Розділ 2

Приїзд Марка був гучним. Мелісу розбудили радісні голоси, що звучали так голосно, мов говорили у неї під дверима, а не долинали з першого поверху. Будинок із тонкими стінами, що поробиш.

- Мелісо, ходи скоріше, - нетерпляче гукали її.

Дівчина поспіхом накинула шаль й збігла сходами донизу. Марко зустрів її широкою усмішкою на розчервонілому обличчі. Світлі кучері, мокрі від снігу, кумедно стирчали в різні боки.

- Привіт, сонько. Дай обійму тебе, - сказав він, ловлячи її в обійми.

- Нарешті ти вдома, - видихнула Меліса, притуляючись до холодної щоки друга, й на мить відчула себе неймовірно щасливою, - здається ти знову виріс.

Марко лиш засміявся. Він був найвищим у родині, тож жарти про зріст перетворились на традицію. Насправді зовні хлопець зовсім не змінився, лише в голосі й поставі з’явилась якась певність, дорослість.

- Я скучив за тобою.

Його погляд раптом став серйозним й водночас неймовірно м’яким, надто пильним, надто важким. Меліса мимоволі стиснула комір його сорочки, відчуваючи стукіт власного серця.

- Ходімо вже снідати, - радісний голос Інес повернув дівчину до реальності - ти певно скучив за домашньою їжею.

Меліса хутко побігла до кухні, проганяючи дивне відчуття, й нагріла воду на чай. Цього разу вона додала сушені полуниці, аромат яких нагадував про сонячні літні дні.

- Хто хоче цукор чи мед? – спитала вона, бадьоро розставляючи кружки.

- Мені, будь ласка, - озвався Якіб.

- Сину, ти, певно, й кашу з цукром їв би, - жартівливо докинув мельник, та хлопець ображено пробурмотів, що просто не може пити гіркий чай. На щастя для нього, мати почала розпитувати старшого сина, тож уся увага дісталася Маркові.

- Було б бажання, робота знайдеться всюди. І в столиці так само. Зводять нові будинки, ремонтують старі, тож мені було чим зайнятися. Не так як у нас.

- Наше місцевість по-своєму добра. Тут теж люди якось живуть.

- Ключове слово якось, мамо. Що в нас є? Площа, де раз на три роки збирають ярмарок, а при ній корчми й склади – усе для магів. Далі самі халупи, нічого нового не з’являлось вже років з двадцять. Не знаю, чого взагалі посланці приїжджають в цю глушину.

- Це найближче місто до кордону, - відповів мельник, - сам знаєш: за нами тільки села й ліс. Далі на захід гори й землі магів. Бояться вони заходити вглиб нашої країни.

Меліса тихо зітхнула, щиро бажаючи ніколи не бачити магів. Королівство Станія славилось своєю родючою землею, та було надто слабким, розділеним на десятки князівств, тож маги легко встановили тут свій порядок. Раз на три роки п’ять західних міст збирали данину з усієї країни. В цей час вони сповнювалися життя, приїжджало багато гостей, наповнюючи монетами місцеву скарбницю. Та наступні два роки панувала тиша й пустка, ніби без магів людям нема чого розважатися.

Іншим королівствам теж було важко, принаймні так казали. Дамар і Еврон, на сході тривалий час воювали з магами, платячи кров’ю за свободу. Невеличке королівство Одалія, що лежало в центрі материка, навпаки всіляко підтримувало чужинців, адже без їхньої допомоги давно було б завойоване. Ландмар на півночі кілька разів піднімав повстання, та врешті згодився віддавати врожай. Князіство Міруе, що колись належало до Станії, стало найвірнішим союзником магів, які підтримали їхнє відділення й навіть знизили кількість данини.

А гордий король Станії, який мужньо відстоював кордони королівства, раптом не прокинувся уранці, почуваючись напередодні цілком здоровим. Те саме сталося з кількома іншими князями, що відмовлялися визнавати відокремлення Міруе. І всі ці події засвідчували прикру істину: люди давно перестали вирішувати свою долю.

- Здається, маги нічого не бояться, - докинув Філь, ніби на підтвердження думок Меліси.

- Бояться, - почав пояснювати батько, - Чи ти думаєш, що всюди їх стрічають так радо як в нас?

- Радо? – цього разу озвався Якіб, - Ми ж їх ненавидимо.

- І дякуємо за можливість заробити на ярмарку.

- Ось про це я й кажу, батьку, - сказав Марко, - нема тут майбутнього, хіба тільки гнути спину перед магами, а поза очі обливати їх брудом. Добре ще, що живемо далеченько від міста.

