Розділ 7

Холодний вітер проймав її до кісток. Меліса йшла дорогою, чуючи за спиною сміх і перешіптування. Вона не озиралась, впізнаючи цих дівчат із сусіднього селища.

- Ти бачила її хустку? Як старе шмаття.

- Я б таке і собаці не постелила б.

Меліса мимоволі поправила стареньку хустину і пришвидшила крок. Щоки горіли від сорому.

- А волосся мов сніп сіна.

- А згадай, ті жахливі веснянки.

- Годі вже! - крикнуло дівча, обернувшись.

Зграйка пліткарок на мить замерла.

- Та ми ж не про тебе, заспокойся, - сказала одна з них.

На Мелісу немов відро холодної води вилили. Вона рвучко крутнулась і кинулась бігти додому. От халепа вийшла. Ще зараз скажуть, що геть дурна.

- Агов, стій, - крикнули їй услід, та дівча не спинялось до самого дому. Їй було соромно й гірко на душі.

- Вони жорстокі, Мелісо, - тихо сказала мама, обіймаючи її.

- Але ж говорили не про мене, - відказала дівчинка.

- Хтозна, чи про тебе, чи ні. Та вони пліткарки, що нищать когось поза очі. Таким не можна вірити.

- Але всі дівчата дружать. І я теж хочу з ними гуляти.

- Не варто, - відказала мама. - Я вже стільки раз говорила тобі: подруги тільки зрадять. Чим далі ти від тих дівчат, тим краще. Ти - особлива, Мелісо, ти обдарована. Не впускай нікого в своє серце, не довіряй людям. Вони ніколи тебе не підтримають, не зрозуміють. Будь обережна, добре?

- Так, мамо.

Наступного разу Меліса застала дівчат в лісі за збиранням грибів.

- Привіт, - сказала одна з них, усміхаючись. - Ходімо з нами. Анка знає багаті місця.

- Я вже йду додому, - відвернулась Меліса, подумки повторюючи: "Вони злі, їм не можна довіряти".

***

- Ходімо з нами, - кликала дебела дівчина із товстими чорними косами. Здається, то була дочка рибалки.

- Я краще залишуся, - байдуже відказала Меліса, тішачись, що врешті зможе побути на самоті.

- Ти ж не будеш сидіти тут сама цілий день, - озвалась Тая. - Підеш з нами, розвієшся. Та й господар просив допомогти.

- Добре, я піду, - погодилась Меліса. Хоч як їй не хотілося відпочити у тиші, потрібно було відплатити за доброту місцевого старости.

- Ти так говориш, ніби ми тобі завинили чимось, - кинула різко дочка рибалки. - Чи ми тобі не рівня?

- Ходімо вже, - Тая завбачливо потягнула Мелісу до дверей і тихо додала. - Не зважай на неї.

На дворі була лагідна погода. Теплий вітерець приємно куйовдив волосся, а струмок неподалік виблискував у сонячному світлі.

- Що будемо робити? – запитала Меліса, не відриваючи погляду від чорних шпилів гір.

- Потрібно прибрати хатину, наготувати дрова, бо ще ночі холодні, - почала перелічувати Тая, загинаючи пальці. - Здається, господар ще казав про прання і шиття. І ще хтось має піти до сусідки по молоко й сир. Вона тримає одайрів, з яких ти сміялась. А інша кошики плете, до неї теж мусимо навідатись. Потім ми маємо приготувати обід і вечерю.

- Це все?

Тая замислилась на мить, мовби подумки перераховувала усі справи, а тоді впевнено кивнула.

- Тоді я йду на кухню, - з усмішкою додала Меліса, повертаючись до хатини.

- Стій, - зупинила її подруга, кинувши здивований погляд. – Невже ти не хочеш пройтися? Побачити щось нове?

- Ні, - не замислюючись відказала Меліса. – А ти хіба не любиш шити? Це ж справа для тебе.

- Так, але ж ми мусимо дізнатися якнайбільше про це місце. Чи ти вже не хочеш відшукати ту жінку?

- Я шукаю посланця, - заперечила дівчина, хоч розуміла, що подруга має рацію. Маги покинули їх на милість господаря, який, на щастя, виявився добрим чоловіком. Та дні складались у тижні, а їхня доля лишалась невідомою. Навряд чи вони будуть до кінця днів допомагати по господарству місцевому старості. А навіть якщо й так, варто було довідатись більше про цей край.

