Розділ 11

Вогонь танцював. Тягнулись увись червоні язики, переплітаючись у химерному ритмі, мов чарівні створіння з давніх казок. Легкі й вільні, вони розповідали свою історію, тягнулись до неба густим димом. Висока трава, що траплялась на їхньому шляху, поволі чорніла, схилялась і тоншала, аж доки не зникала зовсім розсипаючись іскрами.

Меліса забувала дихати, незмигно спостерігаючи за танцем вогню. Вона не мала страху, не розуміла, чому матір раптом прибігла і взялася гасити полум’я, а, коли не змогла, схопила доньку та чимдуж тікала від нього.

Меліса була замалою щоб щось розуміти. Що там казати, вона ледве вміла говорити. Люди іще не навчили її боятися стихії, тож дівчинка вперто прикипіла поглядом від червоної заграви, в якій відчувала безмежну силу, спокій і красу.

***

Гості прибували, сповнюючи кам’яні стіни радісним настроєм. Меліса не бачила їх, нарізаючи нескінченну кількість овочів та випікаючи десятки хлібин, булочок, тістечок та кругленьких рогаликів. Та святкова ейфорія проникала крізь усі шпарини. Навіть Страша якось пом’якшала. Вона досі гаркала на слуг, проте стала частіше усміхатися. І таки дозволила вшанувати день Дари.

- Не можу дочекатися завтра, - втомлено зітхнула Хельга.

- Завтра якраз найважче, - похмуро кинув Ян.

- Але ввечері ми нарешті будемо мати своє свято. Не пам’ятаю, коли востаннє мала можливість перепочити, - відказала дівчина і пошепки додала: - Таки добре, що дали покинуть маєток. Хтозна коли іще ми матимемо такий спокій.

За інших обставин Меліса радо погодилася б із нею, проте вона досі не мала можливості поговорити із Каделом. І ця думка гризла її, щоразу сильніше.

Рита також не поділяла радісного настрою сестри.

- А я б поглянула на далів. Давайте підемо за ними.

- Не кажи дурниць, - шикнула Хельга, давно вже сита витівками сестри. Однак Рита не вгавала.

- А що такого. Вони ж будуть в улоговині. Сховаємося собі за деревами та поглянемо.

- Навіть не кажи такого.

- Але ж…

- Досить, - цього разу не витримав Ян. – Дали славлять своїх богів, а ми – своїх. Нема чого до них іти.

Коли Рита покинула кухню, Меліса вирішила запитати:

- Невже жодна людина не намагалась підглянути за ма…, тобто далами?

- Це неможливо. Дали дуже обережні. Кажуть, вони навіть створюють криваве закляття, щоб жодна людина не могла пройти крізь чарівну межу, - останні слова дівчина мовила ледь не пошепки, озираючись на двері кухні, мов чекала, що маги спостерігатимуть за нею крізь щілину.

Меліса ледь стрималась від сміху. Цікаво, що сказала б Хельга, коли б побачила у неї вкрадену стрічку. Певно, втратила б мову, а то і притомність. Довелося б Яну її рятувати і приводити до тями. В уяві одразу постала яскрава картина. Бліда Хельга лежить на міцних руках свого друга, повільно розплющує великі блакитні очі й одразу ж прикипає поглядом до смаглявого чоловічого обличчя, відчуває його теплий подих. І робота вже нікого не цікавить.

- Чого це ти так усміхаєшся? – повернула її до реальності Хельга, цілком зосереджена і геть не романтична.

- Та нічого, - відказала Меліса, злегка почервонівши, і за мить додала: - А куди взагалі йдуть дали?

- Ніхто не знає, проте вони не відходять далеко, - мовила Хельга знизавши плечима. - Між горами є ущелина, десь там їхній печерний храм, а за горами улоговина, про яку казала Рита. Вона, певно, вирішила, піднятися на гору. Наївне дівчисько. Дали ж лишать там своїх вартових. Для нас цей шлях закритий.

«Лише для тих, хто народився людиною», - подумала Меліса, але вголос мовила зовсім інше:

- Звісно. Дивно навіть припускати подібне.

- Ото ж бо. Годі цих дурниць, - вдячно кивнула Хельга, повертаючись до роботи, якої вистачило до глухої ночі, адже на ранок планувався святковий сніданок.