- Добре, коли вовки з лісу приходять, а віз застрягає на дорозі, - підсумував мельник.

- Перестаньте вже, - відказала Інес, - їжте, поки тепле.

Розмова стихла, кожен мовчки втупився у свою тарілку, лиш напруження на обличчях видавало нервові думки. Мельник із молодшими синами збирався їхати до міста готуватися до ярмарку. Решта залишалася працювати вдома.

- Відпочинь з дороги, сину, - лагідно промовила мельниківна до Марка, та той лише відмахнувся й пішов у ліс по дрова. Чи сніг, чи дощ, він волів не сидіти вдома, й Меліса чудово його розуміла. У неї було багато роботи на кухні, та, на щастя, скінчилось молоко, тож довелося йти до сусідів.

Морозний вітер ударив в лице, й дівчина з несподіванки замружила очі, відчуваючи колючі сніжинки на щоках. Усе довкола було білим, а стежка, вичищена ще зранку, вже по литки тонула в сніжному покривалі. Меліса натягнула теплу кольорову хустку щільніше, й обережно попрямувала до маленького чепурного будиночку через дорогу. Вона добре знала старенький дерев’яний тин, і рясний сад за ним, що влітку родив найсмачнішими ягодами.

Меліса сумно зітхнула, коли перед очима промайнули теплі дитячі спогади. Колись у цьому будинку мешкала бабця Ядзя – двоюрідна тітка матері, і її єдина родичка. Матір полюбляла самотність, тож оселилась у далекому селищі коло самого лісу, що ще називали Вовчим. І назва цілком відповідала реальності. Місця були дикими, у незайманих хащах блукала всяка звірина. Казали, колись там мешкали відьми – провідниці давніх богів, тому ніхто й не хотів селитися поруч – боялися невідомої сили. Мама ж вважала ліс благословенним, і кожного разу, як Меліса здригалась від вовчого виття уночі, розповідала чарівні казки й плела обереги, що мали відганяти диких звірів. Хоч це й була маячня, та якимось дивом небезпека оминала їх маленьку дерев’яну хатину із дірявою стріхою й город, не обнесений жодним плотом.

Дитиною Меліса не зважала на дощ, що заливав увесь будинок, чи на відчуженість. Їй подобалось блукати лісом до ночі, жменями їсти суниці, плескатись у річці, збирати трави разом із мамою, а потім повертатись додому, де завжди пахло м’ятою, ромашкою, чебрецем. Мама сушила їх, готувала чаї, зілля й мазі, котрі вони везли до міста на старенькому возі, співаючи дорогою. Люди сміялися їм услід, та мама на це ніколи не зважала. Її обличчя осявала усмішка й щира віра в чудеса.

Та часом вони їздили до бабці Ядзі, її селище Зелений Гай видавалося Мелісі шумним і великим, хоч в порівнянні до міста зовсім таким не було. Тут мешкало з двадцять родин, серед них мельники, з якими Меліса потоваришувала майже одразу. Місцеві зводили міцні двоповерхові будинки, мали великі сади й худобу - справжня дивина для рудої дівчинки, що бачила лише ліс. Їй сподобалися просторі кімнати, облаштовані гарними меблями, чистенькі білі стіни, що зберігали тепло взимку, та значно більше їй хотілося бавитися з сусідськими дітьми, з якими зовсім не хотіла розлучатись, повертаючись додому.

Бабця Ядзя завжди скрушно хитала головою, коли Меліса зі сльозами покидала Зелений Гай. Її діти з онуками перебрались до міста, тож старенька щедро обдаровувала любов’ю непосидливе руде дівча й радо залишила б її у себе. Тоді Меліса не розуміла, чому матір тримала її подалі від людей, та згодом визнала, що це було правильне рішення. Її дар – вогонь у крові - міг не тільки приносити користь, а й кривдити інших. До того ж, він мав залишатися таємницею, яку важко сховати в оточенні людей. Тому Меліса проводила у селищі лиш кілька днів, а потім, тримаючи торбу зі смачнющими вишневими пиріжками, сідала на старенький віз й махала услід Ядзі.

Саме ця добросерда жінка забрала її до себе, після зникнення матері. Вона витирала сльози Меліси, обіцяючи, що все буде добре, вона вчила її пекти й вплітала у коси кольорові стрічки, розповідала веселі історії й плела теплі светри на зиму. Часом Мелісі здавалось, що Ядзя знає правду про її походження, з її вуст часом злітали дивні натяки, а погляд ставав надто сумним. Та вони ніколи про це не говорили. Невдовзі старенька важко захворіла й старший син забрав її до себе. Будинок продали, а Мелісу приютила Інес.

