Розділ 5

"Це називається доля", - подумала Меліса, сідаючи на дерев'яний віз поруч з іншими нещасними дівчатами. Крізь скрип колес та голосні ридання вона досі чула розпачливі крики Інес, а перед очима поставали сумні обличчя її названої родини.

"Що ви робите? Відпустіть її, благаю!", - відлунювало знову й знову.

Меліса невідривно дивилась на спляче місто, мовби хотіла увібрати його темні обриси назавжди. Вона не могла плакати, ніби скована холодом й оніміла, досі не могла повірити, що її забирають до землі магів. Руки боліли від синців, які вона отримала, пручаючись усю дорогу.

"Змилуйтеся, відпустіть її!", - кричала мельниківна, вибігаючи на двір в самій сорочці.

Меліса нащупала в кишені червону прикрасу - завітний подарунок Марка, й міцно затисла її у долоні.

Марко. Він кинувся захищати її, та вартові одразу ж схопили його й добряче вгатили в живіт.

- Мелісо! - гукав хлопець їй услід, розриваючи серце на шматки.

Якби ж можна було повернути час назад. Якби вона не була така дурна. Якби не кинулась до вартових. Якби...

- Мелісо! - чулося крізь завивання вітру, - Я тут!

Вона раптом підвела очі й побачила високу постать, що бігла дорогою за возом.

- Марко! - озвалася радісно й враз затихла. Коли б її воля давно б вистрибнула, утекла б, та прикута кайданами не могла ступити й кроку, лиш дивилась, як віддаляється освічений місяцем силует. Віз набирав швидкість, а Марко стомлювався, хоч і не здавався.

З очей бризнули сльози, нестримні як і біль, що пожирав її зсередини. Меліса не знала, що може так боліти, навіть не уявляла, що буде колись так страждати через Марка, бо більше його не побачить.

- Я не повернуся! - крикнула щосили, - Чуєш, ніколи не повернуся! Будь щасливий!

"Це називається доля, - подумки сказала знов: піти вслід за матір'ю у край чужинців, що зламали їм життя, розбили серце". Та, дивлячись, як зникає розмита фігура Марка, Меліса зрозуміла іще одну річ: вона ніколи не була такою як її матір, бо не вміла покидати тих, кого щиро любила.

***

Вона не стулила очей до світанку, не відриваючи погляд від запилюженої дороги, що пролягала крізь ліс. Колеса дерев’яного возу раз у раз підскакували на камінцях й натужно скрипіли під завивання вітру. Меліса мовчки здригалася, так само як інші дівчата.

Їх було семеро, усі різні й незнайомі, та однаково сумні. Вони сиділи мовчки, опустивши заплакані очі, лиш хтось зойкнув, коли віз раптом спинився й до них підійшов біловолосий маг, якого Меліса зустріла на площі.

- Погляньмо що тут у нас, - сказав він, розтягуючи тонкі вуста у кривій усмішці, - гарна здобич. Усі такі красуні.

Меліса хотіла спопелити його, але заклякла під крижаним поглядом жовтих очей, що миттю згасив вогонь в її крові.

- А ось і та сама бунтівниця, - вкрадливий голос змісив змусив шкіру вкритися сиротами. Коли маг ступив крок в її бік, дівчина мимоволі втиснулась спиною в дерев’яний бік. Вона, мабуть, виглядала кумедно, бо сивий потвор раптом гучно засміявся. – Можеш не лякатися. Я ніколи не кривджу свій товар.

Товар. Це слово відбилося луною розлилось гірким усвідомленням. Меліса врешті зрозуміла, яка доля чекає на неї. Їх продадуть як овець на базарі.

- Тримайте, - маг кинув їм полотняну торбу, що пахла хлібом та борошном, зверху поклав флягу з водою, а тоді накинув каптур й повернувся до коней. За мить віз рушив далі.

Меліса вхопила м’яку булку змерзлими пальцями та довгий час не могла себе змусити проковтнути хоч шматок. Вона ненавиділа магів як ніколи раніше та не могла нічого зробити, не могла скинути кайдани, не могла покликати вогонь, лиш чекала на свою долю, і ледве тамувала лють та страх, що розривала її зсередини.

- Що буде з нами? – прошепотіла ледь чутно одна із дівчат. Меліса подумки відмітила, що вона одягнена зовсім бідно. Зношене пальтечко зовсім не захищало дівчину від поривів морозного вітру.