Після важкого дня Меліса ледве змогла доплентатися до своєї комірчини і ледве не заплакала від думки, що мусить прокинутися вдосвіта аби допомогти з накриванням столів. Цією новиною порадувала їх Страша після того, як перелічила усі солодкі булочки, пишні пироги та тоненько нарізані хлібини, а згодом уважно оглянула велетенські миски з нарізаними салатами, перемішуючи їх чималою ложкою, мов би на дні посудини була захована якась отрута. З такою самою прискіпливістю вона перевірила заздалегідь замариноване м’ясо, духмяну юшку в пузатому казані, нескінчену кількість тарталеток та млинців і ще невідь-скільки смачнющих страв. А наприкінці ще й зазирнула до комори щоб підрахувати запаси. Меліса тоді дуже зраділа, що встигла повернути усі харчі, що таємно до втечі. Здавалося, Страша була ладна обнишпорити їхні комірчинки аби лиш до чогось вчепитися. Та, на щастя, вона обмежилась кухнею та врешті задоволено потерла руки і навіть всміхнулась.

- Дуже добре, - мовила вона задоволено, та за мить знову насупила чоло і владним тоном додала: - До світанку столи вже мають бути у саду, заставлені як належить.

- Чи не зарано? – здивовано мовила Меліса і одразу ж про це пожалкувала.

- Звісно, що ні. Свято почнеться з першими променями сонця, тож усе має бути готове.

- Але ж стави вихолонуть? – боязко озвався Ян.

- Чи я кажу про страви? – відказала Страша, глипнувши на нього, як на останнього бовдура. – Треба винести столи і прикрасити все як слід. Що іще не ясно?

Ніхто не посмів і слова мовити, тож Страша обдарувала кожного важким поглядом, зупинившись на Мелісі.

- Ти, - процідила вона, тицьнувши пальцем, - допоможеш розставити все у саду. Матимеш менше дурних питань. А ви двоє, - кивнула вона на Яна й Хельгу, - приходите на кухню як завжди.

Не встигла Меліса отямитися від здивування, як уїдлива служниця швидким кроком покинула кухню.

- Співчуваю, - мовила Хельга самими губами.

Меліса лиш вдячно кивнула, шкодуючи, що взагалі вирішила питати щось у Страші. До свята лишалися лічені години, а вона так і не знайшла можливість наблизитися до Кадела.

***

Полум’я озивалось до неї безслівною піснею, розрізаючи темряву багряними крилами. Його голос був до болю знайомим, мов тріскотіння хмизу у печі мельників, та водночас у ньому бриніла непереборна сила й жага. Вогонь кликав, вогонь вимагав. І вона відповіла.

Знайомий стукіт висмикнув її з неспокійного сну. Меліса рвучко сіла у ліжку, не здатна одразу усвідомити, що відбувається. У комірчині було темно хоч в око стрель і задушливо, мов улітку.

Голова розколювалась, як ніби хтось бив її уночі. Дівчина потерла скроні, водночас відмітивши, що має надто гарячі пальці, а у повітрі, окрім задухи, витає запах горілого.

- Тільки не це, - прошепотіла вона, заскочена раптовою здогадкою.

Меліса миттю схопилася з ліжка, намагаючись зрозуміти, що саме підпалила, однак ледве бачила власні руки у темряві.

Знову пролунав стукіт. Цього разу голосніше.

- Агов, сонько, нам пора працювати, - роздратовано мовила Сара з іншого боку дверей.

- Я зараз, - пискнула Меліса, блукаючи кімнатою розгубленим поглядом.

- Вже! Або Страша нас з’їсть.

Меліса глибоко вдихнула, намагаючись зосередитись. Полум’я у кімнаті не було. Тож, навіть якщо вона раптом підсмалила якусь річ, пожежі не сталося. Це вже добре. Їй лише потрібно повернутися до кімнати при світлі дня і добряче прибрати.

- Мелісо!

Цього разу Сара гупнула у двері з усієї сили. Меліса скочила на ноги і сама здивувалась, наскільки швидко змогла натягнути на себе одяг. За мить вона вже вислизнула у коридор, опинившись перед розчервонілим від гніву обличчям під сніжно-білим очіпком.