Тая вичікувально схрестила руки на грудях. Свіже повітря пішло їй на користь, вкривши бліді щоки легким рум’янцем. Світлі коси вільно спадали їй на плечі, а золоті сережки віднедавна були надійно сховані у вирізі сукні. Так і не скажеш, що панянка.

- То що? – запитала вона з легкою усмішкою.

- Ходімо до тих сусідок, - погодилась Меліса, мимоволі пригладжуючи свої руді кучері.

Вони разом рушили до хвіртки, де вже зібрались інші дівчата. “Схоже, прибирання сьогодні нікого не цікавить”, - подумки відмітила Меліса.

- Нарешті, - кинула низенька дівчина, діловито спершись руками на широкі боки. Вона якось казала, що має купу молодших братів. Звикла їх ганяти, тож і тут всіма керувала. - Ми вже вас зачекалися.

- Куди підемо? – запитала Тая, ігноруючи її зауваження.

- Спочатку по кошики, до сусідки, що живе на іншому березі, - відповіла та ж дівчина, вказуючи на міст удалині. Меліса намагалась пригадати її ім’я, та все сумнівалась чи то Ана чи Алія. Вона частенько плутала імена, тож старалась оминати їх у розмові.

- Тоді ходімо, - мовила Тая, усміхаючись, і сама пішла уперед.

Меліса мовчки рушила за нею, звично дивлячись під ноги. Вона часом зривала квітки, ховала їх до кишені, хоч і не знала, що з ними робити.

Вона затрималась на дерев’яному містку, дивлячись на стрімкі води, що неслись крізь гостре каміння. Річка була дрібна, проте небезпечна, в такій не скупаєшся, зовсім не подібна до лагідних струмків у їхньому лісі.

- Не відставай, а то ще загубишся, - крикнула котрась з дівчат. Меліса не зауважила хто саме, проте буркнула у відповідь:

- Чого б ви так за мене хвилювалися.

- Ми просто не хочемо тебе потім шукати, - відказала русява дівчина, яку звали Сарою. – Тож не задирай носа, принцесо.

Принцеса? Меліса лиш пирхнула у відповідь, та одразу ж помітила застережливий погляд Таї. Чого б усе це мало її хвилювати?

Однак дівчина не сперечалась, трималась позаду, поволі наближаючись до дерев’яної хатини, що була точнісінько така сама як у старости. Лиш на подвір’ї було повно кошиків, а коло них сиділа літня жінка у яскравій кольоровій хустині. Її чіпкі очі під сивими бровами з цікавістю оглянули кожну гостю, мов якогось небаченого звіра. Вона не поспішала відпускати дівчат та все ставила купу запитань. А звідки ви? А як тут опинилися? Що нового по той бік гір?

Відмовившись від чергового запрошення на обід, дівчата врешті рушили до іншої сусідки, яка мешкала трохи далі, на крутому пагорбі, за яким густою стіною здіймався ліс, що підіймався до гори, рідшаючи та вкриваючи її схили аж до чорної вершини. Меліса мимоволі зачудувалась цим видовищем. Рясна зелень мов корона оплітала темряву гострих шпилів, що губилися у м’яких білих хмарах.

Цього раз їх майже не розпитували. Заклопотана жіночка віддала увесь крам та побажала гарного дня, вичавивши втомлену посмішку. Тож дівчата тихо подякували та повернулись назад мов зграйка загублених пташок.

- Чому ти завжди тримаєшся одна? - запитала Тая й зупинились щоб порівнятися з Мелісою

- Мені й так добре.

- Справді? - Тая злегка оступилась, - І тобі не самотньо?

- Ні – роздратовано відповіла Меліса витрушуючи з кишені засохлі квітки.

- Тоді чому ти злишся? І не згадуй магів, вони тут ні до чого.

- Дали, не маги. Ти сама мене поправляла, - буркнула тихо Меліса.

- Не будь ти такою впертою, - крикнула Тая, але дівчина вже забігла до хати. Вона таки хотіла потрапити до кухні. Запитання подруги раптом сколихнуло в ній бурю хвилювання. Так, їй було самотньо, але не через брак пустих балачок та фальшивих посмішок. Вона хотіла бути щирою, не тримати в таємниці найважливіші частину себе – свій вогонь. Та єдині люди кому можна було довіряти зникли з її життя, тож самотність була ціною за безпеку.

- Чекаємо на гостей, - повідомив господар, ледве дівчата зайшли до хати. - Маги із самого Астуру приїдуть. Може, займуться і вами, знайдуть якесь хороше місце.