- Хто знає, - відповіла Меліса, смикнувши залізний ланцюг. Вона могла б спробувати його вирвати. Але навіть якщо вдасться, маг швидко наздожене її.

- Знати хоча б куди нас везуть? – не вгавала дівчина, глипаючи великими чорними очима.

- До Міруе, - впевнено сказала світлокоса дівчина, що сиділа поруч з Мелісою.

- Звідки ти знаєш? – здивувалися інші.

Дівчина якусь хвилю мовчки дивилась перед себе, а тоді, зітхнувши відповіла:

- Тому що там збирають усіх. Просто повірте мені, нас везуть до Міруе.

- Хто ти така? – запитала Меліса, уважно розглядаючи її. Кожушок був простим, але довгим й теплим. З широких рукавів визирали білі долоні, що, напевно, не знали роботи. Сама незнайомка теж була бліда й тендітна, мов порцелянова фігурка. А з-під світлих кос, виблискували золоті сережки – надто дорога річ для простої дівчини.

- Мій дядько староста міста, - сказала вона тихо із ноткою суму, - І якщо ви хочете знати, маги давно вже вивозять людей. Їм потрібні слуги.

- Я думала це чутки, - здивовано озвалась кругленька дівчина, що тулилась у самому кутку.

- І це твій дядько допоміг їм нас викрасти? – запитала інша, не приховуючи злості.

- Так, - світлокоса племінниця старости сміливо задерла підборіддя, - і мене разом з вами.

- Чому? – здивовано запитала Меліса.

- Щоб отримати гроші мого батька, - відповіла та спокійно й навіть байдуже, мов це було очевидно. - Якщо я зникну, то спадок батька перейде дядькові, а не мені

- Мерзотник, - щиро вилаялась Меліса, а за мить спитала, - Як тебе звати?

- Тая, - в заплаканих очах промайнула усмішка, - А тебе як?

- Меліса.

- Сказала б що, приємно познайомитись, але не за таких обставин.

- Краще й не скажеш, - відказала Меліса, потягнувшись до фляги з водою. Інші дівчата теж шепотілися між собою та вороже зиркали у бік Таї, мов племінниця старости була винна у їхній біді. Мелісі ж це видавалося дурнею. Вона, як ніхто інший знала, що кров нічого не вирішує. Їй просто було бридко усвідомлювати, що люди продають людей. І що скоро вона опиниться в краю потворів, звідки навряд чи зможе втекти.

Меліса зробила ковток й передала флягу далі, ледь не виронивши її. Усе тіло раптом почало слабнути, повіки ставали важкими, а на язиці лишився солодкавий смак.

«Сонне зілля», - тільки й встигла подумати вона, провалюючись у міцний сон.

Коли дівчина розплющила очі, краєвид змінився. Віз ледве похитувався, залишаючи глибокі борозни на вологому ґрунті, розм’яклий від талого снігу. Попереду виднілись дерев’яні мури, та маленькі вогники смолоскипів, що здалеку нагадували мерехтливих світлячків.

Меліса випрямила затерплі ноги. Сутеніло. Вона, мабуть, спала цілий день, або навіть кілька днів, хоч як це було неймовірно.

- Що сталося? – запитала чорнява дівчина, обводячи всіх спантеличеним поглядом. Здавалося, вона не могла зрозуміти, де знаходиться.

- Ми їдемо до Міруе, - вкотре повторила Тая, й Меліса на мить позаздрила її сталевому спокою та впевненій поставі.

- Навіщо? – знову озвалась дівчина, кутаючись у благеньке пальтечко. Її очі великі й чорні блищали від страху, вона поволі починала розуміти, та, не отримавши відповіді, запитала знову, - Навіщо? Що з нами буде?

- Тихіше, - зашепотіли поруч, обіймаючи за її за плечі, але марно.

- Пустіть мене! – заволала вона раптом, - Я хочу додому! Пустіть!

- Тихо там! – громом пролунав чоловічий голос, що явно належав магові.

Перелякана дівчина замовкла й затулила обличчя руками, лиш тихо від схлипів здригалися худенькі плечі. Хтось позичив їй хустку щоб хоч трохи укрити від холоду, хтось шепотів заспокійливі слова. Меліса ж мовчала, озираючись на високі незворушні сосни, що обступали їхній шлях. Вона не знала, що сказати. Усі думки втекли із голови, лишивши тривожну пустку, що розривала її зсередини. Сліз не було, лиш боліли очі, бо раз у раз, заплющуючи їх, Меліса бачила перед собою обличчя близьких людей і до біса шкодувала про миті, коли хотіла втекти від них.