- Ну врешті, - видихнула Сара.

- А де Омелія? – запитала Меліса, роззираючись.

- Уже давно працює, і нам пора. Ходімо.

- Мені ж на кухню, - розгублено сказала Меліса.

- Звичайно, але спочатку допоможеш нам. Та ходімо вже, - на цих словах Сара не стрималась і схопила Мелісу за руку, тягнучи за собою. – Ніч була неспокійна. Деякі дали, виявляється, дуже чутливі до магії свята. Настільки чутливі, що можуть підпалити щось уві сні. А нам тепер треба це прибирати. Як ніби вони про це не знали, і не могли погуляти десь до ранку!

Меліса аж спіткнулась від здивування, та Сара міцно тримала її, ледь не біжучи коридором. Слова дівчини підтвердив їдкий запах горілого, що міцнішав із кожним кроком.

- І багато таких далів? – запитала Меліса.

- На щастя, лише декілька, - відказала їй дівчина, не обертаючись. – Не раджу ставити зайвих запитань. Страша сьогодні дуже зла.

Меліса зрозуміла натяк і мимоволі почала поправляти нашвидкоруч зав’язаний очіпок. За мить вони опинились перед широко розчиненими дверима гостьової спальні, що тонула у диму.

- Ну і сморід, - зморщилась Сара, переступивши поріг.

Меліса послідувала за нею, опинившись у просторій кімнаті, розкішній і водночас понищеній. Велетенське ліжко із кованою спинкою сумно стовбичоло посеред спальні, а довкола нього височіла купа зібганої почорнілої постелі. Витончені золоті візерунки на стінах подекуди зникли під товтим шаром сажі та попелу. Фіранки звисали клаптями, годі було вгадати їхній колір. Тут же ж, коло вікна поралася Омелія, намагаючись вимити скло від сажі.

- Добре, що ви прийшли, - усміхнулась вона з явним полегшенням. – Я все ніяк сама не могла стягнути фіранки.

- Зараз допоможу, - мовила Сара і одразу ж попрямувала до високого дерев’яного стільчика, що був ледве не єдиною вцілілою річчю у кімнаті.

- Мелісо, віднеси поки ті простирадла до пральні, - вкзала Омелія, кивнувши на гору постелі.

Дівчину не треба було просити двічі. Вона зібгала купу тканин щільніше та рушила коридором до пральні, досі не здатна скласти в голові усі події ранку чи то радше ночі. Якщо наближення свята, може підсвідомо пробудити вогонь, тоді це цілком пояснює її дивне сновидіння. Меліса завжди відчувала в собі поклик стихії, проте іще ніколи він не був таким ясним і непереборним, мовби її полум’я нарешті отримало голос.

Однак доведеться добряче прибратися у своїй комірчині, поки інші не встигли нічого запідозрити. Навряд чи господарі маєтку зрадіють, дізнавшись, що одна зі служниць – не зовсім людина. Виникнуть запитання і щось Мелісі підказувало що Кадел зробить усе аби уникнути розкриття.

Кадел. Час спливав а вона досі не знала, як до нього підступитися. У пральні його навряд чи вдасться зустріти. Меліса всміхнулась, намалювавши в голові цю картину: вельмишановний посланець серед кіп брудної білизни. Смішно навіть уявити. Тож дівчина з полегшенням кинула на підлогу понищені простирадла та одразу ж рушила назад до дівчат. Коли в кінці коридору з’явилися знайомі двері, її раптом охопила цікавість: що це за гість, що спалив свою спальню?

Однак невдовзі допитливість згасла, лишивши тільки непереборну втому. Меліса вже ледь не плакала, відмиваючи від попелу усі розкішні меблі, підлогу та, що найгірше, білі стіни із золотавим візерунком, що геть не бажала повертатися до свого початкового стану. Тож дівчина врешті зневірилась і просто терла ганчір’ям одне й те саме місце, зручно влаштувавшись на підлозі. Повіки стали важкими, а вголові паморочилось від утоми та їдкого смороду. Не минула безслідно й важка робота на кухні та недоспані ночі. Та все це можна стерпіти, лише б вдалося знайти матір і втекти якнайдалі.

Із першими променями сонця до спальні увійшла Страша. Якусь мить вона мовчки оглядала кімнату, киваючи сама собі, мовби роздумувала над чимось.