Меліса поглянула на Таю з німим запитанням, та подруга лиш знизала плечима. Дівчата були спантеличені. Завжди тиха Омелія перелякано зойкнула і відступила на крок, ніби намагалась сховатися за спинами подруг. А русява Сара навіть зраділа й з усмішкою на веснянкуватому обличчі рушила до кухні. Меліса одразу пішла за нею, відчуваючи нестерпну жагу торкнутися вогню.

- Не вірю, що маги нам допоможуть, аби гірше не було, - озвалась кругленька Алія і звично взялася роздавати усім роботу.

Однак Меліса навіть не намагалась її слухати та, відшукавши борошно, почала замішувати тісто. Алія зміряла її сердитим поглядом і вже збиралася сказати щось їдке, коли її відволікла Сара.

- Як на мене, то це на краще, - сказала вона радісно. – Нема чого хвилюватися. Зрештою, що ми втрачаємо?

- Ти не хочеш додому? - здивовано спитала Меліса.

- Спершу хотіла, та, чесно кажучи, нема чого туди вертатися. У мене семеро сестер та ще три брати, і всі ми в одній старій халупі на краю села. Посагу нема. Та що там посаг, коли я навіть читати не вмію. Ото й залишається тільки в полі гарувати щоб вижити. А маги сказали, що в них роботи хоч греблю гати. Може, знайдеться щось краще.

Меліса розсіяно кивнула, пригадуючи таку родину. Їхня матір видавалась такою змученою мов і не жива людина, а лиш тінь у сірій латаній сукенці.

- Може воно й так, - погодилась Алія. - Я взагалі з дому втекла. Хотіла кращого життя, старалась, шукала праці, а ледве на хліб вистачало.

- Це точно.

Меліса подумки вжахнулас від почутого, і, не стримавшись запитала:

- А чому ти втекла?

- Від заміжжя тікала.

- То в тебе є наречений?

- Чоловік.

На мить повисла тиша. Меліса втупилась у миску з тістом, прикусивши язика.

- Думаєте, це безчесно? - озвалась знову Алія, підвівши чорні очі, що палали зухвалим блиском. - Може й так, але я жодного дня не шкодувала про свою втечу.

- Безчестя, то коли тебе мов річ на ярмарку продають, вина лежить не на тобі, - відказала Меліса, дивуючись раптовому бажанню підтримати цю сміливу дівчину.

- Дякую, - відповіла вона тихо із усмішкою.

- А ти не така вже й зла, - докинула Сара, підморгнувши.

Меліса й сама усміхнулась, розрізаючи тісто на кругленькі кавалки, які мали перетворитися на рум’яні булочки. Вогонь у печі тихо шепотів їй свою таємну пісню, наповнюючи серце теплом.

- Що тут у вас? Чим допомогти? - пролунав ніжний голос Таї, щойно вона з’явилась на кухні.

- Хіба ти не мала допомагати з прибиранням? – здивувалась Алія.

- Там я вже не потрібна.

- Певно, не знаєш, з якого боку тримати віник, панянко, - кинула Сара, відволікаючись від нарізання овочів.

Тая лиш розсміялась у відповідь:

- Уявіть собі, знаю.

Меліса здивовано підвела очі, розглядаючи щиру усмішку на обличчі подруги. І вразив її зовсім не віник чи вміння Таї ним користуватися. Її здивував цей сміх у відповідь на шпильку Сари.

- В такому разі ми можемо на тебе покладатися. Покажеш нам, як чистити картоплю? – підтримала жарт Алія.

- Залюбки, - сказала Тая, відкинувши на спину довгі коси. Сара одразу ж поставила перед нею величенький мішок картоплі, кинувши на додачу:

- Покажи нам що вмієш, панянко.

Правду кажучи, Тая не дуже добре справлялась зі своїм завданням, однак за старання її таки похвалили. А невдовзі на кухні з’явилася решта дівчат, сповнюючи маленьке задушливе приміщення веселим щебетом.

- А що як потвори нас полюблять? – раптом сказала одна з них. Меліса не бачила кому належали ці наївні слова, проте одразу ж впізнала гучний голос Алії, що різко відказала:

- Не мели дурниць. Візьмися краще за роботу.

- Чого ти так? Ми ж красуні, - протягнув ображений голос.

Та цього разу ніхто їй не відповів. Усі прислухались до гучних кроків та переплетіння незнайомих голосів.

- От тобі й маєш, красуне, - тихо мовила Алія, витираючи руки, мов би хотіла виглядати якнайкраще перед гостями.