- Якось впораємось. Треба бути сильними, - пролунав поряд лагідний голос Таї.

Дівчата лиш презирливо пирхнули у відповідь. Вони вже напевно готували не одне їдке зауваження для племінниці старости, але раптом віз спинився, почулося хлюпотіння кроків по калюжам, а за мить до них піднявся біловолосий маг.

- Виходимо, леді, - сказав він, вишкірившись. Позаду нього майоріли постаті у темних плащах, не лишаючи надії на втечу.

- Ненавиджу їх, - прошепотіла Меліса, стискаючи кулаки. Вона неодмінно виживе і помститься кожному із них, кожному потвору, що зруйнував її життя, і змусив почуватися затравленим звіром.

- Не зиркай так на мене, дівчинко, - загрозливо промовив маг, знімаючи з неї кайдани - будь обережною, бо в подорожі всяке може трапитися.

Меліса проковтнула погрозу, опустивши очі, та в її уяві пронеслась думка, як чудово було б скрутити шию цьому потвору.

Дівчата, похитуючись, зійшли з возу та збилися до купи, мов зграйка переляканих птахів. Черевики вгрузли в бруд.

- Гарна робота, - кинув один з магів, оглядаючи їх пронизливим поглядом. Широке смагляве обличчя вкривали глибокі зморшки.

- Ну що засмажимо їх на обід? – запитав світловолосий юнак, викривляючи в усмішці бліді вуста.

Дівчата перелякано відступили, притискаючись спинами до возу.

- Годі дурниць, - крикнув смаглявий маг.

- Вибач, важко стриматися. Ці люди такі смішні.

- Годі, я сказав, - строго відрізав старший маг, а тоді повернувся до сивоволосого потвора, що привіз їх, - ми будемо готові до переходу за два тижні.

- Ви відбуваєте завтра, - відповів сивоволосий.

- Чи ти здурів? Як я маю вести людей через гори? Подивись на сніг! - чорнявий маг махнув рукою в бік дороги.

- Це наказ. Робіть, що хочете, але щоб завтра їх тут не було! - кинув сивоволосий і не прощаюсь розвернувся геть.

- Куди ти йдеш? Я не візьмуся вести їх в гори, - кричав услід чорнявий маг, але не дочекався відповіді.

- З кожним роком наша робота стає все більш цікавою, - задумливо протягнув юнак.

- Замовкни вже й пішли, - скомандував він та повернувся до дівчат, - ніхто вас не їстиме й не вбиватиме, але краще не випробовуйте моє терпіння й не відставайте.

Він рушив уперед, супроводжуючи кожен крок гучною лайкою. Інший маг змусив дівчат іти за ним й пішов останнім. Хитра усмішка не сходила з його обличчя.

Масивні ворота з гуркотом відчинились перед ними.

- Кажуть, Міруе процвітає, відколи стало незалежним, - тихо сказала Тая, схилившись до Меліси. Це вперше хтось з них заговорив.

- Вони зрадили нас і нажилися на цьому, - відказала Меліса зі злістю.

- Кожен дбає лиш про власне добре. Що тут скажеш? – зітхнула дівчина.

- Це якась улюблена фраза всіх людей?

Меліса здригнулась, почувши голос мага за спиною. Коли він до них підкрався і нащо підслуховує?

- Весь час чую одне й те саме. Нудно якось, - кинув він, хмурячи чоло. Зміїні очі палали цікавістю, але дівчата не відповіли йому, минаючи товсті кам’яні стіни.

- Куди йдете, красуні? – раптом свиснув до них чоловік із мечем, напевно, вартовий.

Меліса злісно стиснула кулаки й пришвидшила крок. Попри пізню пору в Міруе вирувало життя. Мерехтіли вогні смолоскипів, стукотіли кам’яною бруківкою вози запряжені кіньми, метушилися люди так, що широкі вулиці скоріше нагадували гучний вулик.

- Герб клану Чорних, - прошепотіла Тая.

Меліса прослідкувала за її поглядом й помітила, що на одному з возів вибитий чорний дракон над червоним колом, що символізувало сонце. Такі ж мали вози посланців у їхньому місті.

- Міруе стало пристанищем магів? – запитала дівчина, схилившись до нової подруги, -Звідси вони їдуть до нас?