- Залиште це. Допоможете накрити столи у саду. Але спершу підіть умийтеся, і не затримуйтеся, - врешті мовила вона, суплячи брови. –

Підводячись, Меліса ледь стримала зойк, ноги затерпли від довгого сидіння на твердій підлозі. Добре, що їм дали можливість зробити перерву, хоч ненадовго. Вимивши руки від сажі, вона убралась у нову сукню, трохи завелику, проте таку чисту, що іще навіть пахла духмяним милом.

- Ми ж можемо кілька хвилин перепочити? – із надією запитала Омелія.

- Звісно, можемо, - мовила Сара, сівши поруч.

Меліса лиш мовчки притулилась спиною до стіни, заплющивши очі. Хоч як лютуватиме Страша, їм потрібен цей короткий перепочинок.

Коли вони прийшли до кухні, сповненої запахом гарячих страв, кожна з дівчат ковтала слину, проте навіть не заїкнулась про сніданок. Ян спопелив їхню трійцю злим поглядом. Схоже, замість Меліси Страша підняла його спозаранку займатися розставлянням їжі.

Хельга також була набурмосеною. Певно, вважала, що виконує роботу Меліси. Однак самій дівчині було до того геть байдуже.

- Віднесіть напої у сад, - процідив Ян.

Меліса подумки вилаялась та все ж узяла срібну тацю, де вмістилося з десяток витончених келихів з вином, солодкий запах якого одразу вдарив їй у ніздрі. Таця була досить важкою. Втомлені від роботи м’язи стиснув судомний біль.

«Ще трішечки», - втішала вона себе подумки.

Свіже повітря змусило її всміхнутися. Вона обережно крокувала до дерев’яних столів, укритих білосніжними скатертинами, на які осипалися ніжні пелюстки квітів.

Меліса поставила тацю і дозволила собі на мить перепочити, роззираючись довкола. Червоний круг сонця ледве здійнявся над сіро-бірюзовим небом, забарвлюючи пухкі хмари у ніжно-рожеві барви. Та, незважаючи на ранню пору і колючу прохолоду, більшість гостей вже зібралась надворі. Високі постаті маячіли серед прикрашених дерев, виблискуючи своїми ошатними убраннями. Ось двоє магів неспішно крокували засипаною пелюстками стежкою. Меліса бачила лише їхні спини у оксамитово-чорних камзолах, щедро розшитих золотими нитками. Неподалік зібралося декілька жінок, серед яких дівчина упізнала господиню маєтку, чия радісна усмішка ні на мить не зникала з витонченого порцелянового личка. У своїй білій сукні, обплетеній срібними ланцюжками, вона була подібна до чарівної істоти, що повстала з давніх легенд. Навіть зміїні очі не лякали, а радше видавалися привабливо загадковими.

Її подруги навпаки вирізнялись крупними рисами обличчя. Одна з них мала жорсткі чорні кучері, що вільно спадали на широкі оголені плечі. Уся її постать була обплетена золотими прикрасами: від маківки до щиколиток, що ледве визирали з-під атласної спідниці. Друга дальї здавалася неприродно худою через гостре підборіддя, тоненький видовжений ніс та ключиці, що аж надто добре було видно крізь тонку бліду шкіру. На перший погляд її убрання видавалося скромнішим: зеленаста шовкова сорочка й темна спідниця, що сягала землі. Проте смарагд розміром з яйце не тільки прикрашав довгу шию, але й чудово підкреслював поважний статус своєї господині.

Меліса заворожено розглядала гостей, вловлюючи уривки їхніх розмов і веселий сміх. На мить вона загубилась у калейдоскопі кольорів та прикрас, аж ось погляд дівчини вихопив Його – Алістера Кадела.

Здавалося, він незле постарався, щоб гідно виглядати серед інших гостей. Чорнота його камзолу губилась серед золотої вишивки. Весняний вітер торкнувся його рудого волосся, і враз на блідому обличчі з’явилась м’яка усмішка. За кілька ударів серця Меліса встигла розгледіти усі риси цього чоловіка, разом із дрібними зморшками навколо очей. Та головне, що він був там один.

Не вагаючись, Меліса знову схопила тацю та попрямувала в його бік. Вона іще не встигла скласти план дій, проте на сумніви часу не було.