І ось дівчина стояла перед до болю знайомими дверима, які колись помалювала соком шовковиці, й плями, хоч вицвіли, та досі виднілись на старому дереві. Відігнавши сумні думки, вона постукала, досить голосно щоб її почули крізь виття вітру. Зрештою, не буває цілком поганих обставин. Тепер тут мешкала велика родина з трьома доньками, що стали для неї гарними подругами.

- Привіт. Як добре, що ти прийшла. Я саме збиралась бігти по тебе.

Двері відчинила старша сестра на ім’я Власта, висока білява дівчина, за якою вилися усі хлопці Зеленого Гаю, й навіть юний Філь кидав на неї захоплені погляди.

- Я ненадовго, Інес потрібно молоко на булки, - сказала Меліса, та подруга вже тягнула її додому.

- Та почекають твої булки, - відмахнулась вона, - ми з Ланою виходимо заміж влітку.

Меліса спантеличено кліпнула, проходячи до будинку. Вона знала, що Власта давно закохана у сина коваля, та Лана, якій тільки виповнилось шістнадцять, ніколи не мала симпатій, що вже й казати про заміжжя.

- І хто ж обранець Лани? – спитала Меліса, скидаючи кожух. Погляд раптом зачепився за різьблені полиці з глечиками.

- А про мене не цікаво? – Подруга показово схрестила руки на грудях – Усі тільки про неї й питають.

- Бо ти вже всім набридла своїми розмовами про весілля. Знаємо ми, за кого ти підеш, в якій сукні, як коси заплітеш. Набридло вже, - почувся з кухні тоненький голосок молодшої сестри, якій невдовзі мало виповнитись чотирнадцять, та поводилась вона часом як мале дитя.

- Які ви всі черстві, - обурилась Власта, та на її обличчі танцювала усмішка, - посидь з нами, Мелісо.

- Тільки недовго, - кинула дівчина, прямуючи за подругою на кухню.

Меліса гріла руки, стискаючи кружку гарячого чаю. Дівчата весело щебетали, перебиваючи одна одну. Отже, наречений Власти повернувся зі столиці перед ярмарком, як і Марко. Він врешті заробив достатньо грошей щоб купити землю й почати зводити будинок, тож Власта нарешті приміряла весільну сукню, яку дістала від матері. Ніжна білий шовк, розшитий тоненьким блакитним візерунком, що складався у крупні троянди на широких рукавах. Прикрашений бусинами пояс підкреслював її тонкий стан та усі вигини фігури. У цьому вбранні Власта була подібна до казкового птаха, що випадково опинився серед людей.

- Ти будеш найкрасивішою нареченою, - видихнула з захопленням Меліса.

- Тільки не кажи про це Лані, - відповіла сестра.

Звісно, Лана. Меліса на мить забула про неї, хоч її історія була справді неймовірна. Тиха й скромна дівчина, що червоніла від кожного погляду, повернувшись від тітки, у якої провела кілька тижнів, показала батькам срібний браслет - традиційну прикрасу, що означала заручини. Як запевнила сама дівчина, це кохання усього її життя, тож вона не чекатиме жодного зайвого дня щоб поєднати свою долю з ним. Батьки, ясна чір, у той же день сіли на воза й поїхали знайомитися з новоспеченим зятем.

- Тато був червоний мов буряк, - захоплено оповідала молодша сестра.

- Але не сказав ні слова, - додала Власта, заплітаючи світлу косу, - Цікаво, який він її наречений. Зі слів Лани справжній принц, і вродливий, і розумний, і вже так її кохає, що аж не віриться.

- А ти заздриш.

- Чого б це мені заздрити? І, до речі, мій браслет гарніший, - вона витягнула руку, показуючи витончений срібний ланцюжок.

- Красивий, - Меліса давно вже мала повернутися додому, та все ж не втрималась від запитання, - Чому ви так впевнені, що Лана вийде заміж влітку, батьки можуть відмовити її.

- Велике кохання, - Власта закотила очі.

- І ми скоро станемо тітками, - додала молодша, пояснюючи, - ніхто не одружується просто так в шістнадцять.

- Не вигадуй, - сказала старша сестра.

- Ти ніколи мене не слухаєш.

- Бо ти мелеш дурниці.

- Це я мелю дурниці? А ти…– молодша обурено розтулила рота й мала намір сказати щось гидке.

- Мені пора, - Меліса втрутилась саме вчасно, - тільки знайдіть мені молоко.