Тая лиш мовчки кивнула й продовжила зацікавлено крутити головою, розглядаючи усе. Меліса й сама вдивлялася в обриси будівель, дивуючись, наскільки вони відрізняються. Вона не бачила ані квітів, ані дерев, лише сірий камінь, гострі верхівки із золотими флюгерами та прапором дракона. Цікаво, як виглядало князівство до приходу магів.

Меліса сама дивувалась власній допитливості. Вона мала бути втомлена, налякана й зла, але, попри всі негаразди, відчувала дивний захват і бажання пізнати це місце або утекти, що видавалося цілком ймовірним. Кайдани знято, тож можна вільно бігти куди схочеш. Якби ж тільки дочекатися хвилі, коли маги відвернуться, а тоді чкурнути до натовпу.

Дівчина обережно ступила крок вбік, потім ще один. Вони наближались до групи людей, що вантажили повні кошики на віз. Це був її шанс. Серце затріпотіло в надії, вона ступила іще крок. А тоді побігла.

- Тримай її! – гукнув маг, і всі враз обернулися на крик. Та Меліса вже спритно скочила до возу, перекинувши кошики й чкурнула у вузенький прохід між кам’яницями. Ледь не послизнулась на брудній калюжі й хутко побігла далі. Навіть не озираючись, вона чула, що її переслідують.

Страх поступився місцем відчайдушній радості, що вмить розбудили вогонь у крові. Вона знову завернула, опинившись на людній дорозі. Ледь не потрапивши під колеса возу, Меліса навіть не встигла злякатися й мчала далі, поки не зрозуміла, що ніхто вже не женеться за нею. Вона притулилась спиною до стіни якоїсь кам’яниці щоб перевести подих й ледве стримала радісний сміх. Вона була вільна.

Коли жар стихнув, до неї повернулось ясне мислення. Утекти від магів замало, потрібно ще вибратися за мури й здолати пішки довгу дорогу крізь ліс, що кишів вовками. І навіть, коли їй вдасться минути вартових, маги швидко наздоженуть виснажену дівчину.

Меліса зітхнула, дивлячись на свою брудну спідницю. Волосся, певно, перетворилося у копну рудого сіна. Коли б тільки роздобути якийсь плащ, вона б виглядала не так помітно. Маги ж не кинуть сімох дівчат заради однієї, тож треба якось вкрасти одіж і рухатися вперед.

Вона знову побрела людною вулицею, тримаючись стін кам’яниць. Їй на думку раптом спав цікавий задум. Якщо використати дар вогню й спричинити пожежу, люди тікатимуть, кидаючи речі, а, коли оговтаються, її вже не буде в місті. Так само й вартові.

План не був досконалим, та час спливав, а що швидше Меліса вибереться, тим більші в неї шансів повернутися додому.

Врешті дівчина зупинилась коло великого будинку, звідки лунала музика. Зазирнувши до вікна, вона побачила безліч людей, що насолоджувались вечором за чаркою чогось міцного. Хоч стіни були кам’яними, та меблі зроблені з дерева, тож чудово горітимуть.

Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, що почало вистукувати в грудях шалений ритм. Один маленький крок врятує її усе життя.

- Ну ж бо, Мелісо, - сказала вона сама до себе й мимоволі всміхнулась. Філь сказав би, що вона виглядає як їхній вічно п’яний сусід. Ще й заходить до таверни, де порядні люди трапляються рідко. Принаймні так вважала Інес.

- Пий! Пий! Пий! – гучні кроки ніби навмисне підтвердили її думки.

Меліса невпевнено увійшла до середини, огорнута приємним теплом та різкими запахами смачної їжі, від яких зсудомило шлунок. Вона не пам’ятала, коли востаннє їла, але не могла собі дозволити таку розкіш. Таверна була великою, хоч і здавалася тісною через натовп людей. Дерев’яні сходи вели на другий поверх, де мали б міститися кімнати. Там зазвичай і залишають одяг.

Меліса іще раз обвела поглядом дерев’яні столи, а тоді звела очі до стелі, де висіла люстра зі свічками – десятками полум’яних пелюсток, що наповнювали її кров манливим шепотом. Маленьке зусилля – нечутний поклик зробить її вільною. Навіть крізь заплющені очі вона відчувала, як вогонь починає рости, пожираючи дерево.

- От, бляха, - чиясь лайка привернула увагу. Враз стихла музика й сміх.