- Чи не бажаєте вина, поважний дале? - мовила вона, подумки кривлячись від фальшивої ввічливості.

- А чому б і ні, - погодився чоловік і охоче потягнувся до келиха. - Гарний сьогодні день, чи не так?

- Так, пане, - відповіла Меліса, розгублено притискаючи до себе срібну тацю.

Кадел не був схожий на інших представників свого виду, що зазвичай зверталися до людей зверхньо, мов до нижчих істот. Та, навіть, коли дали мовчали, їхнє презирливе ставлення відчувалось у кожному погляді й жесті. Меліса добре пам’ятала попереднього посланця, що їхав із високо задертою головою, мов не бажав навіть бачити своїх підданих.

На противагу йому, Кадел мав приязний вираз і, до того ж, був охочий поспілкуватися.

- Ви теж святкуєте сонцестояння? – запитав він, відпивши вина.

- Так, пане. У Кавіні ми завжди славили день Дари, - сказала Меліса, незмигно спостерігаючи за обличчям мага, що раптом видовжилося від здивування.

- Кавін? – перепитав він, зблиснувши зміїними очима.

- Так, - відказала дівчина. Її серце почало відбивати шалений ритм, тож наступні слова далися іще важче. - Ви колись були нашим посланцем.

Кілька довгих митей Кадел замислено мовчав, аж врешті мовив заговорив знову, тихіше, ніж раніше.

- Ти надто юна щоб це пам’ятати.

Цього разу Меліса барилася з відповіддю. Попри палюче бажання все розповісти, язик не повертався назватися донькою. Тож вона почала з далеку.

- Моя матір розповідала мені. Травниця Аніка із селища Вовче.

Кадел завмер мов вкопаний. Рука із келихом застигла на півдорозі до вуст, лиш його жовті очі блукали рисами Меліси, порівнюючи їх із жінкою з минулого, про яку, здається, посланець таки не забув.

- Твоя матір - Аніка? – перепитав він розгублено, мов дитина, якій вперше сказали, що казкових фей не існує.

- Так.

Кадел укотре обвів Мелісу уважним поглядом, кивнув своїм думкам, а тоді, помітно посмурнівши, мовив лише одне слово.

- Зрозуміло.

Меліса на мить заклякла. Зрозуміло? Що саме цей чоловік зрозумів. Вона не очікувала такої реакції. Та вона взагалі нічого не очікувала. Тож набравшись сміливості, дівчина озвалася знову.

- Я хотіла у вас запитати. Чи не знаєте ви…

- Каделе, - глибокий чоловічий голос урвав Мелісу на півслові. За мить до них наблизився господар маєтку, убраний в сліпуче білий камзол, подібно до своєї дружини. Обдарувавши дівчину холодним поглядом, він повернувся до друга і з п’янкою усмішкою плеснув його по плечу.

- Ти знов за своє, Каделе? Що я потім скажу твоїй дружині?

Меліса ледь не випустила тацю з рук. Невідомо, що приголомшило її більше: раптова поява господаря, що звела нанівець її спробу поговорити із Каделом, дивний натяк на інтрижку, що гидко було і уявити, чи, може таки, це було слово «дружина», яке вразило її мов блискавиця.

Звісно, цього й варто було очікувати. Матір згадувала, що її коханий вже був одружений, проте Меліса геть про це не згадувала, і тепер почувалась цілковито розгубленою. На щастя, їй вистачило клепки, вклонитися далам і швиденько повернутися до служниць. Обійшлося без зайвих проблем. Однак жорстоке увсідомлення того, що вона втратила свою можливість краяло серце мов ножем. Дівчина вже і не сподівалась, що зможе заговорити із Каделом вдруге. У неї раптом виникло дике бажання перевернути усі столи та втопити білосніжні скатертини у вогкому ґрунті.

Натомість вона рушила до Сари та Омелії, що саме розносили тарілки.

- Таки запав тобі в душу той посланець? – усміхнулась Сара.

Меліса пропустила її шпильку повз вуха.

- Чим вам допомогти?

- Розклади виделки, - відказала дівчина знизавши плечима.

Меліса мовчки підійшла до плетеного кошика із начищеними до блиску столовими приборами. У них можна було б розгледіти себе як у люстерку, якби округла форма не викривляла обриси обличчя.