За кілька хвилин дівчина знову опинилась на морозі й видихнула з полегшенням. Лише тоді вона зловила себе на думці, що новина про весілля не викликала у неї жодної радості. Чи це через заздрість? Навряд чи, Меліса не уявляла себе дружиною чи матір’ю у свої сімнадцять. Чи хотіла вона такого ж кохання, уваги? Можливо й так. Але, хоч Власта й була першою красунею, та Мелісі ніколи не бракувало компліментів, згадати хоча б Марка, який завжди називав її найкрасивішою дівчиною у світі.

Марко. З ним усе було складно. Ніби й рахувала дні до його повернення, а тепер ледве тамувала бажання утекти від друга якнайдалі. Чому його погляд так зачіпав її, мов доторк вогню? Вони так давно не бачились. Чи міг Марко стати їй чужим за цей час?

Дівчина пришвидшила кроки, намагаючись позбутись гіркого відчуття на душі. Меліса провела залишок дня на кухні разом з веселою Інес. І, хоч дівчина не мала на що нарікати, та увесь час ловила себе на думці, що її приїзд навряд чи викликав би стільки ж радості. Навіть не хотілося йти на вечерю щоб не відчувати себе гостем на чужому родинному святі. Вона втекла до кімнати, як тільки з’явилась така можливість, однак заснути не вдавалось.

Було душно й холодно водночас, серце билося мов шалене. Меліса відчувала непереможне бажання вирватися якнайдалі, бігти світ за очі, забутися. Та за вікном була глуха ніч і знову сипав клятий сніг. В будь-якому разі їй і так нема куди йти. Хотілося кричати, вити, але навіть цього вона не могла собі дозволити. Злість затоплювала розум, злість і ненависть до цього чужого дому, до всіх правил, що вона мусила дотримуватись, до себе за власну нікчемність. Три роки минули мов один день, біль не вщухав, лише трохи притуплявся рутиною. Та ось знову приїдуть маги. Завтра вранці, тобто вже сьогодні. І знову вони відбиратимуть у людей найцінніше.

Спогади пливли перед очима дівчини мов кольорові скельця калейдоскопу. Вона не мала сил проганяти їх, не могла стримати солоні сльози, ковтаючи всхлипи. Здається, мама плакала так само, самотньо у тиші, а на ранок витирала червоні очі й усміхалась новому дню і вперто повторювала, що колись він приїде.

Він. Батько Меліси. Маг, про якого не можна говорити так само, як і про дар вогню. Дитиною Меліса й справді вірила, що він приїде, що разом вони нарешті стануть справжньою родиною. Однак з часом наївні мрії розсипалися в попіл. Шкода лише, що матір так і не подорослішала, чи, можливо, вона просто не хотіла визнавати марність довгих очікувань, тож і далі вірила в те, що чай з суниці лікує усі хвороби, давні боги благословлять їх врожаєм за терпіння, а її коханий колись таки повернеться до неї.

Меліса не бажала навіть слухати ці дурниці, переймаючись більше тим, як розшиту сукню, з якої вона виросла, чи що уготувати, коли в коморі пусто. Вона злилась, бо була не в силах щось змінити. А тоді життя змінилося саме.

Матір пішла, зникла вночі, поки Меліса спала. Не попрощалась і нічого не пояснила. Її матір піддалася мріям мов легковірна дитина, та маг не був наївним. Він знав, що не повернеться, знав, що нищить чуже життя, і все ж зробив це, бо він був вищим від людей, він приїхав відбирати й нищити, як і вся їхня раса.

Дівчина шугнула до кухні, злість кип’ятила кров, тож їй потрібен був вогонь, пожираючий усе на своєму шляху, безумний як хаос в душі. Полум’я в пічці здійнялося вгору, як тільки вона увійшла до кухні. Не роздумуючи дівчина простягнула руку, відчуваючи знайоме поколювання. Сила, що текла в її венах, пробудилася радісним трепетом в усьому тілі.

П’янка радість сповнила груди мов ковток свіжого повітря. Нарешті вона відчула полегшення. Серце билося гучно й рівно, а світ потемнів перед очима, лишаючи тільки жар вогню і приглушене задоволене тріскотіння дерева.

- Мелісо, зупинися!

Хтось різко відштовхнув її, вириваючи з солодкого дурману. Дівчина різко прийшла до тями, відчувши холод підлоги голими долонями. Крізь марево вона не одразу впізнала Марка.

- Що ти робиш? – у його голосі бриніли злість і страх, та за мить хлопець опанував себе, - Ти ледь не підпалила будинок. Ще б трохи і дійшло до пожежі. Про що ти думала?

Він допоміг підвестись, тримаючи її тремтячі руки. Дівчина ледь встояла на ногах. У голові паморочилось,

- Що з тобою? – запитав він стишивши голос, та обережно торкнувся мокрих щік Меліси, - Ти плакала?