- Тікайте! – крикнули одночасно кілька чоловіків й першими помчали до дверей.

Меліса ледве встигла відскочити, притулившись до стіни. Знаючи, що часу обмаль, дівчина рушила до сходів, пробиваючись крізь оскаженілих людей. Вогонь впав на столи, затріщало дерево в його ненажерливій червоній пащі. Меліса захоплено озирнулась на мить, та рушила вгору, перескакуючи по кілька сходинок за раз. Вона не відчувала страху, лише дикий захват, що відлунював шаленим серцебиттям. Однак дівчина розуміла, що й сама може постраждати, якщо не вибереться вчасно.

- Пожежа! – гукнула вона на все горло, змушуючи гостей, що винаймали кімнати, вибігати напівголими з переляканими обличчями, залишаючи двері відчиненими.

Вона ринулась у першу ж кімнату, та не знайшла лиш пусті келихи на столі. Механічно схопила столовий ніж, що служив для нарізання фруктів чи сиру, та помчала далі. В другій кімнаті знайшлися розкішні сукні, які не вдягнеш самотужки, та й надто привертають увагу.

Меліса почала панікувати. Вона лишилась одна, жар зростав, і дим підіймався в повітря. Потрібно було забиратися, а вона не знайшла нічого корисного. Третя кімната не відкрилась, четверта теж, наступна була пуста. Дівчина ледь не завила з відчаю, аж врешті наткнулась на довгий чорний плащ. Вона вхопила цупку матерію й не гаючи ані миті стрілою помчала вниз, не бачачи шляху за димом.

Раптом хтось ухопив її за плече. Злякавшись, Меліса ледь не полетіла зі сходів, та чиясь залізна хватка утримала її на місці.

- Попалася, крадійко, - пролунав над вухом сталевий голос, від якого дрижаки пішли по спині. Незнайомець витягнув другу руку в чорній рукавичці – й дим раптом почав розсіюватися, а вогонь відступав. Таверна виглядала жалюгідно, й Меліса раптом подумала, що завдала великих збитків багатьом людям, і її на цьому піймали.

- Відпустіть мене, - голос зірвався на писк, коли незнайомець різко розвернув її до себе.

- Цікаво, - протягнув він, обводячи її проникливим поглядом чорних очей із вертикальною жовтою зінницею, - Я такого не очікував.

- Пустіть, - благала Меліса, та маг ніби не чув її.

- Що ж це робиться? – пролунало раптом за спиною. Крізь відчинені двері повіяло холодне нічне повітря, розганяючи сморід пожежі.

Маг підвів очі, дивлячись кудись за плечі Меліси. Він вже розтулив вуста щоб щось сказати, але сильно помилився. Дівчина , користуючись тим, що має вільні руки, натягнула плащ йому на голову й з усієї сили копнула в коліно. Звільнившись, вона прожогом кинулась до дверей, волаючи:

- Це все він! Він керує вогнем! Я бачила!

Чоловіки коло дверей шоковано розступилися перед нею й розвернулися до мага.

- Стій, зараза! Тримайте її! – лунало вслід, та дівчина вже бігла до чергової вулички. За один день вона встигла обдурити трьох потворів. Щоправда, плащем довелося пожертвувати, але вона вже рушила до будинків. Спробує попрохати допомоги. Зрештою, вона справді пережила пожежу.

- Ось вона! – крикнув хтось знов, руйнуючи її задум.

Меліса кинулась бігти, але на цій вулиці виявилося недоречно багато возів, що перекривали шлях. Вона металась в пошуках виходу, доки її не схопили.

- Казав же не випробовувати моє терпіння, - загарчав маг, коли Меліса спробувала вдарити його, та лиш марно брикнула ногою в повітря. Дівчина не відразу зрозуміла хто її тримає, та, впізнавши мага, що завів вервечку вкрадених дівчат до Міруе, вона однаково йому не зраділа.

Маг ухилився від нового удару й закинув її собі на спину. Меліса злісно била його спину кулаками, та він не зважав. Сльози крапали на сіру бруківку, що встилала шлях до високого кам’яного будиночка.

Маг поставив дівчину на землю. Меліса гірко зітхнула, розуміючи, що пручатися марно, й сподівалася хоча б на якусь вечерю. Від запаху смаженого м’яса в повітрі озвався шлунок, нагадуючи про голод.

- А тепер ходімо, - маг схопив її за лікоть та підвів до кутка устеленого сіном, де сиділи іще кілька дівчат. Меліса одразу ж впізнала біляві коси Таї.

