Inktober_2023 (Паралелі)

У кімнаті було темно, лише маленький вогник тремтів над свічкою. Чулося шурхотіння дрібних ніжок, час від часу стугоніли дошки.

На ліжку крутилася жінка, важко стогнучи. По її лобу стікали тоненькі струмочки поту. Вуста кривилися, дрібно сіпаючись.

– Мамо, прокинься, благаю…

Маленька дівчинка стояла на колінах біля ліжка, схлипуючи. Загострений капелюшок хилитався у такт її шморгам. Навколо лежали розкидані склянки та тарілки з різноманітними травами. Вона з усіх сил намагалася приготувати зілля, але їй це знову не вдалося.

Учергове пропраклавшись, мала відьмочка піднялася. Вона пройшла та ввімкнула сильніший ліхтар. Кімната поринула в м’яке рожеве світло, мати, здається, навіть почала легше дихати.

І тоді дівчинка заверещала – уся стеля була в павуках. Вона сахнулася назад, випустивши ліхтар із рук. Закрилася руками та тремтіла, присівши.

Минала хвилина, друга, а нічого не ставалося. Відьмочка піднялася та ще раз уже без такого страху придивилася до павуків.

Найбільше їх скупчилося навколо голови матері, ніби навмисно. Уважно придивляючись, дівчинка ще більше впевнювалася в цьому.

Тоді вона знову взяла ліхтар та рушила за павуками вглиб будинку. Відьмочці було лячно, але вона нагадувала собі, що робить це заради матері. Половиці скрежетали, важко дмухав вітер за вікном, наганяючи жаху.

Крок за кроком просувалася дівчинка все нижче та нижче – павуки вели до підвалу. На краю сходинок вона завмерла на секунду. Вдивлялася напружено в темряву, а тоді глибоко зітхнула та рушила вниз.

І знову цей скрежет, який тепер ще й чередувався з перестуком. Відьмочка не була впевнена: це сходинки гугонять чи її серце.

Спустившись до самого низу, дівчинка заклякла. Вона втратила дар не тільки мовити, а й мислити.

Там, посеред тенет павуків, заплуталося щось напівпрозоре. Воно борсалося впертов павутинні, намагаючись вирватися. Відьмочка не помітила, як по її щоках потекли сльози.

– Мамо…?