Дівчина голосно схлипнула, відчуваючи, як луснула остання струна її терпіння. Вона не зчулась, як опинилась в теплих обіймах, вдихаючи знайомий запах лісу, яким була просякнута його одіж.

- Мелісо, вибач, я злякався, коли побачив тебе, охоплену полум’ям. Я думав, що вже пізно, - його тихий схвильований голос торкався серця мов сонячне проміння, якого так бракувало взимку, - Що сталося?

- Ненавиджу магів, -, випалила дівчина, гарячково стискаючи комір його сорочки, - ненавиджу вогонь і все це. Весь цей світ.

- Не кажи так, - він ніжно торкнувся вустами її волосся, - світ великий і прекрасний. Тобі просто важко зараз.

- Це «зараз» триває надто довго. Я втомилась чекати поки життя стане кращим, коли повернеться батько, коли зберемо достатньо трав щоб не бідувати, коли надійде звістка від матері, чи коли мене вкотре хтось підбере, - трохи заспокоївшись відповіла Меліса.

- Навіть не уявляю, як це важко, - тихо відказав Марко, злегка відсторонившись, й тепер дивися їй у вічі допитливо та ніжно, - але я намагаюся зрозуміти тебе, Мелісо. Ти дорога мені.

- Чому? – дівчина закусила губу, як тільки це запитання зірвалося з язика. Меліса відчула як шкіра вкрилася сиротами, коли Марко ніжно пропустив крізь пальці руді пасма її волосся, ковзаючи пильним поглядом від маківки до підборіддя. Його обличчя осявала легка мрійлива усмішка.

Він не вперше так дивно дивився на неї. Меліса раптом згадала, як вони разом танцювали на свята, й вона завжди сподівалася, що її запросить саме Марко. Тільки з ним вона хотіла втікати до лісу серед ночі й ховатися від усього світу. Вони ж були друзями, чи все це означало щось інше?

- Ти прекрасна, - врешті відповів він хриплим голосом, - і я давно хотів це сказати. Дуже давно.

Меліса не знайшла, що відповісти, усі можливі слова втекли з її голови, коли його вуста опинились так близько, коли теплий подих лоскотав її обличчя, гарячий мов вогонь в її серці.

Він обережно торкнувся її губ. Його поцілунок був солодшим ніж мед і м’якішим ніж шовк. Меліса занурила руку в його світлі кучері й, насолоджуючись запаморочливим відчуттям, міцнішим ніж вино.

Відсторонившись, вони обоє усміхались, широко й нестримно мов діти.

- Послухай, нам треба вибиратися з цього болота, - раптом почав Марко захоплено, - і я хочу щоб ти поїхала зі мною. Байдуже, що кажуть батьки. Їдьмо разом подалі від магів, від цих дурних ярмарків. Світ великий, знайдемо своє місце.

- Я не знаю, - спантеличено відповіла дівчина. Ще мить тому він був для неї лише другом, а тепер пропонує вирушити світ за очі разом. Як пара? Одне це слово викликало в дівчини суміш незрозумілих емоцій.

- Ми впораємось, - запевняв хлопець, - Тобі сподобається столиця. Там гарні будинки із каменю, величезні сади й фонтани. Це такі споруди, де гарно переливається вода, знаєш?

- Знаю, - тихо відповіла Меліса, втомлено поклавши голову йому на плече.

Все це було надто складно для неї, так ніби вона прокинулася від міцного сну, в який вірила, й не може зрозуміти де знаходиться, та й образи сну вислизають із пам’яті, мов вода крізь пальців.

- Я обіцяю подумати над цим, - сказала дівчина, обхопивши Марка за шию. Може, він правий. Нема чого залишатися тут, і яка різниця хто що скаже. Інша справа – вогонь. Чи можна втекти від нього? Чи ці фонтани й сади замінять їй дикий ліс? Чи буде вона вільною серед кам’яниць? Коли взагалі вона була вільною?

- Можливо, ти була б більш щасливою, коли б жила серед магів, - раптом сказав Марко, - не довелося б ховатися.

- Можливо, - відповіла Меліса, вкотре згадуючи вчорашню новину. Якщо вірити чуткам, маги викрадають людей й вивозять до своїх країв. Та, мабуть, дехто пішов із власної волі у пошуках кращого майбутнього.

- Але я тебе не відпущу, - Марко стиснув дівчину в обіймах, обриваючи її тривожні думки. І Меліса на мить забула про все, відчуваючи лише його лоскітний подих на щоці. Нехай майбутнє видавалося непроглядно темним, тут і зараз вона була щаслива.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.