І якщо мить тому Мелісі було байдуже, тихе відлуння голосів за стіною змусило її серце битися частіше, мов то було якесь прокляття чи вирок. Кілька болісно важких секунд минули мов окрема вічність. На кухні з’явився господар. Крізь маску удаваного спокою, метушливий погляд видавав стурбованість чи то навіть страх. Меліса не чула його слів, просто рушила уперед за іншими дівчатами.

- А як же вечеря? – здивовано запитала Тая, відставляючи миску.

- Потім, - різко кинув господар, підганяючи їх.

Знайомі дерев’яні стіни увібрали в себе лихі тіні. Тьмяне сяйво свічки лягало на білу скатертину, окреслючи величенький стіл. “Звідки він тут узявся?” – здивовано відмітила Меліса, та викинула цю думку з голови, коли зустріла проникливий погляд жовтих зміїних очей.

- Красуні, - задоволено протягнув кремезний маг, шкірячи зуби.

- Гарна в нас робота, - підтримав його інший.

Меліса мимоволі відступила крок назад, хоч не мала де сховатися.

- Усі здорові? – запитав третій сталевим голосом, знімаючи каптур, що приховував смагляве видовжене обличчя і мідні кучері. Меліса мимоволі стиснула кулаки, шукаючи в незнайомцеві свої риси. Хоч як це було наївно, вона сподівалась знайти батька.

- Так, пане, - відповів староста тремтливим голосом.

- Чудово.

Маг квапливо підвівся, обводячи дівчат прискіпливим поглядом.

- Ти, - випалив він, показуючи пальцем на Алію. – Поїдеш з нами.

Завжди смілива дівчина аж побіліла з переляку.

- Ви вже забираєте їх? Але ж куди? – стривожено запитав староста, ніби ці дівчата були йому родичками, а не бранками.

- Є кілька місць для служниць в маєтках поза Астуром, - відказав маг, вишукуючи нову жертву поглядом шуліки.

- Чиї маєтки? – не вгавав староста.

- Та яка різниця, - втомлено сказав інший маг, - нам велено відвезти їх до західної брами.

- Бери вже ту зліва і рушаймо. Я не збираюся тут вічно сидіти, - кинув третій, нервово смикаючи скатертину. За інших обставин Мелісу б це розсмішило, однак, завмерши мов перелякана мишка, вона подумки повторювала почуте: маєтки поза Астуром – столицею клану. Чи не там мешкають посланці?

- То кого ж ви заберете? – озвався староста, та враз принишк під важким поглядом мага, що, певно, був головним.

- Іще та зліва. І… Ти, - вказав він владним жестом на Сару.

- Я також хочу, - випалила Меліса тремтячим голосом і змусила себе вийти наперед.

- Та невже? – кинув один із магів за столом, шкірячись.

- Надто бліда і на вигляд хвороблива, - відказав його товариш, що досі смикав китиці довгої скатертини.

- Маєш рацію, Горне. Ця вже зайва, - байдуже погодився головний маг, руйнуючи надії Меліси, що відчайдушно намагалась вхопитися за цю можливість.

- Але я здорова. І з усім впораюсь.

Її слова вже не мали значення. Маг повернувся до столу й тихо щось сказав своїм товаришам.

- Але я… - промовила Меліса майже пошепки, відчуваючи теплу долоню Таї у себе на плечі.

- Вертайтеся до кухні. Наші гості голодні, - наказав староста, не підводячи очей.

- Все буде добре, - шепнула Тая, коли вони знову опинилися серед столів та глиняних горщиків.

Меліса спробувала усміхнутися у відповідь, переконуючи себе, що знайде нову можливість зустрітися з посланцем. Однак це не допомогло. Очевидно, що шанс потрапити до столиці не випаде двічі. Її пригніченість відобразилась і в роботі, усе летіло з рук, а полум’я в печі затихло, мовби було чимось здавлене.

- Так ми ніколи не подамо вечерю, - озвалась Алія, нервово витираючи руки спідницею. Вона схилилась над ледве жевріючим вогнем і взялася розпалювати його. Меліса подумки потягнулася до полум’я, бажаючи допомогти, її сила звично озвалась жаром в тілі. Та раптом дівчина спинилась, осяяна раптовою думкою. Вона не вагалась, лиш відчула, як гучно серце відміряло удар і вже за мить пролунав жалісний крик Алії, що схопилась за обпечену руку.