- Хутчіше, - шепнула Омелія, озираючись на поріг маєтку, де саме з’явилася огрядна постать Страші.

Меліса мимоволі поправила неслухняні руді пасма, що вічно вибивалися з-під очіпка і почала розкладати виделки, боячись зайвий раз торкнутися білих скатертин руками, щоб не лишити ненароком якусь пляму, чи не зім’яти бездоганну гладь тканини. У душі ж дівчина бажала зовсім іншого.

- Іще гості, - зауважила Сара, кивнувши в бік дороги, де саме маячіли декілька постатей: двоє чоловіків і жінка. – Скільки ж їх тут буде?

Певно, вдосталь, щоб завалити нас роботою, - буркнула Меліса, не стримавши роздратування. Краєм ока вона помітила, як висока постать Кадела рухається назустріч гостям.

- Тихіше, - шикнула Омелія. - Скоро вони сядуть за столи, і ми зможемо перепочити.

- Стоячи, поки вони не наїдяться, - цього разу озвалась Сара, що саме розставляла келихи, стукаючи ними об стіл, мовби намагалась їх припечатати. На її щастя, Страша дивилась в інший бік.

- Досить, вам. Як хтось почує буде непереливки. Минулого тижня двох покоївок випороли за те, що вони назвали одного з гостей симпатичним, - ледь чутно бурмотіла Омелія.

- Симпатичним? Дала? Оце сміх? – пирхнула Сара.

Меліса й сама усміхнулась. На язиці вже крутились їдкі слова щодо нерозумності тих служниць. Чи ж вони із весною геть подуріли, якщо стали заглядатися на далів? Та вмить їй пригадалась історія власної матері, і усмішка щезла з обличчя.

- Дівчата, припиніть, - обурилась Омелія, аж розчервонілися її пухленькі щічки.

- Та вже добре. Повертаймося до роботи, - буркнула Сара, ставлячи останній келих.

Меліса уважно поглянула на столи, і, не чекаючи вказівок, узялася розставляти пляшки вина. Намагалась бути якомога обережнішою, хоча щиро бажала розбити їх по дорозі та ще й так, щоб добряче вибруднити якогось високоповажного дала. Звісно, найкраще було б зробити це з господарем, що саме убрав білосніжний камзол. Цікаво було б побачити, як перекоситься його обличчя від подиву та обурення.

Прибуття нових гостей зчинило веселий галас серед далів. Меліса підвела голову, приглядаючись, хоч розуміла, що не варто, та очі вже прикипіли до статної фігурури Кадела, що з щасливим виразом вів попід руку прекрасну жінку – саме втілення елегантності та витонченості. Мов троянда.

- А ось і моя чарівна дружина, - мовив він, не приховуючи гордощів.

- Перепрошую за запізнення, - тихо сказала жінка приємним малодійним голосом, граційно схилила голову й ледь вклонилась. Кожен її рух був плавним і виваженим. Темно-червона сукня попри довгу дорогу була на диво охайна і навіть не зім’ялась. Каштанові кучері, зібрані у хитромудрій зачісці, лежали бездоганно, навіть не розтріпуючись від подуву вітру, мов їх тримали якісь невидимі чари. І Меліса б радо повірила у таку магію, проте, чим довше вона спостерігала за цією жінкою, тим більше дивувалась її чарівливим манерам. Дружина Кадела нагадувала осінню троянду – красуня, що прибуває останньою.

- Ну нарешті, - радісно протягнув господар, зустрічаючи гостей. - Бідолашний чоловік вже встиг засумувати за тобою.

Меліса пирхнула на цих словах. Ще мить тому цей дал натякав, що Кадел занадто симпатизує служницям. Хоча тепер рудоволосий посланець не зводив погляду з дружини, ніби на підтвердження сказаного.

До щасливої пари підійшли високі рудоволосі сини у розшитих золотом камзолах. Один з них на мить зупинив свій погляд на Мелісі. Байдужий і зверхній, мов би вона була якоюсь річчю, предметом меблів, а не людиною.

- Я чекав на тебе, кохана, - тихо проказав Кадел, однак вітер доніс його зізнання і до вух Меліси, що міцно стисла кулаки. Ці слова мали б розбити серце її матері. Вона ж усе життя кохала цього чоловіка.

