи наміри Меліси, це можна було б вважати правдою.

- Обід буде поданий вчасно, запевняю, - пробелькотів Ян, доки Хельга поралась із посудом.

- Сподіваюся, - процідила Страша. – Мусите працювати краще ніж зазвичай. Все має бути бездоганним. Господар бажає провести квітневе святкування у маєтку. Прибудуть вельмишановні лорди родина Вестів, подружжя Лоренів, лорд Кадел із синами, і навіть сам радник лорд Ареул.

Меліса ледь не випустила з рук ніж, коли почула закляте ім’я свого батька.

- Кадел? Посланець? – перепитала вона, перервавши белькотіння Страші.

- А ти звідки знаєш? – запитала та, не відповівши.

- Він був нашим посланцем, - відказала Меліса, трохи вгамувавшись. Зрештою, їй потрібно було тримати своє походження в таємниці та не викликати зайвих підозр. – У нашому місті його досі шанують як щедрого і доброго посланця. Хоч я й була дитиною, однак добре запам’ятала вельмишановного лорда Кадела, як і інших посланців.

Меліса відчула, як червоніють щоки від безглуздої брехні. Однак Страша чомусь задоволено кивнула.

- Що ж це, це дуже добре, - мовила вона, - Ти прислужуватимеш нашим гостям. Покоївок бракує, а на кухні і без тебе якось давали раду.

Меліса на мить забула як дихати, принаймні так їй здалося, коли раптом сперло дух, а серце забилось шалено мов обпечене. Ще мить тому вона збиралась тікати до Астуру, але тепер це не мало значення. Її батько буде тут, у цьому затхлому маєтку, та чомусь вона не відчувала ані радості, ані полегшення.

- Не заздрю тобі, - співчутливо мовила Хельга.

Меліса лиш коротко кивнула у відповідь. Хай там як, вона нарешті отримає відповіді, які так довго шукала.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.