Меліса не бачила рану, світ перед її очима перетворився на кольоровий туман, лишився тільки шепіт вогню і злякані зойки. Вона кліпнула кліка разів і врешті змогла розрізнити фігури дівчат, що схилилися над бідолашною Алією. Хтось побіг кликати старосту. Здається, то була Сара.

Меліса також підійшла, тамуючи тремтіння в ногах. У грудях розлився важкий тягар. Вона починала розуміти, що накоїла.

- Це ти, - ледь чутно промовила Тая, що стояла поруч.

Меліса відповіла їй зляканим поглядом, підтверджуючи підозри подруги.

- Що сталося? – стурбовано запитав староста, прибігши до кухні. З його появою Меліса полегшено видихнула.

Наступні кілька хвилин минули мов у тумані. Меліса не знайшла в собі мужності поглянути на рану Алії. Гірка суміш страху й сорому пропікали її душу.

- Нічого страшного, усе загоїться, - ласкаво мовив староста, змазуючи рану маззю, що миттю зняла біль.

- Що це? – не втрималась від запитання Меліса.

- Листя аронії, квіти жовтянки, кора летини, - помічна суміш. Мене дід навчив цю мазь робити. Загоїть опіки так, що й сліду не лишиться. Тож не хвилюйся, красуне.

Бліді уста Алії осяяла усмішка, а староста продовжив змащувати її рану. З усього почутого Меліса впізнала лише жовтянку – дрібні квіти, що траплялися і в її рідному лісі. Люди їх оминали їх через отруйний пилок, що міг убити й дорослого чоловіка. Однак мало хто знав, що правильно приготувавши жовтянку, можна отримати чудові ліки.

- Що тут сталося? – грізний голос мага змісив усіх рвучко схопитися на ноги.

- Та ось обпіклася дівчина, - пробелькотів староста.

Кілька широких кроків – і маг навис над блідою Алією, уважно оглядаючи її рану.

- Працювати зможе не скоро, тож нема сенсу її забирати, - сказав він задумливо, а тоді повернувся до дівчат. Якусь мить він стояв мовчки, уважно розглядаючи їх, та раптом його чіпкий погляд затримався на Мелісі. – Здається, ти хотіла рушати з нами. Вважай, пощастило.

Попри відчуття провини, дівчина відчула проблиск радості у душі.

- Пощастила, - повторила Тая, пронизуючи її важким поглядом. - Бачу, тобі дійсно ніхто не потрібен. Сама чудово впораєшся.

Ці слова Меліса довго не могла викинути з голови. Що в них було? Здивування? Докір? Чи заздрість? Запитати вона не наважилась.

Маги швидко проковтнули вечерю та поквапили дівчат. Староста провів їх до двору, що вже вкрився нічною прохолодою. Місячне сяйво виблискувало у стрімких водах ріки. Неподалік чекали коні.

- Ми поїдемо верхи? – здивувалась Сара. Певно, не вміла їздити верхи, як жодна з дівчат.

- Якісь вони дивні, - мовила Меліса, приглядаючись до химерних великих фігур.

- Це не коні, - почувся поруч голос мага. – Ми летимо на грифонах.

Вони обернулись, усі як одна, прикипівши до магів збентеженим поглядом.

- Летимо? – перепитала Омелія, мов сподівалась, що їй почулося.

- Летимо, - повторив маг і одразу ж рушив до дивних звірів.

- Що таке, леді? Невже боїтеся висоти? – насміхався інший.

Дівчата не відповіли, лиш коротко подякували старості за його добросердність. Наближаючись, до ріки, вони змогли краще розгледіти химерних створінь з велетенськими крилами. Подібно до коней, вони мали довгі шиї та гриву, однак на цьому схожість завершувалась. Грифони мали міцні вовчі лапи та довгі хвости з пухнастими китицями. Та найбільше вражали їхні хижі орлині голови з гострими дзьобами.

- Даро всемогутня, - вигукнула Сара із сумішшю страху та захоплення.

- Годі роти роззявляти, ми поспішаємо, - скомандував головний із магів, що вже височів над ними, осідлавши свого звіра.

Меліса боязко ступила уперед – і за мить, підхоплена магом, опинилась у сідлі перед ним.

- Тікати не раджу. Розіб’єшся на смерть.

- Я не тікатиму, - прошепотіла Меліса, підвівши погляд до зірок.

Грифон розкрив свої широкі крила, витягнув м’язисту шию і рвучко здійнявся над землею, наближаючись до шпилястих чорних гір.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.