- Як ти? – зашепотіли дівчата, коли маг обернувся спиною. Їх було лише троє.

- Я в порядку. А де інші? – запитала вона, роззираючись.

- Втекли, - сказала чорнява дівчина, ім’я якої Меліса не могла пригадати. – Ми всі кинулися врозтіч, коли ти побігла. Декого маги зловили одразу, когось пізніше. Мене от вартові помітили, вони ж допомагають магам. Щоб їм пусто було тим потворам.

- Ану тихо там! – гаркнув маг з іншого кутка кімнати. – Досить з мене ваших витівок.

- Не треба було викрадати нас із дому, - огризнулась Меліса, хоч і боялась злого погляду зміїних очей.

- Раджу замовкнути і берегти сили на завтра. А то хтось може раптом загубитися у горах, - погрожував маг.

На якусь мить розмови стихли. Аж ось голосно хряснули двері, пропускаючи уперед молодого мага та двох дівчат.

- Зловили вартові коло брами. Як вони мене втомили , - жалівся він так, мовби це його треба було шкодувати.

- Посади їх у куток і неси м’ясо, - наказав йому старший маг.

- Я вже находився.

- Неси, кажу! – гаркнув маг так, що всі підскочили.

Юнак іще раз голосно зітхнув та попрямував кудись. Дівчата сполохано долучились до своїх подруг.

- Ми вже майже вийшли, коли один з вартових упізнав, - одразу ж заговорила кругленька дівчина, на ім’я Омелія.

- Прикро, - тільки й сказала Меліса, - я хотіла вкрасти якийсь одяг щоб не впізнали.

- Так і треба було зробити, - погодилась дівчина, скрушно хитаючи головою.

- Ми не втечемо, - безбарвним голосом промовила Тая. Вона видавалася цілком спокійною, ніби не боялася своєї долі.

- Ми мусили спробувати, - не погодилась Меліса.

- І що це нам дало? – запитала вона із сумною усмішкою.

Меліса хотіла заперечити, але не знайшла що сказати. Перед очима раз у раз поставав розлючений незнайомець, що схопив її із плащем. Хтозна в яку халепу вона могла вплутатись. На щастя, юний маг притягнув велику пательню зі смаженим м’ясом та миски. Запах теплої їжі витіснив усі думки.

Маг підійшов до них й почав обережно рокладати їжу.

- У це складно повірити, та на наших землях живуть багато людей, - сказав він раптом, - і доволі непогано живуть, навіть щасливо.

- Хочеш сказати, що нам пощастило? - зло відказала Меліса, - Нас вирвали з домівок серед ночі й притягли сюди проти волі! А що далі? Станемо рабами?

- Не станете ви рабами, заспокойся, - тихо заперечив він, - вам просто не пощастило з посланцем. Насправді усе мусило виглядати інакше. В горах купа роботи, а населення не дуже. Тобто, я хотів сказати, що магів ніби й багато, але їх ремесло - убивати нечисть, а хтось же ж мусить і хліб пекти, і будинки зводити.

- І на полі гарувати.

- Полів там майже і нема, не в тому річ, - чоловік зітхнув, - потрібні люди, дуже потрібні. Доки маги б'ються, хтось має піклуватись про буденні справи.

- Маги може самі й вигадали ту нечисть щоб з нас данину збирати. Вони тут єдині потвори, - озвалась інша дівчина.

- Ану замовкни! - крикнув раптом чорнявий маг, - Хай милують тебе твої боги, щоб ти ніколи не зустріла нечисть на своєму шляху.

- Цікаво, чи захищатимуть нас боги в країні магів? - тихенько озвалась Тая з надією, дивлячись на Мелісу, мов та могла знати відповідь.

- Не знаю, - знизала плечима, вмостившись зручніше. Вона знала одне: її старі боги не захищатимуть. Матір про всяк випадок змусила вивчити кілька молитов, та ніколи не наполягала, щоб донька їх читала. Навряд чи з цього була б якась користь.

- Благослови мене, Даро всемогутня, - зашепотіла одна із дівчат.

Меліса лиш пирхнула й взялася їсти. Вона вірила лише у власні сили, а щоб їх мати, потрібно бути ситою. Під вечір вона навіть задрімала, підклавши руку під голову. Уві сні їй явилася матір, що шепотіла молитви. Коли б це хоч трохи їй допомогло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.