Проте саме серце Меліси розірвалося навпіл від почутого. Вона нарешті збагнула наскільки марними були її надії. І біль розчарування розлився в грудях мов чорнило.

- Можливо, вина, - запропонував господар, і одразу ж глянув у бік Меліси. Йому не потрібно було пояснювати нічого, дівчина зрозуміла наказ і рушила вперед, проковтнувши свій біль та гордість.

- О ні. Я б воліла спочатку привести себе до ладу, - проспівала жінка, розправляючи на спідниці не існуючі складки.

- Не змушуй нас знову на тебе чекати. Столи вже накриті, усі зібралися, - попри наказ, голос господаря маєтку звучав м’яко і дзвінко. Меліса так і завмерла з келихом в руках, переводячи погляд то на спізнілу гостю, то на лорда.

- Поглянь лише на моє взуття, - мовила тихіше дружина Кадела, виставляючи з-під сукні шкіряні черевички, що таки мали плями від бруду. Однак кого б це хвилювало на ранньому сніданку у весняному саду, що ледве встиг висохнути від роси, а тим більше, коли на столах вже стояли ароматні страви. Один із юних далів вже нетерпляче крутив ніжку келиха, не відриваючи погляду від п’янкої червоної рідини. Кумедне видовище.

- Ну якщо вже ти так переймаєшся, зараз слуги витруть твоє взуття, - мовив господар і повернувся поглядом до Меліси, стерши усмішку з обличчя. - Агов, допоможи нашій гості.

- Я зараз візьму серветку, - пробелькотіла дівчина, відставляючи келих, що до цього часу тримала в руках, та нервовим поглядом вишукувала хоч якийсь клаптик чистої тканини. Не забирати ж серветки у гостей.

- Не барися. У тебе ж є фартух, - з помітним роздратуванням відказав господар. І Меліса не посміла йому заперечити.

Стиснувши новенький фартух пальцями, мов він був у чомусь винний, вона швидко стягнула його з себе і рушила до гості. Зблизька дівчина встигла розгледіти дрібні зморшки на її маленькому серцевидному обличчі, від якого, попри усмішку, віяло незбагненним холодом. Можливо тому, що ця жінка стояла поруч із її батьком, руйнуючи наївні мрії. Меліса ледь помітно видихнула, коли опустилась на коліна перед цією жінкою та усією родиною Каделів водночас. У всьому саду на колінах була лиш вона.

«Не думай про це зараз. Не дивися на них», - повторювала вона подумки, витираючи чобітки, обережно і як годиться, хоча руки ледь не тремтіли. Гіршого приниження годі було й уявити.

- Досить.

Меліса повільно підвелася, і, як учила Страша, іще раз покірно схилила голову, а тоді рушила до тихого закутка, де в очікуванні подальших розпоряджень стояли Сара і Омелія.

- Сідай за стіл, кохана.

Захоплений блиск не зник з погляду Кадела, що був прикутий до його дружини. А троє синів височіли коло них, міцні, красиві, ошатні. Зміїні очі зверхньо роззирались довкола. У їхній поважній родині не було місця для Меліси чи її матері. І, хоч це ніколи не було новиною, та болюча тріщинка, що поселилась у серці маленької дівчинки, раптом розійшлася по всій душі, розсипавшись дрібними уламками. Не лишилось нічого: ані родини, ні дому, ні навіть примарної надії.

- Чого стоїш, занеси посуд, - пролунав наказ Страші, приводячи її до тями.

Меліса розгублено кивнула та потягнулась за переповненою тацею. Перед очима все плило, тож вона міцно їх замружила. Не можна дозволити собі плакати. Та і терпіти вже не сила.

Втомлені руки раптом ще більше ослабли і не встигла Меліса зрозуміти, що сталось, як дзенькнуло розбите скло.

Я зараз усе приберу, - мовила вона ледь чутно та вхопила гострі уламки, що вмить розрізали долоню. Сльози бризнули з очей та вона не відчувала болю, лиш дивне полегшення.

- Що ти за халепа така, - прошипіла Страша, обурено вичитуючи її.

А Меліса уже не чула слів крізь манливий шепіт вогню.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.